Розділ 4. Спізнення

Це точно була «кишеня», вона. І свіженька, нещодавно утворилась. Чи просто вони на неї не натрапляли раніше. Кишенями воронові хлопці називали те саме, що в Таргеліоні йменували дірками, а в Гітлумі, кажуть, спотикачами. Місце, частіше оточене лісом чи вибалком, камінням чи пагорбами, де наче на землю колись упав шматок потойбічної тьми. Хтозна, звідкіля бралися ті кишені, можливо, залишки якихось древніх битв із Морготом, відшумілих, ще коли ельфів не було на світі, а може мацаки Залізної фортеці, що тягнулась і тягнулась крізь Облогу до прозорих струмків та ніжних лісів Белеріанду. Та їх найчастіше полюбляли орки, коли просочувались у Белеріанд чи намагалися промацати нолдорські фортеці, там часом і павуки траплялись, і морготові вовкулаки відсипалися опісля ловів. Отже й розвідники завжди приділяли увагу кишеням, стараючись не пропустити там якийсь летючий чи то пак повзучий загін.

Нолдор-розвідники розсипалися довкруж, прилігши за камінням та рідкими чагарями, безшумні, як повітряні тіні.

Ворон повів носом, мов гончак, і глянув на Аннавен. Вона кивнула, криво усміхаючись. Вони обоє, не змовляючись, відчували це особливе згущення повітря, бачили потойбічним зором це провалля в рівному світлі Белеріанду.

Вона пішла першою, давши знак, кому прикрити – Таурондо, цього вона не залишить у спокої до кінця їхнього виходу. Вони уже трохи притерлись – всі – і Аннавен, навіть не озираючись, відчувала, що Тіні йдуть за нею, не чекаючи наказів. Такий зв’язок, що не потребує слів.

Так і було. Хоч її клинок не світився від наближення темних істот, цю напругу вона ні з чим не могла би сплутати. Сморід, який не смердить, казала Аннавен. Жаль, морока, що прибрав подоби, так не відчуєш.

Ороча розвідка, що відпочивала у мороці після нічного переходу, і ще якась почвара, чи то мавпа в зміїній шкурі, чи то змія, якій хтось приробив криві лапи. Таке зазвичай пробирається кишенями, шукаючи бранців, яких можна заскочити самотою чи в маленькому загоні, щоб потягти швидко назад. Полонених часто відбивали десь у Ладросі чи на стежках біля Проходу Маедроса. Та скільки їх все ж таки опинялося в Залізному пеклі.. Якщо ж великих загонів буде два чи три, то, можливо, поруч орда, яка навалиться на один з прикордонних фортів, вибиваючи Облозі зуби. Це слід було вчасно завважити і повідомити військо, бо маленький загін з такою навалою, звісно, не упорається.

Аннавен витягла довгий мисливський ніж. Першим слід було вбити чатового – а онде його товариш, в затінку з другого боку. Вона показала Воронові на пальцях – живий потрібен один. Сигнал до нападу – навіть не жест, не рух, не осанве – воля, що спрямовує себе до мети, як стрілу з тятиви. Ельфи вдарили за мить після того, як Аннавен блискавично поцілила в незахищене горло орка. Той був здоровенний, але не такий швидкий, щоб вчасно відчути наближення смерті. Їй часто вдавалося напасти неочікувано. А коли не вдавалося – цілителі у нолдор були хороші. Їй щастило, Аннавен, дівчині-подарунку.

Рев і скрегіт заліза вдарили по вухах, темрява заворушилась у скелях, мов неповороткий змій, і бій був би дуже швидкоплинним, аби не це – що виступило з-за замшілого каменю. Вони всі відчули тяжке дихання смерті, смерті несправжньої, омани, котру насилає гірший за загибель потойбічний морок. Кинь зброю і втікай, здайся і завмри, кричи і роби помилки – шепотіла та оманлива смерть, і темна постать підняла руки до блідого неба.

Другим зором Аннавен бачила яскраву, мертвотно-бліду постать, що коливалась спекотним маревом – і не могла до них дотягтись. Та тільки дай слабину – і…

Морготова потороча, виблискуючи нудотно-зеленою лускою, кинулась на мечі, і від відчайдушного удару один з розвідників, довготелесий Гельве, відлетів у камені, невдало підставивши клинок. Аннавен ледве встигла підняти меч, захищаючи його, і вчасно – важкий швидкий удар пройшов навскіс, а якби ця лапа впала комусь із них на голову, увігнала б у землю по пояс. Ці орки були бадьорі, у хороших легких обладунках, певно що не орочої роботи, на комусь навіть виблискував рідкісний мітрил – адже гноми, про яких багато оповідали, ще жодного разу не навідували Белеріанд, відколи Моргот повернувся до своєї фортеці, а у них, ти диви, є, трофейний. Втім цей ельфійський загін був кусючим – згуртовані, витривалі, вони бились як одна істота з десятком гострих клинків, і клинки жалили безпомильно. Серед них не було жодного чародія, та Аннавен вірила, що вивідачеві у бойовому запалі досить бачити орочу кров на клинку, і він витримає короткочасний дотик мороку.

Сонце вигризало простір у затінків між пагорбами, п’ядь за п’яддю, повільно, але неухильно.

