Розділ 3. Тінь півночі.

– Боюсь, частину одягу не врятувати, – повідомив Руско, затягуючи в кімнату лук, меч, улюблений сагайдак Аннавен – зі срібним візерунком на темній шкірі. – Той вовкулака все подер, а потім цілителі порізали…як вправляли, певно. Але що зможуть, відперуть і почистять. Прийде котрась із наших майстринь, і пошиють вбрання для княгині. А зброя осьдечки, – він виклав на стіл мисливський ніж із широким лезом, і Анавен вхопила його. Вона була зі зброєю така природня, бо сама – зброя, подумалося Майтімо. Він кохав жінку-клинок.

– Гаразд, – мовила. – Хай щось пошиють, аби не сказали, що дружина володаря Гімрінгу – якась обірванка.

– Сукня, – пробурмотів Майтімо, – сіро-сталева, під колір очей. Бо ж ти – криця.

Двері відкрились явно від копняка – високий чобіток, різкий рух. Там стояв Макалауре власною персоною. В одній руці арфа, в іншій – висока пляшка з синього скла. Срібний корок, печатка з білого воску. Макалауре був веселий, розплетене волосся розчесане волосок до волоска – певно прибув не щойно, і нікуди не поспішав. Його обвітрене обличчя з витонченими, м’якшими, ніж у брата, рисами було усміхнене, в очах стрибали бісики.

– Ти не хотів мені там між різними справами повідомити, що уже не помираєш? – поцікавився Співець своїм звичним глибоким голосом, навіть не питаючи дозволу увійти. – Може, ти подумав – як то там мій брат, чи не хвилюється за моє здоров’я. Може, ти хотів по мене послати. Ось я прийшов.

– Винен, – розреготався Майтімо, встаючи. – Знайомся. Це – моя дружина, ти певно знаєш леді Аннавен ще з Форменосу, але міг забути. І так, я не помираю, я передумав.

– Я заборонила йому, – мовила Аннавен, простягаючи руку. – Даруй, брате, встати мені зараз складно. До речі, а може хтось переказати моїм, що я теж…почуваюсь добре і пропала з поважних причин. Де їх поселили?

– Пробач, княгине, – Морнемир, що безшумно накривав на стіл, спинився і кашлянув, – але..гм..насправді всі знають. Нестримні язики, незвичайні обставини. Винних буде покарано.

– Не здумай, – урвала його Аннавен. – Я сама пліткарка, і пліток не боюсь. А якщо вони поширяться…гм…це була б цікава помста. Я обдумаю її. Не треба карати бідолашних дівчат, ми самі їх заплутали.

Макалауре склав усе, що приніс, на лаву, нахилився і обійняв її.

– Ти ж не заперечуєш, сестро? Морьо, коли зв’язався зі мною силою великої потреби, був жахливо переконливий. Я уночі приїхав, перед світанком, ледь коня не загнав. Тоді Руско й каже мені, що князь прибув близько опівночі і поніс якусь діву в палати зцілення. Яку діву, чому поніс – він же сам помирав.. Я туди з цією арфою..

– Пробач, – повторив Майтімо. – Вона була поранена, і я забув спитати, чи ти тут.

– В шпиталі, – урвав його Макалауре, – дві юні цілительки, що чергували вночі, заборонили мені заходити до тебе. Казали, що я пошкодую. І робили отакі очі.

– Ти б пошкодував, навіть не сумнівайся. – озвалась Аннавен, і від її веселого голосу у Майтімо хребтом побігли сонячні мурахи – легкий сміхотливий вогонь.

– Вип’ємо, – мовив Макалауре, приймаючи від Морнемира срібний келих.

– Це трохи заміцне для дівчини, – повідомив той, принюхуючись. – У нас взагалі все міцне. Вино з Мінас Тіріту буде хіба за кілька тижнів.. Але наливка пахне малиною..

– Заміцне для дівчини? – оживилась Аннавен. – Давай сюди. Кому потрібні прозорі сльози Арфінгів. – її обливало з вікна тьмяне світло дощового дня, холоднувате, і тому й обличчя робило суворішим. Та вона усміхалась у тому світлі, який холод встоїть проти усмішки і веселого кпину.

– Після сніданку пишемо листи, – мовив Майтімо, – Я диктую, а ти, Морнемире, пишеш своїм красивим почерком. На тверезу голову я це робити не хочу. А зараз – так, вип’ємо. За вічність разом і за зорі в наших серцях.

– Зорі сяють, – тихо прошепотіла Аннавен, і це древнє гасло в її вустах прозвучало як молитва. Морнемир відвернувся, наче хотів потай витерти очі, але, може, це тільки здалося.

– Я гратиму вам, – усміхнувся Макалауре, потроху цмулячи вино. – Я дуже радий, що гратиму вам просто так. Ви ж розповісте, що сталося?

– Ти згризеш свою арфу, коли почуєш цю безумну історію, – пообіцяла Аннавен. – А кому ми писатимемо листи?

– Запрошення на бенкет, – відповів Майтімо. Морнемир непомітно підсунув йому під ліву руку тарілку, де м’ясо уже було порізане на шматочки. Так робили завжди, і, що Майтімо не міг нічого вдіяти зі своєю відсутньою рукою, то він просто наказав собі не помічати такої допомоги, якої справді потребував. Він кинув погляд через плече – чи помітила. Вона помітила, але не сахнулась – хоча від чого їй було уже сахатися, рудий ти довбню.. Сів до столу, спираючись підборіддям на свою сріблясту неживу правицю. – Всі наші…

– І Ворондо з дружиною запроси,а то б ти ще сто літ думав. – Рудий мимоволі глянув, як вона облизує пальці, і йому чомусь стало млосно, хоча це ж тільки пальці і лише сніданок.

– Вимагаю історії, – мовив Співець, торкаючись струн. Арфа ніжно відгукнулась йому.

– Зараз, – відмахнувся Майтімо. – Дядько Нолофінве..не знаю, прибуде він чи Фіньо замість себе самого пришле.. Потім Фіндарато і всі його.

– Арфінги? – спитала Аннавен ошелешено. – Нащо? – вона мало не вишкірилась, підбираючи здорову ногу під себе. – Вони ж…

– Бо я хочу бачити Фіндарато і Артаніс. Вона тобі сподобається. Якщо прибуде дядько, то Карністір хай влаштовує поєдинки з Ангарато десь отам у пагорбах.

– Ти виженеш мого найкращого друга з весілля? Правда? – Аннавен ледь не звелася на ноги, але зашипіла, зачепивши пошкоджену кісточку.

– Сиди. – Майтімо обхопив її рукою і притяг до себе. – Чого ти. Ні, не вижену, але просто двобої не мають бути на очах у дядька. Ці двоє чубляться, де лиш одне одного бачать, а нетверезий Морьо іноді губить межі дозволеного.

– Іноді, – пирхнув Макалауре, і Аннавен подивилась на нього зовсім сердито.

