Гено вже давно у полоні чорного екрану. Нікуди втікти, ніхто не допоможе, виходу звідси немає. Тут завжди порожньо та самотньо. Він би сказав, що й до одуру холодно, але це б було брехнею. Через зупинку у часі він втратив можливість відчувати і зовсім не метафорично. Зтомлений погляд бігав по сторінках книги. Знов громіздкий, але такий нудний роман з кінцівкою, що була зрозуміла ще у другому розділі, але обирати ні з чого. Прохати Смерть знайти іншу, більш цікаву книгу, він не став би. І так часто гостить і на цьому дякую.
Скелет ткнувся підборіддям у шарф, ліниво вдихаючи крізь нього повітря, ганяючи його під ребрами. Велика рана тріщинами розтягнулась на грудях, залишаючись єдиним чутливим місцем, якщо відчуття легкого жжіння зараховувалось. А в іншому Гено втратив можливість відчувати дотики. Він бачив, розумів, але не відчував. Нічого. Наче невагомітсь, у якій і землі під ногами не знайти. Закони фізики не змінились і сила тяжіння тягла вниз, але він просто не міг відчути цього. Перший час це було проблемою, адже пройтися не знаходячи під собою опори ще той квест, але тепер він мав набагато більше контролю над своїми рухами. Хоча вони залишилися не стійкими та різкими. Чому ця хвірь взагалі з’явилась? Він списав це на помилку, яка не давала йому вмерти так, як Смерть загалом все добре відчувала і могла поскаржитися на сильну хватку друга. Справа була не в самому місці, а в Гені.
Не сказати, що він сильно сумував за цим, не з таким співрозмовником як Смерть, який як скажений тягнувся за дотиками. Але останнім часом, коли питання самотності відійшло на інший план прийшла інша проблема - спогади. Папайрус завжди був енергічним та тактильним, навіть у дорослому віці і це міг підтвердити кожен. Плескіт по плечу, теплі обійми та купа таких непомітних жестів та дій яких він ніколи не відчує знов. Тільки це гнітюче відчуття вільного падіння, яке не закінчувалося вже дуже довго. Думки все більше засідали у голові не даючи спокою. Він знову не міг відпустити минуле, чіпляючись за останнє, що в нього залишилось - спогади. Це вже траплялось, ще до знайомства зі Смерттю. Тоді тут було як ніколи самотньо. Гено був безпорадним, загубленним, зламаним. Надія вже залишила його, та й рішучість довго не трималася. Віра у світле майбутнє давно зтліла і не залишилося нічого окрім як змиритись та йти, хоч куди небудь. Тиша доводила до сказу. Ні знайомого шурхоту снігу під взуттям, ні голосистих птахів, ніякого білого шуму, що розвантажив би голову.
І тут з’явився він. Найбільша іронія усього його життя - Смерть. Поряд з ним тиша не катувала, а стала гостем, що давав перевсти дух між бесідами, та підливаючий масло у вогонь в години очікування. Так, у цього скелета було зовсім відбите відчуття такту, цього Гено не зміг виправдати ніяк. Він був нав’язливим, дуже емоційним та до смерті саркастичним. Іноді витримати цей стендап було складно, але це залишалось найменшою проблемою у його житті. Зтерпить.
Знайомство виявилося доволі дивним. Спонтанним, якщо не випадковим. Довго ж він ігнорував жнеця, який просто повинен був виконати свій обов’язок й пійти далі. Ігнорував той факт, що він цього не робить. Вбити його точно міг, якщо не косою, то ніхто не відмінив порталів. Але Смерть цього не робила залишаючи його жити далі. Питання ніколи не підіймалось, як і питання дотиків. Не було бажання сипати сіль на рани. Можливо у самому початку двоє дали волю усьому, що накипіло, але зараз Смерть була постійним гостем і найближчим монстром.
Гено ніколи не скаже це вголос, але можливо жнець став його рятівним колом в скрутну хвилину. Він би давно згинув у відчаї, якщо те від чого він тікав не дістало б його. А Смерть ніколи нічого і не замовчував. Можливість доторкнутися без страху стала для нього чимось новим. Ні наслідків, ні жалю, ні болю. Це була єдина жива істота, яка його не страшилася. Який не гнав того і навіть спромігся зрозуміти з часом. Начхати хто в цьому винний. Творці, боги, демони, доля чи що там, він був радий зустріти «Розвалинку» і залишати того не збирався.
