Розділ 2. Рани видимі і невидимі.

Ліероссе казала, що це не допоможе і взагалі погана ідея, але перепились вони, як сказав носатий Айкве, в зимову устілку. Айкве, мовчазний та стриманий, Аннавен, Ліероссе і Темний. Рудий найстарший взяв з собою Морнемира, свідка майже всього, що із ним колись траплялося. На пиятиці він наполіг сам – хтозна, чому, може – бо хотів почуватись живим чи принаймні вестися як живий. На шістьох їм накрили в покоях Карністіра, і першу чашу налили, коли сідало сонце. Весь день Рудий намагався не заснути, і підозрював, що тепер хміль звалить його з ніг, хоч зазвичай він більше говорив, що п’є, аніж справді кружляв чарки. На столі горіли свічки у кованих підсвічниках, і від цього у всіх під очима лягали темні кола. Ще було літо, віконниці відчинили, і мало пахнути озером та вітром, але запахи десь пішли разом зі смаками.

– А я пішла ту дівку шукати, – реготала Аннавен, підкочуючи рукави зовсім чоловічої сорочки із вишивкою дрібним гостролистом. – А вона: не піду, мені й тут добре. Отакої, ви там показились, кажу, ви, кажу, не чуєте наказів? А Нармакіл шкіриться, от же… Я кажу, ти хлопцям голови морочити приїхала, гадаєш, я тебе не викину звідси? Вона в сльози, він мені мало по пиці не заїхав.

– Я йому заїду, – мовив Карністір, наливаючи.

– Вона хотіла бути як Аммале, вона старалась, а вийшло, що влипла в нашого Нармакіла, як муха в мед, – Аннавен облизувала пальці, Рудий найстарший слідкував за її руками, і від цього йому пригадувались – тінню себе колишніх – смаки. Їсти не хотілося. Пити теж, але пив. – Вкрали покоївку у паскуди.

– Як вам це вдається, Морьо, – буркнув Рудий. – Входу в Доріат нам немає, нолдор там не люблять, а у тебе тут любовний грай і втікачки з-за Завіси. Ви щось тут робите, крім як бігати за цими панянками?

– Укріплення будуємо. Не поліз би сам робити мою роботу, зараз би оглядав і лаявся, а так терпи, – відрізав Темний. – Мої бійці не винні, що гарні і розумні. Хоча тепер, моя б воля, я б ці історії заборонив. Наливайте по третій…

– Я поліз робити, як ти кажеш, твою роботу, бо від тебе вічно самі скандали, – гримнув Майтімо, слухаючи сам себе наче збоку. – Аби хтось із вас думав, перш ніж говорити, я б…

– А колись нас отак сп’яну по тривозі підняли, – мовила Аннавен, підтягаючи під себе ноги на широкій лаві. – І Айкве взяв мого меча, а я за ним – віддай, кричу, от безсоромна тварюко, там баланс під мене. Орки так очманіли від того видовиська, що спинилися і думають..

– Ну якщо орки думати почали, – закотив очі Темний.

– А не так все було, – обурився Айкве. – Ну тебе.

– Ще по одній, – мовив Темний. Ліероссе сиділа біля вікна, цмулила повільно, і вдивлялась у Майтімо своїми світлими глибоченними очима. Цей погляд був якийсь наче схожий на життя – на відміну від смаків та запахів. – Наш Ворондо, до речі, в історії постійно влипає. Біля Мітрім то він перших синдар надибав, а його самого ледь не підстрелили.

– Він мене ніс…від воріт табору, – сказав Морнемир, підводячи від чаші свої видовжені зелені очі. – Тоді. Несе і каже: «Ти тільки зараз не помри, бо я тобі помру».

– Тому ти й щасливчик, Алассеа, – озвалась Аннавен. – Давайте по одній ще, чого ви його бережете. Головне в нашім ділі пити вчасно, а тверезіти швидко.

Морнемир був єдиним, хто вижив у посольстві, де Майтімо взяли в полон. Його дістали з-під тіл загиблих важко пораненого, довго лікували, і колись він не міг наважитись привітатися першим, коли те, що лишилося від Майтімо, повернулося з того берега озера Мітрім. Щасливчик, о так. «Щасливчик», – прошепотів Рудий.

Тоді Аннавен і Айкве заспівали пісню не зовсім пристойного змісту – про самотнього воїна, що зустрів одного орка, двох орків, трьох і так далі, і щоразу скорочував їхнє число, аж поки до нього не припхався особисто Моргот спитати, якого балрога відбувається.

Майтімо кліпнув – і знов побачив орочі пики, на коротку мить, та дуже ясно, і ельфійські прикраси на жилавих шиях та покручених лапах. Проте пісень таких орки не співали, і це повернуло його до дійсності. Дивився на Аннавен, яка виводила цю не дуже мистецьки значущу співанку, і чомусь відчував тихий спокій, хоч і ненадовго – спокій від її рис, від її зухвалості, від того, як вона закидає голову, мов справді лисиця ловить вітер.

Уже далеко за опівночі Майтімо зрозумів, що лежить горілиць, головою на колінах Темного і шепоче: «Я все це ненавиджу», а тоді його накрила пітьма, з якої він ледь виборсався уже перед світанком. І знов провалився.

Прокинувся з важкою головою, відчуваючи біль – але більше нічого. Над головою була стеля, кам’яна стеля, темні балки, різьблені, та не всюди різьблення уже завершене. У вікнах – білий день. Хтось відніс його в це широке ліжко, вкрив ковдрою, вишитою геометричним візерунком, від складності якого зараз трохи нудило. Майтімо зрозумів, що легше не стало.

– Можна до тебе? – то була Ліероссе, свіжа і бадьора світлокоса Ліероссе.

– Я довбень, – простогнав Майтімо і заплющив очі, аби не бачити у її очах власного відображення.

– Я б не відкладала більше, – мовила Ліероссе, ставлячи біля ліжка на столик чашку. Над чашкою, майже прозорою, до того тонкі були її стінки, парувало. – Тобі потрібна інша допомога.

– То ж яка? – він знав: від чорної туги одужують вкрай рідко, що не роби. Він був вдячний, що вона не жаліє і не втішає.

– Пити не варто, не більше келиха, – вона присіла на край постілі, і Майтімо знову яскраво згадав її колишню – дівчисько з Тіріону. «Нащо ти її привів, у нас закінчились дорослі дівчата, що ти вирішив із дитиною побратися?». Співець сміється і кричить, підіймаючи келиха: «Тільки не Фінве!». То їхня сімейна підколка щодо тих, хто збирається одружуватись: не називай сина Фінве, бо від них уже в очах рябить. Вир подій, смолоскипи на вулицях, її шкода до сліз. Кров у солоній воді, вона промиває рану, і її схилене біле обличчя кольору морської піни. – Що справді варто зробити – відволікатися, рухатися і бажано знайти Макалауре.

– Нащо? – насправді він знову заплющив очі, дивився на танець світла на споді власних повік і думав, чого той танець такий огидний.

– Бо його музика творить дива і помагає боротися. Де він зараз? – він слухав, як вона м’яко ступає по підлозі, як щось перекладає в кімнаті. – В Лотлані, у себе чи мав до тебе прибути?

– Я на нього чекав…коли повернусь. Справи…

– Тоді…я б не хотіла тебе виганяти, але краще їхати йому назустріч, – озвалась Ліероссе. – Кому іншому я б таке не порадила, але ти завжди творив неможливе.

Вставати йому не хотілося. Ворушитися теж. Хотілося під ковдру з головою і ні про що не думати. Навіть оця стеля, нащо вона? Нащо він сам. Рубці по всьому тілу боліли, нили, як на погоду, слабкість була жахлива.

– Я перепив? – спитав Майтімо.

– Слухай. – вона присіла на край ліжка він відчув дотик прохолодних пальців до зап’ястка. – Що сильніший характер, то скоріше він себе з’їдає. Так діє чорна туга. Тобі треба вирішити жити, то твій єдиний шанс.

– Не дочекаєшся, – прошипів Рудий крізь стиснуті зуби і сів. Що не зрозумілого? Долати себе він умів найкраще. Ненавидів – і прекрасно умів. Розплющив очі. Глянув у вікно. Там був яскравий світ, який втратив значення кольорів. Таке уже бувало, чого ти починаєш, Рудий найстарший. – Тоді виганяй мене, я до вас іще приїду, як підлікуюсь.

 

Удень охорона князя була готова до відбуття. Морнемир порався коло свого коня, якийсь рівномірно сірий, наче сердитий.

– Я тобі своїх ще дам, – буркнув Темний, виходячи на кам’яний ґанок головного входу. – Бо ти щось як дитя останнім часом.