– Наче все, – сказав Майтімо. – Фіндекано приїде…

– А ти точно, – Аннавен підтягнула до себе здорову ногу і поклала на неї гостре підборіддя. – Ти точно хочеш всіх їх бачити? Чи це…мистецтво перемовин і політика?

– Я старший в роду і голова Дому. В якомусь сенсі все, що я роблю – політика, – Майтімо кліпнув, наче прокидаючись від особливого слова. – Танці на крихкому льоду. Я от Курво бачити зовсім не хочу. Але Туркафінве без нього не приїде, та й по-дурному це. Він сказав недавно, що краще б Фіндекано під кригу пішов, і тоді б ми не мали боргів перед Другим домом, як тобі? Я б краще, виходить, досі був там. Минулі дивацтва я пробачив, коли він мені оцю руку зробив. А це – не можу.

– Зовсім наш митець пустився берега, – промовив Макалауре, знову торкаючи струни. – Аннавен, не бери це близько до серця…Падіння нолдор уже сталося, а поза тим не варто перейматись.

– Я його, – прошипіла Аннавен. – Просто в землю вжену, коли побачу…

– Бійку я вам дозволю, тільки якщо він щось небезпечне утне. – перебив її Майтімо. – Ще налити?

– Морьо очманіє від моїх привілеїв. Ти колись дозволяв йому бійку? – вона реготала, пила, замріяно слухала музику. Майтімо подумав, що можна б віднести її на мури подихати вітром, коли дощ скінчиться. Він почувався так, наче віднайшов якесь нове сонце, і тепер вічно ходить у світлі.

Водночас його переслідувало старе відчуття – відчуття несправжності всього довкола. Кліпнеш – і нічого немає, тільки порожнеча, ненависне бліде обличчя і світло Каменів у залізній короні, прекрасне і байдуже. Це слід було відігнати, і він звично відігнав.

– Кано, – мовив тихо, – засвідчиш дещо? Морнемире, скриньку принеси.

– М? – пальці Співця танцювали по струнах, але звук був легенький, наче тінь музики, що повільно напливає на тишу.

– Ось, глянь, Аннавен, – маленька обтягнута шкірою скринька була повна золотих і срібних перснів. – Така історія. Я коли…трохи оклигав, вчився робити все лівою. Спершу таке виходило, що я зовсім все переплавив, а тоді ось. З допомогою певного причандалля від Курво і власної впертості. Там парні є. Обери собі на палець який сподобається. А до свята я нові зроблю.

Її тонкі пальці пірнали в тьмяний блиск ельфійських прикрас. Вона замислилась – а Макалауре чомусь дивився на неї дуже уважно і схвально кивав – чи то власним думкам, чи то..хтозна. Врешті Аннавен дісталась майже дна і дістала грубуватий перстень, справді грубуватий, як перша спроба. Майтімо, втім знав – далеко не перша, і доробитись до цього вартувало йому..майже ненависті до себе.

– Я дарував друзям, що збиралися одружуватись, – винувато мовив він. – А цей не подаруєш, це на згадку.

Вона повільно повертала перстень в пальцях проти світла. Було видно простий геометричний візерунок, сині камінчики, добуті вже на цій землі, всі огріхи його роботи – і всі муки повернення до себе.

– Носитиму цей. – вона клацнула кришкою скриньки і озирнулась – веселі очі, насмішка і ніжність.

– Та він не дуже. – Майтімо мимоволі потер правицю вище металевої накладки.

– Носитиму. І не віддам тобі, коли ти зробиш оту обручку, що обіцяв. Я хочу два персні. Я їх матиму.

– Але там є вдаліші.

– Він грубуватий навмисне. Як я, – озвалась Аннавен. – Ти дав вибір – я обрала. Серед всіх гарних дівчат ти зажадав ту, що лається і грубо жартує. І любить скаженого з усіма його рубцями. А вона обрала з твоїх витворів той, що добряче попив тобі крові. Вдягнеш його мені?

– Ані наших, ані твоїх батьків тут немає, – мовив Макалауре трохи сумно – але лагідно. – Та я засвідчу, що ви одягли золоті персні, і родина цілком задоволена можливістю висловити до вас любов (1). Чи як там кажуть? Словом, прийняти тебе, Аннавен, і твій рід як свій, якщо хтось є в Белеріанді.

– Нікого, – зітхнула вона. – Тепер є шестеро братів, і одного я уже хочу вбити.

– Не ти одна, – розреготався Макалауре. – Не ти одна… – він сміявся, як і співав – глибоким стриманим сміхом, в якому було більше глибини, ніж в голосному надривному реготі чи в звичайній пісні, чи…

Макалауре був – глибінь води, і Майтімо раптом подумав, що він навіть оповідати нічого не мусить – бо це Співець.

– Але я все розповім, – він труснув головою. – Мені здається, тобі треба дещо знати. Ти послухаєш мене, а потім…скажеш, як тобі ці вибрики у нас в тилу.

– Одягай дружині перстень, – м’яко озвався той. – я весь ваш. Однаково примчав сюди, все кинувши.

 

День і вечір протекли як суцільний розгнузданий сон. Такі спогади залишалося тільки складати десь окремо від решти, щоб уся пам’ять не злиплась від солодкого шалу. Золотисті краплі на її мокрій шкірі – якщо віднести на руках вниз, де є тепла купальня, що живиться підземним струмком, поки там нікого немає. «Тільки не кажи Співцеві. Я знаю, що вони з дружиною тут робили. Він вічно забуває замикати двері, поетична натура». «Які ще таємниці Першого дому ти мені розпатякаєш? Я уважно слухаю», – вона сміється, чорне вологе пасмо прилипло до тонкої шиї і вилискує, як змія. Звідки ти міг знати, яким буває її сміх, якщо її довго пестити, простежуючи поцілунками кожну тінь, кожен обрис м’язів під пружною шкірою. Звідки б дізнався, що болючий укус в шию робить насолоду скаженою – і перш ніж вкусити, вона прошепоче твоє ім’я. Як би вгадав, що її лють ще солодша за ніжність, а ніжності в ній більше, ніж можна було б повірити. Що на широкому ліжку біля вікна було місце якраз для неї, і чорне на білому красиве, наче тільки вчора їх винайшли – чорне та біле. Що полотно здається спочатку хрустким, мов молода крига, але швидко зігрівається, і світ звужується до повної місячного сяйва кімнати, до її тонких рук, міцних до болю обіймів.

«Якщо завтра я помру, – прошепотіла Аннавен, торкаючись носом його щоки, – то принаймні буду рада, що ми встигли».

Вони відпливали у сон одночасно, Майтімо чув, як заспокоюється її дихання, як сповільнюється серце. Тоді його забрала срібна місячна доріжка, і Рудий найстарший поплив назустріч ночі. Він бачив зорі над головою, він знову стояв на мурах фортеці і дивився на гладінь Гелеворну. А варто озирнутися – і за плечем виникає дівчина, чий погляд дивний і лихий. Мов на здобич дивиться. «Тебе ніхто не почує». Рудий найстарший пригадав – ясно, чітко, жорстоко – де бачив такі мертвотно-вродливі лиця. Там.

