Розділ 1. Аммале

68 рік Першої Епохи, Таргеліон

Серед небагатьох речей, які лорд Маедрос, він же Майтімо або Нельо, він же Рудий Найстарший – для тих, хто досі пам’ятав стару квенья так і не навчився до ладу робити однією рукою, залишалося заплітання волосся. Тому він терплячо сидів на траві – високий же лось – поки Морнемир, веселий аманський ельда, спритно збирав його руду косу волосок до волоска. Лорд терпіти не міг повторювати це надто часто, тому слід було заплести так, аби вистачило до вечора. В сосновому лісі стояв ясний ранок, висів клаптями туману в траві та ріденькому підліску. Співали птахи. Було ще холодно, а холоду Майтімо не любив до дрижаків. Він провів неприємну ніч – бачив кошмари, які поверталися, ледь починав хоча б дрімати, і потім до світанку не міг склепити очей, стискаючи зубами власну рукавицю, щоб не збудити супровід. Надто – Морнемира, бо вірний друг і вістовий спав дуже тонким, сторожким сном – не треба цього.

Потер перенісся. Під пальцями відчув тонкий шрам. Він уже забув, що там колись була гладенька шкіра. Наче завжди був такий – понівечений достатньо, аби ніколи не витерти з пам’яті полон. Навіть на мить. Зате він чудово навчився збирати себе з тої калюжі, в яку занурювали дурні сни. Встав, обтрусив плащ, машинально потер лівицею зап’ясток сріблястого протезу, накладки, що замінювала праву руку. Ти старший лорд, кривий воїтелю, тож поводься відповідно, інакше програв ще тоді. Програвати не можна: не для того найкращий друг ризикував життям і гіршим, ніж смерть.

–          То що, я гарний, – мовив Майтімо голосно, перевіряючи, як ходить меч у піхвах. – Рудий та ще й пухнастий. Тепер поїдемо, до гори Рерір всього нічого. А там наливка та решта приємностей.

–          Ми хіба пити їдемо? – спитав Морнемир, знизуючи плечима.

–          Я особисто, – відповів Майтімо, – деякі політичні рішення тверезим ухвалювати не здатен. Надто розгрібати певні скандали за участі моїх любих братчиків. Але я гадаю, цього разу буде в основному наливка.

Ночували в лісі, не обтяжуючи себе ані табором, ані надмірними зручностями. Спали в траві. Коні схрапували, їх напували в дорогу біля струмка. Ранковий туман рідшав. Серпневі ночі бувають холодні, однак щойно встане сонце, потеплішає. Дорога була тиха, невеликий загін рухався швидко, і Майтімо відчував, як ніч відпускає його.

Сигнальний ріг з лісу був умовним – так давали про себе знати своїм. Морнемир підняв ріг і відповів. Ближній патруль фортеці Гелеворн, названої так само, як чорне озеро в тіні гори, ще не показався з-за пагорбу, але він був поруч.

–          Гульнем, – підбадьорливо мовив Рудий. – По конях.

Дор-Карантір або Таргеліон, земля соснових лісів, диких скель і туманів, була схожою на його брата. Вона була то щедро гостинна, то геть зла і жорстка. Все водночас – правда. Майтімо любив північ, а Таргеліон – над усякі інші гостини у землях Першого дому. Зараз він передчував щедре частування, своєрідний різкий гумор Четвертого, ніжну турботу його дружини, хороші лови і трохи справ. Будуватися Морьо умів і любив, отже питань не буде.

Ріг почувся удруге, і з лісу виникли ельфи у плащах, що дозволяли зникати на місцевості. Вони наче зіткались із вранішнього туману і тіней густого чистого сосняка, повного неба, піску й м’яких смолистих запахів. Йшли пішки, явно з розвідувальною метою, і тепер, утомлені, аж сірі, поверталися до фортеці. Їх чільник, кано, скинув зелено-сірий капюшон, чорне, мов обсидіан, волосся розсипалось по плечах, і Майтімо впізнав.

–          Лорде, – дівчина вклонилась неглибоко і швидко, а тоді випросталась – висока, та йому по плече, гнучка, мов берізка. – Ми вертаємось на відпочинок. Останніми днями все спокійно. Провести вас?

–          Аннавен, я згадав, – Рудий усміхнувся, поплескав коня по сірому тремкому боку і стрибнув на землю. – А ти мене що, ні? Чи натякаєш, що багатий буду?

–          Хто не впізнає найстаршого лорда Феанаріона, – озвалась Аннавен, знизуючи плечима – метал не звякнув, якщо обладунки і є, пригнані на совість, майже чарами – а може й не майже. – Та ти мене впізнавати геть не зобов’язаний, я й не лізу в очі. Нащо мені це.