– Турботливий, – над силу вичавив Майтімо.

– В тебе вчуся. Он, дивись. – двором крокувала Аннавен, дорожній плащ, що вміє ховати у лісі, сіре вояцьке вбрання з вузьким рукавом, аби зручно стріляти з лука. Хвіст, мов у чорної лисиці.

– Обійдусь без нагляду. – він повільно кліпнув, збираючись із силами. Він сяде в сідло і поїде, ось іще.

– Не ображай мого найкращого бійця. А коли закінчиш скніти, то покажи їй околиці, на лови візьми абощо. Вона не відпочивала давно. Втямив?

– Моя десятка готова, – Аннавен завжди вклонялась, мов клюнула когось. Її тіло мов протестувало проти цього жесту, і квапилося рухатись далі, танцювати чи битися – байдуже.

– Це лист від Ліероссе до Хісілінде, – Карністір простягнув їй зшиток паперу. – Передай, а то він все губить. Можеш віддати Макалауре, хай своїй жінці сам везе. Рушайте, і щоб я тебе таким більше не бачив.

– Я б себе й сам таким не бачив, – мовив Майтімо, дивлячись, як повз золочену сонцем хмару десь біля спостережної вежі, її видовженого дашку, летять три легкі темні птахи.

 

До привалу першого вечора він дотягнув цілком бадьоро. Фляжка від Ліероссе і дорожній хліб, все трохи підтримувало. Зазвичай такі речі помагали пораненим пережити дорогу, але Майтімо мав ціле і здорове тіло – і геть не мав сил. Кошмарів більше не було, тільки темна пелена на всьому, наче старе срібло цього світу більше ніхто не чистив, ані дощ, ані вітер.

Морнемир праворуч, Аннавен – ліворуч. Вони м’яко спостерігали за ним, втім турботою не надокучали, і він був вдячний. «Так. Я живий, – повторював Майтімо. – Живий і пішла ти». Він придумав собі, на чому зосередити погляд – і дивився на Аннавен. Вона рухалась в сідлі, наче народилася в ньому, лінії перетікали в лінії, мов ткали її з тіні, вона підставляла точене обличчя сонцю, вона жартувала про короля Доріату найнепристойнішими жартами, і Майтімо вслуховувався. Це була робота, та вона розважала, і потроху втягнувся – і в дорогу, і в сонце у її волоссі. Ніщо не смакувало як раніше, але мізки працювали, і на тому спасибі. Надвечір йому, що зазвичай витримував по десять днів в сідлі з коротким сном із розплющеними очима, хотілося уже впасти і спати мертвим сном. Та серед цього марення важкої утоми він бачив, як зістрибує на землю його супровідниця, як весело лається із одним з бійців,і в суцільному чорному маренні почулося як спів – хоча це була жартівлива дражнилка. Спалахнуло вогнище, вихоплюючи з сосняка коло білого піску та колоди з сухими гілками. Далі сили скінчились, і він уже не відповідав на жарти, не їв дорожній хліб, і навіть пити не хотів. Тільки ще змусив себе дивитись на неї – і впіймав стривожений уважний погляд. Останнім, що побачив, коли вирішив тільки на мить прилягти, було тьмяне зоряне небо.

На світанку вона штовхнула його під бік, і Майтімо відчув холод, ранковий озноб і небажання ворушитися. І злість, нарешті справжню злість на це тупе місиво замість душі.

– Гей, – вона говорила пошепки, бо не спали, видно, тільки вартові. – У мене є думка. Я не могла не поділитися з тобою.

– Що? – спитав він, виловлюючи в навколишньому місиві сонячний зайчик її світлого обличчя.

– Давай плюнемо на цю розважливу довгу дорогу. Влаштуємо перегони. І час швидше піде, і доставимо тебе швидше та веселіше. Хай супровід плететься собі, а ми, – вона усміхалась, і він, випірнувши з власної ліні та мертвотної журби, побачив дещо більше, ніж красиву та нарвану дівчину. Побачив утілення власного завзяття. Він же був такий, саме такий. Майтімо на мить здалося, що він тягнеться не до неї, а до цього свого завзяття – мов до сонця.

Тому, важко сівши, відкидаючи з очей руді пасма власного розкошланого за ніч волосся, сказав хрипко: «Давай». Здається, його сили почали повертатися саме тоді. Він почав їх повертати, тягнучи з якогось потойбічного болота. Життя не давалось, життя застрягло в тому мулі, але поруч була легка і зла Аннавен, готова вморити його рухом. Рухатись – жити. Дуже просто. Покинути загін, обов’язки, себе самого на якийсь час.

– Що? – спитала вона, озираючись, перш ніж поставити ногу в стремено. Обличчя нетерпляче, наче вони кудись спізнювались.

– Я почуваюсь викачаним у бруді, – мовив він, перевіряючи, як ходить меч у піхвах під лівицю – мало там що. – І мився, а користі жодної. – довіра – теж почуття, і чому його прибило отак до сердитої та веселої темної лисиці, певно, знає лише пітьма у глибині серця.

– Значить, я обжену тебе брудного, – вишкірилась Аннавен – і наче саме тоді почало вставати сонце, і він побачив легкий золотий пилок на її високих вилицях. – І викачаю в пилюці. Годиться?

– Годиться!

Коні летіли, забиваючи дух, летіли назустріч сосни, пагорби і горбики, кам’янисті схили. Тоді стали траплятись листяні дерева. В межиріччі Геліону було того дня сонячно, і сонце теж летіло спійманим палаючим птахом, що переслідував їх і не давав заплющити очі. Майтімо стало тепло, потім жарко, потім він перестав відчувати власне тіло, перетворився на вітер і азарт. Вона давала обігнати себе, і ясно було – дозволяє, тому він розлютився по-справжньому, і кінь відчув лють, заграв нарешті, як мав заграти.

– Зробимо цю нахабу, – шепотів, – обставимо.

Вони трохи стишили рух, коли далеко відірвались від своїх. Тут була казкова тиша, тільки птахи співали, та сонце дерлося собі вище і вище, гріючи світ і коріння в темній землі. Майтімо почав чути ліс, чути це коріння, чути життя у цьому безкрайньому всесвіті, що зветься літом. Його ельфійську душу наче струсило, і пил полетів. Він знову потроху починав відчувати запахи трав та листя, вологої землі, випарів роси, що пала на траву, доки вони спали.

– А ну ще, – розсміялась Аннавен, підставляючи обличчя сонцю. – Там, здається, по дорозі до Малого Геліону є величезний дуб… Дорогою, якою ми зазвичай їздимо. Вона та ж? О, чудово. Хто перший туди – той ..я не знаю, сам щось придумай.

– Подарую тобі ніж, – мовив він, вдихаючи повітря і відчуваючи, що темна задуха начебто трохи відпустила. Золотий пилок на високих вилицях, сміх, кінь нетерплячо перебирає ногами. – Такий, як листок папороті. Тонка робота.

– Ну а я…якщо виграєш, я добуду тобі вовчу шкуру, не пошкодивши, годиться? Ходу, бо програєш. – останні слова вона проспівала на старій квенья, рядком зі ще старшої пісні. Починай грати, бо програєш, і сміх зустріне тебе.

Вона була живе сонце, втілення життя, що ніколи не перестає ломитись крізь цей світ, мов паросток крізь глевку землю. «От які мають бути дівчата», – подумав Майтімо, і його захопила туга петля гонитви – не зітхнути, не збитися з дихання. Більше Аннавен не давала жодної фори. Вони вирвались до того дуба люті і захекані, морда до морди коня, і він почув свій власний сміх наче збоку.

– Цікаво, – мовила Аннавен, віддихуючись, – хто тепер кому винен подарунка. Може, замість того нап’ємося? Оскільки їдемо до тебе, тобі доведеться мене пригощати, такі справи. – вона урвала сама себе і сторожко прислухалася, майже ніжним пестливим жестом плавно кладучи руку на руків’я меча. – Слухай.

Відірватися від супроводу і влипнути – то було справжнє прокляття його родини. Майтімо стало смішно, по-дурному смішно в той момент, коли він прислухався теж і почув, як під спотвореними ногами чужинців хрускотить хмиз та ламається зелений підлісок. Ломляться і смердять, десь просочилися крізь Облогу, яка тільки щойно встановлена. Таке траплялося – в якісь роки рідше, а в якісь без таких сутичок і місяць не минав.

– Ну добридень, – мовив. – Мені вас бракувало. Сьогодні просто радий бачити.

– А можна й справді, – мовила Аннавен, заспокоюючи коня. – Ти меча втримаєш?

– Не верзи дурниць, прикрий, – кинув Майтімо. – Зроду так орчатнику не радів.