Певно, та примара була в собі теж не певна, бо, коли у камінні затихло кілька почвар, вона почала відступати у тінь, а коли бій вщухав – побігла-постелилась геть.

– Поки він у фані, – прошепотів Ворон шепотом-свистом, як змій просичав.

– Женімо, – погодилась Аннавен. І вони погнали. Розтріпаний у сутичках загін біг вовчою зграєю, попереду – Таурондо, котрий найкраще знав пагорби. Його довга лисяча коса метлялась по ,їмаскувальному плащу, лук бив у плече. Притиснути до перших застав лорда Макалауре – і впіймати, хоч ненадовго, щоб не було бажання вештатись землями Сходу, як у себе вдома.

Аннавен відчувала азарт, схожий на сп’яніння. Вона могла бігти кілька діб без перепочинку, не знати втоми і болю, поки не зажене жертву. Та почвара була схожа на ельфа, і та, що відвідала Гімрінг – була схожа на ельфа. Вдихаючи гіркуватий вітер з пагорбів, дихання вологої осені та лишайників, Аннавен всією душею бажала потримати його за горло, в цьому світі чи в світі духів, байдуже. Світло Аману горіло в ній рівно, добре підтримуваним вогнем, а сил було вдосталь.

Сонце летіло над загоном, вічна мандрівниця Анара, вогняна і дужа, і Аннавен чомусь почувалась так, наче на неї дивилася добра подруга. Високий вогонь, ось що була княгиня Першого дому, коли почувалася в силі. Сліди істоти були майже ельфійські, а ельфійський слід ледь помітний – проте свої можуть його опізнати, якщо добрі слідопити. Аннавен була з тих, хто нюшить повітря, вдивляється в тіні на землі – і знаходить будь-кого.

На заході сонця, скоротивши розрив, вони перестріли цю істоту на підступах до Лотланну. Темна постать у вбранні мандрівного аваро – темно-зелене, гострий капюшон, замуровано-нерівні краї одежі, коротка верхня куртка, – дивно виглядала на тлі скель, які століттями прогризав вітер з трав’янистих рівнин.

– Бийся! – крикнула Аннавен, вилітаючи вперед, мов гнівна тінь.

У відповідь їй пролунав крижаний голосний регіт, і на заклик самотнього мандрівного духа постала ще одна зграя – відбірні орки, забагато для маленького розвідувального загону. Вони ливнули з високої трави, з западин у скелях, чорні, метушливі, злі. Ось ти міг би перемогти – а ось ставай спина до спини і продавай життя якнайдорожче. Орочі зграї зазвичай розсіювались саме тут – перемелювались між кінними роз’їздами в Лотлані і заставами Майтімо, але чи пощастить їм встояти, поки жернови повернуться..

– Таурондо, підмога, – крикнула Аннавен. Найближча застава Гімрінгу мала бути зовсім неподалік, але чи встигне він повернутися.

Бій поглинув їх, темрява згущувалась, як чорнило, огортала. Її рвали виблиски заліза, тишу розривав скрегіт і крики. Аннавен швидко рахувала – двоє поранених, на тому боці троє загиблих… Її улюблений удар – згори вниз і праворуч – розвалив орочий тулуб по пояс, і на руки ливнула чорна смердюча кров. Вона уже вся була в цій крові, мов викупана, навіть запаху більше не відчувала, а то можна й зомліти. Бризки застигали на обличчі, зтягуючи шкіру. Бій вкривав ельфійську подобу кіркою, спотворюючи і водночас ховаючи від злого погляду. Земля під ногами ставала слизька, очі затуляла червона полуда, у скронях билося важке і тягуче. То було життя як є, єдине, яке вона уявляла – битись і спробувати не загинути. І – дотягнутися до цієї почвари, до тіні, що прагнула виїсти дороге їй серце, до передавача чорних послань із чорного замку. Він вислизав, вислизав із рук, вився вугрем, і лишався недосяжним. Скільки крові вона не проливала – вся була не та.

Ворон прикрив її праве плече, і вона вціліла вчергове. На небо висипали дрібні, підсліпуваті – але вже зорі, холодний вітер трохи привів до тями, а тоді вони почули тонку ельфійську сурму.

Роз’їзд з Лотлану налетів, як зграя злих птахів, що викльовують очі. Все було скінчено в лічені хвилини, і от уже учень цілителя спиняє кров наймолодшому з розвідників. Решта впоралися так – занурились в короткочасну чародійну дрімоту, щоб спинити кров і дотягти до дому.

– Хто старший?

Аннавен ступила назустріч командирові вершників. Голос був мутно знайомий – певно десь бачились на великій нараді, а може й раніше…про те раніше ніхто у Першому домі згадувати не любив, окрім зовсім дивних. І про Аман – між тут-і-тепер та Аманом лежала кров у солоній воді. Ворон був за правим плечем, мов тінь. Аннавен майже його любила – в цю мить, після всього, що трапилось за останній час, і теж не згадувала, де вони бачилися раніше, з тої ж причини.

– Аннавен, – мовила вона. – Наших трохи потріпало. Лорда Макалауре слід буде повідомити, що мороки… – тут вона згадала, де зараз Співець, і подумала, що сказала дурницю. Бій відступав, кров вихолола – і крізь червону полуду гонитви та люті проступало її життя.

