Незримий зв'язок

Том знав: тікати марно. Такі треновані пси, як ротвейлери, вмить наздоженуть жертву. Проте стати вечерею цій тварюці він не хотів. Дивився на собаку, дуже повільно роблячи крок до автівки. Якщо пощастить, можна буде сховатись.

Наступна мить чітко закарбувалась у його пам’яті. То була мить, коли пес стрибнув на нього. Осяяний частими спалахами блискавок, ротвейлер люто вишкірив зуби. Чорні очі здавалися демонічними проваллями, чорнішими за будь-яку пітьму. Пес був особливо моторошним у цю секунду. І в Тома дійсно не було шансів.

Але він зненацька простягнув долоню вперед і промовив слова невідомою мовою. Сказане було вельми знайомим, хоча до сьогодні детектив міг поклястися, що не чув такої легкої мови з безліччю голосних. Сині очі сяйнули золотом.

Спалахнуло світло. Андерсон мимоволі відійшов, примружившись. Коли світло згасло, чоловік здивовано зауважив, що пес зник. Шокований, дезорієнтований, розгублений, Том озирався довкола, чекаючи, що пекельна тварюка таки повернеться. Занурена в цілковиту темряву, вулиця була порожня. Тоді чоловік стиснув правицю в кулак, ніби хотів пересвідчитися, що це дійсно його рука. Він досі не розумів, що сталося. Чому зник пес? Звідки взялося світло? Що за слова детектив почав зненацька вимовляти? Відчайдушно хотілось у всьому розібратися, бо невідомість лякає більше, ніж небезпека, про яку знаєш заздалегідь.

Том швидко пішов у під’їзд. Кинувши погляд на небо, помітив, як на фоні ниткоподібних багряних блискавок, що розрослися, наче циклопічна медуза, зникає вершник у чорному вбранні й на червоному коні.

*****

Очі злипалися, та сон не йшов. Мозок після постійного перечитування Одкровення активно обробляв інформацію, співставляв факти, видавав фантастичні гіпотези. Проте Том майже не сумнівався у правдивості своїх думок. Він читав рядки і здригався від того, що дивом уникнув страшної смерті.

«І вийшов інший кінь - огнистий, і хто на ньому сидів, дано тому взяти мир від землі…»[1]

«Я бачив вершника на коні. А на порозі спаленої церкви були сліди кінських копит».

Вершники Апокаліпсису. Отже, вони прийшли сюди, коли засурмила перша сурма. Пояснення цьому Андерсон теж знайшов. Сурмами янголи сповіщали про катаклізми, що мали впасти на людей. Спочатку помер священик, потім були блискавиці. Детектив постійно відкидав думку про те, що наступною жертвою мав бути саме він. Не міг зрозуміти, як врятувався. Невже це через Деміена? Ні, Торн не винен. Ця парадоксальна впевненість ставала сильнішою з кожним днем.

Рядки Біблії розпливалися перед очима. Варто звернутися до якогось професора, котрий розбирається у трактуванні символів… Чи дійсно з четвертою сурмою настане сонячне затемнення? Що це за звір, котрий вийде з моря? І блудниця…

«Жінка, вбрана в порфіру і багряницю, і прикрашена золотом, і камінням коштовним і перлами, мавши золотий келих у руці своїй… «[2]

У Вероніки, котра забрала маленьку Енн із притулку, татуювання чаші на руці.

«Невже Вероніка - вавилонська блудниця?» - подумав Том, перш ніж провалитись у сон.

*****

Він ніби дивився у дзеркало. Бачив себе. Але Том навпроти все ж був іншим. У синій туніці й потертих штанях, поношеній коричневій куртці й кумедних черевиках. Інший Том серйозно і сумно дивився на свою копію.

Справжній Том підійшов ближче. Вони стояли у якійсь комірчині, що здалася детективу знайомою. Ніби він був тут. Ніби не раз прибирав оцей старий мотлох на підлозі. Лежав на незручному ліжку. Розкидав свій одяг. А під паркетиною - він це точно знав - лежала книга магії. Справжній скарб для чарівника-початківця…

- Де я? - вирвалося в Андерсона.

- Там, де і маєш бути, - Том навпроти знизав плечима. Він майже не ворушився і виглядав стомленим та байдужим до всього.

- Хто ти? - спитав Андерсон. І його копія хмикнула. Питання явно його розсмішило.

- Я - це ти, - охоче відповів той Том, - а що, не видно?

- Ні, - детектив похитав головою, - такого не може бути.

- А рядки Біблії, що стають реальністю на очах, - таке теж неможливо?

- Звідки ти знаєш?