Кошмар накрив його з головою. В тому кошмарі Майтімо прокинувся. Прокинувся від короткого забуття, у якому бачив Аннавен, візерунок легкого панцира на її плечі, погляд в пів оберта, спалах бажання, сонячні промені, що танцювали в її насмішкуватих очах. Скажена доба в дорозі, пробудження поруч… Це все наснилось йому, це був насланий сон – такий світлий, щоб приходити до тями було нестерпно. У сні він прокидався від дійсності – від удару вітру в лице, від болю, який неможливо забути.

Він бачив те, що переслідувало його стільки років, відтоді, як, ледве живого, оторно приніс його до шатра цілителів на берегах туманного Мітриму. Там, у тому першому маренні, коли він весь наче складався з кісток і закреплої крові, Майтімо часом здавалося, що все це не зовсім справжнє, і все-таки – що якоюсь частинкою себе він досі висить, справді висить на тій скелі, і висітиме вічно, аж поки Залізна фортеця не паде. Згодом це поверталось – частіше чи рідше, як пощастить. Це був його постійний кошмар – у нього є правиця, але він не відчуває її, тільки тяжке болюче оніміння та чари, що вливаються в змордований зап’ясток, не даючи померти, хай скільки провисиш. Його тіло складається з болю, що перекручує спину, вивертає суглоб, заступає собою все. Унизу безодня, в яку він вічно падає – і ніколи не впаде. В ньому давно не лишилося ані краплі вологи, ані краплі власного життя. Він боїться одного дня побачити збоку, мов відлетіла душа, орка у тих кайданах, створений стражданнями і безсилим жахом покруч. І тому повторює – без звуку, бо звуків у горлі, здається, теж не лишилось: «Ані закон, ані любов, ані військовий союз..» Забув братів. Забув друзів. Забув себе. Тільки те, що зв’язало навіки, стало останньою ниткою життя.

І ось під ним, далеко внизу, проходять ельдар. Вони йдуть, і золота переможна Анара йде над ними. Військо з корогвами, у похідному порядку, безкінечний Вихід, під знаменами, кольори яких висвітлює незнане досі, до болю яскраве світло. Спів рогів, виблиск далекої зброї.

Майтімо кричить просто в сонячну лють, просто в крижаний вітер – а колона повільно втягується в ущелину між скель, грають сурми, і той воїн, в якому, як здається Майтімо, він упізнав побратима – звісно, нічого не чує. Коли це нічне жахіття поверталося, Рудий найстарший кричав, як тоді, і відчував, що пересохлим горлом нарешті йде кров, від присмаку от-от знудило б – та немає чим, адже він не їв кілька років. Лише тоді прокидався, коли кров наздоганяла жовч і довго боровся з нею, щоб справді не попрощатися з вечерею просто на підлозі спочивальні. Цього разу він знав чомусь, що має бути геть в іншому місці, що має кликати когось іншого – і кричав це ім’я теж, дівоче лунке ім’я – безжальному небу.

Відповідь не забарилась.

Цього разу Майтімо прокинувся від такої затріщини, що зуби заболіли. Це могло бути продовженням кошмару – та після ляпаса його ще ніколи уві сні не цілували.

– Я скривдив тебе? – хрипко простогнав Рудий найстарший.

– Ти кричав, – озвалась Аннавен, схиляючись до нього – довгі чорні пасма завісили світ – втім у покої все одно було темно, хоч і не досить темно для ельфійського зору. Стурбоване обличчя коханої побачити вистачить. – Мені здалося, що уві сні ти страждаєш. Але що я не робила – ти не прокидався.

– Я раз Морнемира мало не придушив – побачив орка над собою…поки розчовпав, що то свій… Не роби так, я ж міг тебе вдарити.

– І вдарив би. Зі сну ніхто в повну силу не б’є. Вибач, що дала тобі по пиці.

– Пусте, – він кліпав, вертаючись у світ, де не було крижаного вітру, де скеля над Залізним пеклом лишилась у минулому. – Порівняно з тим, що я бачив – мені не боляче.

– Тобі сниться…оте? – прошепотіла Аннавен, вкладаючись поруч і обіймаючи його за шию.

– Мені іноді сняться кошмари. Я забув попередити, що часом погано сплю. – Майтімо зітхнув. – Цей – найжахливіший. Військо в похідному шикуванні, з розгорнутими знаменами – а я дивлюся згори, де висів на руці, – праве плече заніміло, і він обережно поворушився – нагадати собі, що може. – Я побачив Фіньо там, унизу, і кричав, кричав, а вони, звісно, не почули. Пішли, вдарилися у ворота – і повернули на Мітрім. Навіть тортури так часто не сняться, як оце. Ніколи не можу передбачити, накотить сьогодні чи ні.

– І що з тобою роблять інші, коли це стається? – на його лівому зап’ястку стиснулись тонкі пальці, голос у Аннавен був серйозний.

– Та що…я стараюсь, аби не чули. Всі звикли, що я жартую і сміюсь. Нащо псувати таку картину, я ж князь, а не ганчірка. Я й там жартував, думав, скоріше вб’ють, але ні…

– Ти там жартував, – прошепотіла вона. – Ти там жартував… Але Морнемир має чути іноді, так?

– А йому самому багато чого сниться. Ти ж знаєш, чому він Алассеа. Його Кано з-під загиблих витяг, коли приїхав мене шукати на місце тої злощасної зустрічі. Морнемир просто будить мене, але дуже обережно. Бо я справді скалічити можу. Головне не дати мені дотягнутись до зброї.

– О, я – не дам, – самовпевнено повідомила Аннавен, зариваючись обличчям в подушку.

– У мене геть з голови вилетіло, що ми будемо спати разом, – зітхнув Рудий. – Я просто не подумав. Хоч попередити треба було.

– Ну от і попередив, – відповіла Аннавен і позіхнула.

 

Ранком Майтімо уперше за довгий час відчув бажання побачити себе у дзеркалі. Більш як півстоліття після звільнення з полону нічого подібного не виникало. Він знав, що ніколи не буде колишнім, не любив своє нове відображення, і власне просто заборонив собі думати про це: яка різниця зброї, чи вона гарна, коли добре б’є. А затупиться – й поготів байдуже. Якщо вже десь відпаде застібка чи ще щось негаразд – на те є Морнемир, помітить і виправить. Дзеркал Рудий у покоях не тримав, тільки одне невеличке срібне, лежало собі на скрині з одягом у тій кімнаті, де весь він власне і зберігався. Іноді Морнемир перекладав його і протирав від пилу. Іноді в нього крадькома зазирав Руско. Чи шкода для малого.

Тепер, пробуджений сонцем, Рудий обережно піднявся, щоб не потривожити Аннавен. Уві сні чи то до того, як заснути, вона закинула на Рудого пошкоджену ногу, і так спала – певно, їй було легше. Майтімо відшукав якусь подушку, щоб обережно підкласти під кісточку, і сів. На її плечі відбилась зморшка тканини чи край подушки – як візерунок. Здригаючись від ніжності, Майтімо прикрив цей візерунок укривалом, і чомусь до різі в очах ясно побачив: укривало зелене, мов молода трава.

