Розділ 5. Жінки

Аннавен побачила її, коли спустилась вниз, відчуваючи легкість і водночас якусь матеріальність кожної прикраси, кожної золотої пелюстки на своїй червоній сукні. То був витвір мистецтва – Морніль не збрехала, викличний, як сама Аннавен, яскравий і навдивовижу зручний водночас. Їй не було важко, але від цієї сукні виникало дивне відчуття – наче Аннавен несла себе, мов келих, і в ній-келиху плюскотіло золотисте вино. Хочеш – виплесни комусь в обличчя, хочеш – пий. Зазвичай вона не звертала стільки уваги на себе саму. Першою її зустрів не шум з великої зали – а музика.

Хісілінде, дружина Макалауре, яку давно вже між собою прозвали Сріблом, сиділа в ніші вікна, награючи на флейті. Сірі довгі коси, сірі очі, чорне зі сріблом. Вона завжди була така, мов готувалася грати для всіх, навіть занурена в себе. Хотілося сісти поруч, і слухати, і розчинятися. Вона керувала світом, коли грала. І це був збіса хороший світ.

– Співець так не може, хоч він і відомий музика, – мовила Аннавен, наближаючись. – Ти граєш, як майє отому вітерцю.

– Співець водить кінноту. Він тепер не так часто береться до музики, хоч досі грає, як Ульмо вітрові, – тихо мовила вона, завершивши довгий наспів, мов точку поставила. – Я за двох. Рада, що ви прозріли нарешті.

Хісілінде встала, легкий крок – вона вічно танцює, ця замріяна співачка, – і поклала руки на плечі Аннавен. Осіннє світло заливало її срібло і чорне сукно, як холодна прозора вода. І сама вона була водою – заповнювала все, все наскрізь бачила.

– Я ж знала.

– Звідки?

– Співці багато знають, – вона знизала коротко плечима, срібна вишивка рухалась, оплітаючи, мов мереживо її власних нот. – Але це й не співцеві видно.

– Це не видно тільки з княжого крісла, – пхикнула Аннавен. – Князі сліпнуть замість прозрівати.

– Він звик думати за інших, а тут доводиться навчитись не брати на себе надто багато. Нічого, перемелеться. Як ти? У тебе очі втомлені.

Аннавен на мить відчула, що їй хочеться згорнутися клубочком на дні цієї музики і спати півроку. Хісілінде умиротворяла, як сам затишок. «Не в тої ти навчалась, – подумала. – Ну яка тобі Ніенна?».

– Але я хочу трохи веселощів. – усміхнулась. – Кажуть, на учтах годують, еге ж? Я хочу випити і послухати музику, тому хай починають гуляти. Встигну завалитися в ліжко. Але тут ця, як її, дипломатія. – Аннавен обійняла родичку і пошепки сказала їй на вухо. – А я ще надто твереза для цього лайна.

– Я теж, – так само пошепки відповіла Хісілінде, і в її очах заграли сірі веселі бісики. – Але ти не уявляєш, скільки вони вина замовили у Мінас-Тіріті.

– Люба сестро, – Майтімо наздогнав їх і підхопив Хісілінде під лікоть. – Ходімо, я вас обох проводжу туди, де наливають.

Їй здавалося, що це якась дика веремія чи танець, правил якого вона не знає. Раз-два-три-світло блимнуло, Макалауре грав на арфі, натхненний, аж натхнення просвічує крізь шкіру, і нікого не бачив, навіть себе. Це вечірнє світло чомусь витончувало його, робило майже прозорим, і не здогадаєшся, скільки сили в цих тонких, майже жіночих руках з довгими пальцями.

Раз-два-три-світло блимнуло, під високі склепіння піднімалася легка спека від світильників, всі гомоніли, і вона загубилась у цьому хороводі облич та голосів. Заблукала. Коли Майтімо знов торкнувся її руки цей вихор нарешті ненадовго спинився.

Нолофінве нагадував Феанаро – тільки якби його добряче підморозили. Високий, з крижаними сірими очима, трохи зверхній, але не так, щоб це псувало враження, він ніс у собі якусь надламану мелодію, що, однак, ізнову набула звучання – не виправилась, просто вибудувалась довкруж дисонансу, як дерево обростає стрілу, що вчасно не витягли. Аннавен одразу відчула від нього майже грозову напругу, стишену задля свята, і їй стало трохи не по собі. Втім він усміхнувся на все лице, а вона – не показала, що знічена. Нічия.

– Найкраща новина про племінника за останні роки, – голос у нього теж був – схожий, тільки повільніший, і тембр металевіший, менше вогню, більше криці. Аннавен пересмикнула плечима. – Чув, що ти тільки з бою. Гідна буде в Першому домі перша леді, відважна і вродлива. Мій брат мав би піднести тобі звичаєвий дар, і зробив би це бездоганно. Але зогляду на, – він затнувся, але ця заминка була мить – і знову голос вирівнявся, впевнений і владний, – обставини я дозволю собі зробити це замість нього.

Аннавен дозволила застебнути на своїй шиї такий самий крижаний ланцюжок – намисто з сапфірів, дрібних і великих, на тонкому павутинні з золотої філіграні. Вони були розкішні – і небезпечно крижані, як сам Нолофінве. Феанаро вона колись бачила лише здаля – ось він віддає накази, ось його вродливе лице викривляє лють, ось усміхається, вітаючись із послідовниками, ось його очі, полум’яні на тлі полум’я…того, про яке зараз більше не говорять. Від Нолофінве віяло силою і затятістю анітрохи не менше – може, навіть більше, бо його загартували речі, яких старший або не міг зазнати, або зазнати не встиг. Втім він був ґречний і обережний.

– Дякую, дядьку. – Майтімо, вочевидь, жодної незручності не відчув. Ну, дядько, ну, Верховний король. Він завжди такий.

– Хороше свято, – Нолофінве знову був крижаний – непроникний, а щойно в його погляді прослизнула якась іскра тепла…чи здалося. У руці він тримав келишок – повний, весь час повний, скільки Аннавен не озиралась.

– Я гадав, він не приїде, – пошепки мовив Майтімо. – Він і не п’є зовсім.

– Я сердита, – мовила Аннавен. – Чому він поводиться, наче він замінює тобі батька? Але я нічого йому не сказала, бачиш?

– Батька ніхто не замінить, – Рудий знизав плечима – здається, втомлено. – Але де він неправду сказав? Після Феанаро він найстарший мій родич з наявних тут. Негарні хіба камінці?

– Гарні.. – буркнула вона, відчуваючи раптом, що злості немає, тільки легкий раптовий сором. Ото ти завелась, Шпичко..

– То випиймо. – Майтімо усміхався. Зелені очі, пошрамоване чоло, веселі бісики.

Аннавен пила. В очікуванні вечері наливали всім, в голові у неї зашуміло, але поки не сильно: лембас – чудова річ, але закуска з нього така собі. В дорозі ж їдять тільки його, вона нічого іншого останнім часом і не торкалась.Коли Артаніс – вихор з кіс, прикрас і стриманої ніжної сили, здатної брати міста і позбавляти волі до спротиву, – налетіла на неї, Аннавен почувалась добродушною і навіть сама забула, що хотіла затіяти сварку. Золотокоса принцеса, височенна, як тополя, гнучка і легка, обійняла її, мов придушила. Не впізнати її було неможливо. Аннавен пам’ятала це – Тіріон, безкінечні смолоскипи, до яких ще не звикли, і тому від пахощів масла голова йде обертом – і серед затятих та лютих найзатятіша, найлютіша – вона. Вона – що приваблює погляд, хоча поруч Феанаро, і він кличе, і Обітниця лунає над очманілим містом.

Та зараз – у променистих діамантах, у білій сукні – Артаніс схожа була на дівчинку-троянду, що відвідує своє перше доросле свято. Вона якось це могла.

– То це ти Шпичка, що Рудого приколола? – спитала Артаніс безцеремонно. – Маю для тебе подарунки. Певна, тобі надарували вже цяцьок – чоловіки це люблять, – та я знаю, що потрібно нервен. Зброя..

– Дякую, – пробурмотіла Аннавен, шукаючи, куди поставити келих. Поки шукала – їй налили ще. Не ставити ж тепер. – Що, винесла з-під трону, на якому Ельве кохається зі своєю королевою?

Це мав бути цілковитий провал. Просив же Рудий, просив же… Артаніс дзвінко розреготалась.

– То от що говорять про нього в Белеріанді. Кохається на троні. Та вони такі церемонні обоє.. А ще? Я хочу пліток. Я так втомилась в тому глухому лісі, аби ти знала…

– Чому ж ти не поїдеш звідти? – світло блимнуло – вони стоять удвох біля високого вікна, свято вирує десь довкола – шурхіт тканини, голоси, музика. – Коней дають лише за хорошу поведінку?