–          Ну, до гори нам по дорозі, – Рудий розглядав її, чи змінилась… Змінилась. Як усі тут. Стала мов різьблена на мармурі – різка, чітка і однозначна. Хороша стріла. Красива. Воїн Зірки. А була просто гостроязике дівчисько, хоч і веселе та приємне в спілкуванні. Що ж, Белеріанд шліфував кожного, в кого не відбирав руки.. Майтімо усміхнувся. – Чи леді воліє йти сама?

Аннавен махнула своїм – десяток безшумних бійців, нолдор і нандор, однакові плащі, однакові безшумні рухи. Вони приєдналися до невеличкого загону і загомоніли, мов звільнилися від чарів.

–          Леді мріє про фортецю і сніданок, – озвалась вона. – Але леді рада бачити тебе.

Ця твердиня над водами крижаного озера весь час будувалася і перебудовувалася. Вона дивилась на незворушне дзеркало Чорного озера, мов милувалася своєю силою та витонченістю високих веж, що голками втикались у низьке небо похмурого дня. Потроху обростала поселенням, стайнями, майстернями у щільному тілі холодних скель. Молотки стукотіли, горни курились димом, знамена полоскав вітер.

Майтімо носив чорне і червоне, а частіше – темно-сіре. Йому самому давно було байдуже, у що вбиратися, аби охайно. Про охайність та доречність дбав Морнемир в міру свого розуміння, та й по всьому. Серед кам’яних стін воєнної фортеці він виглядав наче зброя при зброї – стриманий, застебнутий на всі срібні застібки. Лише руде волосся підводило – рудим злитися з міццю воєнної громади важкувато. Рудий – завжди бунт і спалах, проте коли ти старший лорд, це не  така уже біда. А ще – рубці, на чолі, на зап’ястках, кривий слід, що розсік праву щоку, майже зтягнувся – але ніколи не щезне повністю, тонка, ледь біла лінія, мов подряпина кігтя смерті. Він знав, що цей тонкий візерунок відрізняє його від усіх, а декого лякає. Він казав сам собі, що звик.

–          Хто там, – мовив Майтімо, передаючи повіддя конюхові, – хто там ближчий, хай переказує далі по ланцюгу – ховайте все, що я не мушу бачити. Не знаю там, зайву випивку, криві морди, написи «Нолофінве – дурень» на стінах. Чим ви ще тут забороненим бавитесь?

–          Всі написи сороміцького змісту пишу я, – мовила Аннавен, усміхаючись і відвісила жартівливий уклін, махнувши пильним плащем, який наче щезав на тлі каменю, увібравши колір,  сходив на привид у її руках.. – у мене з дитинства красивий почерк.

–          Тоді навіть не знаю, – знизав плечима Майтімо. – Гидота, написана гарним почерком, та ще жіночою рукою…зробиш мені список, а тоді змити.

–          Що ти вже зібрався змивати в моїй фортеці?  – Карністір, князь цієї кам’янистої землі та лісів до обрію, молодший, все як має бути. Принаймні у нього немає ані сумнівів, ані печалі, це Майтімо зчитав одразу – не дарма ж він був Рудий Найстарший. Бадьорий, розчервонілий від ранкового роздратування, в робочій сірій сорочці із закачаними рукавами. Спустився у двір з муру, стрибаючи через сходинку, мов темна блискавка вдарила. – Тільки приїхав, і одразу починаєш.

Вони обійнялися. Рудий найстарший непомітно поправив протез – не тому, що в цьому була потреба, а просто бо звик це робити і ніяк не міг звички позбутися. Просто доторк до металевої накладки, до  місця, де у нього був би зап’ясток – якби був.

–          Княже, – Аннавен схилила голову, наче клюнула, – загін повернувся, поранених немає, у лісах нині блукають лише олені та косулі. Її обливало денне світло, що уже набуло сили, і в ньому карбована краса вражала сильніше, притягувала погляд.

–          Гаразд, веди воїнів на відпочинок, – відповів Карністір, усміхаючись самими очима. – І увечері будь готова перехилити келишок.

–          До цього я готова щодня і щоночі, – розсміялася Аннавен, весело і зухвало закидаючи голову. – Нам, аманським, треба не забувати трохи підлікуватися і згадати старі часи. Хіба молодь пам’ятає..

Їх урвали роги, яскравий і сильний звук у вранішньому, прохолодному, попри літо, повітрі. Вони на мить заповнили все, мов витіснили інші звуки. Вони співали вимогливої та гордовитої.

–          Сигнал не наш, – мовив Рудий. – На кого чекаєш?

–          Тільки на твою пику, – відповів Карністір. – А хто це, гадки не маю.

Під ворітьми було ціле невеличке посольство. Синдар, срібноволосі та біляві, вдягнені у зелене і срібне. Кілька воїнів у легких обладунках – очевидно, охорона, двоє дівчат у дорожньому, але багато оздобленому одязі, сукнях із вишивкою та важких плащах із широкими облямівками.