- Бо я - це ти, - терпляче повторив інший Том, - але ти забув мене. Згадай - і згадаєш, хто ти насправді.

- А хто я насправді? - допитувався Андерсон, відчуваючи ще більшу розгубленість, ніж на місцях злочинів. Над ним ніби насміхалися, бо діалог виглядав абсурдним.

- Я не можу сказати, - відповів інший Том, - бо ти мене забув.

- Що я маю зробити?

- Згадати.

- Що саме?

- Своє колишнє життя.

- Як, у біса, я маю це зробити? - детектив почав дратуватися. Він, певно, збожеволів, раз розмовляє сам із собою.

- Ти постійно відштовхуєш правду, боїшся зазирнути вглиб себе, - його копія говорила все так само спокійно і стомлено, ніби решта емоцій були недоступні, - ти боїшся, що після цього змінишся, але так і має бути. Коли пізнаєш себе, приймаєш свої світлі й темні сторони, щось неодмінно змінюється.

Том замислився над сказаним. Тоді почав задавати трохи інші питання.

- Деміен, Кетрін і Енжела теж пов’язані зі мною?

- Так. І вони нічого не згадають, поки це не зробиш ти.

- Це якось несправедливо. І ти не скажеш, ким вони були, правильно?

Інший Том дозволив собі легку посмішку.

- Тоді це було б надто просто.

Андерсон пригадав епізод з псом.

- Я володію якимись надприродними силами?

Кивок. Розхвилювавшись, детектив продовжив:

- Отже, я справді можу знищити ту родимку у Деміена. Але як це зробити? Я не можу контролювати те, що вмію. Я…

Будильник увімкнувся надто невчасно. Проклинаючи себе за те, що не пішов спати раніше, Том виповз із ліжка. Тепер з роздумами та біблійними цитатами змішувалися фрази зі сну. Одягаючись, Андерсон дивився у вікно, де темні хмари нависли над Нью-Йорком, і розумів: він має згадати, ким був колись.

*****

В офісі Том знайшов знавця Біблії, котрий жив у Нью-Йорку. Мав порадитися щодо деяких питань. Рональд Кайл призначив детективу зустріч після роботи. Після цього чоловік зателефонував Деміену. Мав намір познайомити Торна з Кетрін і Енжелою. Фотограф не відповідав, і Тому це не сподобалося.

Аби тільки Деміен не надумав влізти у якусь халепу. А, судячи з усього, що сталося за останні кілька днів, новий знайомий Андерсона буквально притягував проблеми.

А ще згадалася вчорашня поведінка Торна, де він просив убити його. Він же не міг…

Том так і не встиг обдумати все, як слід, бо прийшов детектив Шай. Довелося братися за роботу. Чомусь саме у п’ятницю у відділок надійшло багато дзвінків. Андерсон відвідав кілька місць і всюди бачив наслідки вчорашніх блискавиць. Повалені дерева, зруйновані будинки, випалена трава, люди, що миттєво вмирали від удару небесної стихії. Складалося враження, що бог вирішив покарати людей за їхні гріхи.

Чи то був не бог?

Їдучи повз Манхеттенські вулиці, детектив дещо згадав. Спинив автівку і вийшов. Кетрін учора повідомила адресу, де на неї напав чоловік. Том обійшов вулицю, зазирнув у кущі й за смітники. Не знайшовши слідів боротьби, знизав плечима. Погане відчуття майже не покидало його, проте чоловік не знав, чого чекати.

Неподалік від автівки Андерсон помітив рудоволосу жінку, що, здавалося, дивилася в його бік. Вбрана у бордовий костюм із золотими прикрасами, вона яскраво виділялась на сірому фоні хмарочоса. Як тільки вона помітила детектива, то одразу пішла. Тоді ж здійнявся сильний вітер. Том застібнув блискавку куртки. Це літо видалося холодним, похмурим і водночас задушливим. Скільки б не дихав, а повітря все одно не вистачало. А низькі грозові хмари, що набували моторошних форм, підсилювали відчуття приреченості й невідворотності катастрофи.

«Вероніка, вавилонська блудниця», - машинально подумав Андерсон. Одразу ж засумнівався, чи може це бути правдою. Згадав розмову із собою уві сні й відкинув сумніви. Варто більше собі довіряти.

Але чому жінка стежила за ним? Цей факт насторожував. А якщо згадати те, що вчора відбувся напад на Кетрін, а довкола багатоповерхівки, де живе Торн, блукають підозрілі люди, то складається враження, ніби група людей своєрідним чином відрізає Деміена від друзів і знайомих, а також не бажає, щоб їхні цілі стали відомі стороннім особам.

