Перша сурма

Детектив Шай приїхав пізно. Похмурий і невиспаний, він коротко привітався з Томом. Андерсон і спитав би, що сталося, та не став. Зараз був непідходящий момент. У такому настрої Джеймс швидше пошле, ніж стане щось розказувати. Тому з дозволу шефа він пішов стежити за Торном.

Енжела була мовчазною і понурою. Що з нею сталося? Вона могла забути взяти каву, таке буває, але не привітатися з колегою… Кетрін ніби проводилась, як завжди, та Том помітив, що вона напружена.
Здається, Нью-Йорк на всіх погано впливає.

Їдучи до багатоповерхівки, де мешкав Торн, Андерсон думав над своїм рішенням приїхати саме до цього міста. Взагалі, у нього було ще два варіанти: Вашинґтон і Бостон. І Том для себе вирішив, що поїде саме у Вашинґтон. То як він опинився у Нью-Йорку?

Це було складно пояснити. В останню мить детектив змінив плани й обрав Нью-Йорк. Бо йому здалося, що так буде правильніше. Що його там чекають. Не нові колеги. А хтось, кого Андерсон шукав дуже довгий час…

Маячня якась. Том прекрасно знав, що йому ніхто не потрібен, бо він трохи дивакуватий, мовчазний, любитель вивчати людей і тонкий психолог. Розумник. Таких не дуже люблять у якості партнера. Бувало, детектив знайомився з дівчатами. Ніби все складалося добре. Але він усе псував своєю скурпульозністю, аналізом поведінки партнерки, її звичок і вподобань. Про себе не знав, що казати. Навряд чи дівчині сподобається, коли він почне розповідати про черговий труп чи візит до патологоанатома.

Відігнавши непотрібні думки, Том згадав, що мав оглянути місця смертей Келлі Баптіст, професора і невідомого нападника. Не знав, що там шукатиме, бо копи все перевірили. Але мав надію, що пошуки не будуть марними.

Спочатку Андерсон оглянув будинок релігієзнавця професора Ігора Ренеуса. На місці вбивства вже, певно, прибрали. Нічого підозрілого, крім неприємного, гнітючого відчуття, що заважало зібратися. Наче камінець у взутті, що постійно муляє і відволікає. Том подивився кілька книг професора. Переклади і трактування Біблії різними мовами. Товсті фоліанти з окремими поясненнями, ілюстрована книга Одкровень з тим самим передбаченням апокаліпсису. Том навмання полистав сторінки. І враз спинився, побачивши знайому фразу: «Хто має розуміння, той нехай злічить число звіра, бо це - число людське, і число 666».

- От дідько, - пробурмотів детектив і записав у блокноті: «Ознайомитися з книгою Одкровень».

Божевільний, що хотів убити Деміена у відділку, цитував Біблію. Що далі? Кінець світу?

Чомусь від цієї думки Том здригнувся. Подумав, а тоді взяв одну з книг. Зараз вона йому потрібніша.

Вулиця, де померла Келлі, мала такий же вигляд, як і занедбані провулки з однією відмінністю: тут помістилася невелика парковка, де й загинула жінка. Андерсон пройшов туди-сюди, не розуміючи, як фотографиня могла втопитись у багнюці, якщо це просто неможливо.

«Її щось затягнуло», - раптова думка чоловіку не сподобалася. Бо тоді довелося б повірити у надприродне, у дивних істот, що живуть у калюжах і пекельних псів, котрі забираються у приміщення й загризають людей до смерті.

Ні, це маячня.

На вулиці, де напали на Деміена, вже забули про інцидент. Ходили люди, їздили авто, вітер розносив сміття. Том поморщився. Торн - той ще любитель помийок. Інакше що він тут робив?

Ноги самі принесли детектива до каналізаційної решітки. Ось він схилився, смикнув решітку на себе, не усвідомлюючи, що робить. Андерсон дійсно ніби був у трансі, бо не керував собою. Отямився лиш тоді, коли стискав у руці вишукане руків’я кинджала. Того самого, яким ледь не вбили Деміена.