–          У них там прапорець із Крилатим місяцем, – мовив Моріфінве, щулячись від сонця. – Здається, я втямив, у чому справа. То, певно, родичі нашої втікачки.

–          На весілля прибули? – реготнула Аннавен, визираючи вниз.

–          Сподіваюсь, не сваритися, – відповів правитель Таргеліону – ледве стримував регіт. – Ворондо, кано мого третього загону, торік нагледів собі дівчину з синдар, що гуляла поза Завісою. Зустрів її, полюючи в тих місцях, ну й як воно часто буває. Подарував срібного персня, а тоді хотів офіційно повідомити про заручини її родину. Та до нього за Завісу ніхто не вийшов, наче вимерли там всі – ти ж знаєш, як король Кріт полюбляє нас. Зустрічалися вони, зустрічалися та й годі сказали. Він її підбив перебратися сюди і укласти шлюб.

–          Як ти його назвав? – вкрадливо спитав Рудий найстарший.

–          Ворондо?

–          Короля Тінгола.

–          Ну..кріт. Під землею живе.

–          Слухай, – холодно промовив Майтімо, – зараз із цими жевжиками ти без мене не говоритимеш. Бо тоді військовий союз буде геть неможливий навіть у майбутньому…

–          Він і так неможливий. Кріт із свого гнізда не вийде, – буркнув Моріфінве. – Ви з дядьком сподіваєтесь на мару, пом’яни моє слово. Він сидить біля спідниці своєї королеви, і це його влаштовує цілком.

–          Все, без мене анічичирк, і надто про спідниці, – відрубав Майтімо. – Хай їх розмістять, нагодують, і, якщо це вони.. О, мені потрібна леді..для поважності. Аннавен, зробиш ласку супроводити мене?

Аннавен спалахнула, як маківка, по кінчики вух, навіть проділ волосся почервонів.

–          Як накаже князь, – мовила вона майже сердито. – Моріфінве, тобі б весілля влаштовувати, а ти чимсь явно не тим займаєшся.

–          Надумаєшся – скажеш, – серйозно відповів Карністір. – Твоє влаштую – небу буде жарко.

–          До речі, – Майтімо усміхався. Ці перепалки були мов ковток холодного до лоскоту повітря, і він знов почувався живим і звичайним, не князем Першого дому, не найстаршим, просто братом і другом. – А коли ми побачимо таке видовище як Аннавен-наречена?

–          Я високих рудих люблю, – вона усміхалась із якимсь викликом, а щоки поволі блідли. Та це лише вітер, тільки вітер, вітер.. Прохолодно зранку.

–          Запрошу тебе до Осиріанду, на лови, – Майтімо ще раз кинув погляд униз, на зелень і срібло. – Там у мене двійко прекрасних рудисьок. Обереш котрий найкращий.

–          Це честь, княже, але я відмовлюся. Рудиськи якось собі самі ради дадуть. – це було сказано з нарваним і сердитим відтінком «в-дупу-собі-засунь-цю-честь», але відтінком ледь помітним, може й здалося. Напевне здалося. – Зараз лишу вас, треба приготуватися ..гм..до виконання наказу.

–          Тільки той, – кинув Майтімо, роздивляючись її раптом уважно і серйозно. – Ти віночок вдягни абощо. А то налякаєш тих синдар…

–          Я така страшна? – вона реготала, заливаючись, мов дзвіночок, коли він мариться у великому лісі, на щоках проступали ямочки. – Гаразд, княже, згідно наказу.

Вони стояли іще якийсь час поруч – поки відчиняли ворота, поки зелене та срібне посольство вливалося у двір, мовчали кожен своє, слухали, як неподалік, над головами, клацає на вітрі край червоно-чорного знамена.

–          Твоє весілля я б теж влаштував, – нарешті мовив Карністір. – Тут дівчат підросло за цей час…

–          Морьо, ти головою думаєш? – Рудий найстарший розвернувся до брата так різко, що ледь не змів його, кремезного як для ельфа, з муру. – Яке весілля… Піду. Мої покої приготували, сподіваюся.

–          Та йди, розшумівся, – Темний знизав плечима, та його обличчя спохмурніло більш за звичайне. Вони всі ненавиділи цю сторінку родинної історії – кожен по-своєму.

 

–          Я – Аммале, – вона була гарнюща, ніде правди діти – зелені очі, світле волосся, розпущене по плечах, прозоре точене личко, тонкі різьблені пальці, рухи текучі, як вода Есгалдуїну – тільки раз Майтімо бачив ту ріку, але запам’ятав осіннє листя в чорній воді. – Далека родичка короля Белеріанду Тінгола і одна з дів принцеси Лутієн. Я прибула у важливій справі, і маю вірчі грамоти.