– Та лорд же з фортеці поїхав. На весілля чи якось так, – мовив вершник, знімаючи шолом. – Тобто спочатку хтось помирав, а потім… Плітки кажуть, дивна якась історія.

Аннавен побачила обвітрене вузьке лице, схоже на листковидний наконечник списа, і заплетену червоним косичку на скроні.

– Свято, – прошепотіла вона. – Вороне, який сьогодні день?

– Наша варта добігла кінця, – він щось пошепки підрахував, – точно. Ми затримались.

– І все одно цю гидь не зловили, – Аннавен закусила губу. – Все одно не зловили.

В її недавньому минулому це було – стукіт в двері, червона тканина, свято – свято, про яке говорили, рубці, які було видно… Аннавен зітхнула…

– Я – Морніль, – ця жінка увійшла різко, як ходила б і сама Аннавен, якби добре наступала на ногу. Аннавен не одразу зрозуміла, що так кидається у вічі, коли дивишся навіть неуважно, а тоді – побачила. Морніль була сіроволоса, та це був не срібний колір синдар чи фалатрім, природній, яскравий срібний колір. То був колір попелу, що забарвив колись каштанове волосся нерівномірно, мов хтось наляпав плямами крейду чи сіль із перцем, і тепер довга, туго затягнута коса виглядає брудною. Волосся було пишне, та не приховувало загострених краєчків вух, коси – переплетені срібним шнуром і прикрашені ланцюжком з дрібними зеленими камінцями. Пригледітись і перестати помічати – можна. Одне тонке срібне пасмо Аннавен побачила вранці у рудій гриві коханого, і знала тепер, що це – колір болю. – Вчусь володіти мечем, але у дечому я майстриня. Тому почула, що у нас з’явилася княгиня, і прийшла допомогти.

 

– В чому ж ти майстриня? – спитала Аннавен, вікдаладаючи важку книгу в шкіряній палітурці. Вона лишилась у покоях Рудого біля вікна, напівлежачи в кріслі, і думала тільки про те, аби скоріше встати. Гостя – це було щось цікавеньке, але вона водночас викликала дивне напруження.

 

– Я – найкраща швачка у цій фортеці, смію запевнити, – усмішка у неї була теж дивна – недобра, якась наче вишкір спинили, і він не став вишкіром. Це не було втім неприязню до Аннавен особисто – вона відчула тільки доброзичливу цікавість. Аннавен, холонучи, зрозуміла, що ця жінка не вміє усміхатися інакше.

 

– Може, сядеш? – спитала Аннавен, відчуваючи бажання чи то відвернутись і не бачити Морніль, чи то побігти їй за водою, їжею і якимись ліками, хтозна, якими та від чого. – Бо я не можу встати. Тобто можу, але ненадовго і незручно мені.

 

– А мірки треба зняти, – діловито мовила Морніль, сідаючи поруч. Аннавен помітила тепер на її обличчі тонкі рубці, мов павутиння чи тріщини на порцеляні, яку зберігають на згадку. Шрами від бойових поранень гояться легко і не лишають слідів. Аннавен знала уже, які рубці не розгладжуються до кінця ніколи – ті, що нанесені у Залізному пеклі, у фортеці Ворога. Там бо тіло ельфа не гоїться як слід, не має сил через тортури, голод, тиск темряви і жаху. Тіло одужує, але сліди лишаються.. – Мені сказали, що тобі потрібні деякі речі.

 

– Ну, так, – Аннавен вдивлялася в це обличчя, і все більше воно нагадувало їй Рудого, його поранення – та по-іншому. Коли Морніль повернула голову до світла, стало очевидно, що її рот продовжує теж тонкий світлий шрам, і від цього здається, що вона весь час криво, зневажливо усміхається. – Я буду дуже вдячна. Люблю гарні речі, навіть коли їх немає куди носити..

 

– Буде куди, – відповіла Морніль, витягаючи з рукава тонку стрічку із діленнями. – У дружини старшого в Домі є свої обов’язки, потім тут бувають гості, та і врешті що поганого, якщо ти просто вийдеш прогулятися в саду гарно вбрана?

 

– І верхнє вбрання, зручне, з розрізом отут, як чоловіче, – Аннавен стежила за гостею, намагаючись намацати в її обличчі та постаті бодай якийсь натяк на рівновагу, за яку можна вчепитися і зав’язати приязні стосунки. – Мені вовкулака подер на шмаття те, в чому я сюди приїхала. Але ти…

 

– Я добре шию, – вона встала повернулась кругом себе, і довга м’яка брунатна сукня обвила її складками, тонкими стрічками, мов розпускалося дерево у осінньому тумані. – Бачиш? Знаю, личко мені попсували незворотно, і ти зараз про це мовчиш. Тобі кортить спитати і знати водночас не хочеться, так? Але ти князя взяла за чоловіка, отже..

 

– І не думала лякатися, – відрубала Аннавен. – Але так, просто… побачивши тебе з мечем, про який ти казала – я здивувалася б менше.