У них була можливість зайняти місце трохи вище над протоптаною стежкою і дочекатися орків там. Ліщина ховала двох ельфів та двох коней, непогано того літа розрослася, і Майтімо, відхиляючи лівицею гнучку зелену гілку, зіщуленими від стриманої люті очима роздивився перших у загоні. Кілька здоровил з перших орків чи то, може, втілених дрібних духів – кремезні, вищі, майже нормальні на обличчя, якщо в очі не придивлятися. На передньому – побитий ельфійський обладунок, легкий, з кіннотника-розвідника, вірогідно. Цей тьмяний пом’ятий метал, що зберігав однак тінь руки майстра, легкі обриси та синій камінь в нагруднику, один його колір вдарив в голову так, наче Майтімо привида побачив. Він уявляв, як дістаються такі обладунки. Він відчував ненависть, і ненависть була солодка, бо нарешті – почуття.

Решта дрібніші, бліді, аж зеленкуваті, вивернуті ніздрі, заплилі очиська, перекошені риси облич. Такі невеличкі – десятки з півтора-два – загони лазять зазвичай із метою грабунку та пошуку полонених поза ланцюгом фортець. Їх точно слід спинити, щоб якогось нандорського підлітка не вловили.

«Ти хочеш крові, – подумки мовила до нього Аннавен. Її безмовна мова була лагідна – як метелик крилом торкав. – Чорної крові. Авжеж?».

«За моїм знаком униз, – відповів Майтімо. – Буде складно».

Два голоси і старий клич «Айа Феанаро!», що став тепер даниною пам’яті, бо давно нікого не прославляв, хіба лише вірність загиблому, розірвали літню тишу, коли два клинки, два коня, дві легкі постаті обрушились на орочий загін зверху вниз, по схилу. Cпершу Майтімо ще відчував брак сил, але його лють прокинулась і була цього разу цілюща. Він долав себе, бо лютував, і він став собою – принаймні тим, хто пережив полон і мстився за себе сам, попри каліцтво.

Тільки коли перша спрага його ненависті була вдоволена, коли клинок уже не блищав, побурівши, Майтімо оцінив про себе, як майстерно вона прикриває. Її меч був точний, очі сяяли, мов крижані зірки, а рухалась вона, мов сталева буря. Легко з тим, хто сам – бій, як ти, хто ловить кожен рух, кому не треба наказувати. Бій був швидкоплинний – коні і вершники проти піших, озброєних незграбними, проте важкими сокирами, зазубреними клинками і люттю. Змилені коні кружляли на витоптаній землі, здіймаючи куряву, орки хрипіли. Майтімо знаходив у собі ще трохи сил, і ще трохи – і врешті знайшов так багато, що розбивав незграбні, проте міцні шоломи, зносив голови і впивався принаймні темним боком себе.

Проте тоді, коли супротивників лишилося мало, коли траву залило кров’ю, навіть миттєвий перепочинок ледь не вартував комусь із них двох життя.

– Ліворуч! – крикнула Аннавен за плечем – і в наступну мить на бойовище стрибнув вовкулака, здоровенна сіра тварюка, що, певно, забарилася, обнюхуючи околиці. Стрибнув так, що збив її коня з ніг, блискавична метка тінь, рев, і вони котяться по траві, мов диких тварин дві, і хтозна, котра дикіша.

 

Зв’язаний боєм, він навіть не міг прийти на допомогу – деякий час, і весь цей час бачив дику шарпанину. То з-за плеча височенного сіро-землистого орка в чужому обладунку, то через дрібнішого, зеленкуватого, що впав під ноги і котиться травою. Кінь Аннавен, повалений на землю, хрипів і бився, під копита втрапив ще один орк, і упав, заривши проламаною головою. Дівчину чавив здоровенний смердючий вовкулака-рауг, а вона, мов змія, ухилялась від його лап, змія з одних м’язів та відчаю. Лиш іноді в здійнятій куряві блищав її мисливський ніж, занесений для удару – тоді Майтімо почув несамовитий рев вовкулаки – влучила таки, але живий. Нарешті він міг кинутися на допомогу. Тварюка була схожа на гору, жовті ікла, довгі пазурі, настовбурчена сіро-брудна шерсть і сморід, який міг один вкласти в могилу. Вони досі катались по траві, і Майтімо ніяк не міг знайти місце для удару, аби звільнити її. Коли нарешті ударив – у холку, з усієї сили своєї втомленої лівиці, Аннавен опиратися перестала. Ще секунда, і вовкулака таки перекусив би їй шию. Та Майтімо встиг – стрибнув з сідла просто верхи на сіру смердючу істоту і вбив клинок у товсту шкуру, аж тріск почувся.

Бойовище – тіла і гнуте залізо – було їхнє. От тільки Аннавен не одразу поворушилась. Майтімо відтягнув тіло рауга правицею, як зміг, і побачив її подряпане обличчя, скривавлені руки, подертий одяг. З видовжених ран під пошматованою дорожньою коттою проступала кров. Важко дихаючи, він сповз поруч на коліна і торкнувся жили на шиї двома пальцями. Пульсувала. І сонце на високих вилицях. І кров під тонкою шкірою.

– Гей, – прошепотів Майтімо. – Тільки не змушуй тебе оплакувати.

Аннавен розплющила хижачі темні очі і скривилась від болю. Ці очі його втопили, мов нічна гроза. Живі, зболені – і все ж насмішкуваті.

– Ні, я тобі…майже шкуру добула, – прохрипіла вона, кашляючи. – Як жахливо смердить. Тут не можна помирати.

– Так, бо ти ще не доїхала до мене у гості, – Майтімо швидко оглянув її: хоч у цілительстві він тямив небагато, знав, як принаймні не допустити до біди, поки знайдеться хтось більш обізнаний. Тільки цього разу у нього тремтіли пальці, тремтіло все всередині.

Аннавен зі стогоном сіла, хапаючись за бік. Він простягнув своїй товаришці руку – і виявив, що спиратися на праву ногу вона теж не може. Якщо додати, що сірий кінь войовниці випускав останнє дихання і стогнав у пилюці, то їхній подвиг обійшовся недешево.

– Здається, вивих, – Аннавен знову важко сіла. – поможеш відповзти звідси? Бо я зараз ще й зі сніданком попрощаюсь. Всього сніданку дорожній хліб, та Зіллячко старалась, аби він був смачний, шкода. Хоч би він своїм бійцям одну на всіх лазню побудував, блідопика сволота. Смердять завжди…

Майтімо знав, що з цієї халепи вони виберуться, врешті за ними йде загін, та й додому не так вже далеко. Її біль болів гірше, аніж власний. Відповідь Морнемира, коли Майтімо дотягнувся до нього подумки, аби повідомити про пригоду, була ледь оформлена в слова, але непоштива. Звичайною мовою це була б лайка, але Морнемир завжди був на словах церемонний і спокійний. «Не бурчи. Потрібна допомога».

Аннавен почувалася погано. Майтімо на руках переніс її під той злополучний дуб, але вправити вочевидь вивихнуту гомілку лівицею не міг. Вона сама сяк-так знерухомила її, від нього вимагалося тільки вистругати ножем підходящі дерев’яшки. Протез цілком підходив, аби затиснути щось і навіть втримати щит – отже це Майтімо зміг добре, і подумки подякував Куруфінве, з яким постійно сварився, і який все ж постарався як слід. Її обличчя було бліде, губа закушена, але вона жартувала, і Майтімо вперше подумав, що вона ж своя, така своя, як мало хто на світі. Він знав це дівчисько ще відколи воно справді було дівчиськом, тоді звик до неї-воїтельки, та й багато уваги ніколи не звертав. А тут…коли лишалося просто сидіти в траві, помагати їй напитись і деякий час чекати – наче тільки побачив її, почув тонкий дзвін цієї простої і щирої душі, сильної, мов сталева струна, і водночас лагідної. Це було…красиво. Це було перше, чим привітав його світ, коли бій зірвав з нього полуду сірості. Яскрава, весела дівоча душа. Коло неї листя було зеленим, мов у перший день світу, небо – правильно синім, насиченим, аж хотілося торкнутися. Неба чи її брудних пальців. Хоча, може, це тому, що він два дні не бачив до ладу кольорів…

– Розкажи, – Аннавен лежала в траві, підклавши під голову власний плащ, і дивилась у блакитне високе небо. – Я на Гімрінгу тільки раз була…з дорученням. Є де поплавати?

– Відпочинеш у нас і знайдемо. Озера є…до Малого Геліону, де він стає глибшим, недалеко, – він милувався і тривожився водночас, бо в цих веселих розпитах було доволі болю. – Я люблю довгі прогулянки верхи, можу й тебе запросити. Ти чудовий товариш в бою, прикрила мені спину… я тобі дещо винен.