Том знову подзвонив Деміену. Фотограф усе ще не відповідав, і тривога детектива зросла. Варто навідатись до нього після роботи. Нав’язлива думка - «Він не може знову померти» - ніяк не покидала детектива і змушувала здригатися від припущень, коли і за яких обставин міг колись померти Торн.

Андерсон повернувся в офіс. Постійно перевіряв телефон, очікуючи, що Деміен таки зателефонує. Він машинально заповнював необхідні документи, а тривога пожирала чоловіка зсередини.

- Томе, з тобою все гаразд? - Енжела непомітно сіла поруч. Сторожко озирнулась, шукаючи поглядом детектива Шая. Того десь не було. - Ти сам не свій. Будь ласка, розкажи, що сталося.

Спочатку Андерсон хотів проігнорувати питання. Він часто так робив у Белфасті, коли колеги питали про його стосунки зі Стеллою. Але, глянувши на Кінлі, зрозумів, що вона щиро переживає за нього. Енжела не стала б насміхатися чи відповідати в’їдливими репліками. Не стала б і применшувати значимість проблеми. Том це знав. Як і те, що вони з Деміеном потрібні один одному.

- Деміен Торн не відповідає на дзвінки, - стиха відповів детектив, - я хвилююсь. Враховуючи те, що ми вияснили, він може бути в небезпеці.

Енжела взяла його за руку.

- Я впевнена, що містер Торн може за себе постояти, - жінка невпевнено посміхнулася, - можливо, у нього важливі справи. Він зателефонує. А як ні - поїдеш до нього і про все дізнаєшся.

Кінлі говорила те саме, що Том думав. Та її слова чомусь заспокоювали. Енжела завжди про них піклувалася. Особливо про Кетрін. Вони довго не могли зізнатися одна одній у почуттях, бо…

Думка знову обірвалася. Андерсон глянув на Енжелу.

- Дякую, - вимовив, - так і зроблю.

Чоловік насилу дочекався закінчення робочого дня. Страх упереміш із хвилюванням і тривогою, здавалося, з кожною секундою росли в геометричній прогресії, змушуючи серце пришвидшувати ритм, а думки плутатися й видавати найгірші сценарії того, що могло трапитися з Деміеном. Том навіть не усвідомлював, що здатен аж так переживати за когось.

Він ледь не побіг з офісу, кинувши Енжелі й Кетрін, що зателефонує. Сів за кермо автівки й поїхав. Очі напружено вдивлялись у вечірню темряву. Десь там Деміен. Він не відповідав на дзвінки весь день. Його переслідують демони, у нього на голові жахлива родимка, Торн не хоче бути Антихристом, він пов’язаний з Андерсоном, Вікторія стежила за Томом, на Кетрін напали… Думки змінювали одна одну, як кадри в кіно. Детектив їхав, машинально перемикаючи передачі й повертаючи кермо.

Тому й пропустив мить, коли перестав контролювати себе. Наче збоку, спостерігав, як їде у невідомому напрямку, геть від дому Деміена. Том не розумів, що відбувається, не знав, як це спинити. Подумав про одержимість і здригнувся. Та здоровий глузд підказував, що це не схоже на одержимість демоном. «Звідки мені відомо?» - подумки спитав у себе Андерсон. Його з головою накривала паніка. Чоловік не любив, коли хтось чи щось контролювало його дії. Та в цьому випадку йому лишалося змиритися й приготуватися до найгіршого.

Автівка спинилася в одному з тих місць Манхеттена, куди і вдень не хочеться зазирати. Околиці міста, де в основному блукали бомжі, наркомани і дрібні правопорушники, зараз були безлюдними. Попереду темніли обриси старих гаражів, котрі от-от мали знести. Том трохи посидів, відчуваючи, що повертає контроль над собою. Навіщо він сюди приїхав? Хтось заманював детектива у пастку? Перевіривши табельний пістолет, Андерсон вийшов з авто й рушив до гаражів.

Незважаючи на літо, вже о восьмій годині настала темрява. Андерсону це не подобалося. Діставши з кишені портативний ліхтарик, він рушив уперед. Було так тихо, що ця неприродна, інфернальна тиша діяла на нерви. Чоловік напружено вслухався, аж поки не вловив звук двигуна автівки, що доносився справа.

В одному з гаражів горіло світло - стара лампочка, що висіла над низькою стелею. Том підійшов ближче. Біля автівки, лежав непритомний Деміен, а демонічний пес схилився над фотографом, наче Анубіс, котрий виривав душі з холодних трупів. Помітивши Андерсона, ротвейлер грізно загарчав і вишкірив зуби. Том спинився. Він не мав уявлення, яким чином Деміен опинився тут і що з ним сталося. Проте лишати Торна разом із собацюрою не збирався.