 

– Там, – спокійно мовила Морніль, проте її крива усмішка стала кривішою, а очі – порожніми, мов із них випито було все, крім повільної настояної люті, – мене й справді..змушували шити. Але коли я шию тут, то упевнююсь, що майстерність і смак вони у мене не відібрали. Кожна красива річ – плювок на північ. Дівчата там стрибають від радості, бо очікується бенкет. Якщо я пошию сукню для свята з нагоди вашого шлюбу…це буде як десять плювків одночасно. Більшого зараз не можу, але й це б мене порадувало.

Аннавен деякий час дивилась на неї, не відводячи погляду. Вона розгледіла все – і кожен шрам, і життя, що жевріло в цьому тілі, і – те, що значив для цієї нолде її чоловік. Тоді встала, спираючись на стілець.

Морніль підійшла ззаду, торкаючись плечей – певно, міряла своєю стрічкою, скільки там ширини.

– Постій спокійно, – сказала, і Аннавен розчула, що й голос у неї хрипкуватий, мов надтріснутий – ледь помітно, і все ж. – Знаєш старе правило…хто крутиться під час примірки, виходить до гостей у спідній сорочці. Яке розкішне темне волосся, – пальці гості поправили косу на плечі Аннавен. – Пишна коса, біла шкіра, тобі пасуватиме і яскраве, і спокійніше.. Отак стій…

Аннавен дивилась, як сонячний промінь висвітлює тонкий візерунок на кам’яній підлозі, складну плутанину ліній, мов клубок рослин чи невідоме заплутане письмо. Оце світ такий, подумалося їй. Тут смерть, там вбрання для святкової учти.

– Хочу червону сукню, – мовила Аннавен, – як жар червону. Щоб мене такою побачили гості.

– Це можна, – хрипкувато відповіла Морніль. – Ми зробимо вишивку, не дуже складну, бо часу обмаль, але виглядатиме дуже достойно. Темно-червоний, як кров. А отут я пришию тобі золоту квітку.

«Рубці і святкове вбрання, – шепотіла Аннавен, – кров і золото».

– Що? – тихо спитала Морніль, яка нахилилась, щоб пропустити стрічку під пахви. – Що ти сказала?

– Та ні, пусте… Хочеш скласти мені компанію? Мене годують і поять гарячим, все приносять, що я тільки забажаю, а ходити не дозволяють. – говорити, стоячи спиною, було дивно, але набагато легше, ніж уявляти вічну криву усмішку тої, що порпалась за плечима, відчувати її доторки і мовчати.

– Залюбки побуду, – глухо сказала Морніль після короткочасної тиші. – Коли я дізналась про тебе, уявляла, як він там корчиться. Я порадила б іншу зачіску. Де дзеркало? Я покажу.

– Слухай, – Аннавен смикнула плечем, відчуваючи, що їй стає зимно. – Я не якась там страшна помста, просто собі ельде. Я кохаю князя, немає жодних таємних планів. І напевно той на троні нічого про мене не знає.

– Він знатиме, – майже із насолодою мовила Морніль, і голос її став майже звичайний, на мить, не більше. – Знатиме, ненавидітиме і буде безсилий.

– А ти не можеш не думати про нього, дивлячись на мене? – спитала Аннавен, відчуваючи уже правдивий холод.

– Цього, – глухо озвалась Морніль, – поки не можу.

.. Аннавен струсила головою, і врешті відчула, що змерзла. Вітер був уже зовсім осінній. Обрій злився з камінням, обриси пагорбів розчинялись в нічній імлі, здалеку набігав трепет світу, що завмирає на зиму.

– Треба передрімати до світанку, – сказала вона. – І вертатись. Із доповіддю і бо там, певно, уже сидять всі три Доми. Голова моя, голова…

 

Вона лишила собі передсвітанкове найгидотніше чатування, і коли Ворон штовхнув її, прокинулась миттєво. Він не поспішав лягати – подейкували, що спить взагалі мало навіть як для ельфа, і тепер він дмухнув на багаття, викресаючи трохи тепла.

– В Дагор Аглареб, – сказала Аннавен, дивлячись на його тонкі довгі пальці. – Від вас було чути флейту, так? Вперше чула, аби наступали під флейту.

– То не я, – озвався Ворон. – Я давно не граю.

– Але любиш, – вона швидко озирнулась на всі боки, та світ був порожній, сонний і холодний до дрижаків.

– Складно сказати. Колись любив.

Вони мовчки посиділи поруч. Вона – нашорошена і уважна, він – спокійний і занурений в себе. Потім Ворон глянув їй в обличчя і усміхнувся – самими очима, тепло. «Гарно пополювали, – сказав. – Однаково це нікому ще не вдалося зловити, та принаймні добряче полякали цю потороч. Бійці Аркуенона зроблять решту роботи. Не сумуй».

 

Гімрінг у вранішньому золоті був прекрасний, він тягся до світла, мов каміння було живе. Міцний у підніжжях стін, валах і контрфорсах, ніжне мереживо з каменю вище у вежах, що ловили вітер і надимали вітрила хмар.

– Я спізнилась, – прошепотіла Аннавен, дивлячись, як у ворота втягується загін в кольорах арфінгів, золото і блакить. – Вороне, я ж спізнилась.

– Гм, – Ворон кашлянув, – так. Я бачу там прапор Нолофінве, особистий прапор. Вони вже тут. Ну, я гадаю, князь нас не зганить, але треба б скоріше з’явитись перед його очі.