– Ти все віддав. Добули шкуру, а вона ні на що не годиться… – вона заплющила очі, наче лічила до дванадцяти. – Псують добрих вовків, переводять на якусь потороч.

– Вони все переводять на потороч.

– Крім тебе, – відповіла Аннавен, знов розплющуючи очі. Її погляд був утомлений. – Тебе вони зробили міцнішим.

– Я сам себе зробив. А вони в перегній ідуть, разом із сьогоднішніми гостями. О, наші плентаються, все пропустили, хай не заздрять.

– Я тільки учень цілителя, – пробурмотів лучник, що спішився останнім. – Я боюся, що біль як слід не заберу, а кісточку треба вправляти.

– Та зроби щось, – відмахнулась Аннавен, знову бліднучи від болю. – Не жити ж отак.

Майтімо простягнув їй руку, і вона вчепилась в зап’ясток, аж хруснуло. Трава заплуталася в її чорному волоссі. Світ проростав крізь неї і наповнювався життям.

– Ти головне дивись на мене і тримайся, – біль теж був тепер собою, а не тінню болю, і це було трохи несподівано. – Я люблю, коли дівчата мене не відпускають.

– Воно й видно, – просичала Аннавен. – Що любиш.

– Руді лихі до дівчат, – головне було верзти бодай щось, поки розгублений, як всі новачки, лучник скидав сагайдак на землю і вовтузився поруч. – Але мене Артаніс якось ще в Тіріоні обламала. Не люблю рудих, каже, і все тут. А Фіньо завжди казав, що зі мною в засідку незручно, бо вороги подумають, що ліс загорівся. То він заздрить, бо нижчий на зріст…

З її очей линули сльози, і це було боляче. Проте вона не скрикнула, не сіпнулась навіть. «Та збоченка, здається, зомліла б іще коли край вовчого носа побачила», – подумав Майтімо, і йому стало втішно, наче скарб відкопав.

– Ми зараз ноші зробимо, – сказав Морнемир. – Як ви так, га..

– Та отак, до наших перегонів підтягнулись уболівальники, – мовила Аннавен спотвореним від болю голосом. – Довелося їх геть випрохувати. Давайте справді рушати, я не відмовлюся спати сьогодні у ліжку, а ми покрили добрячу відстань з цією гонитвою.

– То до балрога ноші, – Майтімо обережно підхопив Аннавен рукою під спину. – Я тебе повезу. Дотерпиш? Буде боляче, але зате швидко. Як тобі товариство?

Її розкошлана голова притулилась до плеча, і пасма чорного волосся були близько. Справжніші і реальніші за воїнів, що оточили їх дорогою, за його невеличке особисте знамено, що везли попереду, за коней і дерева, котрі пропливали дорогою і десь губилися у несвідомості.

– Сказано ж тобі було, я люблю високих рудих, – Аннавен в цьому маренні була чарівна, мов надламана квітка. Де й що взялося у цій хижачці – тиха довіра, млість і порцелянова блідість. – І скажених високих рудих особливо.

Її очі були напівзаплющені, на щоках лежали тіні довгих вій, виріз заляпаної брудом сорочки відкривав тіні, що запали між ключиць, і вся вона була наче зіткана з мінливої лісової тіні. Так, скуйовджена, подерта і брудна – і нестерпно чудова.

– Знаєш, – Рудий перехопив її зручніше, намагаючись не стривожити забите тіло, – ти обережніше. Якби я не був однорукий Майтімо, я б зараз казна-що міг подумати.

Вона нічого не відповіла, якщо не вважати відповіддю зухвалий погляд з-під вій. Тоді він нахилився до цього блідого різьбленого личка і поцілував в уста, ледь торкнувся, думаючи, чи зараз отримає відкоша, а чи здалося йому все вірно. Вона була на смак мов кров і мед. Вона була мов життя. Цього, звісно, не варто було робити – забагато поцілунків на кілька днів для одного ельфа, забагато народу довкола, замало часу. Але світ став такий яскравий, а вона – найяскравіша, що сп’яніння від кольорів, звуків, запахів узяло своє. Аннавен схлипнула і обійняла його, вітер свиснув у вухах, в очах потемніло.

– А я думала, ти вмієш цілуватися, – прошепотіла вона. – Я бачила…

– Я тебе не гідний, – глухо мовив Рудий, стискаючи її руку. Їх повільно хитала дорога, кінь поводив боками, але все-все стислося до її плечей і подертого плаща.

– Ту потвору, – Аннавен розплющила очі, і вони були заплакані. – Ту потвору я тобі ще не пробачила. Я ж тебе хтозна відколи кохаю. У тебе є шанс на вибачення, тільки якщо ти не сконаєш від отого, від чого там зібрався помирати. Клянуся, я знущатимуся з тебе, поки не переконаюся, що ти одужав. І трохи потім.

– Та пішло воно, – прошепотів Майтімо. – До орка лисого.

 

Привал біля струмка, на сируватій під вечір галявині, шерех води, пташині співи, густа присмеркова тиша – це було б невимовно прекрасне перше побачення, але він віз поранену, і поранена все більше блідла від болю. Майтімо приловчився підтримувати її скаліченою лівицею, допомагаючи напитись води.

– Смачніша тільки в Мітрім була, коли все скінчилось, коли балрогів не було вже, – мовила вона втомлено. – Я думала тоді, налакаюсь, мов якась тварина. Яке це було щастя, пам’ятаєш?

Майтімо пригадував і почувався так, наче у нього знов дві руки – а зазвичай марення, в яких руки ще було дві, у нього траплялись лише неприємні.

– Звідки ти витягаєш стільки добрих спогадів? – спитав він, сідаючи поруч. – Я би зараз невдало жартував і лаявся.

– Я й це можу. – коли Аннавен заплющувала очі, здавалося, що гасне вогонь. – Я б хотіла ще з тобою пополювати, гарно ти ту тварюку.

– Я б хотів полювати з тобою вічно, – і яка різниця, що кругом товчуться свої, чорно-червоні котти, чорні нолдорські коси, стурбовані очі і металевий спів заліза, коли воно торкається до заліза. – Ти б вийшла за такого собі Нельяфінве Феанаріона? Тільки от…руки у мене немає. І взагалі немає живого місця. Каліка я, якщо чесно.

Вії тріпнулись, повіки повільно піднялися, хижі полум’яні очі пропекли до сонячного сплетіння.

– Дворуких нолдор, – мовила Аннавен, – у нас тут греблю гати, а ти такий один. Чи ти соромишся, бо там, на горі, тобі відрізали не тільки руку, просто пісні мовчать про це?

Він зроду не червонів стільки, скільки за години поруч із нею. І зловив себе на тому, що уперше, почувши про свою відрізану руку, думає справді зовсім не про руку, і взагалі чи можна це назвати думанням.

– О ні, оторно б ніколи зі мною так не вчинив.

– Тоді що мені завадить за тебе вийти?

Вона беззвучно сміялась, а по щоках текли сльози. Вона знущалась, бо хотіла, аби він не засинав, як вранці, жив. То було лікування, від якого Майтімо крутився, мов на розпеченій пательні.

Чорна туга – майже єдина ельфійська хвороба. Чорна туга майже невиліковна. У нього майже не було чорної туги – раніше, ніж стало опівночі, і вони нарешті дісталися Гімрінгу. Зате приспане тугою, але тепер невчасно пробуджене тіло було наче вже не його – їй належало, хоч доторк був вельми цнотливий і по ділу – знімав з сідла, ніс до цілителів. Пам’ятав це – відкритий всім вітрам пагорб серед пагорбів, дихання нічного вітру, браму, обличчя Морнемира, який, здається, хоче щось спитати, але мовчить, двері, що вели до палат зцілення, там, наприкінці південної галереї.

«Хочу твою сорочку, Майтімо, не лікарняну, твою. Принеси мені». З якими очима вона це прошепотіла – в них був вогонь, гіркуватий і привабливий, мов душа стала метеликом, і мріє згоріти… Він почувався так, наче все тіло дзвенить зсередини, тонко, як степ у спеку. Перед очима одночасно танцювало все це. Бій, її скривавлені подерті руки, густа ороча кров, що пахла металом і смітником, дівоча голівка на плечі, поцілунок, на який всі витріщались, та й грець із тим, дзвін обладунків, які з неї знімали тут, прикривши двері, плюскіт води і довгі тягучі закляття. Пружина в грудях, та, що мала б вивільнятись повільно і ніжно, з тонким срібним дзвоном, розкручувалась зі швидкістю клинка, коли часу немає, бий або тікай.