На ту масивну скриню з напівкруглим віком косо падав з віконця-бійниці сонячний промінь, і дзеркало блищало. Певно, Морнемир прибирав напередодні. Майтімо взяв срібне свічадо в руку, пальці тремтіли, та – він не побачив нічого страшного, до чого неможливо було б звикнути. Він був би ельфійським красенем, аби не рубець через все чоло і другий – на щоці, і ще отой…на скроні, майже на скроні. Та вони були тонкі, ті рубці, нитки та й годі. Зате на Майтімо глянули його власні очі – зелені, сяючі. Важка мідна грива, розплетена її руками – о, як вона розплітала, – розсипалась по плечах і вкрила його, мов яскравий плащ. Хто б дивився на ті поранення, коли він мимоволі усміхався, і усмішка ця була лагідна, а погляд – прозорий і глибокий.

«Від зброї, тортур і горя, – прошепотів Майтімо. – Пішли ви в сраку».

Єдине, в чому він ладен був погодитися із Ворогом – і певно з жахом таки погоджувався в глибині душі – валар не були друзями навіть тоді, коли дружили і навчали. Йому здавалося весь час, що Суддя спостерігає – кожен крок, і щоразу, як ранять друга, хтось потрапляє в полон чи просто негаразд тримає свіжа кладка – обличчя Намо спотворює усмішка, дивно схожа на ту, підсвічену краденими Каменями.

«А навіть якщо й так, – міркував він, – навіть якщо так – весь час, що буде, наш. Вона права..сто разів права».

 

У вітальні знайшовся Руско, дуже серйозний і заклопотаний. Майтімо звик до цього хлопчиська так, наче справді мав сина. «Обоє ми руді, – казав, – обидва меткі і завзяті, а бути злим, як змій восени, я тебе навчу». Визираючи за двері, Руско наполегливо на когось бубонів.

– Не можна, кажу ж, не можна. Вони сплять.

– Хто там уже прийшов, тільки на світ благословилося? – спитав Майтімо, в два кроки долаючи відстань до хлопчака і кладучи руку йому на плече. За дверима стояла Майве, всім виглядом показуючи, що таких залежувань зранку вона не розуміє.

– Як почувається леді? – спитала вона, щулячись, наче підозрювала, що її настанови уже порушують.

– Спить, – відповів Майтімо. – Я б сам покликав. Що взагалі тут за натовп, Руско? Га?

Руско знизав плечима, ховаючи очі, і Рудому найстаршому стало ясно: якась халепа таки відбувається, от тільки яка..

– Мені здається, ти мав зранку вчитись. Ворон відмовився тебе ганяти? Чи ти щось накоїв?

– Одразу й накоїв, – буркнув Руско. – Ти не розумієш.

– Якщо то прийшла цілителька, я не сплю, – сонно повідомила Аннавен. – Лежу чемно, нікуди не бігаю.

Він увійшов до спальні слідом за цілителькою – і терпляче чекав, поки вона вирішить, що оглянула кісточку і достатньо суворо подивилась на Аннавен, дивився, як потоншав і затягнувся свіжий поріз на щоці Аннавен, як ще прев’язують її тонкі порцелянові руки, бо ж подряпини від кігтів вовкулаки добряче болючі, як кпинить з усього цього її погляд… а сам думав іще – що таки з Руско. Сів у крісло біля вікна і пригадував, як той дивився – скоса, як стояв, як соромився – і все ж продовжував поводитися дивно. Чого він узагалі стриже вухами біля дверей…

– Ось що, – Аннавен сіла, згрібаючи ковдру, і проводжаючи цілительку поглядом. – Я буду зараз – от прямо так, вимагати собі посаду. Я – твоя княгиня, але я боєць Зірки. Ти уже думав, що мені накажеш?

Йому треба було згадати, що на світі є справи, інші істоти, якісь речі, покриті світанковим туманом. Руско, точно ж щось не так.

– Га? – спитав Рудий найстарший, намагаючись одразу вхопити з цієї мозаїки те, що справді найбільше важить.

– Бачиш, Рудиську, – повільно мовила Аннавен, потягуючись, – як тільки твій брат дізнається, що сталося, зі служби він мене прожене.

– Морьо? Прожене? – Майтімо потер очі. Він так захопився тим, що уявляв Руско і метикував, чи завжди він так повертається боком, коли говорить – здається, ні…

– Добре, не прожене. – Аннавен потягнулась і позіхнула, втім в її голосі була бадьорість і веселощі, які накипали – і ось-ось вихлюпнуться, хоч би й якоюсь капостю. Майтімо відчував, що готовий навіть сам їй піддатись – аби лився цей сонячний дощ. – З подякою звільнить від обов’язків. Ти що, Руденький, не розумієш?

– Ні, – зізнався Майтімо. – Я..замислився.

– Ти сказав, що я тут назавжди, бо хочеш цього. Морьо любить тебе і мене теж любить, – відрубала Аннавен. – До того ж я старша леді Дому, виходить, а він.. багато причин… Вважай, що в Таргеліоні розвідкою уже командує отой Нармакіл, що доріатську покоївку вкрав…ой, пробач, я..

– Я забув, – мовив Майтімо, дивлячись кудись поперед себе – і стіна, і вікно поруч здавалися просто плямами. – Не треба мене жаліти, у тебе чудово виходить не жаліти мене.

– Як скажеш. То – я завжди служила вашому дому, і тепер служитиму, коли зможу наступати на ногу. Треба ж мені щось робити, коли я не сплю з тобою.

– Я завжди, до речі, думав, що одного дня ви поберетесь із Морьо, – буркнув Рудий найстарший. – Ти така ж..

– Така ж безсоромна нахаба, як він? І який сенс одружуватися з собою? От уже ці фантазери з бідною уявою. Спершу казали, що ми закохані, потім у нього з’явилась дівчина, і стали патякати, ніби це тільки я закохана в нього невзаємно. Та ні. Просто ми завжди товаришували, а потім..моя сім’я лишилася там, а він мені як брат. Якщо дівчина віддано служить котромусь із лордів, часто починаються дурні плітки. Втім, – в плече Рудому прилетів міцний маленький кулак – коли вона встигла встати закутатись у це сіре, перетекти до нього кімнатою – все ще плавно, хоч і кульгала. – Тепер це будуть не просто плітки. Кумедно, правда?

– Мати Руско командувала розвідниками, – мовив Майтімо. – Після неї там порядкує інший воїн, але нервен як начальниця – то не лише командування, а й оберіг. Забереш собі мій найскаженіший загін. Там бійці биті і смалені, та мало хто бився з вовкулакою врукопаш. Що скажеш? Не зачиняти ж тебе тут з цілительками і гаптувальницями. Я й сам часто з Тінями ходжу. Бо так хочу.

– Згідно наказу, княже, – промуркотіла вона. – Я піду з ними познайомитись…пізніше.