Гельве почувався що ближче додому, то гірше. Він зблід, його нудило, на обличчі запеклася кров. Аннавен знала той стан, коли до дому ще тримаєшся, а тоді стрімко гіршає, бо – можна.

Браму навіть не зачиняли – пропустили ще й їх, і Аннавен побачила, що, брудна, мов потороч, розкошлана і втомлена, вона втрапила якраз на свято. Співи чути було ще на воротах, співали, здається, всі потрошку, хоч пісні були різні, хто сумної, хто веселої..

У замку панувала така метушня, стільки нових облич, що вона боялася не знайти дороги бодай кудись. На неї не звертали уваги, бо вона теж була новим обличчям, та ще й вкритим такою грязюкою, не відрізниш, чоловік чи жінка.

Провела Гельве до цілителів – його вів під руки Ворон і заспокійливо бурчав, щоб беріг надалі голову. Гельве був притомний, але ледь тямив, здається, де він. Аннавен обійняла його, перш ніж воїнові допомогли опуститись на біле ліжко. Тоді другого обійняла – перев’язаний через пробите плече тендітний напівсинда Алькарін прийшов сам і сів на край ліжка, чомусь винуватий, наче цілителі мали його вилаяти.

– Та припиніть, – Гельве скривився, його обличчя зблідло до зелені. – Просто трохи поблюю і порядок. А хто не блював? От побачите, я звідси втечу і напиватимуся з вами увечері. До речі, Вороне…

– Гельве, помовч, – лагідно урвала Майве. – А то зараз я теж блюватиму. Жарт. Хто не поранений – геть з-перед очей. Можете їх навідати після обіду.

– О, огранений аметист мого болю, – усміхнувся Гельве, – я нестиму тебе до ніг прекрасної леді, що приборкує аметисти…

– Від цього я не лікую.. – озвалась Майве. – Княгине, жени їх. І сама…гм…йди.

Її кілька разів штовхнули на сходах, всі були незнайомі, всі вибачались, і це було трохи смішно – повернулась господинька, авжеж…

Двері покоїв Рудого не довелося штовхати, вони були привідчинені. Протягом з вікна під ноги Аннавен знесло папірець, де різким видовженим почерком Морьо було написано: «Тільки не Фінве!». Всі, хто знав Темного, розуміли, що це привітання. Цей папірець було приколото до ведмежої шкури у скрині з дарунками, яка прибула незадовго до того, як їй нарешті дозволили встати на ноги. Так і валялась на його столі, певно.

А сам Темний був уже тут власною персоною, сидів на підвіконні, мов ворон на сідалі, весь в чорному, обличчя, як завжди, незадоволене, хоча воно у нього таке бувало і за мить до того, як обійме – і решта шестеро, і цей з золотом в косах, Фіндекано, який обіймав Рудого за мить до її появи. Цікаві виходили обійми – лисячий хвіст Рудого поруч із цим воронячим крилом. Вогонь і ніч. Вона опинилась просто перед усім зібранням, притискаючи до себе сагайдак зі стрілами, і не в змозі вигадати, що сказати. На широкому столі стояли недопиті келихи, пузаті скляні пляшки, блідий і якийсь виморений Рудий завмер на протилежному кінці столішні.

– А я казав, – повідомив з підвіконня Моріфінве. – А ти не слухав, як, втім, і завжди. Пх.

Рудий, прозорі до дна очі, неживі, повільно відживають. «Рудиську, припини», – це подумки, в три кроки перелетіти – до нього, кинувши ті стріли і збивши стілець на підлогу. Хай вона бруднюща, хай вони всі дивляться, немає нічого важливішого за це – упевнити його, що жива і справжня.

– Я вже хотів відправляти на розшуки, – видихнув Майтімо. – Ви…

– Поранених двоє, убитих немає, розігнали трохи орчатника, але вона пішла. Ми не змогли її упіймати, пробач.

– Кого – її?

– Почвару цю. Я хотіла б за горло потримати.

– Ти не лишила цю думку, – буркнув Морьо за її плечем. – Вони вештаються і розсипаються на порох, а ти їх все ловиш… Геть, старший, наступним цю жінку маю обійняти я. А ну ходи сюди, пропажо. Між іншим, Нельо, це було нечесно – так відбивати у мене воїна, коли я не можу відповісти тим самим.

– Морьо, я тобі…

– Неодмінно, – він обійняв Анавен, аж дихання витиснув. – Я хвилювався, але трохи, бо ти раптово опинилась у цілителів, а тоді зовсім зникла. Потім подумав, що ти принаймні за ним наглянеш, і більше жодних доріатських дівок. Найкраще рішення, я б і сам ліпше не вигадав.

Лише коли їхні обійми розімкнулись нарешті, Аннавен зауважила, що Куруфінве дивиться на неї спідлоба – і погляд цей важкий.

– А мені подобалось це новомодне весілля без молодої, – він цмулив вино, щулився, і наче, мов змія – не кліпав. – І наливають, і клопоту не знаєш.

– На, – Співець – такий само плавний, мов вода, такий само небезпечний, бо хто хоче потрапити в повінь – встав і налив наступний келих. – пий і заткайся.