«Звідки я знав, де шукати?» - розгублено думав Том. Його логічний світ з тріском руйнувався, як тільки чоловік опинився у Нью-Йорку. Незрозуміле розслідування, дивні нещасні випадки, сни, а тепер ще й це. Андерсон не знав, як пояснити те, що сталося. Стривожений, знервований, він хутко пішов до автівки, ховаючи кинджал в рукав. Не вистачало, щоб чоловіка помітили з холодною зброєю і доповіли детективу Шаю.

*****

Том не любив стежити за підозрюваними, бо це було вкрай нудно. У Белфасті він завжди знаходив привід, аби не долучатися до груп, котрі відправляли на стеження. Він міг заснути, а потім довго прокидався, не розуміючи, де знаходиться. Детектив не хотів, аби його бачили таким незібраним.

Але він хотів знати більше про Деміена Торна. Невідомо чому, та цей фотограф чимось зацікавив Андерсона. Детектив прагнув зрозуміти, чому ця людина видається такою знайомою. Дві розмови - і Том ніби віднайшов такого співрозмовника, з яким точно не буде нудно.

Торн жив майже в центрі міста в одній з численних багатоповерхівок. Детектив помітив його автівку на парковці - масивний чорний джип виділявся серед компактних легкових машин. Том не став заходити всередину. Міг наштовхнутись на фотографа. Замість цього він розглядав знайдений кинджал. Річ була старовинною, можливо, вкраденою з музею. Як вона опинилась у чоловіка, що напав на Деміена?

Після обіду Андерсон зауважив дивну річ. Не тільки він стежив за багатоповерхівкою. Вулицею коло будинку снували кілька людей, весь час поглядаючи вгору. Том би не звернув уваги, та вони здалеку здавалися однаковими: в чорному одязі й кепках, що приховували обличчя. Чоловік міг заприсягтися, що ці люди теж стежать за Деміеном, проте не розумів, звідки це знає.

Через якийсь час Торн кудись поїхав. Андерсон рушив за ним на невеликій відстані. Їхав не дуже швидко, аби об’єкт стеження нічого не запідозрив. Утім, Деміен їхав недалеко. Спинився коло приватного будинку, вийшов. Том перевірив адресу. Схоже, тут жила сестра Келлі. В тому, що Деміен підтримував з нею зв’язок, не було нічого дивного. Детектив переглянув свої записи. Симону теж допитали у зв’язку зі смертю професора Ренеуса. Ніякої цінної інформації вона не розповіла.

Зовсім скоро Деміен вийшов. Як здалося Тому, він був роздратованим. Андерсон їхав за ним. Думки перескакували з дивної поведінки Енжели до похмурого Шая. Потім - до дивного кинджала, до нещасних випадків, до Деміена Торна. Зібрати все це докупи поки не виходило.

Коло свого будинку Деміен вийшов з автівки, постояв трохи і рушив прямо до машини Тома. Детектив навіть не став злитися на себе. Чекав, поки Торн постукає у вікно. Відчинив двері.

- Ви дійсно так погано маскуєтеся, детективе, чи зробили це навмисно, аби я вас вирахував? - спитав фотограф, зазираючи в авто. Їхні очі на мить зустрілися. Деміен затамував подих. Чому він не може згадати, де бачив цього чоловіка? В інтернеті він знайшов багато інформації про справу Пола Спектора, над якою працював і Том. Убивця обирав жертв серед самотніх жінок і убивав їх, хоча врешті наробив помилок, завдяки чому його вдалося спіймати. Про самого Тома інформації небагато: де народився, де виріс, які навчальні заклади закінчив. У соцмережах Андерсон не сидів. На єдину сторінку у фейсбуці детектив заходив не менше року тому. У Белфасті у Торна не було знайомих, тож розпитати про Андерсона він не міг.

Ото ж потайлива людина.

- Я не люблю стежити за кимось, - чесно відповів Том. І ні слова більше. Ця лаконічність дратувала.

- Ходімо поговоримо, - запропонував Деміен, - ви все одно дізнаєтеся менше, якщо сидітимете в машині.