– Я зараз вижену Руско вчитись, – зітхнув Рудий найстарший, – тоді поснідаємо і вирішимо, коли це влаштувати.

Руско однозначно стриг вухами біля дверей. Це тепер уже було ясно, мов білий день – і те, як він старанно притримував біля очей заважку для читання навстоячки книгу, і його нашорошений вигляд – усе говорило про одне й те саме.

– І що це все означає? – спитав Рудий найстарший, прикриваючи двері, за якими не поспіхом одягалась Аннавен. – Я тебе кликав? Я тобі дозволяв пропускати заняття?

– Князю, – прошепотів Руско, винувато відводячи погляд, – ти мене відішлеш, коли у тебе народиться син?

– Кхм, – Майтімо почувався так, наче на бігу раптом налетів обличчям на стіну, якої зроду-віку на знайомій дорозі не стояло. – Відішлю? Чому?

– Бо… – Руско не дивився йому в очі, але Майтімо не дарма виховував його не перший рік – він відчув, що той просто не зовсім певен у власних тривогах – і верзе до кінця не продумане, і сам собі винуватиться. Він уже почервонів по руді косички на скронях, і явно це не була межа..

– Що в лисого балрога діється? – він притис Руско до одвірка всією хваткою лівиці. – Ти перепив учора?

– Я подумав, – прошепотів Руско, похмурніючи, – коли побачив леді Аннавен, коли побачив, як ти її заніс до цілителів, що то мама з Палат мертвих повернулася. Але це не моя мати..

– Ну..і я не твій батько, – зітхнув Майтімо. – Я добре знав його, їх обох. І мені їх ніхто не замінить, а тобі поготів. Я завжди правду тобі кажу, навіть неприємну, ти ж помітив?

– Так, – тепер Руско було соромно – сором світився в його синіх очах, яскравий, мов зілля, коли підходить у реторті. – Так.

– То ні, я не збираюсь тебе відсилати, ні тепер, ані потім, а коли станеш воїном, коли станеш дорослим, тоді виконуватимеш накази або знайдеш інший шлях у світі. Так з усіма відбувається. Але, Руско, ти не перестанеш бути моїм вихованцем ніколи. І як твій названий батько, я хочу спитати, якого біса ти вигадав? Чи підказав хто?

– Е, – сказав Руско. – Я…

– Кажи. – він ледве стримався, аби не гримнути, і водночас відчув, що й гнів ніби не його власний. От чому приходили нічні жахіття. Не біля неї треба було грітися, а вставати і шукати. Втім це часто не було пов’язане ніяк…це – частіше за все не було пов’язане, але Рудий найстарший відчув укол сумління. – Вони тут давно лазять, еге ж. Цей виглядав – як хто?

– Виглядав? – спитав Руско. – Як…як ельф. Хто виглядав? Я…

– Сядь, – Майтімо відпустив його і сів сам, відсуваючи стілець із огидним скрипом. У вітальню зиркнув Морнемир – перевірити, чи не час потурбуватися про сніданок – і щез. – Мандрівний аваро, так? Можливо, лайквендо… Він спинився на ніч, поговорив з тобою, і тобі стало недобре, вірно?

Руско мовчки кивнув. То було послання з Залізного пекла, і воно досі – десь тут, у фортеці…

– Подробиці, – прогарчав Майтімо. – Чому вчора до мене не прийшов? Врешті є Ворон, якщо ти соромився.

– Та він…на одну ніч спинився тільки, – мовив Руско. – І я не подумав. Аваро собі й аваро, йшов до Доріату. Казав, родичів там має. Заночував, його годували, там ще кілька подорожніх було, а я забіг…забіг по гарячу воду.

– Що він сказав? Дослівно?

– Та..питав про життя, про справи. Нічого особливого, я й не подумав. Але потім він сказав, що кожен із нолдор самотній, і я просто не маю звикати до того, що ти моя родина. І що я в глибині душі сам це знаю. Я йому по пиці дав, тихо, за зброярнею. А він мені, – Руско почервонів ще більше. – Нікого не кликали. Але як ми з ним розлучились, я …місця чомусь собі не знаходжу.

– Паскуда, – виплюнув Майтімо. – Хутко йди до наших, хай цього жевжика приведуть до мене. Якщо він ще тут, у чому я дуже сумніваюся. Потім поговоримо. – на душі у нього було кепсько, бо ніхто не любить отримувати таких послань, надто колишній бранець. – Чого став? – мало не прошипів він. І одразу пожалів Руско – малий просто ще не знав, із чим має справу…

 

Приміщення для гостей на Гімрінгу, як і у всякій ельфійській фортеці, були, і там підтримували порядок, прикрашали, як для себе. Бо ж завтра й сам ночуватимеш у Лотлані чи в Гітлум занесе… Мандрівні нандор заходили зазвичай тоді, коли мали листи чи новини, бо над усе любили зелений ліс, ночівлі в траві чи на дереві, і у фортецю заганяла їх тільки потреба, цікавість або вкрай сильна негода. А що вони зазвичай були передавачами листів, то й запрошували їх жити там, де ночували вістові, котрі розвозили повідомлення між фортецями Облоги регулярно. Ця невеличка кімната у північній нижній галереї була з таких – просте вояцьке помешкання, зручні кріплення для зброї, ліжко, стіл, у коминку – гак для казанка, щоб гріти квенілас, нікуди не виходячи, якщо не хочеш зайвої компанії. Для затишку – вишите місцевими вишивальницями м’яке укривало і такі ж завіси. Ця кімната була порожня, на постілі, в яку явно не лягали, лежав убитий голуб. Звернута шия, плями крові і пір’я. Можна було б вирішити, що то побенкетував кіт, в фортеці такі були, інакше мишей не здихаєшся. Та кров’ю на постілі була незграбно намальована тенгва «мальта», М, його ім’я – і тавро, яке поставили у Залізному пеклі, насміхаючись. Так, і інше ім’я, ім’я того, хто називав себе його довічним господарем – теж починалося з неї. Майтімо зрізав клеймо ножем, ледь не втрачаючи свідомість від болю, уже потім. Єдиний з численних слідів, які не міг терпіти, замість якого волів ще одну рану. Тенгва «мальта» на зеленому. Привіт звідти, де його ніколи не забували.

– Перевірити воду, – мовив Рудий, хоч і знав, що до підземних ключів просто так не пускають – от саме тому. – Хай цілителі на кухню прогуляються. – кухня теж була місцем, яке охороняли, мов другу зброярню, але… – І коней. Тут все спалити.

– Спалити? – спитав обережно Аркуенон, якого Майтімо звав напівжартома своєю другою лівицею, комендант фортеці і вірний друг. Він був колись, у далекому минулому, найкращим танцюристом серед всієї компанії – навдивовижу вродливий, навіть серед ельфів Аману, з яскравими, мов дорогоцінне каміння, синіми очима, він і досі рухався так, ніби танцював. Хоча Рудий знав – давно вже Аркуенон всім каже, що розлюбив цю справу. Всім своїм зростом і статтю, пливкими рухами, точеним лицем з ямкою на підборідді – розлюбив.