– Бо моє серце не вільне, – похмуро мовила Артаніс, і її довершене суворе лице, гарне і мінливе, мов море – і таке ж небезпечне – теж спохмурніло. – Я заручена, а він не хоче лишати Огороджене королівство. В чомусь я його розумію. Та..не можу. – вона помовчала кілька вагомих, свинцевих аж, хвилин – а тоді знов усміхнулась. – Ти, я дивлюся, справжнє першодомівське зілля, перчене і зле.

– А ти, певно, дуже спокійна і добра? – відповіла Аннавен.

– О ні, – Артаніс салютнула келихом. – Я – онука Фінве, ми всі не дуже лагідні, навіть Фіндарато – ти вже бачила Фіндарато? Але..слухай. Ти ж не збираєшся бути восьмим братом? Ну бо сьомий – побратим.

– Ти про що? – двором пробігли двоє зі списами – певно несли свіжозроблені до зброярні, перш ніж приєднатися до свята. Вічна гра – чи бачила я їх у Виході? Певно – ні.

– Рудого вічно роздирають на всі боки, – серйозно мовила та. – Бо молодші мають гонор, а він – має відповідальність. Я не знаю, як він тримається, коли чинить вірно, а тоді гасить пожежі всередині роду.

– То не твоя справа, – якби Аннавен мала шерсть, та встала б дибки від люті. – Займайся своїми.

– Я займаюсь, – спокійно відповіла Артаніс. – Тому знаю, як це нелегко. І скоро стане ще важче.

– Чому? – Аннавен спинилась, мов налетіла на щось, біжучи, на щось, чого попереду не мало бути. Артаніс раптом здалася їй…теж самотньою. Її сірі спокійні очі бачили більше, ніж личило б нервен, жінці, що рубить з плеча і нічого не боїться. Але – під цим буянням була тиха глибока вода. І лайка та насмішки застрягли Аннавен в горлі.

– Не хочу бути горевісницею, – Артаніс зимно знизала плечима. – Сама дізнаєшся в свій час. Але я люблю твого чоловіка. О, який він був, коли Фіньо приніс його в наш табір! Ледь душа в тілі трималась – а туди ж: «Якщо хочеш викликати мене на двобій, Нервен, почекай, я трохи потреную лівицю»… Він винятково сильний – і самотній. Розумієш? Я дуже б хотіла знати, що поруч з ним є ти. Бо моїх візитів сюди, знаєш, не схвалюють.

– Синдар? – Аннавен хотілося сплюнути це слово, а не сказати. – А хочеш я тобі розповім дещо про доріатрим? Тільки за умови, що ти не станеш тримати це в секреті. Я плювала на них, на твоїх синдар. Але я б дуже хотіла, аби дещо дізналися в Менегроті.

Артаніс зробила крок – зовсім впритул, очі – безодня, зблідла.

– Ти..божевільна? Вони й так дізнаються.. Власне майє Меліян уже довідалась. Вона мені це майже сказала..

– Не знаю, про що ти, – буркнула Аннавен. – Я – про те, що їхня чорна туга – не варта обрізаних нігтів. Дуже слабенько.

– Щ-що? – Артаніс кліпнула. – Я просто в останні дні дуже стривожена. Таке враження, що хтось підпалив вулик, і ці оси-новини так і летять в наш ліс… Про той берег, розумієш.

– Давай ще по келишку. – зло мовила Аннавен. – Хотіла пліток – маєш.

Вони випили по келишку і ще по келишку – світло блимнуло – ось вони сидять біля високого вікна, Артаніс заразливо сміється і грає кинджалом. Вони були б подругами, аби не крига і не все оте, про що ніхто не любив згадувати. Втім чому «були б» – Рудому ніщо не заважає.

– Бився з орками, хворий на чорну тугу, – говорила Артаніс. – О, це він, так. Що ж, я тій істоті ще влаштую. Навіть якщо мене за це виженуть без права повернення.

– Не виженуть. Просто переказуй їй вітання з нашим весіллям. Їй же явно більш немає чим пишатися, ось хай і погризе лікті, – озивалась Аннавен. – Мені того буде досить, хоч я б залюбки…втім я уже це казала.

Вони ще пили і реготали, у волоссі Артаніс блищали дрібні перлинки, ловлячи світло свічок. Аннавен не могла пригадати, чому хотіла зчепитися з цією прекрасною жінкою, котра першою колись наважилась піти з Тіріону не через страх чи розгубленість, а через поклик нових земель. І тепер вона теж несла в собі ту саму силу – зданість линути по мрію і вміння себе стримати. Вона керувала собою цілковито, вона була непохитна – і дуже легка, проста і чуйна.

– Слухай, – промовила, дивлячись довгим сірим поглядом, в якому тонуло все, і який обтікав усе, мов небо. – Щасти тобі, Аннавен. Я багато років його знаю – і зараз він інший. Ти справді дарунок. Тільки..стережись.

– Не дивись у моє майбутнє, – сказала Аннавен. – Я знаю цей погляд. Так роблять обдаровані – та краще не треба. Буде як буде, а я поборюсь.

– Гаразд, – Артаніс розсміялась, і стала просто дівчиною, що гуляє на весіллі. Дрібні перлинки у косах, вишукане золото, сором’язливі ямочки на щоках. – Он брати…молодші не приїхали, так що вашому Карністіру не буде з ким битися… Піду поговорю про дещо.

Світло блимнуло. Фіндарато. Високий, кремезний, золотий, мов сонце. Йому не потрібні були жодні прикраси, проте прикраси він мав, широкі браслети на міцних руках скульптора, застібки і сяючий вінець. «Жевжик», – подумала Аннавен, і чомусь за цю свою думку їй стало одразу незручно. Він гасив бажання сварки, мов пригрівав усіх, хто наближався до нього. Він був – воїн, і водночас створював мир. Аннавен так не вміла. Вона відчула раптом повагу, хтось же ж міг битися – не просочуючись отруйним соком війни, як вона – наскрізь.

Він вклонився, усмішка не полишала його лиця. Вони стояли навпроти цього дивного гостя – рука з рукою – і здавалося, що коло його світла відділяє їх від решти гостей, від свята і від сутінків за вікнами.

– Моє шанування. Відколи отримав листа, хотів познайомитися, – він був щирий в цій доброзичливості – справді щирий, не прикидався і не витискав її з себе, бо треба. – Сестра була з тобою чемна?

– А чому ти не питаєш, чи чемна я була з нею? Може, я її образила? – реготнула Аннавен, тоді озирнулась. Рудий похитав головою – та це був не докір. Чи вона докоряла тепер сама собі… – Пробач, я зараз почну спочатку. Насправді ми порозумілись. У тебе хороша сестра.

– Ми з Фіндарато, – сказав Рудий, гріючи долоню Аннавен в своїй єдиній долоні, – і з Макалауре ходимо постійно на полювання, щоосені, вважай, іноді влітку. Хочеш бути четвертою?

– Чи хочу я на лови? Спитаєш же таке… Звісно, хочу.

– Оце мені подобається, – вона озирнулась, мало не штовхнувши Майтімо. В його рудій важкій гриві вигравав вечірній вогонь, погляд був задоволений, залізна правиця лежала на руків’ї зручного домашнього ножа, схожого на рибку – мало там що знадобиться. – Ти не пошкодуєш, Аннавен. Які новини, Фіндарато?

Той зітхнув, і вперше Аннавен побачила похмурого Фіндарато. Він був дуже заразливий – і в похмурості, і в веселощах. «Так просто не можна», – подумала.

– Тінгол все знає, – сказав Фіндарато. – Накинувся був на мене, тоді мене став захищати Ангарато, нас обох ледь не вигнали. І головне. Новий закон, виданий Тінголом як королем Белеріанду, забороняє вголос говорити на квенья. Щоб ніколи більше не чути мови убивць.

– Тобто клинки убивць поміж Доріатом і Ангбандом його влаштовують? – прошипіла Аннавен, і Рудий стиснув її пальці.

– Я навіть сам трохи не нагрубіянив, – знизав плечима Фіндарато.

– Але ви всі поїдете туди знову. – Аннавен дивилась на нього, зіщулившись. Її дрібним тремом пронизувала злість, від якої було навіть легше.

– Він – мій родич, – мовив Фіндарато. – І Нолофінве мій родич. І ви двоє. І телері – мої родичі, але сталося Альквалонде, а я це не спинив. І не зрадив їх відверто, обравши вас, – відповів той спокійно. – Феанаро був моїм родичем, і одначе сталося Гелькараксе. Подумай про це.

– Що тут думати. Тобі важко обирати. – відрубала Аннавен, думаючи, що уже викликала б сама себе на поєдинок – але цей золотокосий лорд лише кивнув.

– Ти права. Дуже важко. Бо кров – не водиця. – синій спокійний погляд, від якого стало дуже боляче в горлі, а в очі линула давно забута кров, ядуча морська сіль і смерть на вістрі клинка. Кров – не водиця, дружба, присяга – все, що вона обрала, і заради чого…

– Пробач мені. Я рідко це кажу, – вичавила вона, відчуваючи тільки порожнечу.