– Нічого серйозного, забиті ребра, навіть тріщин немає. Вивих загоюватиметься деякий час, потрібен спокій. Решта поранень не така страшна. Ти слухаєш мене, князю? Ти ж спитав, я відповідаю, – Майтімо очманіло вдивлявся в спокійне видовжене обличчя Лостаріна, найстаршого цілителя своєї фортеці. Зазвичай Лостарін нагадував йому втілену вічність – бо був із Пробуджених, і зорі Куйвіенен ще якось відблискували в його зосередженому погляді. Та тепер він нагадував просто провалля, з якого лунав голос. Як би докупи зібрати думки…

– Ну, кажуть, ти у нас молодець, одужаєш швидко, – насправді хотілося плакати від того, як вона закушувала губу, поки їй не притлумили біль. – Я тебе на руках носитиму, поки ти не зможеш ходити. Гаразд?

– Та вже ж я сподіваюся, що ти знов когось із своїх молодших не запропонуєш..

Всього було занадто багато, все було занадто терпке. З цього гарячого варива врешті виринув напівтемний покій, квадратний, мов скринька, де сильно пахло травами і чомусь засушеними трояндами. Цілителька і дві учениці, світлі плаття, легкі руки. І її довге волосся, мов злива, розтіклося подушками. Мов вино, пролите в темряві, коли на білому все здається чорним.

– Я передрімаю поруч з нею, – сказав Майтімо, відчуваючи власні розпечені до червоного щоки – як опік. – Отут, у кріслі. Лишіть нас самих. – взагалі уже не розумів, що робить і що верзе, бо голова йшла обертом.

– Як щось болітиме, покличте мене вночі, – очі цілительки цікаві, великі, прямо скажемо, очі, бо таким себе не бачив іще навіть він сам.

Чорнокоса птиця з ніжним обличчям і сильними руками..забинтовані тонкі зап’ястки. Вона не могла як слід сміятися, зате її погляд і кпинив і пестив водночас, так, що повітря ставало густим і застрягало в легенях. Біле ліжко, його сорочка з тонкого полотна – хай йому грець, розшнурована. Завелика для неї, так що довелося підкотити рукави, і видно синець біля лівого ліктя. І тінь в ліктьовому згині. Легку тінь.

– Князю, – голос втомлений і трохи хворий, голос насмішкуватий, голос-окріп. – Ти правда збираєшся спати в кріслі? У тебе завтра все болітиме, а ти ж обіцяв носити мене на руках, поки я не одужаю. Лягай поруч, тут досить місця.

– Ем, це не дуже..правильно, – він вмирав від бажання так і зробити, дізнатись, як це – спати поруч із нею, як вона дихає уві сні, чи тягне ковдру на себе. Якби бажання можна було м’яти в пальцях, мов глину, його було б темне і глевке, ледь проминалося б, ліпи – або облиш цю ідею. Чи це був момент, коли чорна туга розчинилась остаточно? Чи – далі? – І до того ж ти поранена.

– А ти не тривож мої рани. Боїшся, що цілителі побачать? І що вони зроблять? Ну ж-бо, Рудиську, це просто сон! Просто спати.

– З тобою поруч просто спати може тільки лісовий пень, – нарешті чесно. Від цього полегшало. «Це так має бути чи я якийсь збоченець? Зустрічаються ж роками, перш ніж..».

– Ти заснеш, ми втомлені. І цю штуку зніми. Коли Куруфінве її ще не зробив, я тебе не боялась.

Він встав із того крісла, мов сновида, зробив крок і ліг – немов у мару провалився. Правда, хотілося спати – але уже не так, як зранку, не насмерть. Звичайна втома, з дороги, з бою, незвичайне божевілля розпечених нервів, але нічого такого, із чим неможливо поладнати, просто поспавши ніч. Її голова на подушці – так близько, чорне волосся і біле-біле ніжне вухо, наче трояндова пелюстка. Навчитись дихати густим повітрям цілком можливо – просто повільніше вдихай, повільніше видихай. Вона заплющила очі, її обличчя в світлі світильника, котрий лишили біля ліжка, здавалось примарним і дуже втомленим..і неймовірним. Її не могло бути – вона була.

Повільніше вдихай, повільніше видихай. Повітря стане.

Майтімо потягнувся і поцілував її вухо, просто торкнувся, легкий доторк, від якого чомусь млосно ниють кінчики пальців.

– Аннавен, – прошепотів, – кохання моє. – говорити, коли повітря густе, теж можна. Просто треба призвичаїтись, що тут складного.

Вона простягнула руку, обійняла за плече і притулилась – цим вухом, схожим на пелюстку, до його уст.

– Ти так це робиш…дуже добре, – сонний голос, від якого хребтом тече розплавлене золото. – але дуже мало.

Цілувати це маленьке вухо – від мочки під волосся, а тоді назад – можна. Це ж не боляче, це ніяк не загрожує забитим ребрам і пошкодженій нозі. Шкіра, здається, може підтанути від доторку, мов вершки.

Що у двері без стуку сунулась одна із тих дівчат, верескнула і втекла, він зрозумів це уже після того, як почув хлопання і швидкі кроки, що віддалялись. Здається, вона була тут, здається, наймолодша, як її звали? Як його звуть самого?

– Завтра весь Гімрінг бажатиме нам доброго ранку, – вона, здається, уже не чула, чи їй було все одно. Її рука зісковзнула з плеча, рівне дихання трохи збивалось під кожен третій доторк – до мочки внизу, до серединки, до верхівки, до завитка на скроні. Тоді він нарешті відчув в собі досить сміливості, щоб обійняти – гнучке тіло в тонкому лляному полотні. Здається, воно все складалося з вигинів, з таких місць, на які неможливо просто покласти руку, та й по всьому.

В ньому боролись дрімота, посилена її першим легким сном, і тягуча, майже непереносима млість, яка заповнювала тіло, мов форму для лиття. Він мріяв, щоб ніч не закінчувалась ніколи – і щоб нарешті настав світанок, і все визначилось..або принаймні стало легше. Рука ковзнула по її шиї, по ключиці, пальці заплутались в розпущеній шнурівці, тоді кров вдарила у скроні, мов молот, бо під долонею було вбивчо м’яко, бо її тіло ледь помітно вигнулось назустріч. Для Майтімо – досить помітно, бо він був продовженням цього руху, тільки почуттям, що линуло до неї. Це вибило з його легенів навіть те густе повітря на кілька секунд, і в ці безкінечні секунди він не міг нічого – ані прибрати руку, ані поворушити нею.

Нарешті знайшов місце, де можна було розслабити пальці – здається, у дівчат там талія, здається, це затишно і безпечно. Аннавен. Тепла, довірлива, дихала – і можна було слухати кожен вдих, а тоді кожен видих.

Це щастя вимотувало, мов ще один бій, крізь нього треба було пливти, попри опір, як крізь гірську ріку, а кров так шуміла у вухах, що ілюзія була повною. І врешті втома взяла своє. Майтімо невагомо поцілував її і заплющив очі. На нього напливало все одразу – темрява, бажання, про яке він геть нічого не знав, важкий зморений сон, але абсолютно точно в ньому не було жодного знайомого кошмару. Він плив у сонячному потоці, що невмолимо виносив на широкий небезпечний простір, і це було радісно. Він одужав.

 

Цілительки потурбувались про все – навіть про те, щоб сонце не сліпило поранену, коли розвидніється. Напівзавішені високі вікна пропускали досить світла, щоб покій не був темним, але не досить, щоб сліпити сонного. Аннавен спала солодко, розкидавши свої застережні подушки і підібравшись під бік, тепла і спокійна. Це тепло та її сильне і водночас ніжне тіло під тонким полотном і пробудили Майтімо.

Деякий час він лежав, відчуваючи жар розпашілої уві сні шкіри і її несвідомі дрімотні рухи, наче весь став тими відчуттями. Тоді почав розрізняти швидкі кроки за дверима – наближаючись до покою, де вони лежали удвох, цілительки стишували ходу, а тоді кроки ставали швидші і врешті зникали.

– Так, проходь, покажеш рану, – голосно сказала цілителька, і нарешті, після важчих чоловічих кроків до дверей наблизилась вона сама. – Княже, – чемно вимовила вона, постукавши у двері, але не заходячи і навіть не прочиняючи їх, – у вас все гаразд?

– Авжеж! – озвався Майтімо. – Вашими стараннями все добре, вона ще просто спить.

