Краплі талої води барабанять у вікно, збираючись у калюжки й струмочки, й всотуються сирою холодною землею. Повітря, сповнене сизим туманом, наче застиглий в дрижак бульйон, переплітається між стовбурами й гілками дерев. І ліс, неприродно зелений, наче гілочки кожної сосни складені з зеленого оксамиту й оздоблені дорогоцінним смарагдом, а кора на стовбурах, то чистий бурштин змішаний з агатом. Десь в тому лісі чується грізне каркання. То зграя ворон, що посідала на верхівки дерев струсивши з них рідкий кришталь. Дивна Зима. Така вже вона не природна стала. А чи давно, чи лиш віднедавна, не зрозуміло. Сніг ніби й був, а ніби й не було. Так, пройшовся мигцем через цей край і вернувся назад, до того далекого закутня де живе зазвичай Зима, поки Весна з Літом і Осінню панують на вільному просторі. Словом, чудна вона якась, та Зима. Схожа одразу і на Весну, і на Осінь, хіба що морозом їм не поступається. Так, ніби їй заздрісно стає, що Осінь та Весну всі вітають, чекають їх з хлібом-сіллю, а її чимдужче женуть геть, лиш тільки на календарі засяє перше березня. М’яка стала Зима, сама на себе не схожа. Це певно тому, що Зима повінчана з Весною. Яка завжди була Зима? Холодна, грізна, вбрана у білосніжний кожух і з білим-білим лицем, й щоками мальованими памороззю. Така вже не емоційна і жорстока, наче зла на весь світ і непередбачувана у своїх хуртовинах. Аж раптом ні з того ні з сього, пом’якшала. Перестала морозом колотися і битись заметілями об стіни та вікна домівок людських. Стала така сира, ніби весь час вона плаче. І сльози кригою мерзнуть на морозі, що йде з її душі. Бо так мало їй відведено на побачення з Весною. Хай місяць побудуть разом, і розійдуться. І Зима плаче гіркими слізьми, і морозу в її душі все менше стає, так, що сльози тануть і тануть, заповнюють собою річки й болота. І так розливаються вони, що і людям нема куди діватись, хіба що по дорогах плисти, а не іти. Бо нема вже куди сльозам стікатись, течуть собі вниз по дорозі, розмиваючи струмками пісок. Це коли поруч немає Весни. А вона завжди намагається прийти. Насправді Зима з Весною не ворогують, це колись хтось вигадав, і всі в то повірили. Насправді Зима любить Весну. Коли вона приходить мигцем до Зими, у простій полотняній сорочці до кісточок, підперезана червоною крайкою з китицями й у вінку з польових квітів, тоді паморозь на лиці Зими тане, її холодні вуста кольору мерзлої калини сміються і тоді ж з-за хмар виглядає сонце. А коли відступає мороз, і все навкруги тане, це вони цілуються. Припадають одна до одної вустами ніби п’ють з джерела. Спрагло так, ніби ця зустріч буде останньою. Та насправді вони зустрінуться ще не раз, допоки світи не розсиплються у пил і не буде ні сонця, ні місяця, доти вони будуть разом. Особливо палкі їхні зустрічі, коли приходить Весна. Грайливо посміхається й у барвистих очах грають пустотливі бісики від яких Зима мліє.
Коли на вулиці ще вогко, і прохолодний вітер гуляє по закутках, але сонце починає потроху жарити, огортаючи собою небокрай, вони любляться. Лежать у високій траві, що лоскоче їхні тіла і самі лоскочуть одне одного граючись. А від їхнього сміху здіймається весь ліс, ніби вдихає на повні груди. Так вони й лежать, в обіймах одна одної день за днем, поки не настає час Зимі йти далі, в інші краї й вже там потім зустріти Весну. Тоді буває так, що посеред березня здіймається хуртовина, і землю, що встигла трохи відігрітися знову засипає сніг. То Зима так гнівається, що час прощатись, бо попереду довга дорога, поки вона буде нести за собою довгий важкий кожух, сповнений арктичних вітрів, снігу і заметілей. У цей час вони разом востаннє. Весна віддається на поталу Зимі. Поки та стискає її в обіймах, пестить ніжні вигини стрункого тіла. Від її калинових губ по Весні розквітають маки, а від холодних Зимових рук пече, наче залізом. Весна вся палає в її обіймах, не мерзне, аж ні як. Вона жадає більше, отак хоч вічність бути з нею в палкому мареві, поки землю огортає чудасія стихій. А потім вони прощаються. Зима забирає з собою залишки холоду, і рухається далі. А заквітчана ЇЇ маками-згадками Весна сумує. Ллє прохолодні дощі, що напувають землю. І чекає зустрічі. Хто зна, де вони побачаться знову? Де вкотре мороз зустріне сонце, а де Весняний цілунок забере холод Зими.
З разу в раз, сторіччя за сторіччям, вони проходять цей шлях по колу, бо все ж таки, Зима повінчана з Весною.