- Геть, - тихо, але впевнено промовив Андерсон, роблячи крок уперед. Зараз він чітко усвідомлював, де знаходиться і що має робити. Чоловік чомусь не боявся, як це було вчора. В голові вертілася одна думка - захистити Деміена. Бо це його обов’язок. Його призначення.

Чорні очі пекельної істоти пильно стежили за детективом. Той простягнув долоню вперед. Так, як робив це безліч разів у минулому. І слова древньої, забутої, таємної мови самі зринули у пам’яті.

- Іди звідси, - рішуче сказав Том. Очі його на мить спалахнули теплим золотим сяйвом. Пес, настовбурчившись, неохоче відступив. Андерсон ішов до нього. - Геть, інакше я знищу тебе, як знищив того, кого ви послали, щоб мене вбити. І передай усім виродкам з пекла: Деміена Торна я не віддам.

Пес повільно відступав, не перестаючи гарчати. Але не нападав, відчуваючи, що ворог у рази сильніший. Врешті ротвейлер злився з тінями, а тоді й зовсім розчинився у пітьмі. Том напружено чекав якийсь час. Потім зітхнув і кинувся до Деміена. Той лежав непорушно. Від вихлопних газів автівки в гаражі було нічим дихати. Складалося враження, ніби Торн вирішив покінчити життя самогубством. Здригнувшись від нестерпної здогадки, Андерсон обережно взяв фотографа на руки й поніс до свого авто. Випадково торкнувся зап’ястя фотографа. Шкіра холодна. В автівці детектив увімкнув пічку, посадив Деміена і якомога швидше поїхав до найближчої лікарні. Кидаючи короткі погляди на змучене обличчя Торна, Андерсон хотів кричати від розпачу. Знову не догледів. Знову ледь не втратив. «Дідько, Деміене, чому?» - подумки запитував детектив. - «Що сталося? Свідком чого ти став, раз вирішив піти з цього світу. Я стільки років тебе шукав не для того, аби втратити…»

Він не контролював потік думок, не намагався аналізувати. Лише вслухався у монолог підсвідомості, що постійно підкидала підказки. Тепер Том знав напевне: колись дуже давно він не вберіг Деміена.

Але цього разу він не припуститься тієї ж помилки.

Андерсон зателефонував Енжелі. Коротко повідомив про те, що сталося.

- Продиктуй адресу лікарні. Ми теж приїдемо, - мовила Кінлі.

Том не став сперечатися, бо хотів поговорити хоча б із кимось. Інакше збожеволіє від невисловлених думок, переживань і страхів.

Детектив відвіз Деміена у лікарню, де його одразу забрали у відділення реанімації. Спостерігаючи, як медсестри беруть у фотографа аналізи, Андерсон намагався не уявляти, що було б, якби він не знайшов Торна. Вже навіть не задавався питанням, як йому це вдалося. Цей зв’язок із Деміеном не міг пояснити навіть такий обізнаний детектив, як Том.

Кетрін і Енжела, обидві у простому домашньому одязі, незабаром приєдналися до стомленого й сонного Тома.

- Що з ним? - Кетрін стривожено дивилась у вікно палати, звідки було видно лиш голову Деміена.

- Передозування морфієм і отруєння вихлопними газами, - стримано відповів Андерсон. Додав неохоче: - Намагався себе вбити.

Енжела охнула, Кетрін співчутливо похитала головою й обхопила себе руками.

- Чому? - спитала Раґанас.

- Якби ж я знав, - зітхнув Андерсон, - я вже казав, що Торн просив, аби я його вбив, та я не думав, що все зайде так далеко… Божевілля якесь.

- Таке вже траплялося, - беземоційно мовила Кетрін. Вона завмерла й дивилася на Деміена. - Він лежав, поранений і ослаблий, а ми робили все, щоб він жив. У тому замку…

- Чекай, - стрепенувся Том, - тобі теж сниться замок з білими стінами?

Кетрін, котра була здивована не менше від нього, кивнула.

- Нам з Енжелою.

- І Деміен бачив замок, - поділився Андерсон, - навіть почав його малювати, щоб знайти в інтернеті щось схоже. Можливо, нам варто допомогти йому і поділитися тими деталями, які бачили лише ми?

- Складатимемо фоторобот замку, - підсумувала Енжела.

- Він отямиться завтра, - продовжував Андерсон, - а доти…

Детектив замовк. Всі троє почули нестерпний гучний низький звук. Янгол апокаліпсису сурмив у третю сурму.

Примітки

[1] Одкровення 6:4
[2] Одкровення 17:4