– Спалити. Я не хочу знати, що він тут лишив, і кому. – Майтімо завжди казав собі, що то відчуття «від розуму», від того, що він тепер напевне знає, хто побував у місці ночівлі. – А мара хороша, якщо ніхто не запідозрив. Чи ви розслабились, га?

– Він пішов перед закриттям брами ще вчора, – мовив Аркуенон. – А сюди ніхто не заходив, бо це здавалося прибиральникам таким, що до ранку зачекає.

– Ти мене засмучуєш, Аркуеноне, – зітхнув Майтімо. – Я б зараз за ним поганявся, навіть якщо це була б примарна погоня. Але за ніч він далеко пішов. Хай йому абищо…зв’яжуся з Таргеліоном. Моріфінве почує, я в таких випадках голосний навіть в осанве, як лось навесні… , хай ловлять, хоча йди злови нандо в лісі..

– Але ж це не нандо, – тихо нагадав Аркуенон – і скривився, мов розкусив щось гірке.

– Це морок, ще гірше. – Майтімо пометикував ще – може, зараз в сідло, скликати найближчих – і таки в погоню? Але куди? Лайквендо не пішов би трактом, морок тим паче не піде.. Рудий найстарший дозволив собі ще кілька хвилин повдихати уявний запах нічного лісу, трав, глиці і люті – і кліпнув.

– Якби ці мороки виявляти – але простими очима не побачиш, а Пробуджені теж не все можуть, – Аркуенон відкинув ногою невисокий стілець, і той покотився по порожній кімнаті з неприємним звуком. – Є ж клинки, що світяться при наближенні орків. Чому ми тут не можемо?

– Зловити б його, – хижо мовив Майтімо. – Хоч раз. І вигадали б. Я думаю, морок не відповість на осанве. – він здригнувся і замовк. Згадаєш же таку гидоту – зелені незворушні очі. – Але то треба його вимагати від всіх, хто приходить. І починаю я думати, що так і слід чинити. Не мені, то відповідальних призначити.

Насправді нічого такого в повітрі тут не було, і на скроні не тисло, і не витав незрозумілий неприємний запах. Все не аж так просто, немає жодного запаху у темряви, не вигадуй, Рудий, ти просто себе накручуєш. Ти хотів потримати його за горло, а зиску з цього – жодного, бо це – не той, і корони з трьома каменями в нього немає. Розсиплеться на порох, скоріше за все. Паскуда. Вони вийшли удвох за двері, Аркуенон – трішки позаду. Повз, високим коридором, якому бракувало сонця в цей вранішній час, квапились бійці з варти, що чатувала на стінах, однакові гербові котти, довгі луки. На салют Майтімо навіть не відповів.

– Як почувається пані? – спитав Аркуенон, і лише від цих слів Рудий наче прокинувся.

– У вас вуха до дверей не поприлипали? – спитав сердито і водночас – війнуло в обличчя вогнем – згадалась вона, що лишилась в покоях і п’є щось гаряче з медом. Він був живий, його навіть тривога відпустила, навіть той клятий голуб.

– Мені дружина сказала, – поважно відповів комендант і усміхнувся. – Подейкують, вона гарний боєць.

– Кращий меч Таргеліону. Тепер наш буде. І не скажи, що я не дбаю про справи. Врахуй, у неї гострий язик. Вона спитає, чому у нас мороки ходять тут, немов удома.

– Деякий час здавалося, що там всі зачаїлись і сплять, – зітхнув Аркуенон. – А тут нечисть полізла.. і це ще. Уже пліткують, що синдар почали ставити питання…щодо того берега.

– Тобто шістдесятий рік нічого нас не навчив (2), – різко урвав його Майтімо. – Ну й заслужили, значить. Гаразд, про це матимемо нараду увечері. Віддай розпорядження і ходімо.

Вони повільно минули один внутрішній двір, тоді – увійшли у другий, повний скреготу криці, і тут Майтімо почув знайомий голос, веселий, навіть надто веселий. Вона стояла біля стіни, так, щоб не впасти, притискаючи хвору ногу до здорової, і тримала меча.

– Що це за, – він зробив кілька кроків вперед – своїх широченних кроків, влетів у натовп розвідників-Тіней і дель не згорнув з дороги їхнього беззмінного вчителя і кано – Ворона, невисокого, як на нолдо – то просто маленького, верткого і чорнявого бійця з крижаними синіми очима. Той ухилився котячим гнучким рухом, і крикнув: «Князь!». Тіні миттєво вишикувались під стіною – однострої тьмяні, такі, щоби будь-де зачаїтися, ані нашивок, ані гербових кольорів, як на підбір зібрані та уважні обличчя, краса, якої у інших не побачиш..

– Даруй, – Аннавен крутнула головою, відкидаючи товсту косу за спину. – Вони звідкись уже знають про твій план, а відтак ми мусили познайомитись. Я трішки кульгаю, але це якраз чудова можливість перевірити, скільки у них буде часу прикрити мене чи піти вперед, поки прикриваю я – отак як є. Я запропонувала провести невеличке випробування.

– Це не краща думка, – мовив Ворон – він завжди спокійний, як крижана брила, ще з того берега, ані слова зайвого не витягнеш, ані почуття з-під цього панцира. – Рани потрібно лікувати, а не поглиблювати. Я цілком здатен навести лад без такої допомоги.

– А я гадаю, це думка чудова. – Аннавен була гарна, як убивча зброя – очі палали вогнем, в який Майтімо уже до нестями закохався, скупі і точні рухи підраненої хижачки і повне нехтування небезпекою..все це було в ній довершене, огранене діамантово. – Тут хтось сумнівався, що я здатна вести загін, тим паче…

– З цього місця, – рубонув Рудий найстарший, – докладніше.

– Потім, – відповіла Аннавен. – Довго мені чекати?

Ворон, втім, на такі закиди ніколи навіть рухом плеча б не відповів – він був такий спокійний і розважливий до жорстокості, що Майтімо іноді сам його побоювався – для того й тримав на такій службі.

– Гаразд, – рівно мовив він, кладучи руку на руків’я – і жодного зайвого руху, ані грати зі зброєю, як декотрі, ані пальцем навіть поворушити. – Обери супротивника, княгине.

– Це будеш ти. Ми ж із тобою маємо порозумітися, а тоді уже говорити до підлеглих.

Ворон все ще був незворушний, от недарма звали його ще Тиха Смерть, а як звався він у Валінорі, почали підзабувати навіть однолітки. Він спокійно вийшов наперед, відкидаючи учбовий щит, який тримав в руках.

– Ти догрався, Таурондо, – мовив хтось за спиною Рудого, і той різко розвернувся до мовця. Точно, Гельве, найбільше базікало в загоні, жилавий, мов з нього тятиви робити, сталеві м’язи, швидкий і сильний, зростом поступається хіба що самому Рудому, і шумний, так, поки на стежку не вийде.