Майтімо подумав іще, що тепер робити – оголосити про одруження зараз чи коли шлюб стане золотом. Думка про золото була така спокуслива і гостра, що пронизала все тіло, мов блискавка. А може, це сталось, бо Аннавен поворушилась і несвідомо обійняла його однією рукою. Чи запрошувати на свято тільки братів, а чи всіх, схоче вона бенкету чи зажадає подорожі наодинці – ця наступна думка ледь не розпливлась, та її вдалося вловити за хвіст.

– У твоєї дружини немає лихоманки? – наполегливо спитала цілителька. – Тобі відомі ознаки.

Принаймні йому уже нічого не треба було оголошувати, і він не втримався, аби не розсміятись – оце так попали. Втім спинитись на чомусь конкретному вдавалося все важче, бо тіло поступово ставало гарячим і легким, а її долоня на плечі – важкою, мов печатка.

– З нею все добре, – лагідно сказав Майтімо. – Ми вас покличемо.. – а тоді, схилившись до усміхненого обличчя Аннавен, прошепотів, – прокидаєшся? Як ся маєш, дружинонько?

Її вії тріпнулись, мов метелики. В цьому вранішньому напівсвітлі, в його білій сорочці вона була така ніжна, що можна було забути її правдиву сутність – бійця Зірки, найкращої мечниці Таргеліону, сталевої квітки…

– О..ти одружився зі мною? – шепіт у відповідь, сонний і млосний. – Треба було покликати мене на цю подію, – вона потягнулась, без болісного шипіння, із задоволенням ельде, котра добре виспалась, і під сорочкою на мить проступили такі спокусливі і точні обриси її тіла, що у Майтімо запаморочилось в голові від бажання простягнути руку і торкнутись, провести долонею від шиї до стегна. Вона була наче промальована тонкими штрихами по білому, незавершений ескіз, сповнений руху і хвилювання. Це тяглося лише мить, але яку безумну… Тоді Аннавен з головою пірнула під ковдру, повертаючись на бік. – Не болить! Ребро не болить! Це ж треба! Вони чарівники.

– Нас одружили поза очі, – озвався Майтімо. – Я ж тебе попереджав. Проте я й справді мрію з тобою побратися. Весілля, бенкет, гості…нам це потрібно? Буде так, як ти скажеш.

– Нічого не маю проти бенкету,- Аннавен обійняла його, кладучи голову на плече. Тепла зі сну, сильна, лагідна, пальці малюють на його білому рукаві невидимі візерунки, і вони горять на шкірі… Він старався дихати спокійно, щоб навіть самому собі не зізнаватися, як рвонула по жилах кров, ледве не зриваючи серце з місця. – Навіть якщо вони думають, що ми уже одружені, ніхто не буде проти свята опісля. Хто ж не любить свята. Але тепер ти не станеш їм зізнаватися, що ще нічого не було?

– Ні, звісно ні, – озвався він, і раптом відчув, що йому весело. Ця дивна і трохи дурнувата історія, на яку Аннавен підбила його напередодні, видавалась єдино правильною тепер. Так мало бути. Це буде приємно згадувати. Тоді вона знов поворушилась, обпікаючи крізь два шари тонкого льону, і голова йому остаточно пішла обертом. Він навіть не встиг усвідомити, коли Аннавен почала цілувати його. Це був лінивий вранішній поцілунок, але такий солодкий, що Майтімо ледве втримався, аби не стиснути її в обіймах сильніше – та все ж втримався, пам’ятаючи про ребра. – Але все буде, – прошепотів Майтімо, – ти так швидко загоюєшся. Ми закріпимо золотом твоє одужання, правда ж? Я зроблю обручки потім. Знаю, що це надто швидко і без урочистостей. Але вояцький шлюб… – вона знов урвала цю промову поцілунком, та таким, що Майтімо ледве не схлипнув, розпливаючись у цих обіймах, мов лід від свічки. – Вояцьке кохання, – її насмішкуваті очі були навпроти його очей, вуста майже знову торкалися вуст, – воно таке…блискавичне. Я не маю сил чекати.

– Нарешті зізнався, – Аннавен сміялась, а її погляд кпинив і пестив, пестив і кпинив водночас, так, що від нього ставало ще гірше і ще прекрасніше, ніж від поцілунку. – То ти уже не боїшся, що я побачу решту твоїх ушкоджень?

Його наче облило холодною водою, з сонного тепла, з розмаху. В голові стало ясно, у м’язах заломило вже наче поблякле у спогадах чорне залізо. Він згадав, наче справді забував про це досі: адже для того, що він мріяв зробити, слід роздягнутися, і тоді… Майтімо відчув, що червоніє, а потім – що блідне, і руки стають холодні.

– Та ти мов крижина! – верескнула Аннавен і сіла на ліжку, білосніжна і рожева, мов яблуневий цвіт. – Рудий!

Широке ложе, на яке її вклали задля зручності, щоб не тривожити поранення, і яке він ледве не перетворив на ложе любові, було не дуже високе, узголів’я біле, різьблене дуже простим візерунком, і на його тлі чорне розпущене волосся та біла шкіра Аннавен здавались ще яскравішими. Її врода була довершена, смілива, чітко викарбувана, мов прикраса на руків’ї меча. А він…

– Поглянь, панно моя, – сказав Майтімо, встаючи поруч на коліна. Його серце упало кудись нижче за легені, і ледве тріпотіло, йому було недобре аж до запаморочення. Та він опанував себе повністю, ані сліду божевілля, яке вирувало щойно. Бракувало ще виглядати жалюгідним. – Може, тобі буде неприємно з таким чоловіком. – він стягнув сорочку через голову, одним незграбним рухом.

Знав, що там. Обрубок правиці – то ще нічого, ну як нічого… А от те, що груди й спину розсікали численні шрами, широкі й вузькі, покручені і рвані та рівненькі, від металу, від канчуків, від вогню, від розпеченого заліза. Отут з нього зривали шкіру, зрізали тонкий ремінець. Отут – бич із залізними кульками на кінцях. А це – сліди від кайданів на лівому зап’ястку і на тому, що могло б бути зап’ястком правим. Майтімо здавалось, що він відчуває кожне поранення, мов вони одночасно запалились. На ньому геть не лишалось живого місця. То були не бойові шрами, то були сліди приниження, болю, неволі. Він відновився – знесилене тіло знову наростило пружні м’язи, повернуло собі спритність та гнучкість, а от шкіра.. Лишалась пошматованою, як пам’ять. Адже Рудий справді пам’ятав усе – які слова говорили йому ті мертві ненависні голоси, як нанесено кожну рану, кожен день із безкінечної послідовності убивчих болісних днів, коли триматись його змушувала тільки Клятва. Солодка думка, де він встає і, ледь тримаючись на ногах, забиває Залізну корону в горлянку Ворогові. Це ж рахується за «ненавидіти та переслідувати»? Тепер все це облягло білий шпитальний покій, взяло в облогу, отруїло повітря. Він чекав страху Аннавен, її огиди. Це ж дійсно було огидно, що може бути огиднішим за несвободу? Він був готовий прийняти їх так, як приймав усе – піднявши голову, бо що іще лишається, коли немає нічого. Врешті ще один сильний біль – чи ти мало відчував сильного болю?

– Мені не потрібна жалість, – додав глухо, але твердо. – Мені потрібна любов. Тому подумай…

Вона охнула і завмерла. Проте він весь час так відчував її погляд, мов це був доторк. А тоді і доторк відчув – до найогиднішого довгого рубця, такого темного, наче припечене м’ясо так і не загоїлось. Вона вела вздовж цього шраму пальцями, ніжно, мов метелик пурхав. Тоді набралась сміливості і торкнулась губами – плеча, грудей. Майтімо намагався триматись, але від цих доторків, від ненависті до цих шрамів, від бажання, яке Аннавен знову збудила, мов дику літню грозу, ледве не тремтів.

– Рудий, – прошепотіла Аннавен. – Ти довбень. Ти думаєш, мені страшно чи огидно… А знаєш, про що я насправді думаю?

– Боюсь навіть уявити, – зізнався він, і нарешті поцілував її розпущені коси, на які впала широка смуга ранкового сонця, мов розвилася довга стрічка. Аннавен лишалася з ним, вона не опускала погляд. Він тонув у цьому, він уже майже втопився – у власній невірі, у її коханні, у страху і спразі.

– Ти щось там відчуваєш? – спитала вона, і тепер гладила уже ніжно і впевнено, так, що лишалося тільки дихати, намагатись дихати хоч якось. – Я маю на увазі..ну..якщо ні, то буде складно..придумати, що з тобою робити.

– Іноді рубці болять, – озвався Рудий, мов марив. – Лаурендіе..цілителька..вона…досвідчена, але сказала, що нічим тут не зарадить більше. Я просто…розумієш, я не розраховував, що це побачить іще якась жінка, окрім неї.