Том не став заперечувати. Мовчазний і стриманий, він ішов за Торном, не питаючи, куди той його веде. Деміен не став запрошувати детектива у свою квартиру. Все ж не повністю йому довіряв. Знайшовши перше-ліпше кафе з терасою, сів за вільний столик. Андерсон опинився навпроти. Раз чи два роззирнувся.

- Боїтеся, що я поставив своїх шпигунів? - хмикнув Деміен. Певно, у нього був хороший настрій, бо фотограф поводився відносно дружньо.

- Це ви про людей, що з самого рання ошиваються коло вашого дому? - поцікавився Том. Він замовив еспресо. Обідати знову не став, сподіваючись, що сьогодні повернеться додому раніше.

- Яких людей? - спохмурнів Торн. Отже, це не його помічники. Хто ж тоді за ним стежить і навіщо?

- Люди в однаковому чорному вбранні, - відповів Андерсон, - їхніх облич я не розгледів.

- От же дідько, - прошипів Деміен.

- Ви знаєте, хто міг би послати людей стежити за вами?

- Здогадуюсь.

Торн не став називати імені, тож Андерсон спробував сам.

- Енн Ратклідж, - припустив він. Судячи з реакції Деміена, вгадав. - Що вас із нею пов’язує? Чому вона постійно витягає вас із халеп і?..

- Неправда, - різко заперечив фотограф, - вона…

Том терпляче чекав, попиваючи каву. Бачив, як Деміен збирається з думками, як сумнівається, чи варто щось розповідати.

- Закінчуйте, раз розпочали, - наполіг детектив.

- Це особисте, - буркнув Торн, відвертаючись. Цей прояв недовіри відізвався болісним щемом десь у глибині душі Андерсона.

- Тоді про що ви хотіли поговорити, містере Торн? - голос детектива став відчужним і беземоційним. Наче він хотів таким чином помститися співрозмовнику за те, що той йому не довіряє.

- Це детектив Шай попросив стежити за мною? - поцікавився Деміен. Том не відповів. - Досі мене підозрюєте? Біс із Шаєм, він явно точить на мене зуб. Але чому ви взялися, за це, детективе? Ви доволі відома особа. Після того, як схопили убивцю з Белфаста, вас прийняли б у будь-який відділок. Вас би навіть у ФБР взяли б, а ви обрали цей відділок. Він навіть не головний у Нью-Йорку, так що?..

- Чому ти такий? - зненацька вирвалося в Тома, котрий мимоволі згадував події минулого. І Стеллу теж. Деміен здивовано глянув на нього.

- Не пам’ятаю, щоб ми переходили на «ти», - зауважив фотограф і помітив, як Том зніяковіло опускає очі й метушиться, що було геть не характерно для незворушного детектива.

- Вибачте, я… не знаю, що на мене найшло, - поспіхом сказав Андерсон, - я трохи замислився, тож…

- Мило ніяковієте, - мовив Деміен, всміхнувшись, через що Том взагалі розгубився. Це Торн так жартує чи що?

- Повернемося до розмови, - Том кашлянув, аби приховати сум’яття.

- Так, звісно, - кивнув Деміен, - що ви мали на увазі, детективе, питаючи, чому я такий?

- Взагалі-то, питання ставлю я, - знову цей відчужений погляд, беземоційний голос, що бісило Деміена.

- Ви це почали, - хмикнув той, - я хотів би почути відповідь.

Том пильно дивився на співрозмовника, вивчаючи обличчя. І Торну чомусь від цього стало приємно. Він знову посміхнувся. А детектив знітився. Деміен ледь стримався, аби не спитати: «Подобається?»

- Я не знаю, - врешті відповів Андерсон, - це була миттєва думка, я й не зрозумів, що мав на увазі.

Ну ні, він не стане відкриватися цьому типу, особливо якщо враховувати те, що він теж не довірився детективу.

- Можливо, ви мали на увазі те, що знали мене, - припустив фотограф, - хоча це малоймовірно.

- Чому вас хотіли вбити? - Том різко змінив тему розмови. Чхати на гарні манери. Цей тип не буде ним маніпулювати.