– Що тут сталось? Кажи.

– Та он він сказав, що хай би дружина лорда знайшла собі більш підхоже заняття, а достойного кано ми вже маємо. Яке ще заняття достойне, як вона вовків руками душить.

– А Ворон що?

– А я його не питав, що він. – Таурондо мисливець із почту Ороме, Таурондо відомий кепським характером і волоссям кольору сухого листя, він наче з лісом зливається щоразу – і власне нікого не потребує. – Я сам думаю як думаю.

– Що, з нандор жбанив? – спитав Майтімо вкрадливо.

– З якими нандор?

– Ну, з отим зайдою.. Випили по одній, по другій, а тоді тобі не по собі стало, дай вгадаю. Наче й не знаєш, до чого вчепитись, а хочеться.

 

– То був нолдо. – Таурондо дивився в одну точку, наче й справді сам пригадував учорашнє і був не радий.

– Та що ти кажеш. Такі, як ти, найлегше піддаються цьому дитячому фокусу. У мене брати з такими милими вдачами, як твоя, я знаю.

– Досить, – мовила Аннавен. – Вороне, ставай, будь ласка.

– Ти кепський розвідник, – мовив Майтімо, кривлячись. – Слухаєш, а не думаєш. Тренувати тебе треба, як опиратись, і я цим займусь. Бо своїх зрадиш ненароком.

Ворон вийшов наперед і відсалютував мечем. Він не дозволив собі більше навіть натяку на незгоду, навіть виразу обличчя, що міг би якось прочитатись. Над тренувальним майданчиком запала тиша, сонце заливало кам’яні стіни, наповнювало золотом кожний майстерно зроблений колодязь, висвітлювало ельфійські обличчя ніжним світлом. Старий світ буяв довкола цих двох, наче привідкрилися двері у навіки втрачений Аман.

Перед двобоєм Ворон завжди струшувався, мов кіт, що вистрибнув на світло, і цей рух Майтімо добре знав. Клинок упіймав ранішнє світло, Ворон не квапився – він ніколи не квапився. То був крижаний ельф, що рідко всміхався, ніколи не показував гніву чи печалі. Він вивчав, як рухається його супротивниця, а обличчя мав непроникне, мов металевий нагрудник.

– Дивіться, я поранена, – мовила Аннавен, злегка нахиляючись і притискаючи пошкоджену ногу. – У мене мало часу, і досвідчений боєць мене, звісно ж, зробить. Але рахуйте, скільки я протримаюсь. Якщо я вас прикриватиму, стільки часу ви матимете на все. Гей! – вона вдарила під ліву руку Ворона, тягучо простелившись над землею, і рух її був блискавичний.

Двобій розгортався із грозовою швидкоплинністю, і глядачі уже непоштиво штовхали Майтімо в спину. Він навіть не дивлячись відвісив комусь затріщину – щоб знайшов собі інше місце. Клинки сяяли і люто дзвеніли, скреготали від зіткнень, співали тонким поголосом. «Вона його зараз до цілителів відправить», – промовив хтось за плечем. Здоровий Ворон і поранена дівчина – це була геть не рівна боротьба, але билась вона так, наче збиралася під тою стіною померти, розчервоніла від люті і плямами побіліла від болю. Майтімо, який спершу милувався цією відчайдушністю, почав шкодувати, що взагалі не спинив це. Ворон, котрий явно беріг Аннавен спершу – і через поранення, і через те, що вважав цей поєдинок передчасним – кинув усяку обережність, бо відчув справжній ризик. То були двоє хижаків, швидких, злих і уважних, аж їхня увага згущувала повітря.

Врешті струна лопнула зі дзвоном, і Аннавен, ухилившись від удару, заточилась і впала. Вона не видала ані звуку, тільки стала зовсім як папір. Ворон тут-таки спинився.

– Гарний був двобій, – мовив він, віддихуючись, і став на одне коліно поруч. – Хто рахував? Якби леді треба було протриматись, часу у нас було б чимало. Бійці, може вам зв’язати по нозі? Добре тренування, бачите.

Однак навіть із простягнутою рукою Ворона встати як слід вона уже не змогла б. Надламана сталева квітка. Так вона билася б до останнього в битві, яку в ту мить Рудому навіть не хотілося уявляти.

– В шпиталь, – зітхнув Майтімо.

– На одній нозі можна дістатись далеко, – погляд Аннавен став зовсім скляним.

– Поранені мають лікуватися, – настановчо мовив Ворон. – Я навідаюсь увечері з картами, погомонімо про справи, а битися ти нас і сама повчиш, як приймеш загін.

– Я довіряю твоєму вишколу і довірятиму надалі, – прошипіла Аннавен. – Ми домовились із тобою?

– Я домовився з першого погляду, – Ворон підтримував її під лікоть, обличчя у нього було мов крижане озеро, але очі потеплішали. – Як побачив тебе – так і домовились. Хто погано розуміє, той муситиме зрозуміти пізніше. Даруй, що наші вуха надто прислухались, але що стосується княжого дому, стосується й нас.

– За це хвалю. – озвалась Аннавен. – Але отой струмочок, з якого ви напувались, перекрию нині ж.

Ворон гмикнув. Він дозволяв собі щось таке вкрай рідко, але це нагадувало всім, що він живий ельда, а не ожилий мармур у обладунках, і Тіні полегшено зареготали.

– З тими, хто слухає північний вітер, я окремо поговорю, – мовив Майтімо. – Все, виставу скінчено, в шпиталь. Вороне, ти зайдеш до мене, як скінчиш тут справи. – він підхопив Аннавен на руки, попри її протест, і промовив уже тихіше, – я – твій чоловік і князь твого Дому, обирай будь-яку причину. Вороне, у нас тут лазять мороки. Подвоїти пильність і обійти пагорби як слід. Може, то був не єдиний.

– Одужуй. Будемо раді битись разом. Згідно наказу, княже, – озвався Ворон зовсім уже м’яко, і дзвінке «Айа!», яким Тіні проводжали Аннавен, рвонулось під північне небо, викрешуючи з каміння луну.

Лише тоді, коли вони пішли з двору, Майтімо побачив сльози, що повільно, але неухильно линули з її очей.

– Як же, вовкулача кров, боляче, – прошипіла вона на його схвильований погляд. – Може, мені не туди, а полежати?

– Туди, – кинув Майтімо. – Скалічити хочеш?

– Та ні, – вона заплющила очі і мовчала, поки Рудий найстарший ніс її під кам’яні склепіння всередину фортеці, в гостинно відкриті двері палат зцілення.

– Мені здається, – мовила Майве, піднімаючи від записів увінчану важкими косами голову, – я погано вам пояснила. Зараз надійде Лостарін, він у цьому майстер.