У відповідь Аннавен залилася сміхом, мов дзвіночок, і сміх її віддався нервами, як луна в горах, солодка луна.

– Рудий. Ти – лось. Зосередься. Що я зараз роблю? Про що я тебе питаю?

Його усвідомлення і сором притлумили поцілунки – легкі, короткі, пекучі, від правого плеча, вниз, через груди.

– Я пень, – Майтімо опустив голову, і відчув, що щоки затоплює жар – принаймні не холод і те непогано. Сором і насолода. Сонце за розмаяними краями завіс.

Йому здалося, що зганьбився він уже далі нікуди – це було неприємно і ніяково, але чомусь іще було легко, бо тепер можна нічого не боятися. «Оце ношуся з тими словами цілителів, наче й не минуло стільки років, наче я тепер вічно робитиму перев’язки. Це ж треба так перед жінкою..перед якою! Ще розкажи їй, як ти сьогодні їв і чи не болить животик, мамине горе. Вона тебе пестить, а ти ведешся, наче тобі ще зарано грати в такі ігри».

– Аннавен, – хрипко сказав він, – ти пробачиш мене? Мої страхи, цю дурню… Я все відчуваю. Ти торкаєшся мене, і наче ніколи нічого страшного не траплялось, наче жодного шраму там немає. Твої рученята цілющі.

– Що ми маємо зробити? – спитала Аннавен, повільно пропускаючи його важку мідно-руду косу між пальців. – Назвати священне ім’я Еру? – вона знайшла шнурок, яким ще добу тому, безумну добу тому Морнемир перев’язав його косу – і висмикнула різко, мов скалку з тіла. Він, мов зачарований, дивився, як її пальці грають з довгими пасмами, розпускаючи, і сонячні промені вихоплюють з волосся його власний вогонь.

– І вдягнути обручки, яких немає, – він сам не вірив собі, він задихався. Аннавен була спокійна і весела, просто ранок, просто наречена, яка хоче уваги – все, про що Рудий заборонив собі думати…хтозна як давно. Сорочка знов сповзла їй з лівого плеча, тонкі зап’ястки, оголені по лікоть тонкі, сильні руки. Якщо це був сон…добре було б не прокидатись. – Просто зараз?

Він ніколи не думав, що розпускати волосся може бути так божевільно приємно. Вона робила це повільно – може, тому, що коса була скуйовджена зі сну, а може, бо дражнилась, та від цих доторків Рудий провалювався незмінно в якийсь сяючий вихор, з якого ледь встигав на долю секунди виборсатись.

– Так, просто зараз, Рудиську, – шепіт на вухо, та як шепіт на вухо може так прошивати наскрізь, віддаючись глибоко всередині? – А обручку..я хочу з квіткою маку.

– Зроблю, – прошепотів він крізь власне важке дихання. – все, що скажеш.

Майтімо ще здатен був подумати, чи не був занадто грубим, коли здирав з неї ту завелику сорочку, але все потонуло у відчуттях – гаряче тіло,що пригорнулось до нього, немов востаннє, шерхкі маленькі долоні, що гладять спину, і, хай йому грець, наступного доторку непереносимо хочеться ще до того, як закінчився попередній. Він вкладав її обережно, притримуючи здоровою рукою між лопаток, він ще пам’ятав, де саме треба берегти її від різких рухів, цілуючи куди втрапить, до втрати свідомості. Дарувати задоволення, відчувати його відгомін якоюсь жадібною гранню душі, виявилось ще краще, ніж отримувати. Загубившись у цій зливі поцілунків, своїх і її, він думав, що солодше бути уже не може, але раптовий тонкий стогін і те, як вона притисла до себе його голову, злегка натягуючи волосся, прошили кудись аж під серце.

– Цілительки подумають, що у нас медовий місяць в розпалі. – прошепотів Рудий в ніжну золотисту від сонця шкіру і підвівся, щоб глянути на кохану. – Або що ти помираєш.

Вона усміхнулась, облизнувши губи, і від цієї усмішки, від сонячного світла, перекинутого горілиць, він знову трохи очманів – ще трохи більше, хоча, здавалось би, куди ще. Так, що тепер не міг довіряти ані зору, ані слуху – настільки гарячковим видавався світ, білим і пливким.

– І що з цього неправда? – у вухах дзвенів її сміх, який швидко зірвався в зітхання.

– Моя, яка ж ти моя, – прошепотів він, впиваючись цими зітханнями – і тим, що може їх викликати. Правильно торкатись, пестити її пронизане тремтінням туге тіло – і чути ці звуки, як винагороду. Цього цілком можна було навчитись, і Рудий вчився, як ніколи в житті. Він чув її душу, шал і полум’я, в обійми яких майже провалився, ледве усвідомлюючи себе як окрему істоту. Пам’ятав, де верх, а де низ тільки тому, що боявся придавити її своєю вагою надто сильно. Згадував, що має лише одну руку – тільки коли її надто сильно не вистачало, і навіть тоді лише на секунду думав, що якби можна було торкатися цього неймовірного тіла двома руками, цього було б все одно мало. Хотілося зробити для неї більше за можливе – врешті вона заслуговувала всіх чудес світу, а тут і зараз Рудий міг тільки це. Вона повільно ставала не теплою вже – розпеченою, навіть обійми приносили легкий млосний біль.

Було щось трохи лячне в тому, аби наважитись на більше, ніж несамовиті пестощі, в яких уже розгубились і рештки думок, і бодай щось, крім її затуманеного погляду, та врешті жага перемогла. Рудий ніколи не уявляв собі цього і не думав, що відчуття буде таким ніжним і геть позбавить його дихання. Як взагалі можна з цим впоратись, коли воно настільки неймовірне… Аннавен так скрикнула, так вигнулась назустріч, так нестерпно солодко огорнула, що у нього перед очима затанцювали золоті вогники. «Рудий, – схлипнула вона десь на вухо, стискаючи його плече, здається, до синців. – Та зроби вже …щось… не можу». Для неї – більше за можливе.

Врешті понівечена тільки шкіра, тіло на дещо здатне. Якщо їй буде цього досить… Він вдивлявся в її обличчя тільки мить, здається, і вона усміхалась, та спалахи золота, що просвічували крізь шкіру, були майже нестерпні. «Рудиську, – видихнула Аннавен крізь стиснуті уста, – Ти…знущаєшся». «Та я…просто…люба…я думав: це вважається ще за лікування чи за заборонені цілителями розваги?». Вона розсміялась і вдарила його кулачком в плече – було уже байдуже, що в праве.

А тоді Рудий відчув, що створений тамувати спрагу. Це була найбільша, мабуть, насолода – щось іще, що він міг попри каліцтво, що неможливо доручити нікому іншому. Дав собі волю горіти і згорати остаточно, тільки сподіваючись, що дає більше, аніж бере. Про те, що, певно, її сповнений захвату скрик, а потім ще один і ще один чули далеко за межами цього покою, Рудий уже геть не думав – власне він взагалі не думав, лише відчував. Її насолоду – і свою силу. Повітря згущалось, мов в спеку, тканина топила їх в шурхоті, золотий жар ходив високими хвилями. Рудий почувався всемогутнім, вперше з часів, коли долав неміч і так і не навчився радіти малим перемогам, тільки великим. Всемогутнім і нестямно щасливим – і коли його деякий час не було, тільки відчуття і бездумний, без жодного слова зв’язок душ. Навіть коли тебе немає, все одно можна почуватися всемогутнім.

За вузьким стрілоподібним вікном вікном починався дрібний дощ, сонце пішло, в кімнаті була прохолодна тінь, винно-густа, затишна.

Він лежав у тому ліжку, закинувши скалічену правицю під голову, і не в змозі був навіть зібрати думки докупи. Щасливий, божевільний, ошелешений. Волосся Аннавен лоскотало йому плече, але ворушитись не хотілося – бо це був найпрекрасніший у світі лоскіт. Рудий точно знав, що вони одночасно дивляться в стелю, і чомусь малюнок тонких різьблених балок заспокоює обох. Тоді нарешті Аннавен потягнулась, мов кицька, і повільно спитала:

– То що тепер? Може, забереш мене звідси?

– Все, що хочеш, – її голос, що занурив його в це солодке безумство, повернув до реальності. – Зараз підемо до мене. Я напишу листів усій рідні, оголошу, що ми одружені. І ми не розлучатимемось…що скажеш? Поруч із моїми є покої, в яких зазвичай хтось із братів відпочиває, коли приїздять. Будуть твоїми…

– О ні, Рудиську, – її голос був хижий, кпинив і пестив водночас, як весь останній час, аж іскри шкірою побігли. – Нині я спатиму в твоїй постілі. – Аннавен сіла, схрестивши довгі ноги – біла, мов лілея, сталева, мов клинок. – Любий. Скажи хай принесуть мені щось одягти. Гадки не маю, де мої речі. І…у тебе тут годують?