– Уже пробачив. Сходимо на вовка разом – ти, кажуть, це любиш… І ти хильнеш нашого складного родового нещастя. Тоді сваритимемось по ділу, гаразд? – сама вона говорила б це уїдливо, щоб відчув, але він – він самими очима усміхався. Ще один, котрий бачив усіх наскрізь.

– Треба поговорити з родичами, листам я це не довірю, – мовив Майтімо, як виплюнув. – Нолофінве знає? По очах бачу, що так.. Що ж, військового союзу у нас не буде, це ясно як день. Але знаєш, про що я думаю тепер? – Аннавен простежила його погляд мимоволі. Ось виночерпій в синьому, в руках кришталевий глек з довгим горлом, ось букет із осіннього листя, ось… Фіндекано, захоплений розмовою.

– Про що ж? – Фіндарато видихнув – він все уже сказав, його очі потеплішали.

Фалатріе була невисока порівняно з аманськими нолдор, діставала Фіндекано до плеча, і одначе в цьому тендітному тілі одначе було щось сталеве, не таке, як у нервен, котрих добре знала Аннавен. Вона не була весела, вона була затята, і її тендітність ледь втримувала її силу, силу, придбану в горі. Ясні очі, довгі срібні вії, волосся – потік сірого срібла, що заливає плечі. Дитя моря з белеріандських берегів. Телере, тобто фалатріе.

– Про мішані шлюби, – мовив Майтімо. – Військо можна нашкребти сяк-так, врешті і нові діти народжуватимуться. А ось, наприклад, вона у нього єдина, однісінька.

Аннавен відчула, що їй упало серце. Срібне волосся, біле каміння, кров на сходах, солона вода. Вона кліпнула, видиво щезло, але те чорне непрозоре небо наче все ще було у ній, скрепла кров падіння нолдор. Вона бачила нандор у Таргеліоні, з багатьма товаришувала, але фалатрім…

– Відволічи її, дуже тебе прошу, – прошепотів Майтімо. – Будь ласка. Ти врятуєш мого побратима.

– Рудий, – Аннавен відчувала, що їй по-справжньому лячно. Вона хотіла б опинитися в простішій історії – десяток чи два орків, який-небудь морок, оточення чи болота Сереху, тільки не це. – Подумай, чи міг би ти приховати від мене щось важливе – як це?

Залізна правиця лягла на плече, але вона не відчула ваги. Тільки тиск.

– Аби ставка була – що ти можеш мене покинути? – зелені очі, трохи безумні зелені очі. – Мабуть, я б спробував. Вона дізнається. Але, подумай, не так же! Будь другом. Будь другом. Мені потрібна допомога.

Аннавен озирнулась – звісно, вона не шукала підтримки, звідки б. Просто…як тонеш, то соломинку мимоволі налапуєш.

В ніші вікна сиділи Гельве, трохи блідуватий, але цілком спроможний принаймні сидіти – і Морніль, святкова, хоч і похмура Морніль у темно-синій сукні, що вабила око, мов клапоть нічного неба. Вони мовчали – виглядало, що давно сидять отак поруч і мовчать. Два келишки, напівпорожня пляшка. Ці двоє наче старались не дивитися одне на одного зовсім. Нерівно сива коса Морніль виблискувала в світлі світильників, шрамоване лице нагадувало розколоту і зклеєну тонку порцеляну, та вона була тепла, не така, як завжди. А він…його обличчя світилось. То була ніжність. Аннавен чомусь захотілося тут-таки розридатися, але вона ковтнула комок, що став у горлі.

– Люба, познайомся. – Фіндекано тримав цю дівчину під лікоть, мов ніс на долоні метелика.

Еріен була прекрасна, хай їй грець. Не така, як Артаніс, не така, як Аннавен – красива красою срібного дзвіночка і водночас сталева всередині, скромна, з легкою спокійною усмішкою. Її хотілося вкрити від всього поганого, сховати десь і милуватися, мов перлиною на оксамиті моху. Тим щемкіше, що – не дозволить. Довірливо відкрита – і міцна водночас.

– Hennaid evyr, я всім задоволена. На Гімрінгу завжди вітер, але він хороший…співочий.. А Фінгон все гадав дорогою, яка то з себе дружина Маедроса.. Якщо тобі скажуть, що я теж нервен – не вір… Насправді війну я не люблю.

– А хто її любить? – Аннавен знизала плечима. – До неї звикають, знаходять певне задоволення, та воно темне. Навіть я її не люблю, а вже про мене пліткують…

– Ти не образишся, якщо я скажу, що історія для пісні? – вона схилила голову набік, мов птаха, і очі у неї глибокі і прозорі.

– Яка?

– Про вас. Я вчуся стріляти з короткого лука, і Фінгон мене вчить. Це дуже цікаво і корисно… А ще ми закохані…ну вірно, закохані. – м’яка посмішка, дрібка барвів на мармурові щічки. – Та я б отак…не наважилась. Ми заручені скоро двадцять років, і…я все ще не певна, чи ми готові.

Вони стояли біля вікна – того самого, тепер там, у рідких чорнильних сутінках ранньої осені, сходив місяць. «Поговори з нею про кохання, дурепо, – сказала собі Аннавен. – Швидко, бо буде пізно. Щоб тобі ..Рудиську..».

– Ну, – вона знизала плечима. – Просто ми наче й безсмертні, але часу у нас вічно немає. Завтра нас могло не стати, або навіть учора могло. І ніколи б ми не дізналися… Знаєш, я подумала, навіть якщо у нас щось станеться за пару тижнів, пара тижнів у шлюбі краща, ніж нічого. А якщо у нас попереду тисячі років, хай зогниє ота збочена примара на півночі, тим краще. Ну, за кохання? Он вино несуть.

– За кохання, – весело погодилась Еріен. – Я б пісню склала, та я не вмію. От Фінгон…він так співає, – її очі стали ще прозоріші і глибші, в них майнув теплий і ніжний, ледь помітний відтінок золота, якому досі не дали перетворитись на всепереможний колір літнього заходу сонця близько опівночі. – Так співає.. і грає на арфі. Мені здається, його слухає все узбережжя, і навіть вітер…затихає. Але що я кажу, у вас же тут Маґлор, визнаний співець.

– Та плюнь на звання, – Аннвавен обійняла її, відчуваючи ніжність до цієї дівчини і водночас страх. Те, що мінилося в її очах кольорами літнього вечора, було крихке до дзвону. – Головне, кого коронує твоє серце.

– А казали, що ти груба.

– Так і є. А ще злостива і люта. Та не з тими, хто мені подобається, – Аннавен була щира, та не у всьому. Вона дивилась краєм ока, як Рудий збирає братів по залі. Як за ним іде здивований побратим, як вони всі зникають за дверима – розпущене задля свята волосся, мов темні крила, і тільки у молодших – руді. Зараз вони поговорять, і все, там, здається, по сусідству є маленький покій, де можна порадитись. А тоді вечеря, і вона нап’ється спокійно, може, натанцюється, і засне на плечі у Рудого, хай йому всьому грець. – Ти от подобаєшся. Один Моргот нікого не любить, крім власної безпросвітної дупи.

Вона сміялась, хоч жарт був так собі, вхопила Аннавен за обидві руки і закружляла залою. Кружляли світильники, кружляли гості, кружляли стіни в незавершеному розпису, срібному і червоному на сірому полірованому тлі.

– Срібний метелику, – проспівала Аннавен. – Одну лише жінку я так сильно люблю, як, здається, тебе любитиму. Вона прийде скоро, і вона геть золота, а ти срібна.

Вона не зауважила, як наймолодший рудий розчахнув ті кляті двері – важкі, дубові, як усі тут. І як їх зло копнув Темний.

– А більше нічого Тінгол заборонити не хоче? – проревів він на всю залу. – Жіноцтво своє скажене, наприклад? Це хто ще убивця родичів, я чи він..- Аннавен роздивилась його добре – почервонілий від злості, то у нього звична справа.

– Морьо, ти наволоч, – прошепотіла.

– Убивця родичів? – видихнула Еріен, спиняючись. – де могло трапитися таке нещастя, з ким? – вона зблідла до зелені – і тут Аннавен зрозуміла: не вперше чує, не вперше. Просто раніше воліла не помічати.

– Карантір іноді по-дурному висловлюється, – ще поки говорила – зрозуміла, як це звучить. Не дуже.

– Хвилинку, – твердим голосом мовила Еріен. Ані сліду томного срібного мороку. – Я маю поговорити з нареченим. Зараз.

Все злилося разом – Рудий, побілілий Фіндекано, близнюки, що зробили крок убік – старший ліворуч, молодший праворуч. Покій із картою, скільки у нього кімнат із картами, у цього Рудиська?