Над Гімрінгом знову зібрались хмари, сонце сховалося, натягало на дощ. Світлокоса дівчина, одна з учениць, безшумно рухаючись запалила кілька світильників. Здавалось, вона – то тіні в складках сукні, що перетікають плитами підлоги, від тіні в кутку до тіні у простінку між високими дерев’яними шафами. Аннавен намагалася сісти на широкому рівному столі, спиралась на лікті і сміялась сама з себе. Проте її біль відчувався, приглушено, легко, тягнув і бився у кінчиках пальців. Майтімо сів на краєчок столішні і накрив руку Аннавен своєю.

– Сиди, – зі лагідно мовив він. – А то я добре знаю Лостаріна. Він замкне тебе в палатах зцілення, і доведеться мені лазити через вікно. Там високо, стіна незручна. Це повертає нас до питання про те, що я однорукий. Певна річ, спробую першої ж ночі – і дуже вірогідно гепнусь.

 

– О ні, я так не ризикуватиму.

 

– Це дуже вірний підхід, – Лостарін прочинив двері, в численних різьблених віконечках котрих було вставлено кольорові скельця, і став на порозі, трохи веселковий, втілення тиші. Він був з Пробуджених, із тих, хто прокинувся на березі Куйвіенен, і очі його були глибочезні, мов колодязі, сині, спокійні. Він не робив зайвих рухів, його мова не пришвидшувалась, голос був лагідний і невмолимий. – Дозволь оглянути ногу… О. Це не могло статися, якщо ти сиділа в кріслі, княгине. Не могло, якщо ти відпочивала в ліжку. І ажніяк не могло трапитися таке неподобство, якщо ти сиділа в садку і вдихала вітер. То що ж ти робила, можна поцікавитись?

 

– Маленький учбовий бій, – прошипіла Аннавен, тепер їй було зовсім боляче, і Майтімо пересмикнув плечима. Хотілося струснути Лостаріна, щоб перестав її мучити, але це була б дурість. – Я захопилася.

 

– Як точно, – повільно проспівав Лостарін, нахиляючись над нею і забираючи з руки Майтімо тонкий зап’ясток. – Ми, нолдор, до цього схильні. Але дозволь я дещо поясню. Чому ти опираєшся? Не опирайся, дивись мені в очі, роби разом зі мною. Ми маємо стишити твій біль. От, молодець. Ти завжди не пускаєш цілителя до свого болю? Яка жадібна.

 

Учениця цілительки, наймолодша, Майтімо пам’ятав її ще дівчиськом, закінчила розпалювати світильники, і кімнату заповнило тепле жовте світло. Аннавен лежала горілиць, примружившись, було видно, що від лікарських чарів її свідомість трохи пливе. Він був прикутий до цього білого дерева, на якому так яскраво розсипались чорні пасма з розплетеної коси, до цих тіней густих вій на поблідлих щоках, до тут-і-зараз, він, котрий жив спогадами і надією на майбутнє – коли перемога і мир.

– Накидай ще тиждень до лежання, – мовив Лостарін. – Якщо ти ще раз вирішиш битись, можливо, доведеться різати і збирати, я це вмію, але лежатимеш іще довше. Рвати те, що ледь зростається – легко, бо у такому місці тіло слабше, розумієш. Але потім починай все спочатку. Розумієш мене?

Аннавен голосно зітхнула, і Рудий найстарший скоріше відчув, ніж почув, що в її горлі знов збирається сміх.

– Я хочу, щоб наступні дні ти провела в спокої, це зрозуміло? Відпочивай більше, не ставай на ногу. Я не хочу знов бачити тебе тут із тої ж причини.

– Рудиську, – прошепотіла Аннавен голосом, водночас сонним і медовим, аж до нестримного трепету в хребті. – Ти ж знайдеш спосіб утримати мене в покоях, вірно?

Він ніколи стільки не червонів – і вічність стільки не сміявся.

 

Біля охололого сніданку вовтузився Руско. Він геть не по-ельфійськи сопів, читаючи товстелезну книгу на краю столу. Руді пасма вибилися з коси, чоло наморщив, мов букви час від часу забував – а може думав про щось геть інше..

– Тебе-то мені й треба, – весело мовила Аннавен. – Твої вушка ворушилися біля наших дверей? Бо розвідка звідкілясь уже пронюхала все про мене і про те, що саме я поведу наступний загін на обхід пагорбів, як одужаю. Кажи, твоя робота?

Руско почервонів, впустив книгу під стіл, поліз по неї. Біла скатертина вкрила його одіж так, що загубитися там він не мав ані найменшого шансу – червоне із білим.

– Він сам мріє стати Тінню, – мовив Майтімо поблажливо, влаштовуючи її в кріслі. – І тренується, коли не починає ото як сьогодні.

– Сядь, Руско, – мовила Аннавен, і хлопець виринув з-під столу, багряний і змокрілий. – Бери тарілку. Слухай.

Руско голосно шморгнув носом, притис до себе книгу, не знаючи, де її подіти, і навіть уникав дивитися в очі Рудому.

– Якщо хочеш, я залюбки візьмуся за твоє навчання теж, – Аннавен вгризлась в червоню ще яблуко, аж сік бризнув. – От тільки на ноги стану.

– Це було б, – пролепетав Руско, – о, це було б..

– Урок перший. Підслуховувати під дверима у одруженого ельфа дуже, дуже негарно. І більше ти цього не робитимеш. Ясно?

– Я…

– Дограєшся, що тобі довіку буде соромно. А якщо ти все ж підслуховуватимеш і почуєш щось про призначення у війську і тому подібне, краще пліткуй про щось непристойне, я тобі підкажу, про що саме.

Здавалось, що Руско сам зараз лусне, мов те яблуко, і бризне соком на скатертину. Він поялозив по стільцю і опустив погляд.

– Крім іншого, призначення можуть ще змінитись, а хтось засмутиться. І взагалі. Розвідка слухає, а не патякає. Тобі ясно? Чудово. Після сніданку вчитиму тебе лаятися мовою моріквенді. – Аннавен потягнулась, мов кицька, перекинула розкошлану косу на груди і оглянула їх обох із усміхом, наче сама створила і старшого Рудого, і молодшого.

Руско кивнув і нарешті знайшов, куди прилаштувати свою книгу – на лаву за спиною. Звільнивши руки, він наче й з душі камінь скинув. Майтімо встав і прочинив двері в кімнату, де на столі лежала карта Белеріанду, велика, промальована чорнилом з дубових яблук. Він поклав долоню поверх Ард Гален, але в той день не відчув нічого, крім тепла від нагрітого аркуша. Тут-і-зараз, просто роби справи, поки твоя лють спить.

Він ще повторив про себе, кого відправити у це відповідальне чергування – може, поза розкладом – у пагорби аж до Проходу Маедроса. За дверима у відповідь на дзвінкий сміх Аннавен несміливо засміявся Руско.

(1) в Законах і звичаях ельдар сказано, що формальна церемонія весілля не була обов’язкова, але була для родин способом відсвяткувати єднання і висловити любов до наречених. Вважалось неввічливим ухилятись від такої церемонії, якщо вона була можлива. Макалауре каже, що він як представник родини не вважає себе ображеним.
(2) Дагор Аглареб, Славетна битва, війна почалася з раптового нападу орків.