– Сестро, – Куруфінве вклонився, і вперше Аннавен відчула від когось із синів Феанаро неприязнь. Аж дивно стало.

– Я з тобою впораюсь, – прошепотіла одними губами. У відповідь – крива усмішка.

– Моє шанування, – Фіндекано. Сині лагідні очі, переплетені золотом коси, весь спокій і упевненість, скромність і тиша, що знає собі ціну. Він простягнув їй руку, і природно було відповісти тим же, попри те, що пальці бруднючі, як і все решта. – Якщо тобі неприємно, я можу прийти з вітаннями потім, коли ти приведеш себе до ладу. Ну, якщо ти соромишся.

– До твого відома. Я не вмію соромитись. Якщо тобі не огидно..

– Моя наречена – лучниця з мого ж загону, – спокійний погляд, чомусь трохи сумний. – Вона фалатріе…ми обоє знаємо, що таке ночівлі просто неба і кров на обладунках.

– Тоді ходи обніматись, і налийте мені чогось. Вмираю від спраги. – він розреготався, і це був хороший регіт. Порозумілися. Аннавен не дивилась, відчула, що Рудого нарешті відпускає.

– За кохання, – лагідно мовив Фіндекано. – Я такий радий…найкраща новина за останній час. Будь благословенна, люба сестро.

– А ми – близнюки, і просто хочемо випити, – повідомив з віконної ніші наймолодший рудий. Він був теж з дороги, але не такий заляпаний, певно – спокійно їхав, яскравий рудий, зухвалі сірі очі. Обіймав брата одною рукою, сміявся.

– Вас я добре знаю, Амбаруссар, – Аннавен потягнулася за другою чашею. – Туркафінве, ти ближче, налий мені.

– Ти мене пам’ятаєш, Шпичко, – Туркафінве – красунчик, тому він дивується, коли його ось так використовують – налий, принеси. – А я тебе ледь-ледь.

– Лікуй пам’ять. Де Гуан?

– Всі дівчата завжди питають, де Гуан. А я? Я теж чогось вартий…

Коли вони сміялись, дружно, всі, крім Митця Куруфінве, Аннавен зрозуміла нарешті, що почувається добре. Побачила, відчула – прийняли, а хто не прийняв, то не дуже і треба було. Вона віджила після ніяковості першої миті, знов відчула голод, спрагу і бажання змити смердючу орочу кров та пилюку.

– Тут же знайдуться дівчата, здатні швидко зробити з мене лялечку? – пошепки, Рудому, хай решта п’є.

– В твоїх покоях, – озвався Майтімо, тримаючи її за руку так, наче вона зараз розтане.

– Мені зараз дуже соромно, – розреготалась Аннавен, – але я не знаю, де вони.

– Живеш, як в похідному таборі, – пробурчав Рудий. – А у тебе між тим все є, ти ж тут хазяйка. Ну, якщо тобі до вподоби руда однорука покоївка, то ходімо, я тебе проведу і подбаю. – Аннавен не дивилася – знала, що в його очах стрибають бісики.

Всі, хто кружляв вино за столом, зробили вигляд, наче нічого не почули – окрім Морьо, який голосно пирхнув в келих. Голосніше, ніж міг би.

– Ходімо. Повен замок гостей, а я…

– Чекаємо на ваше повернення з нетерпінням, – Фіндекано вклонився, і вона, не витримавши, знов розреготалась.

– Фіндекано, – Карністір був не різкий, а просто зміячо шипів, – ти що, рота сам не знайдеш напитись? Скільки тебе тут не було, Аннавен? Днів сім? Немає жодного нетерпіння, ви тут взагалі не потрібні, вимітайтесь і не поспішайте.

– Це взагалі-то мої кімнати.

– А мені начхати, ти здивований, Нельо?

 

Менша купальня десь глибоко в кам’яному тілі гори була порожня, їх лишили самих, тільки гладенькі сходи, дзвінка луна, пара над водою. Вона навіть не дивилась, де там Рудий, бо відчувала його безшумний рух і погляд, що сонячним зайчиком ліг між лопаток – підійде сам. Заплющуючи очі, занурюючись у воду з головою, Аннавен викривлено чула його кроки, лункі голоси десь кількома коридорами далі, а тоді й вони затихли. Вода завжди одразу промочує все, що лишилось на шкірі з цього походу, і відчуття від власного тіла стають геть інші – ти вже вдома, ти ось-ось будеш чистою, ти не будеш як натягнута тятива, як стріла в ціль, бо настав час для відпочинку. Якщо зможеш – навіть не думатимеш про ще живе тремтливе горло під довгим ножем. В моменти, коли Аннавен була втомлена, вона ставала наче тонкосльозіша, така, якою пам’ятала себе багато років тому, і світ їй щемив, саднив, як поріз на тильній стороні долоні. Тепер настала така мить, броня паперово витончилась. Її було видно на просвіт – майже НЕ видно.