І Фіндекано говорив, та коли його слова долинали до Аннавен, мов крізь вату, вона чула: говорить геть не те, не так…

– Це я попросив стріляти, – мовив Рудий, коли їй прояснилося. – Він не знав, що насправді коїться, він…

– Не треба, – Фіндекано тримався – як давно чекав на це. Він наче згас одразу – та сталь всередині дзвеніла. – Побратиме..ти знаєш, що я був там. Ти знаєш, що я стріляв. Еріен має право знати.

– Авжеж маю, – тиха криця, гнучка, тиха, смертоносна. – Але я не знала чомусь. Як… – вона відступила на крок, і Фіндекано – не наздогнав. – Вам потрібні були кораблі, і ви взяли, ось що сталося… Не питаю, що потім було з кораблями, яка різниця. Ви йшли сюди, і отак знаходили допомогу, вірно? Ти мав принаймні – мені сказати. Ти мав дати мені вибір. Фінгоне…я…я… – ще крок – туди, за межі цієї тісної кімнати, де вікна відчинені, і в повітрі солодко пахне листям. І тоді вона розвертається і йде.

– Якщо вона зараз поїде, це буде дуже погано, – прошепотів Рудий. – Нолфінги тут уже деякий час, всі понапивались, а сама вона цей шлях не здолає, яка б лучниця не була. Треба її спинити.

– Що, знову я? – майже крикнула Аннавен. – Та хай вам трясця, не можете владнати із власними жінками чи хто вони вам, – і побігла слідом, ляснувши дверима гірше, ніж то було заведено у Морьо в найбільшому гніві.

Еріен вона наздогнала швидко. Та не встигла вибігти надвір, не встигла рвонутися до стаєнь. Їй не було на кого спертися на цьому святі, її очі потемніли від болю і гніву.

– Я їду, – мовила вона. – Я зараз їду.

– Ти зовсім дурна? – гримнула Аннавен, спиняючи Еріен за лікоть. – Сама навіть я б не полізла зараз степами. А дурної сили в мені багацько. Стій, тобі треба випити і вже точно не треба рушати самій через Ард Гален або довкруж.

– Леді Аннавен, – прошепотіла Еріен побілілими губами – та в цьому шепоті була вимога казати правду – мов перед судом. Вона б не прийняла іншого. – Ти ж теж це робила? Ти теж?

– Так, – просто відповіла Аннавен. Відчувала вона в цьому шепоті ще дещо – благання до хтозна яких вищих сил спинити це безумство. – Убивала. Поховала друзів. Живу з цим.

– Я чула чутки, вони давно ходять берегом, – видихнула Еріен. Сліз не було, сухі очі, порожні сухі очі.

Аннавен лихоманково шукала поглядом єдине, на що покладалася зараз – когось, хто наллє випити. Байдуже, як виглядає княгиня, яка набереться ще до першої страви. Треба. На щастя, цього добра до бенкету Майтімо не пожалів. Добре, що Еріен гнав обов’язок та гнів, але тримало кохання. Добре, що, спіймана на злеті, вона спинилась ненадовго, і – розгубилась, бо відчай позбавив її орієнтирів, мов човник у відкритому морі. Прекрасна тактична перемога, якби ще знати, що робити далі.

– Пий, – сказала Аннавен і тицьнула дівчині в руку маленьку чашу, різьблену з нефриту. – Такі новини я волію запивати.

– Чутки…я не вірила, – прошепотіла Еріен, вихиляючи вино, як воду зі спекотної дороги. – А це – правда. Ви…не були схожі, Фінгон, він не був схожий на здатного… Він добрий, він шляхетний – як?

– Давай от що, – сказала Аннавен, збираючи повільно себе в кулак, так, щоб не наробити дурниць хоча би зараз. Уявляючи, що вона йде по морока, йде по морока і нарешті вхопить його за горло. – Ти ж з Егларесту, вірно?

– Вірно, – видихнула Еріен, випиваючи другу – і Аннавен майже тілесно відчула, як її просочує гіркота, котру відчуває ця тендітна сталева птаха замість солодкавості виноградного вина.

– Тоді як тобі таке, – Аннавен видихнула. То не розмова, то партія в гру воїнів, чи може просто двобій, але учбовий, не до смерті. Хоча як подивитися. – Як тобі таке. Ми врятували вас, я врятувала ось саме тебе. Коли зняли облогу з гаваней Кірдана. Вірно? А на другій шальці терезів – я вбила, певно, когось із твоїх далеких родичів за морем.

– І що? – з викликом процідила Еріен. – Скажеш, що одне викупає інше?

– Це тобі вирішувати, але швидше ні, аніж так, – Аннавен думала: «Якого кривого балрога це роблю я? Якого зеленого балрога її наречений стоїть там, як ганчір’яне опудало, замість вмовляти СВОЮ дівчину і врешті умовити? О Варда Елберет, єдина, котра досі мені подобається, я надто твереза для цього лайна». – Я про інше. Ми здатні на військову звитягу, захист слабших – і на злочин. Водночас. Тут немає жодної іншої Аннавен, це все я. Та, котра тобі сподобалась, і котру ти б знати не схотіла – теж.

– Ясно, – мовила Еріен, дивлячись кудись собі на руки, на тонкі переплетені пальці, побілілі кісточки.

– В болю та відчаї – а ми були в болю та відчаї, якого ніколи не знали – іноді роблять страшні речі. Іноді – навіть ті, хто в решту часу здається нам втіленням чеснот.

Вона мовчала, але очі підвела – колодязі осіннього дощу на туманному узбережжі.

– А зараз я дам тобі ще камінець, і клади його на котру шальку схочеш.

– Який камінець? – Еріен кліпнула. Що ж, принаймні вона не тікала самотою через весь Белеріанд.

– Такий. Хто, на твою думку, приносив ті чутки?

Еріен знизала плечима. Втім вона виглядала здивованою, і Аннавен відчула, що принаймні щось цього вечора не зіпсує. Вона дивилась не в очі – то було б занадто – на блискучу срібну підвіску на скроні. О, так чудово.

– Різні ельдар…я нікого з них не знала.

– А звідки вони це взяли? Ніхто з нас про це не говорить навіть між собою, зв’язку з тим берегом немає, то хто? А я тобі скажу, – сама Аннавен не пила. Торкалась поверхні вина – і не пила. Це потім, коли буде час, щоб стиснута пружина всередині неї розкрутилась і вдарила болючо в сонячне сплетіння. Відпустити доведеться, це неминуче. Та не тепер. – Ангамандо. Бо поодинці нас легше брати. І зараз – теж вони. Я стільки мороків у нас не бачила від самої Дагор Аглареб, і всі чомусь чимчикували в Доріат. Одного ловила от просто перед тим, як з’явитися тут. Тиждень гонитви – і пшик. А інший у напрямку Доріату прослизнув коли я тут валялась поранена. От. Дійшли. – ні, таки треба було трохи хильнути.

– Але вони сказали правду, – голос Еріен був крижаний, але тремтів.

– Так. І ніхто їй не радіє, і ніхто не пишається.

Отже, порив – тут-таки їхати – згас. Свято продовжувалось, чи Аннавен так вважала. Вони сиділи на сходах, срібна леді і леді, схожа на сердиту ворону. Обидві святкові, обвішані дорогоцінностями – і похмурі, мов когось ховали.

– Але це правда. Я мушу повернути обручку, я не можу стати його дружиною, – хрипко сказала Еріен. «Та розплачся вже, як жива, а не оце», – подумала Аннавен.

– І багато померлих це воскресить? – спитала вона вголос. – Гадаю, жодного. Зате не народяться твої діти, бо ми закохуємося здебільшого раз в житті. Гадаю, той, на залізному троні, цього й хоче. Щоб нас було менше, щоб..

– Фінгон мав сказати, – урвала її Еріен.

– Вітаю, леді, я тут убивця родичів, чи не буде ваша ласка прогулятися зі мною садом – так? – кинула Аннавен. – На бога, він на тебе дихати боїться. Ви заручені…стільки років.

– Мої батьки загинули ще до сонця, всіх війна забрала, – мовила Еріен глухо. – Кірдан, мій дядько, добрий, але… Я хотіла мати родину…знов мати родину. Не кажи, що це Моргот…

– І матимеш, якщо не схочеш його врадувати, – відповіла Аннавен втомлено. – Фінгон не знав, що насправді відбувається. Там все змішалося. Було цілковито темно, а ми звикли до світла. Багато поранених. Ми діставали їх з-під завалів у Форменосі, а ніч довкола була нескінченна. Ми хотіли помсти, ми хотіли ніколи більше не зазнати страху і болю, яким нас піддав Ворог, а валар лише перезирались та веліли сидіти тихо. Фінгон вирішив, що телері напали перші. Він захищав тих, кого любив. Якщо хтось і прийняв рішення забрати кораблі, якщо хтось і підняв меч – то були ми. Помилка ця страшна – але на мій погляд страшнішим буде рішення розірвати заручини і поїхати. Він, там, на півночі, хотів, щоб всі квенді були нещасливі, самотні і жили в страху.