- А чому людей взагалі вбивають? - знизав плечима Торн. - Якісь божевільні вирішили мене пограбувати…

- Причому в одного з них був старовинний кинджал, а інший цитував Біблію, - спокійно сказав Андерсон і помітив, що співрозмовник здивований. Певно, не очікував такої обізнаності.

- Я ж кажу - божевільні, - мовив Торн. Тоді нахилився вперед. Том непорушно завмер, хоча почувався некомфортно, коли хтось порушував його особистий простір: - Відмовтеся від цієї справи, детективе Андерсон.

- Чому?

- Ви можете постраждати.

- Чому ви мене застерігаєте? - не стримався Том. Питання вийшло емоційнішим, ніж він уявляв. Чоловіку набридли загадки. - Скажіть, що коїться, містере Торн. Я допоможу вам, бо це - мій обов’язок.

Деміена пробрало до кісток. Андерсон вже говорив йому щось схоже. Про обов’язок і долю… Та ні, це неможливо. Торн просто стомився. Через ці напади, через ту кляту родимку, через смерті близьких людей він не може адекватно сприймати реальність.

- Просто робіть так, як я кажу, - сказав фотограф.

- Я не ваш слуга, щоб вас слухатися, - зауважив Том, - можете надалі тримати все в таємниці і постійно тікати. Це ваше право.

- Гадаєте, я тікаю від вас, детективе? - насупився фотограф.

- Не від мене. Від правди.

Андерсон мав рацію. Його проникливість здивувала Деміена ще у відділку. Детектив, як ніхто, дивовижним чином розумів його. Це викликало захоплення і роздратування одночасно, бо Торн іноді сам себе не розумів.

- Слухайте, я здогадувався, що ви настирливий, та, виявляється, ви ще й упертий, як віслюк, - сказав Деміен. І на цю репліку Том ледь помітно посміхнувся, а в очах спалахнули лукаві іскорки. Фотограф ледь стримався, аби не посміхнутись у відповідь. Ця жартівлива суперечка здалася відгомоном минулих розмов, коли вони з Томом…

Стоп, які минулі розмови?

- Ви багато чого не знаєте про мене, містере Торн. Як би там не було, я все одно дізнаюся те, що мені потрібно - не від вас, так від когось іншого.

В його голосі лунав виклик. І чомусь Деміен захотів, аби детектив знав правду.

Та чим він, поліцейський, допоможе?

- Що ж, тоді удачі, - кинув Торн, перш ніж піти, лишивши Андерсона наодинці з думками.

*****

Том кілька разів сфотографував кинджал і розіслав фото кільком експертам Нью-Йорка. Хотілось якомога швидше з’ясувати, що то за зброя. Розмова з Деміеном не виходила з голови, тому чоловік був розгубленим, а на питання детектива Шая відповідав розсіяно. Про кинджал змовчав. Утім, Джеймс і сам думав про щось своє. Енжела з Кетрін щось понуро обговорювали. Та що з усіма ними таке?

Том згадав про книгу, що взяв у професора-релігієзнавця. Почав вивчати ту частину, що стосувалася пророцтв про апокаліпсис. В дитинстві й підлітковому віці Андерсон не був релігійним. Світ науки і розслідувань здавався більш привабливим, бо був точним, логічним і там кожній події знаходилося обґрунтоване пояснення. Тож незрозумілі натяки на монстрів, що вилізуть з морських глибин, вершників на конях і янголів, що сурмитимуть про настання кінця світу, геть заплутали детектива. До чого він опустився? Шукає пояснення вбивствам в Одкровеннях!

Джеймс пішов з роботи раніше. Том відчував, що у шефа щось сталося, проте розпитувати його не став. Цей чоловік точно не стане виливати душу колезі, котрого знає від сили три дні.

Тому Андерсон набрався сміливості й підійшов до детективки Раґанас. Та відклала папери, які уважно читала, й запитально глянула на чоловіка.

- Я хотів би поговорити з вами й Енжелою, - прямо сказав Том, - після роботи.