У просторі чорного екрану завжди було порожньо, занадто порожньо і він добре бачив, як це місце тиснуло на його друга. Тому і почав зтягувати до нього різне лахміття з усіх куточків мультиверсу. Смерть намагався створити місце де було хоч щось, де ймовірно зміг би оселитися затишок. Тепер йому не треба було годинами блукати по порожнечі у пошуках неіснуючого виходу. З’явився такий потрібний якір і він нарешті зміг зупинитися.
Тільки от залишалася ще одна річ, яку Смерть не змогла зробити. Тягнути сюди когось іншого він не стане, не вистачало йому щоб хтось розбовкав про це місце Кошмару, чи Помилці. Але притягти сюди щось, хоча б на половину живе, хотілося неймовірно.
Єдина рослина, яку за всі ці роки міг побачити Гено - трава на головному екрані. Він не розумів чому, але дохлик не любив її. Можливо це був єдиний кольоровий клаптик занадто дового, а можливо він просто чогось не знав. У будь-якому випадку, його планів це не змінювало.
Горщик не рятував ситуацію. Квіти все одно в’янули у його руках, змушуючи викладати гроші за зіпсований товар.
- Ну що йому подарувати? - у голос запитав він, вдивляючись у темну стелю підземелля.
Тільки у Ватерфолі він був рясно всіяний породами, що виблискували неначе зірки на фоні темного каменю. Ідей не було. Квіти у руках - в’януть, гілки ялин - сиплятся, шишки - гниють. Як він може подарувати щось, до чого навіть підійти проблематично? Квіти ж не дарують мертивими…
Хоча. Сухоцвіти ж сушать і лише потім дарують. Все одно гірше вже не буде. Тільки от у підземеллі росли лише черсаки. Він бачив їх пару разів, не самі гарні квіти, та й не презентабельні зовсім. А ще дуже колючі. Рожі теж не були такими тендітними, але завжди компенсували це своєю красою. А тут ні те, не інше.
Але хто давав йому вибір? Він не хотів дарувати гарну пласмаску. Це б ще раз нагадало, що він застряг без можливості втікти. Він не хотів, щоб подарунок зробив ще гірше розвалинці. Тому сухоцвіт став найближчим до того, що він хотів презентувати, та й взагалі, чи вони сподобаются йому?
Зітхнувши він знову перевів погляд на рослину. Він ні в чому не впевнений, тож покладатися можна лише на удачу. Пан або пропав, так?
Колючі стебла ламалися під пальцям швидко засихаючи, але на щастя не розсипаючись. Через деякий час у руках був маленький букет із помаранчевих, жовтуватих, та пурпурових пучків.
Це точно гарна ідея? Так, напевно. Навіщо так зациклюватися на поганому? Це ж просто квіти! Що таке може статися через них?
Зібравши усю впевненість він знов поглянув на букет у руках, видихнув та рушив.
- Розвалинко, привіт!
- Можливо досить мене так звати? - десь за спини пролунав знайомий голос.
- Ні! - весело посміхаючись відповів він, повертаючись до знайомого друга і ховаючи руки від чужого погляду. Гено з цікавістю споглядав за цими нервовими жестами.
- Я ще не дочитав ту книгу. - Смерть захитала головою.
- Я не з книжками.
- О. - тепер це і справді стало чимось цікавим. Кожен раз, коли він руйнував рутину, то приносив щось і справді неймовірне. Що на цей раз Смерть, зробив?
- Я зрозумів, що у тебе тут нічого окрім трави не росте, то й… - він не закінчив думку, не знав як. Просто протягнув квіти уперед, посміхаючись.
Аж подих прерхопило. Перед ним був невеликий букет із сушених квітів. Стеблини з малими голочками, пухнасті верхівки, з гострим листям. Він обережно взяв подарунок, побоюючись здавити стеблі до хрусту. Він мовчки розглядав їх розфокусованим поглядом. Голочки зовсім не відчувалися, як завжди.
- Тобі не подобаються? - Гено захитав головою сумно посміхнувшись.
- Ще й як подобаются. - зарившись головою у квітах сказав він.
- Обережніше! Вони ж колючі! - відтягуючи того від черсаків кричав Смерть. У нього усі руки поколені через ці квіти, а він у них лицем.
- Нічого страшного, усе добре. - на обличчі вперше за довгий час не було тої журби та смутку. Вони ніби зникли залишивши тільки світле щастя та радість. Смерті здавалося, що зараз руки у того жже через доволі дурний вчинок. В цьому він не впевнений. Але у тому що подарунок йому сподобався він був переконаний і це найголовніше.
Відгуки