– Як лишити його, – промовила Еріен наче й не їй. – Скажені атаки його кінноти, його арфу, його голос.. Я мушу… Та з моєї душі життя витікає.

– Ти нічого не мусиш, тим паче помирати. Тут і зараз у вас навіть ворог один на двох, не лише радість.

– То правда, – голос її слабшав, мов від сліз, шелестів.

– Ніхто не замінить коханого, – прошепотіла Аннавен, і відчула, що говорить тепер із собою. Все пролетіло повз неї, мов вир – обличчя Рудого, коли він тільки повернувся з полону, худе, страшне, якесь наче папером обтягнуте – і прекрасне, вітання мимохідь, всі слова, сказані так – аби не подумав, що нав’язується. І та мить, коли над головою було сонце крізь зелені віти, в голові важкий біль, і він схилився, щоб торкнутися вуст, а світ повільно-повільно-повільно перевертається. Нічого не шкода. – Хіба хтось іще так покладе тобі руку на плече, як він, коли навчає стріляти? Ваша розлука – просто ще одне горе у світі, а горя задосить. Поберіться, народіть дітей, будьте щасливі, скільки вийде. У тебе є краща мрія?

По обличчю Еріен текли сльози.

– Немає.

– То принаймні вислухай його. А ліпше – пробач.

– Ти так говориш про це, що хочеться злетіти до неба і вмерти водночас, – вона встала, а Аннавен знадобився деякий час, аби зібратися з силами.

– Та я просто дуже закохана, дівчинко. Така, як є. Я вбиваю за тих, кого люблю. За тебе теж вбиватиму, якщо трапиться потреба. Йди.

«Яке там танцювати», – подумала Аннавен, повертаючись до гостей – з усіх сил збираючись, щоб іти, а не плентатись. Ліероссе, золотокоса птаха, обійняла її якраз вчасно. Здається, в ту мить вона б і від Рудого співчуття не прийняла – але від неї можна. Уважний сірий погляд. Міцні обійми.

– Ти знаєш, як я люблю тебе, Зіллячко? – прошепотіла Аннавен. – Але мене геть виснажили ці ігри в стосунки між домами. Якщо зараз не буде вечері, я таке влаштую.

– Хочеш влаштуємо разом? – Ліероссе підморгнула.

– Ти знаєш, – Аннавен поклала голову їй на плече, ну можна покласти голову на плече подрузі бодай на хвильку. – Я ніколи не вдовольнялась нашим товаришуванням. Завжди хотіла бути твоєю сестрою. Стала. Як ти це витримуєш?

– Мені простіше, здається.

З дна цього божевілля Аннавен ще помітила, що Еріен падає в обійми ледь живого синьоокого красеня із золотом у косах.

– Як ти це зробила? – голос Нолофінве був живий. Зболений і живий до останньої ноти. – Вона збиралась їхати, вона вирішила, я бачив. Що ти сказала їй?

 

– Як Моргот, – відповіла Аннавен. – Правду.

 

– Ти чарівниця, – шепотів Майтімо, поки всідались. Співи уже не стихали – навіть коли запахло нарешті бенкетом, дичиною і сливами в підливці, і терновим печивом, і … Аннавен готова була поринути в ці співи, голова їй трохи йшла обертом, але хай. Було байдуже. Довгі столи тягнулись кудись у туман від свічок та білої пари. Найближчі родичі – далі решта, з піснями і сміхом. Можна зосередитись і порахувати, скільки всього народу, а можна й не зосереджуватись.

– А ти – руда падлюка, – так само пошепки відповіла чоловікові. – Втямив?

– Є трохи, – погодився він, накриваючи її пальці лівицею, і це «є трохи» було чомусь мов поцілунок, вона аж зашарілась. – Але не бий мене, поки не поїси. Мені здається, ти передумаєш. Нолофінве хоче онуків, Ітарілле йому мало..він тепер твій навіки.

– Якщо тобі щось буде колись потрібно, будь-що, – Нолофінве, здається, ніколи не їсть і не п’є – перед ним та сама чарка, наполовину повна, і Аннавен певна: він її, ту саму, весь вечір і сьорбає…точніше, торкається вустами. – Ти знаєш, що я…

– Мені просто шкода було цього кохання, – озвалась вона. – Не зважай, Верховний королю. Я …схильна закохуватися в чужі почуття.

– І все ж… – Аннавен чомусь побачила в його прозорій кришталевій чаші зоряне сяйво – відблиск, але правдивий. Вона кліпнула. Під рукою було бильце високого дерев’яного крісла – надійне нагадування про світ тілесний. А то так і відлетіти думками можна далі, ніж треба.

Коли Куруфінве підняв чашу і встав, він був уже настільки помітно п’яний, що це здавалось навіть трохи дивно. Проте голос в Митця був такий самий вивірений і дзвінкий, як завжди, коли він хотів говорити.

– За кохання, – мовив Куруфінве, і оксамитовий перебір голосних аж торкнувся десь особливої струнки в серці, тої, найменшої, найп’янкішої. Два слова, сказаних правильно – і пробуджуються спогади про минулі свята, колишні зустрічі, ароматні сади… Макалауре, що наче замислився, дивлячись у свій келих, різко підвів голову, у волоссі – золоте і червоне листя клену, проте очі проникливі, мов у мисливця на стежці. – Бережіть іскру, що вам дарована, бо хтозна, що буде завтра. Дуже велика сміливість – вийти за чоловіка, який по честі собі не належить і ніколи вже не належатиме. Велика мрійливість – вірити, що ти все ж будеш для нього… – оксамитовий тембр змінився срібним – злим сріблом, ртуттю, що тече ледь помітно.

– За кохання, – урвав його Макалауре, встаючи. Він поклав руку на плече Хісілінде, що сиділа поруч – легко поклав, Аннавен здалося, поклав тільки тому, що насправді вони подумки говорили між собою, і уривати бесіду не хотіли. – Гарно сказано брате, – це теж був той самий голос, що веде у бій і змушує коритись, а водночас здатен навіяти солодкі сни, і всі ці обіцянки є у ньому. Тільки здумай, казав цей голос. Тільки спробуй – надовго затнешся. – Ми не належимо собі, але є речі, які не належать нам. Кохання – одна з них. Воно приходить коли мусить прийти. І ми йому служимо як уміємо. Щиро кажучи, знаєш… Я вдячний жінкам, які йдуть цією дорогою, уже за те, що вони є, і я їх бачу. Це повертає віру, коли вона невчасно тікає. – Співець відсалютував келихом, але хто міг відчувати, відчув – удару завдав. Легкого, лише натяку на удар, але…

Двобій такого роду між братами – це було щось вкрай уже дивне і не дуже здорове. Аннавен відчула на мить холод між лопатками, холод і у залі повис, мов туману хтось напустив знадвору. Водночас зрощуміла, що вкрай п’яна. Хміль узяв її саме тепер, коли вона могла ні про що не турбуватися – це не дивно. Можна пити далі чи тільки їсти, байдуже, ти геть набралася, Аннавен Шпичко. Водночас голос Макалауре на коротку мить змусив її бачити бузкові сади навесні, аж медом запахло.

Тому Аннавен не одразу усвідомила, що Куруфінве обійшов стіл і став між ними, схиляючись до Майтімо. І навіть його слова дійшли не одразу – шепотів, але так, щоб вона чула.

– Гарне весілля, брате. Я більше любив весілля в ті часи, коли наречені мали трохи скромності, але й так…нічого. – це було уже правдиве зміїне сичання, нічого замаскованого під весільні лестощі. Красиві слова для гостей – укол для родичів.

– Що ти зараз сказав? – загрозливо, але теж тихо відповів Рудий. – Тобі проспатися не час?

– Та я от дивлюся на вас – і мені все цікаво…так, для себе – ви просто тут це зробите зараз чи таки за двері вийдете? Аби ти бачив, на що перетворився, ти б…

– А що? – протягнула Аннавен, – тобі так свербить, бо твої збочені очі хотіли це побачити? – вона примірялась: можна зараз вилити вино у видовжене і гарне злою, сухою вродою обличчя Куруфінве, якщо трохи посунутись. Можна й не казати нічого – їй він лише шепотів, а зате всі гості бачитимуть, що у відповідь отримав. Не встигла – Рудий притис її руку до стола.

– Курво, – убивчо рівним голосом мовив. – Іди спати. Не ганьбись і не ганьби мене.

– Позорисько тут ти, – ще тихіше сказав Куруфінве. Аннавен бачила його тільки в пів оберта, і лише якщо самій повернутись – профіль, червоні плями на вилицях, руків’я кинджалу на широкому криваво-червоному поясі поверх чорного сукна. Вона була певна, що він тримає найприязніше обличчя – про чуже око, а шепоче так, наче зараз покаже роздвоєний язик. – Калюжа з варення.

– Я б тобі радив зазирати у власне ліжко, – ще спокійніше озвався Рудий, якому в обличчя кинулась ледь не чорна кров. – Але ти покинув дружину на тому березі, і ти, моє горе, зазвичай і так думаєш лише про себе. Геть з-перед очей, бо я тебе зараз виведу. Виведу за двері, і розмова там буде ажніяк не любовна. Буде дуже незручно.