Кетрін кинула швидкий погляд на Енжелу, котра спантеличено прислухалася до розмови. Вона теж не розуміла, про що хоче поговорити детектив.

- Я нічого не можу вам обіцяти, - мовила Кетрін. Думки плуталися. Після того кошмару вона була сама не своя. Тепер ще й детектив Андерсон запрошує на розмову. Не могла ж Енжела проговоритися про сон.

- Я чекатиму в «Данкіні»[1] до дев’ятої, - сказав Андерсон і пішов. Він не знав, що ще сказати, як пояснити, що Раґанас і Кінлі мають якесь відношення до нього і Деміена.

- Що від тебе хотів детектив Андерсон? - спитала Енжела.

- Ти ж нічого йому не розповіла? - мовила Кетрін. Кінлі похитала головою. Начальниця замислено постукала ручкою по столу. - Тоді я не розумію… Він попросив зустрітися після роботи. Хоче поговорити.

- Про що?

- Якби ж я знала, - зітхнула Кетрін, - як ти гадаєш, ми повинні піти?

*****

Том сидів за столом і мимовільно стукав пальцями у такт пісні Хлої Амент, що лунала у приміщенні. Була восьма година. Детектив терпляче чекав, хоча не був упевнений, що колеги прийдуть. Він сам би задумався, перш ніж приймати пропозицію того, кого майже не знав, бо був доволі підозрілим.

Друга чашка кави була наполовину випита. Після зустрічі Андерсон хотів ще трохи почитати Одкровення і заодно пошукати трактування тексту. Щось його зацікавило у старовинному письмі, та чоловік поки не знав, що саме.

Розслідування ставало дедалі заплутанішим. І ні одної вичерпної відповіді.

Коли детектив замовив третю чашку кави, до кафе зайшли Кетрін та Енжела. Кетрін у чорному костюмі із зеленою краваткою, з байдуже-зверхнім поглядом скидалася на модель. Не дивно, що Кінлі постійно на неї дивилася. Енжела ж надавала перевагу зручному одягу теплих відтінків.

- Детективе Андерсон, - Раґанас сіла навпроти, - про що ви хотіли поговорити?

Том довго думав, як розповісти недовірливій Кетрін про все, що він думав. Плутаних пояснень не любив, тому вирішив говорити, як є. Навіть якщо детективка після цього вважатиме його божевільним.

- Вам не здається, що ми бачилися раніше? - спитав Том. - Не знаю, як це пояснити, та ви з Енжелою не здаєтеся чужими. Я наче повернув старих друзів, яких загубив дуже давно… Дідько, як же це складно.

- Бачиш, Кетрін, мої підозри справдилися, - посміхнулася Енжела, - я казала, що детектив Андерсон ніби знайомий.

- Як ви б це пояснили? - поцікавилася Раґанас. За межами офісу вона не була такою суворою і розмовляла приємним мелодійним голосом.

- У мене нема ніяких версій, - зітхнув Том і мимоволі додав: - Ще й з Торном те саме…

- З Деміеном Торном? - очі Кетрін округлилися. Вони з Енжелою перезирнулися. Андерсон цього не помітив, бо дивився у чашку.

- Так, ми спілкувалися, і я знов і знов переживав відчуття дежавю, - кивнув чоловік, - крім того, містера Торна переслідують невідомі, а ще довкола нього містичним чином гинуть люди… Вибачте, що розкриваю ці деталі, та я не розумію, що коїться.

- Ти маєш бути з Деміеном, - зненацька мовила Кетрін приглушеним голосом, - згадай себе і тоді врятуєш його і нас усіх.

- Що? - тільки й вимовив Андерсон. Стривожена Енжела поклала руку на плече подруги. Раґанас спантеличено глянула на Тома.

- Я нічого не казала, - промовила вона, і детективу стало не по собі.

- Ні, ти казала, - заперечила Кінлі, - порадила детективу Андерсону бути з містером Торном. Ще додала, аби він згадав себе, і тоді врятує нас усіх. Що ти мала на увазі?