– Ти спатимеш де схочеш, і буду радий, якщо це буде у мене, – він відчував, як усмішка розповзається мимоволі, аж обличчя болить. – Зараз замовлю хлопцям сніданок на двох. Морнемир очманіє. Вони з Руско там певно на рунах ворожать, що сталося зі мною.

Аннавен встала, а тоді потягнулась назустріч і так цнотливо поцілувала його в чоло, наче нічого щойно не сталося. В цій тіні вона біліла, мов квітка, але її погляд був вогняний і анітрохи не тендітний.

– Дай пораненій сорочку, – сказала. – Он вона валяється. Леді залюбки почне зі сніданку.

– Ти подобаєшся мені як є, – він удавано зітхнув – і тим не менше відчув, що повітря як ніколи смачне. – Але у нас протяги.

Свій протез Рудий знайшов там же, біля ліжка, і здивувався, якою зайвою відчувається ця необхідна і вже звична річ. Аннавен дозволяла допомагати собі вбратися у військовий, майже чоловічий одяг на її зріст, який приготували цілительки і склали біля вікна. Вона здавалась такою прекрасною і трохи втомленою – носив би на руках вічність, роки і століття. Занурився б у цей плин і ніколи не виринав. Та обоє знали, що часу у них мало, що справи їх скоро знайдуть, а відтак кожна хвилина безцінна. Та зараз – було так. Чобіт на пошкоджену ногу не взуєш, і він легко підхопив Аннавен на руки, штовхнув двері. Вона здавалась легкою, він сам собі здавався легким.

Цілителька Майве схилялась над столом між двох високих вікон, але біля її рук переливались видовжені келихи з рідким світлом – здається, задощити мало надовго, і сонце сховалося за уже зовсім загуслі хмари. Тіні і світло грали в вигадливо заплетених косах кругом голови.

– Ми можемо піти? – спитав Майтімо, відчуваючи власну усмішку мов збоку. – Леді далеко не втече.

– О, я й хотіла б – не змогла б, – засміялась Аннавен. – Як гадаєте?

– Бережіть ногу, – не підводячи голови, мовила Майве – а тоді таки підвела лисячі очі кольору тьмяного бурштину і уважно подивилась на Рудого. – У тебе немає чорної туги, щось у Таргеліоні наплутали.

– Ми лікувались, пані, – Аннавен притулилась щокою до його плеча і бриніла від стриманого реготу. – Я цілителька, але практикувати не прийду, і не клич.

– Певно що немає, – немає куди червоніти – ти вільний. На мить він почав розуміти, чому у Морьо, який червонів по вуха від найменшого хвилювання, була така схильність говорити непристойні речі – він був вільний завжди. – Бо та їхня чорна туга – слабенький трунок для справжніх скажених. Ми будемо чемні, леді відпочиватиме.

– Я сподіваюсь, – у Майве був крижаний тон – чи то просто холодно-професійний. – Навідаюсь до вас трохи згодом і огляну ногу. Гаразд?

– О, пробачте нас за непослух, – єхидно сказала Аннавен. – Це не повториться…без поважних причин.

Майве встала, акуратно закриваючи невеличку скриньку з тонкими загнутими голками. Її очі сміялись, але обличчя було серйозне. Серйозна, різкувата, гостроноса жінка у сірій робочій сукні з блідим тонким візерунком, майже примарним, маленька на тлі височенних стель і просторих кімнат – бо пораненим треба повітря і спокій.

– Порядок такий, – мовила вона, торкаючись кінчиками пальців до сукні – там, де мало битися серце. – Спочатку я вас вилаю за неподібну поведінку в палатах зцілення. Тоді від душі привітаю. Не бачу сенсу вам обом тут бути. Клади ногу зручно, леді Аннавен, хай де сидітимеш, не бігай, відпочивай більше. І все загоїться.

– Я її на руках носитиму, – запевнив Майтімо, штовхаючи двері. – Принаймні ці дні.

– Днів п’ять-тиждень щонайменше, – крикнула Майве услід.

– І прекрасно.

Гімрінг було розташовано на безлісній верхівці пагорба, і у відкритих дворах та на галереях справді гуляв вітер – весь рік, взимку і влітку. Тому більшість галерей таки були закриті, про довгу північну зиму. Вітражі, поліроване каміння, скупа палітра – та насичені кольори. Майтімо ніс Аннавен на руках – повз зброярів, котрі складали свіжовикувані списи, повз прочинені двері майстерні ювеліра Луменеля, де тонко співали срібні маленькі молоточки, над двором, у який заводили коней. Він впізнавав свій світ – і не впізнавав його.

– Як пахне випічкою, – промуркотіла Аннавен, обіймаючи Рудого за шию. – Мені подобається. Ти пробачиш мені – я доволі приземлена особа. Люблю добру бійку, красиві речі, смачну їжу, і ляскати язиком.

– Для філософських розмов у мене є Фіндарато. Але він не такий гарний, як ти.

– У нього золоті коси, але мені здається, що він зануда.

– Він хороший друг. Ти ще дізнаєшся про це. – він не встиг штовхнути двері в свої покої – високі стулки, різьблені деревними гілками і опереними стрілами, відчинилися самі. Рудий кучерявий підліток подивився на Аннавен розширеними блакитними очима і чкурнув з дороги, ледь не в куток забившись. – Руско, що за паніка? Я приніс вам княгиню, а ти тікаєш.

– Ми..нічого не підготували до вашого прибуття, пані, – повідомив Руско з кутка за дверима. – Це несподіванка.

Всередині було просторо – багато світла, мало прикрас, високі світильники зараз не горіли. То були покої мисливця – шкури звірів, убитих лише ножем, зброя і темне дерево.

– Не для тебе одного, – бадьоро озвалася Аннавен. – Ба більше, я настільки сама до свого прибуття нічого не підготувала, що тепер не знаю, де мої речі, і, це особливо дошкульно – де моя зброя. Наче гола, слово честі.

– Руско – мій учень і зброєносець…джура, одне слово. Звикай, я весь час когось виховую, – Майтімо опустив її на лаву біля вікна, і вона обережно сперлась на руки, влаштовуючись зручніше. – Руско, леді Аннавен…

– Я до вас надовго. – озвалась нолде. – Кинь мені оту подушку, та давай, не стій.

– Назавжди, – виправив Майтімо. – Я буду снідати разом з дружиною у себе, Руско. Так і скажи їм. І збігай дізнайся, де поділи її речі. Принесеш все сюди, а потім розберемось. Де Морнемир?

– Тут, княже. – з прочинених дверей у сусідню кімнату з’явився і Морнемир – він був зовсім не здивований, зате усміхався. – Ми зараз все облаштуємо.

Біля дверей Руско озирнувся. Його очі блищали – чи то плакати зібрався, чи то хотів щось сказати, чи сильно сердився, чи… Та від питального погляду Майтімо – сховався і чкурнув, тільки майнув широкий темно-червоний рукав, ледь не затиснутий дверима.

– Чому він на мене так дивиться? – спитала Аннавен тихо. – Він дивний.

– Підлітки, – махнув рукою Майтімо. – Хтозна, він іноді сам себе не розуміє. Руско – сирота. Батьки загинули, обом не пощастило. Я тримаю його при собі, бо…розумієш, це ж я, виходить, послав їх на смерть. Спочатку так було, тоді прив’язався.

– Твоя робота – посилати на смерть, – рівно відповіла Аннавен. – Хтось має і це також робити. Це..

– Менше з тим, – знизав плечима Майтімо. – Я тоді гадав, що дітей у мене ніколи не буде. А зараз.. Можливо, він просто відвик від жіночого товариства, у мене тут всуціль самотні чоловіки.

– Дівчата будуть раді скласти пані компанію, – усміхнувся Морнемир. – Ми швидко щось придумаємо, жінок в замку вистачає.

– А поки що я буду пиячити з вами, – реготнула Аннавен. – Ти ж знаєш, з мене така собі квітка, я п’ю і лаюсь, як троль у лісі.

– Княгине, – Морнемир сяяв. – Я готовий пити і лаятись, хоч цілий рік. Тільки б він усміхався як сьогодні.

– Цього добра, – Майтімо сів поруч – і пошепки повторив за нею «цього добра», відчуваючи, як її волосся лоскоче руку, коли вона ворушиться і говорить, – скільки завгодно у мене. Одначе що з цим хлопчиком…