Кохання робить майже те саме, що вода – тільки із серцем. Хоча Майтімо старанно намагався справді працювати покоївкою, змиваючи бруд і кров, що текли між його пальцями, мов змії по шкірі повзли, темно-брунатні по білому, вона дуже швидко відчула в тій допомозі зовсім інший присмак – і жадала вже тільки його. Очі в очі, поки він сам собі справжній, без всіх обов’язків і титулів, поки там лише ніжність і не вихололий переляк, на смак мов підтала крига – нащо ти гризла крижинки, дурносмішище. Що більше виринала з того, чим її зробили бруд і втома – то більше квапилась. Ось здавалося, що хочеш тільки дрімати – а ось тіло прокинулось, спочатку ледь-ледь, повільно, тоді до болю, і легкі доторки сердять, бо їх замало, коли ви вперше так довго були нарізно. Його погляд теплішав, але це уже не так було важливо, бо погляд – дзеркало душі, а потрібна вона сама, і тіло – як є. Потрібно обійматись до хрусту, цілуватись до задухи, і врешті – що глибше, то краще – кохатись.

– Я на тебе не тисну? – його голос звичайний майже, тільки зривається на шепіт.

– Та яким чином?

– Ти з дороги, а я… вічно тебе хочу.

Вона вдихала тонкий запах мокрого рудого волосся і шепотіла, кладучи голову на плече чоловіка: «Рудиську, та не тягни, іди сюди, я так скучила, чудовисько мідноверхе. Чхала я на твоїх гостей, чуєш?». «На наших гостей. Ти хіба не вдома?». «Але у себе вдома можна ж чхати?». – «І на Верховного короля?» – «І на нього особливо»… Відчувала шрами під пальцями, здавалося, що заплітає його, мов косичку, ліпить, як неслухняну глиняну фігурку. Втім чому неслухняну – слухняну бездоганно, він вгадував кожен рух, кожне невисловлене бажання, іноді ще до натяку — просто матеріал шорсткий на дотик, то не його провина.

Тонка шкіра біля жилки на шиї – вона ледь не подряпала її зубами, але вчасно спинилась, коли він різко зашипів, втягуючи повітря. Це теж була нота в мелодії. Краплі на його плечі, прилипле до шкіри пасмо, потемніле від води, зелені очі, у яких плюскоче прихована весняна гроза, і від того вони теж темнішали, і остаточно потемніли, певно, коли вона уже майже нічого не бачила, тільки плями перед очима. Аннавен і сама не могла вирішити, схлипує вона від задоволення, від цих слухняних доторків, від лихоманкового жару чи справді плаче. Вона швидко розгубила жарти, шпильки, яких мала на язиці вдосталь – якщо торкнутися язиком його, наприклад, за вухом, він трохи солоний, але скоро стане на смак як вода. Якщо обійняти – слизький від вологи і гарячий. Він сміявся, і уже можна було впізнати сміх, який чула тільки вона одна – інший. Її коханий був водою, що огортала обох, теплим повітрям і шаленим бажанням, яке заповнило кожну судину в тілі, і дихання, і навіть шкіру просотало наскрізь. Аннавен знала, що жадібна – завжди, скільки себе пам’ятала. До веселої пригоди, до злого жарту, до свята і бійки, до всього нового – як вогонь, що пожирає паливо. До його перетятої рубцями м’якості, дихання, що вливається в поцілунок – вдесятеро жадібніша. Тому стискала так міцно – щоб його руки були вільні. Ну, скільки є рук. Скільки є – стільки потрібно, і стільки мало.

«Кохаю…тебе.. Я…це люблю», – вона це любила – підкоряти, забирати здатність зв’язно говорити, ділити на двох найяскравіші відчуття, коли задоволення стає гострим, як блискавка, а світ – тьмяним, як старий малюнок, котрий от-от зітруть дощі. І щоб потім нікуди не квапитись, бо у нього тепле плече, і він триматиме скільки схочеш. А всі зачекають, та й чи існують вони.

Коли врешті вона виповзла на сухе – майже сухе, бо вони все забризкали водою, – розчісуючи мокре волосся, то, геть розімліла, бовкнула явно зайве.

– Ще б маленьку бієчку до бенкету..

– Тобі було мало? – Майтімо сміявся, піднімаючи бризки, і врешті приєднався до неї. – Кохана, я з тебе щойно змив відро крові. – Тобі принесли червону сукню, ту, що ти замовляла, і…

– Мм…так, заразом і змив. А серйозно, – Аннавен знайшла приготовану нову сорочку. Та була бездоганна. Люта Морніль вкрила її тонкою вишивкою, чи може помічниць просила, часу ж було мало, схожою на морозний візерунок на склі. Крижане, аж хочеться хрупнути, мов бурульку – а на дотик тепле. – Тільки б привід дали, ну вони ж можуть дати привід? Я б поєдинків не влаштовувала, то Морьо впорається, а от уїла б Айканаро чи братчика його…довго б пам’ятали.

– Аннавен…

– Що, хіба це так уже погано? Арафінвіоні, їх хочеться..