Кетрін зблідла і перелякано похитала головою. Такою Том бачив її вперше.

- Я… я не знаю. Ніби на мить я відключилась. Я не можу згадати, що таке казала!

- Виходить, справа в мені, - мовив Том, відчуваючи, як вперше за багато років боїться, що буде далі, - дарма я сюди приїхав.

- Так і мало статися, - сказала Кетрін, - я теж не розумію, що коїться і чому я ніби знаю тебе й Енжелу, але… так має бути. Не питайте, що це означає, детективе.

- Така моя доля, - вирвалося в Андерсона, і він усвідомив, що повторює слова, які хтось колись йому говорив.

- А ще, детективе, мені наснився сон, - продовжила Раґанас, - в якому Деміен Торн помер.

Том завмер. Серце оглушливо гупало у вухах. Слова детективки неабияк його стривожили, злякали ще більше, ніж будь-що, з чим він мав справу. Ця темна історія все більше скидалась на фільм жахів з поганим кінцем, де надії на порятунок нема, де все розписано наперед. І єдине, що лишається - пливти за течією, молячись про швидку й безболісну смерть.

- Він не може померти, - гарячково сказав Андерсон, - не знову. Я…

- Що значить «не знову»? - здивувалася Енжела.

- Детектив не знає, - відповіла Кетрін, бо чоловік обхопив голову руками й завмер, - проте ми маємо все вияснити і спинити те, що насувається.

- Ви сказали «ми», - зауважив детектив, - це означає?..

- Що ви можете розраховувати на нашу допомогу, - посміхнулася Кетрін, - тому чи можемо ми з Енжелою дізнатися, що вам вже відомо і якими будуть наступні кроки у розслідуванні?

Том розповів. Розповів найсуттєвіші подробиці, а також повідомив, що має намір дізнатися про Торна якомога більше. Цей чоловік явно мав таємниці, що могли б їм допомогти. Повз них час від часу ходили офіціанти та відвідувачі. За вікном стало зовсім темно, і Том мимоволі подумав про монстрів, що блукають з настанням ночі - пекельних псів, котрі приймають подобу ротвейлерів і вбивають людей.

- Знаєте, я тут подумала… - почала Енжела. Том і Кетрін глянули на неї. - А чому б не розповісти про все містеру Торну. Гадаю, він би сам нам допоміг. Розумію, що ідея безглузда, та варто спробувати.

Андерсон знизав плечима. Стомлено потер очі.

- Я спробую, - озвався він, - проте нічого не гарантую. Цей тип не дуже любить поліцію.

- Ми постараємося знайти інформацію про Енн Ратклідж і Троя Хендрі, - сказала Раґанас, - не може вона бути простою адвокатесою і тримати у своєму домі купу речей Торна. Це виглядає моторошно. Пропоную зустрітися завтра після роботи… - детективка роззирнулася. - Бажано у менш людному місці.

- Можемо просто лишитися в офісі, - запропонувала Кінлі, не звертаючи уваги на невдоволення партнерки, - тільки зачекати, доки всі розійдуться.

- Що ж, до завтра, детективе, - Кетрін потисла руку Тому - не дуже міцно, проте впевнено. Тоді додала дещо дивне: - Не пропусти першу сурму. Вона означатиме початок.

- Детективко Раґанас?.. - чоловік не розумів, як реагувати на її слова, що звучали, наче апокаліптичне пророцтво. Розгублена, знервована Кетрін похитала головою, мовляв, нічого не питайте. Енжела кивнула Тому на прощання і повела подругу, обнявши її за плечі.

Андерсон сидів майже до самого закриття - замислений, стривожений, охоплений сум’яттям і страхом перед майбутнім.

Вже у квартирі, прийнявши душ, детектив дістав книгу професора. Подумав, що варто знайти якийсь примірник Біблії. У приміщенні було спекотно, тож чоловік відчинив вікно.

І почув звук. Він луною прокотився над нічним Нью-Йорком, стаючи то гучнішим, то поступово стишуючись. Одна нота лунала і лунала, викликаючи думки про хтонічних істот, що сурмлять у велетенські сурми, розносячи вість - кінець світу близько. А ще на фоні чувся стукіт копит.