– Я думаю про Клятву, що ми дали, – озвався Куруфінве. – Про скарб нашого батька в чорній неволі. Мені здавалося, ти останній, кого це ще цікавить. Але ти вирішив перевестися на ніщо, дуже шкода.

– Це каже мені брат, який налигався, мов орк, і то не уперше, – процідив Майтімо. – Востаннє наказую – геть з-перед очей. Зараз.

Аннавен озирнулась остаточно – і побачила за плечем Моріфінве, що підійшов надто безшумно, аби бути в цій дивній сварці поміченим. Вона усвідомила цю чорну тінь, коли Куруфінве замість наступної уїдливої фрази різко видихнув повітря і зашипів.

– Курво, ти вспокоїшся колись чи ні? – процідив Морьо майже лагідно. По зблідлому і лютому обличчю Митця Аннавен зрозуміла, що сталось – плавний і жахливий водночас больовий захват. Краще ніколи на собі не випробовувати. Заломити руку назад, а спереду ви наче обійнялись, і все пристойно. – Старший наказав – спати.

– Оце братня любов, – мовив Нолофінве – і Аннавен чомусь байдуже та спокійно подумала, що, певно, він прекрасно знає племінників, і все зрозумів. – Оце я розумію.

– Еге ж, – спокійно підтвердив Рудий. Якщо його всередині і трусило, то пив він дуже спокійно, навіть жоден м’яз не смикнувся. Він сидів нерухомо і дивився перед собою, доки середульші не зникли за високими дверима, привідчиненими, бо заносили страву. Тоді, коли Макалауре тихо заспівав – без музики, просто там, де сидів, але всі притихли, – дістав з кишені білу зіжмакану тканину. – Я тут взагалі-то не міг вигадати, куди його покласти.. І подумав – а нащо. Сподівався, що ти носитимеш, а не зберігатимеш.

Аннавен відчувала запах весняних садів – знову, і їй чомусь стало смішно до дрижаків. Дивний сміх, в кожній клітині тіла. У білій хусточці був перстень, обручка з квіткою маку, тонкі прозорі пелюстки, червоні дрібні рубіни. Те, що вона зажадала майже навмання – і маєш.

– Ти дозволиш? – пошепки спитав Рудий, беручи її за пальці, і Аннавен зрозуміла, що на них усі дивляться. Світ м’яко крутнувся довкола своєї вісі, світ став пластичний. Рудий пахнув вичиненою шкірою, вином, залізом і сіллю, коли вона ткнулась обличчям йому в плече. Собою – ледь-ледь.

– Так, – відповіла. – Тисячу разів так. Але не вставай, бо ти такий високий, а я підвестись не можу.

– Ти остаточно як мій восьмий брат, – але він дивився лагідно, і насмішки в цьому погляді не було. – Ну бо Фіньо – сьомий. Зайвого випила?

– Я напилась, – зізналася Аннавен. – Як останнє..

– Та ну, – Майтімо встав і підхопив її на руки. Аннавен обійняла його за шию, намагаючись не втонути в пливкому повітрі. Вона почувалась так, наче вони обоє гойдалися, весь час гойдалися в золотавому світлі. Гойдатися на твердій землі було неправильно – але не страшно. – Ти втомилась, і вечір був..гм..нервовий. Ось ходімо. Вкладу тебе під теплу ковдру, вранці будеш свіжа, як троянда. А ні – ну тут є засоби. У мене шестеро братів і військо, всяке буває.

– Це дуже страшно з точки зору..

– Стосунків між Домами? Бридня. Всі уже нетверезі, і до того ж хто там зверне увагу, що я краду з майже-весілля власну молоду? Маємо право врешті. – світ пахнув теж – нагорілим гнітом, що хилиться услід розпеченому воску, поки в свічі пропікаються химерні пелюстки, і з кінця якого от-от зірветься прогорілий чорний шматок. Зірветься і зашипить.

Коли Майтімо штовхнув коліном двері до своїх покоїв, а слідом забіг стурбований Морнемир, Аннавен наче пливла в нічному тумані. Поклавши щоку на плече Рудого, це було зручно.

– Водички? – спитав Рудий, вкладаючи її на ліжко. – Ні, – мовив убік, і голос його віддався, як в трубі – гуу, гуу, – леді трохи втомилась, їй не зле. Нічого не треба, йди допивай, друже.

– І ти не турбуйся, – промовила Аннавен. – Я полежу, і минеться. Перебрала.

– От і чудово. – вона чула, як чоловік причинив двері і дивилась відсутнім поглядом у стелю, ледь розуміючи, що там намальовано – довгий лабіринт переплетених ліній, жорсткі кути, але враження до щемкого пливке і ніжне. Здається, вона знала майстра – руки чародія, спокійний погляд, колись на привалі..колись давно…запах трав і тихий сміх. Рудий схилився над нею, розстебнув одною рукою пояс на сукні, смикнув шнурівку. – Руда однорука покоївка, – прошепотіла Аннавен і додала. – Знаєш, що Морніль утворила? Вона пошила це плаття не для мене, а для тебе.

– Що? – він засміявся, дзенькнув скинутий пояс з ножем.

– Вона пошила святкову сукню, яку легко розстебнути однією рукою.

– Заборони їй це. Але доведеться кликати когось іще.

Вона дивилась, як Майтімо скидає святкову вишиту котту, як ходить по стелі його тінь, і відчувала, що по щоках потекла волога. Пружина, весь час так туго зкручена в її серці, розпрямилась і вдарила. Це було оглушливо.

– Я так боялась підвести тебе, Рудиську. Краще би ти звелів мені на самоті узяти Ангамандо.

– Та ну що ти, – прошепотів Майтімо, невагомо цілуючи її пальці. – Я вдячний, кохана. Я до глибини серця вдячний. Ти врятувала душу мого побратима, ти значно покращила наші стосунки з Верховним. Врешті ти просто молодець. Відпочинь, і все мине.

– Я, мабуть, чудовисько, – тихо сказала Аннавен. – Я …правдиве чудовисько.

– Чому? – він відвернувся щоб запалити блідий світильник, який чекав на вигнутій поличці біля ліжка, схожій на прогризений шашелем хід у деревині – більше й не треба. – Ти найпрекрасніша жінка, і не наговорюй ото на мою дружину, а то матимеш справу зі мною. Поспи може? Я зараз тебе накрию і буду поруч, щоб нічого не снилося.

– Майтімо, я ж не шкодую, – урвала Аннавен і здивувалась хрипкості власного голосу. – Не пишаюсь, ні, краще б того не було, всіх тих, хто загинув від моєї руки, я ніколи не перестану їх бачити. Але… Знаю, що так не має бути – і знаю, що знову зробила б це, якби було треба задля вас всіх. Задля помсти. Ось. Мені треба було сказати це вголос…комусь.

– Он воно що, – Рудий сів на край ліжка – білий льон, вишитий чорним і срібним, широкі плечі, уважний погляд. Світло намалювало на стелі коло, і Аннавен примружилась, бо вологим і втомленим очам було боляче. Примружилась, коли він знімав святковий тонкий вінець – і цей рух його здорової руки лишився на споді повік ще на якийсь час.

– Я не маю плакати, – мовила вона. – Бо якщо ти все одно так вчинив би, кому потрібні твої сльози. Наших мені завжди шкода більше, ніж будь-кого. А сьогодні було шкода Фіндекано, він такий ніжний і закоханий, хоч і відчайдух. Її шкода… настільки, що я її не пожаліла.

– Якщо Фіндекано не зовсім лось, то поміняє персні на золоті, вже домовиться з нею, коли вона переплаче, – сказав Рудий, вдивляючись в її обличчя. Він відставив лампу і кинув на неї напівпрозору хустку, червону, тому і кімната стала приглушено-червоною, мов жаринок внесли. Його зелені очі в напівтемряві здавалися чорними, провалля в темряву, в ніч. Очам полегшало, і Аннавен могла дивитись, дивитись, дивитись. – Я б сьогодні це зробив, вони уже скільки літ тягнуть, а очі сумні. Нашого Аркуенона, бідаху, дружина взяла на спитки, не кинула, та вигляд він мав блідуватий. А ти…гадаєш, я не знав, що у вас там думають про все це? Що думає товариство Морьо? Знав і не засуджував, я й сам теж чудовисько, вірно?

– Не знаю, – Аннавен витерла обличчя рукавом, рукав намокнув одразу, і вона схлипнула. – А ти як гадаєш?

– Співець карається, Фіндекано теж. Якщо я за щось і почуваюсь винним – це за те, що вплутав Астальдо, не давши часу подумати, чи він хоче отак вклепатись. А сам би я…не знаю, вірогідно, зараз я вигадав би якийсь інший вихід, але ми ніколи не вигадуємо виходів з термінових обставин, зручно лежачи біля жінки в теплому ліжку. Це не одне й те саме. Хіба ти не так сказала юній Еріен?