– А якщо вони тобі сподобаються? Фіндарато – мій друг. Артаніс уже питала про тебе, і вона – моя улюблена сестра…

– Нащо тобі Артаніс, коли ти маєш Зіллячко і Хісілінде? Не думаю, що вони змінились. – відрубала Аннавен. – Такі ж самозакохані лицеміри. Ах, давайте подумаємо, ах Ельве Сінголло сказав… ах, він передав…любий Ельве, цьом тебе під…

– Люба, – погляд зелених очей – зверху вниз, бо він височенний навіть поруч із нею. – Я обожнюю тебе. Я кохаю твій сміх, твою скаженість, твоє бойове шаленство і те, яка ти зі мною. В тобі все прекрасно. Та повір, – пальці стискаються на плечі, майже до болю – але це не біль, і не безмежний гнів, він себе контролює, отакий – з нічними страхіттями та рубцями, зі страхом, якого інші не відали – контролює себе повністю. – Їх я теж люблю, кожного з шести. І з усіма впорався. Я нікому не дозволю деяких речей. Навіть тобі. Затівати сварки – не можна. Пробач.

– Ти мені погрожуєш чи що? – вони отак і стоять – вона в самій сорочці, з мокрого волосся скрапує вода. Він – взагалі без нічого, та його це не бентежить.

– Я дуже сподіваюсь, – голос знову м’який, і погляд – м’який. Криця, яку прикрили шовком. – Що ти на моєму боці – моя дружина, моя княгиня і воїн Зірки. Та якщо тобі це надто важко, я надалі звільню тебе від…дипломатії. Я вмію вирішувати такі речі більш-менш задовільно для всіх. Морьо в Таргеліоні щасливий.

– Рано ти хочеш мене відіслати, – Аннавен так і не зрозуміла, чого в ній більше – обурення, бажання тут-таки примиритись чи..захвату. Одягнений у суперечці завжди має деяку перевагу, навіть якщо всі не дуже сором’язливі, а швидко одягтись однорукий не може, це потребує часу і метушні. Та йому нічого не було потрібно, аби хотілося скоритися. Втім його волі колись вистачало третьої частини від колишнього тіла, аби все одно стояти на своєму.

– О ні, я ніколи не схочу тебе відіслати, і буду засмучений, якщо ти сама побажаєш піти. Просто…скажімо, я б залишив тобі розвідку і себе самого. Не конче тобі виконувати інші обов’язки. – він знизав плечима і потягнувся за вологою сорочкою. – Багато ельфійських володарів обходяться без дружин. Та це благословення, якщо ти нею будеш і в цьому, звісно.

– І ти зрікся корони? – він стискав плече Аннавен відчутно, його пальці були мов залізні, та тепер, коли відпустив, стало ясно – синця не буде. Йому не треба опановувати себе, він завжди… – Ти крижаніший за Нолофінве, коли хочеш.

– Хто сильно хоче влади – погано нею розпоряджається, це я запам’ятав добре. Тому я ставлюсь до неї як до молотка чи топірця, – Майтімо знизав плечима. Він непоспіхом одягався, бо який поспіх, коли пояс треба застібати двома руками, а у тебе одна… – Якщо для діла краще передати його родичу – моїм рукам буде легше, ось і все. Пам’ятаєш, що казав Намо?

– Від зброї, тортур і горя, – промовила Аннавен. Вона тримала свою сукню двома руками, притискаючи до себе, наче забула, що збиралась одягатися.

Майтімо криво усміхнувся. Усмішка була як тріщина в гіпсі – неприродня, хоч і широка. Зла і нежива якась. Тоді й вона зникла.

– Тортури, горе, еге ж. Та він сказав – підозрілість. Ось що головне. Недовіра вб’є нас, розбрат і суперечки. Тоді ворог принесе все решту. І зброю, і горе, і тортури. Знаєш, що наймиліше? Він такої ж думки, як Намо.

Аннавен голосно ковтнула комок, що став у горлі – ковтнула запитання. Коли він був такий – його обличчя здавалося геть спотвореним, і зовсім не через шрами. Воно нічого не виражало. Як маска.

– Так. – він акуратно розправив рукави – прикрив сліди від кайданів. – Він сам сказав мені це. У нас були роки милих бесід, поки я йому не набрид. Перш ніж повісити мене над прірвою, він сказав це востаннє – спостерігай, як все рухне. Не даючи всьому цьому розвалитись через гонор і дурні жарти, я з ним воюю. Ти бачила Залізну фортецю, бачила, на що вони перетворюють світ. Хотіла впіймати ту почвару – це от теж вона, її ліве крило. А може – праве, не знаю. І все, що треба – спробувати подивитися на них моїми очима. Це – союзники, самі ми не впораємось. – Рудий усміхнувся і розвів руками. – Ти станеш поруч? Я ціную твоє кохання і твою вірність в бою, але я певен, якщо ти захочеш – зможеш і це. То як? – мертвотність спала з обличчя Рудого, мов справді маску здерли. – Не казав би цього, якби не думав, що ти спроможна. Я тобі довіряю.

– Ти багато просиш. – Аннавен стало холодно, і вона нарешті згадала про одяг.

– Знаю. – Майтімо обійняв її скаліченою рукою і ткнувся обличчям в розпущене мокре волосся. – Тобі там приготовані прикраси і все таке. – останньою мертвотність пішла з його голосу. – Я, певно, попри все – себелюб, і моє себелюбство вимагає дивитись, як всі очманіють від твоєї краси.

– Пф, – відповіла Аннавен. – Краса – то не моя чеснота. Розум і швидкий клинок – оце моя.

– Тоді ти впораєшся, буде складно, але… – очі в очі, і він – лагідний, мов літній вітер. Жива зелень. – А все-таки ти дивовижно гарна…