Том здригнувся. Згадав слова Кетрін. Отже, це і є та сурма, про яку казала детективка. Серце забилося швидше. Аби з Деміеном було все добре…

*****

У своїй квартирі посеред ночі зненацька прокинувся Деміен. Йому ніби хтось голосно крикнув у вухо. Чоловік сів на незручному ліжку, витер спітніле чоло і роззирнувся. Був якийсь звук, що його розбудив. Проте всюди панувала надприродна тиша. Наче демони зачаїлися перед нападом. Торн глянув на годинник. Майже друга. Згадав, як час після півночі до світанку вважався темним, відьомським, бо нечисть була найбільш активною в ці години. Зітхнувши, він спробував заснути. Завтра треба зустрітися з Лайонсом. Розповісти про Енн. Жінка все більше лякала Деміена своєю присутністю.

Раптом Торн чітко згадав сон, що бачив до миті, коли прокинувся. Величний замок з білими стінами й численними вежами поступово чорнів, розвалювався, поки врешті не провалився під землю. Невідомо чому, та фотографа це налякало.

Найгірше - чоловік не мав з ким поділитися власними страхами. Після брехні Ратклідж фотографа вважали божевільним. «Може, я дійсно втрачаю здоровий глузд?» - задав собі питання Деміен. - «Це все не може бути реальним. Я не антихрист, та стара мені наснилася, Ратклідж не існує, а батьки живі…»

Хоча розум ні на хвилю не позбавляв чоловіка від жахливої реальності.

*****

Отець Лука прокинувся від відчуття, що в церкві хтось є. Хтось, крім нього. Він сів у ліжку і поглянув у вікно. Скоро світанок. Небо на горизонті сіріло, зорі поступово блідли. Священик встав, узяв ліхтарик і вийшов з маленької кімнатки, котру займав у східній частині церкви. Він не хотів лишати храм божий, тому оселився тут.

Чоловік пройшов темними коридорами до приміщення, де проводилися служби. Тишу порушували тільки його кроки по дерев’яній підлозі. Світло ліхтаря відбивалося від кольорових вітражів, від позолочених рам на іконах, від підсвічників, що стояли зліва і справа від вівтаря. Отець Лука пройшовся поміж лав. Дивне відчуття, що за ним стежать, тільки посилилося. А заодно з’явився страх. Священик завмер, прислухаючись до найменшого шуму. Відчув, як пітніє долоня, що тримала ліхтарик. Навіть стіни храму не могли захистити від невідомої злої сили - безжальної та могутньої. Згадався покійний отець Бреннан, котрий виховував Луку і чомусь відвідував батька Деміена Торна. Священик загинув від нещасного випадку. Це було давно, та отець Лука досі пам’ятав, як відсахнувся, коли побачив фото, де його наставнику проштрикнуло голову, ледь не розрізавши навпіл…

Стук у двері. Священик здригнувся і позадкував. Зі сторони вулиці хтось наполегливо і з силою гупав, ніби хотів прорватися до церкви. Отець Лука завмер, не знаючи, що робити. З одного боку, це може бути хтось із прихожан. Дехто мав звичку приходити одразу після відкриття церкви. З іншого ж боку…

Двері розчахнулися. Ліхтарик у старечій руці затремтів, коли світло осяяло вершника. Хворобливо білий кінь під ним нетерпляче гарцював, стаючи на диби. Отець Лука скрикнув і побіг до вівтаря. Кінь у ту ж мить поніс вершника до священика.

- Господи всемогутній, що є на небесах, захисти мене від усякого зла…

Отець Лука не закінчив молитву. Як тільки вершник торкнувся до священика, той упав. Здригаючись у передсмертних конвульсіях, чоловік помер коло розп’яття. Вершник поїхав геть з церкви, лишаючи по собі запах анісу і розчиняючись у світанковій імлі.

А за мить церкву охопило полум’я.

Примітки

Данкін (Dunkin) - мережа кафе у Нью-Йорку.