– Десь так, – вона плакала – і чомусь сміялась, чи над собою, чи тому, що напруга не знаходила іншого виходу. – Десь так.

– Ольве вирішив, що то не його війна. І отримав війну по мірці, – відрубав Майтімо, але його пальці, що гладили плече Аннавен, були розслаблені і лагідні. – Свою власну. Ну, що, я теж чудовисько? Там, і я згадую це зараз без трепету, Темний ворог так і казав мені. Ти маєш нахабство гадати, що борешся проти темряви, Нельяфінве. А хто ти сам? Жалюгідний убивця і крадій. Але якщо святі і чисті не поспішають спинити його – хай це буде крадій та убивця. Я не втрачав певності в цьому. Навіть коли з мене місцями поздирали шкіру. – Аннавен здригнулась і попливла, їй на мить стало до трему недобре. Але він тримав за плече все так само – лагідно. Він був живий, тілесний. Кошмари були примарні. Вибір очевидний – або ні? – Тому відправився висіти, ну, ти знаєш. Я проклятий, лютий і здатен на все. Це правда. Полон позбавив мене останнього сумління, якщо хочеш знати. Я просто одного дня заберу Камені і заб’ю йому корону в горлянку. І я не дозволю темряві батькової Клятви накрити нас усіх. Якщо для цього доведеться когось посунути, що ж. Доведеться посунутись самому – я знаю, заради чого все. Не буде так, як він хоче. Ти це розумієш – отже ти впораєшся, чудова княгиня для Першого дому. Звісно, я хотів би зробити все, аби ельдар більше ніколи не ворогували, але це гра для двох щонайменше, і не все від мене залежить. – поки він нахилявся, щоб допомогти Аннавен зняти намисто, його усмішка була м’яка, говорив, наче дитині казку оповідав – і в цьому було щось водночас прекрасне і моторошне. – Морьо гадає, що я вимагаю каяття. Та я не сторож чужому сумлінню. Своєму б ладу дати. Я вимагаю тільки того, що справді можна виконати.

– То ти не вважаєш, що ми там..ну…перешкода твоїм планам, колька в боці і скалка в оці? – Аннавен почувалась не просто слабкою. З неї наче всі кістки вийняли. Навіть руки не підняти. Навіть складно помогти Рудому зняти з себе сукню, надто важку тепер для тіла.

– Іноді Морьо поводиться нерозважливо, але він – моя опора, так само, як решта. Ми брати, це завжди так, хоч іноді я й мушу ..гм…вимагати покори. На те й старший.

– Чекай, – Аннавен повільно кліпнула, і його обличчя знову випливло з забуття. – То ти нас любиш чи терпиш?

– Почнемо з того, – озвався Майтімо, розгортаючи ковдру, щоб накрити її, – що тебе особисто я кохаю. І ти – геть окрема історія. А вас…вас всіх звісно – люблю. Не дивина, що я зустрів тебе саме в Таргеліоні. Ми пішли на війну озброєними дітьми, геть нічого не знаючи про смерть і втрати. Та на вас я дивився так, наче ви – мої озброєні діти.

– І Куруфінве теж дитя, дорослий мущина, який на той час уже наламав більше дрів, ніж може самостійно вивезти? – Аннавен потягнулась. Сльози потроху вщухали, як злива, і навалювалась втома.

– Його я теж люблю, хоч він і бісить, – Майтімо ще раз повернув лампу, і ліжко втонуло в напівтемряві. Аннавен виринула з печалі і почула, як шурхотить за стінами дощ. – Він… – Рудий незграбно зняв сорочку і відстебнув залізну руку. Тримав її лівою, мов щось химерне – втім химерна вона й була. – Він накапостить, а тоді приходить і підганяє мені руку нового штибу, чи там інструменти. Він – це мої руки, це новітня зброя, це криця, безкінечна надміцна криця. Куруфінве геній, і в цьому він мене ніколи не розчаровував. Та буду чесний. Морьо любити мені простіше, попри його характер. Він…нечема – та без подвійного дна. Завжди знаєш, що він думає.

– Кажи йому це частіше, – промовила Аннавен і видихнула рештки плачу в темне повітря. – Він потребує.

– Він мене пошле, – відповів Майтімо і ліг поруч, обіймаючи її в цьому червоному не-світлі, мов на дні тепла. – Забудь про них про всіх. Я б хотів, щоб ти плакала від щастя і ні від чого більше. Щоб ти зігрілась і спокійно виспалась. Ти впоралась відмінно, але забула про себе. Завтра буде вино, співи, можливо, днями урядимо лови. А тоді всі роз’їдуться, і ми лишимось удвох. Як тобі план?

– Угу, – прошепотіла Аннавен, примружуючись, щоб краще відчувати, як він пахне вином, теплою шкірою і залізом. – Я просплю до опівдня, хай жодна скотина.. – вона позіхнула.

Аннавен справді спала, як убита, і навіть сни їй майже не снилися. Лише один – час Золотого світла у Валінорі, вони зовсім шмаркачі обоє, вони грають в ножички на березі струмка, за межами Тіріону, міста коханого і тепер проклятого. Ніж Моріфінве втикається в вологу від роси землю, половина кола відрізана. Моріфінве сміється. Витягає ніж із землі, лезо вологе і блискуче, криця стає сріблом, а тоді знов собою. А потім чогось налетіла хмара, накрила їх з головою, і в потемнілому світі стало зовсім незатишно. Тоді прийшов вогонь, він ревів, рвучись у небо, і на підсвіченому червоним обрії не було геть нічого схожого на життя. Мов уперше, Аннавен відчула оте, що було із нею тоді. Перший крок на кам’янистий берег, і враження, наче час, глевкий, мов смола, потік крізь неї, крізь тіло і душу, що заклякли на мить від цього. Їй тоді здалося, що от зараз її розмиє цим потоком, схожим не на воду, а на густий сель із дрібними камінцями, обдере з кісток і з останніх думок. І вона зникне. Тоді відчуття притупились, інакше можна було б збожеволіти в смертних землях. Але саме тоді вона усвідомила свою конечність, те, чого ніколи не було у Амані, від дитинства і до дня спалення кораблів. І жахнулась – не так вогню, як смерті на п’ятах у себе…

Хтозна, що йому снилося, Рудому, та вони знайшли одне одного в передсвітанковому мареві, майже не приходячи до тями і це було прекрасно – надто прекрасно через те, що теплі міцні обійми вирвали з важкого темного сну. Рудий був наполегливий, і вона не заперечувала. Сильні відчуття, хай то була бійка, натхнення чи кохання, притлумлювали повільний неухильний плин шорсткого часу Смертних земель. Єдиний спосіб на деякий час перестати відчувати цю зникомість себе і світу – опинитись глибоко в тут-і-зараз, а це складно зробити тому, чиє життя вимірюється століттями. Та – можна.

От наприклад, коли Рудий торкається пальцем лінії росту волосся вище потилиці, і всі чуття – там. Чи коли він проводить по вуху – згори вниз, бо наступної миті ти схлипнеш, і тобі самій буде дивно, чого ти взагалі надумалася згадувати колишнє.. Чи коли він схиляється до обличчя, щоб поцілувати, і його дихання відчутне, гаряче і нестримне. І вона не розплющує очей – але бачить. Рубці на його обличчі, бажання в його очах, бездонну зелень, руде полум’я його розкошланої гриви. І як він дивиться, коли її тіло спалахує і стає спалахом. Як він дивиться – наче знає, що вона побачила, наче відчуває, що відлік уже пішов, і вони зникають обоє, тому треба встигнути. А тоді стає дуже по-дурному чіплятися навіть за цю думку – бо думки не потрібні, жодна. Аннавен було так добре нарешті не думати, нічого не думати ні про що, навіть і кохатися не треба, бездумність – сама по собі насолода після всього, що виринало в її снах. Але була не тільки вона. Були руки Рудого, що говорили з нею, було тепло його тіла, що промовляло голосніше за слова, жодного слова, тільки це. Ти не сама, хай там що станеться колись, одного разу, ми обоє були не самі.

– Рудиську, я ж тільки зібралась наснити кошмар, – прошепотіла Аннавен, кудись провалюючись – і світанок дуже її здивував, наче ж тільки кліпнула. Вона лишилась вірною обіцянкам – зітхнула і заснула знову, міцно, безтямно. Нічого уже не бачачи.

Аннавен розбудили голоси з вітальні. Двері до кімнати, де стояло їхнє ліжко, були причинені, але Рудий лишив щілину – певно, просто не потурбувався про це. Було не опівдні, але ранок повноправно вступив в свої права і до опівдня котився. Втім день був похмурий. Похолодало, піднімався туман, обіцяло от-от задощити.. Вікно з кольоровими скельцями по краю шибки було теж прочинене, і десь за головою Аннавен чути було вітер, вічний вітер Холодного пагорбу. У Рудого був Митець, точно він…

– Обітниця, – прошипів Куруфінве, прошипів, мов змій. Далі слів не розібрати.

– Ні до кого я не маю співчуття, Курво, – і голос у Рудого серйозний, навіть крижаний, мов вітер з Півночі, а він же так рідко буває серйозний. – Ані до тебе, ані навіть до неї. Не віриш? Я тобі перевіряти не раджу. – таким голосом можна різати метал, таким голосом можна вирвати горло у співрозмовника. Рудий страшний. Рудий – смерть.

Аннавен сіла, чуючи смерть у сусідній кімнаті. Спочатку їй стало тривожно, а тоді чомусь – спокійно. Побратися зі смертю, що може бути більш схожим на неї.. Що може бути більш доречним після того, як вони зробили перший крок до скелі, з якої похмуро лунали слова Пророцтва Намо. Така собі смерть, дружня, рідна навіть.

– А що ти зробиш, якщо у неї в руках буде Камінь? – тихо процідив Митець.

– А якщо у Тьєлперінквара?

– Він мій син, я..

– Давай, пограємо в нашу улюблену родинну гру – потрактуємо Обітницю. – Рудий рубить, Рудий ріже. Рудий не схожий на себе вночі, Рудий взагалі на себе не схожий.

Курво мовчить, бо, певно, йому відняло голос.

– Ти думаєш про те, через що можна переступити, аби виконати Обітницю, так, наче переступ тобі заманливий найбільше, а Камені – то вже просто приємний додаток, -кинув Рудий. – А я думаю про те, як зберегти якомога більше меж незачепленими. Нам ще потім жити. Ти готовий на самоті брати Ангамандо? – вони говорять на квенья, квенья сичить, що для неї невластиво. – Тоді прошу. Але ти не готовий. І ніхто. Сходи, якщо мій досвід тебе не переконує.

– Майтімо, скажи просто. Тобі потрібна ця жінка, потрібне інше життя, спокійне. І ти чхав..

– А тобі потрібна твоя лабораторія, майстерня на верхівці вежі і досліди. Не кажи, що це не так. Я знаю, хто керує Аґлоном, хоч і вважається, що ти розумніший. Ти не любиш інших, Курво. Не люби. Але міру знай. Ти питаєш з мене, бо я у роду найстарший. А я з тебе спитаю. Все, закінчили.

– Давай руку, – приречено мовив Куруфінве. – Спробуй отак взяти келишок. Повільніше, я не роздивився.

Він оглядав ту руку, диво з див, гнучкі пальці, страшнувата правдоподібність, а Майтімо дозволяв крутити собі плече так і сяк. Саме так виглядала ця сцена, коли Аннавен вийшла до вітальні. Знайшла собі улюблений халат Рудого – чорний, м’який, завеликий. Найлегший спосіб показати, що вона буде тут, подобається це комусь чи ні. Куруфінве був зосереджений майстер, а не злобний змій. Очі зосереджені, обличчя зосереджене. Він поринув у роботу, хоч добре було видно також, що його мучить похмілля. Покарання, подумалося їй не без єхидства. Не дали вилежатися, так тобі й треба. Назустріч заспаній Аннавен Курво тільки коротко вклонився: «Сестро». «Іди до лисого орка, Куруфінве», – з насолодою сказала вона, розуміючи, що Рудий не заперечить. Не зараз.

Ранковий Гімрінг був повитий туманом, і над морем того туману, на виступі вздовж ряду високих вікон сиділа ЛІероссе, звісивши босі ноги у безодню. Вітер ворушив напіврозплетені коси. Здавалося, ця тендітна білявка от-от полетить кудись у незнані світи, та кому як не Аннавен було знати, що її надійно тримає цей світ, і ті, кого вона в цьому світі любить. Коли Аннавен вилізла через те вікно, боса і розкошлана, вона усміхнулась – вперед, туману, небу, далечіні.

– Оце весіллячко, – мовила Аннавен, позіхаючи. Вона сіла поруч із Ліероссе, звісивши ноги назовні, і відчуваючи під босими п’ятами вітер і небезпеку. – Бідна моя, ти завжди так жила?

– Думаєш, я була нещаслива, коли старший наказав Морьо взяти на себе Таргеліон? – вона завжди усміхалась так ніжно, наче дитина – ямочки на щоках, беззахисний вигин вуст, і тільки в очах, глибоко – гнучка, хльостка сіра криця. – Та я зраділа. Жодного Курво, самі собі господарі, і не треба спостерігати оці родинні сварки. Сідай. Я тут бачила чудовий світанок.

– Я не можу вирішити, – мовила Аннавен, – ми любимо одне одного – я маю на увазі, ми всі тут – чи ненавидимо. Наче свято прекрасне, але…

– Чи ти не знаєш, що все отруєне від часу Падіння? – прошепотіла Ліероссе. – Ні, правда, для тебе це відкриття?

– Так. Ми якось досі..дружно жили.

– Ну, якщо відокремити Морьо від родичів, він таки милий, – озвалась Ліероссе. – Тільки кричить і кидається речами час від часу. Але він завжди такий був. Але…нам обіцяли, що все-все отруїть недовіра і сварки поховають нас одного дня.

– Так, – Аннавен сіла, звісивши ноги і зітхнула. – Рудий… Майтімо сказав, що він робить усе, аби не допустити цього.

– Ну але лорди іноді поводяться як діти, тому недовіра обґрунтована, і він теж не довіряє, – Ліероссе потягнулась до Аннавен і обійняла її, тонкі руки, тонкий запах лісової ромашки. – І йому не довіряють часом. Не переймайся так. Якщо перейматися, можна з глузду з’їхати. Ти просто робиш щось, коли це стається, щось вдале чи не дуже. А потім знов…затихає. Ну ось так склалося. А від тебе всі вчора були в захваті. Я чогось гадаю, що ти впораєшся.

 

– Гірке Зіллячко, – мовила Аннавен – це ім’я вона дала білявій цілительці в далекі, неймовірно далекі тепер часи, на пагорбах, де постав і зруйнований був Форменос. – Любе Гірке Зіллячко. Тобі, мабуть, легше з усім цим змиритись.

 

– Не знаю. Не пробувала змирятись, – відповіла Ліероссе і форкнула – точно як лісова кішка, відкидаючи волосся з обличчя. – Ніколи не пробувала. Ти ж знаєш.

 

– Я тільки сьогодні замислилася про це. – відповіла Аннавен. – То ти зовсім, зовсім така, як всі ми?

 

– Моя прабабуся сказала, що я ще гірша. – Ліероссе майже весела, майже, бо в її очах завжди є трішки суму. Майже завжди. – Але знаєш, я полюбила все це. Отаке, як є. Жити з вами у фортеці, тривожитися за вас, сердитися через сварки, боятися через війну. Але потім думаю – а що б я робила, якби все це зараз у мене забрали. Ти тільки стосунків між Домами не сьорбала ще. Але ти добре тримаєшся, ти зладнаєш.. І полюбиш цю гру або зміниш правила. Я в тебе вірю.

 

– За що я тебе люблю, Зіллячко, – прошепотіла Аннавен, – так це за те, що ти мене дуже любиш.

 

– Та ну тебе, – відповіла Ліероссе. – Я тебе люблю, звісно, але ще я тебе добре знаю.

Морніль, шкіра-порцеляна, потріскана і зклеєна, дивна скалічена усмішка, навічно прорізана в кутику рота. Вона була повністю одягнена, застебнута на всі срібні застібки, коли витикнулась на вітер і ранкову прохолоду.

– Я почула тебе, – мовила. – Князь каже, у нас новини.

– А що таке? – зітхаючи, спитала Аннавен. Вчора ледве дотанцювала на цьому клятому лезі до кінця – і тепер їй ажніяк не хотілося повторювати танець. Зовсім. – Як гадаєш, Ліероссе, може, прикинутися, що я ще сплю?

– Та тут тривогу здійняли, – тихо і хрипкувато сміючись, повідомила Морніль. – Леді Еріен зникла, дівчина, сама, в наших місцях…Обшукали весь замок, аж поки знайшли її в покоях княжича, еге. Видно, вони мали про що поговорити, раз не помітили, що ранок настав, і пів замку на вухах.

– Вона знов його кинула? – приречено спитала Аннавен. – Я більше в це не полізу.

– Та ні, – озвалась Морніль, ледь стримуючи сміх. – Весілля сьогодні, раз всі тут. І їхати нікому не треба, і настрій у всіх відповідний.

Їй чогось полегшало, аж в очах замигтіло. Відчула шорсткість каміння під руками, твердість під собою,всю товщу каменю, з якої змуровано цю фортецю, щоб стримати чорну навалу, стримувати вічно, якщо знадобиться.

– То скажи князю, – мовила Аннавен, – що я уже йду. – і глибоко-глибоко вдихнула вітер. Він пахнув осінню, вологою, якоюсь завершеністю шляху. Принаймні того, що привів її зараз.