Вони приймали посольство у просторому залі, де ще тривали роботи з оздоблення. Тут було багато світла. Світловий колодязь пронизував тіло вписаної у скелі фортеці, мов жилка пронизує серце листка, і як у листку в ньому й було – витравлені у камені отвори і каверни, все як у серці рослини, тільки кам’яної. Різьблені меблі, нічого зайвого. Тільки багато світла і каменю. Майтімо сів у високе крісло, і до нього приєдналася Аннавен – вона справді десь добула вінок зі срібла та білого золота, а може й свій мала – що він врешті знав. Вона була грізна, мов красива зброя у парадних піхвах. Сіра сукня з легкою вишивкою, шовком по тонкій кропив’яній тканині, срібні обруччя, та сталевий норов просвічував крізь усю цю красу, що не вдягни.

Дружина молодшого була не така. Зосереджена, мов несла у собі воду, яку легко розхлюпати, тендітна, світлокоса, вона сміялась тихо, переглядаючись із Аннавен, і спостерігала за всім – так само тихо, наче й не рушить назустріч подіям. Майтімо знав, що враження це оманливе, бо ніжна квітка Таргеліону, яку Аннавен звала Леді Гірке Зіллячко, бачила багато такого, що налякало б і чоловіків, не звичних до року нолдор. Проте навіть сам він підпадав під чари її м’якої усмішки та тихої вроди – і часом забував про це.

–          Що ж, – мовив ґречно, – я – найстарший у Першому домі, князь Маедрос, що править Східним Белеріандом із дозволу вашого короля.

–          Я знаю, що ви родичі друга і побратима короля – Фіну, що колись залишив ці землі, – ввічливо кивнула Аммале.

–          А це мій брат, князь Таргеліону, Карантір, і його дружина, Росселайн, наша бесайн за відсутності королеви.. Що ж привело тебе сюди, леді Аммале?

Майтімо готовий був заприсягтися, що чує за спиною стриманий сміх, ледь чутний, скоріше – лопатками пройшлося, аніж вуха вловили. «Повбиваю», – подумав він, сам ледь не сміючись від того, яке ж бундючне влаштував видовище, і як легко гостя на нього пристала – певно, до того й звикла, адже казали, що у Менегроті вельми складні придворні звичаї.

–          Моя сестра, княже, її було викрадено. Я приїхала у пошуках справедливості, в тривозі і горі.

–          А я-то гадав, на весілля прибули, молодці, – мовив Карністір, щулячи єхидні темні очі. – Шкода, що помилився. Ми тут весілля любимо. Вони прикрашають наше суворе життя.

–          Яке весілля без дозволу батьків, я вас прошу, – промовила Аммале – і її зелений благальний погляд обволік Майтімо, мов ставок улітку. – Мама так зле почувається, батько сам не свій від горя, ми всі…всі оплакуємо її долю. Наша бідолашна дівчинка, та чи довго вона витримає на цих вітрах, у цих диких скелях! – проспівала Аммале, і її голос дзвенів дзвіночком. – Подумайте, чи можна прирікати її на життя у воєнному таборі. Де таке видано? Як таке допустили?

–          Бачиш, діво, – Карністір схрестив руки на грудях, – все дуже просто: спочатку був Еру Єдиний, що в Арді звемо ми його Ілуватаром.

–          Щ-що? – спитала Аммале, наче вдавившись наступними словами. – Тобто…

–          Тобто він створив нас, і створив такими, що чоловіки подобаються жінкам, і навпаки. І вони часом хочуть укласти шлюб. Що ми можемо з цим зробити?

–          Але звідки я знаю, чи моя сестра не налякана… – знов погляд на Рудого найстаршого – цього разу не благальний, а вимогливий, такий, що просить – бо має право. «Ти ж шляхетний ельда», наче говорив той погляд. «Що ти робиш», говорив.

–          Так, – відрубав Майтімо. – Припинімо. Як звуть твою сестру?

–          Міріонель. Міріонель дочка Гватрона… – пролепетала Аммале, і лепет її був такий навмисне переляканий та ніжний, що Аннавен пирскнула праворуч від Майтімо, не витримавши протоколу.

–          Вона повнолітня? – спитав Майтімо. – Так чи ні?

–          Т-так, – Аммале схилила голову.

–          Карантіре, вона охоче тут лишається?

–          Та я ж свічку не трима… – озвався той, і Майтімо просто лопатками відчув, як дружина смикнула молодшого за рукав – не бачив цього руху, але він там мав бути. – Діва назад не просилась, а у мене є важливіші справи, ніж вирішувати, кому із ким одружуватися.

–          Чому ви говорите про неї, як про нерозумне дитя? – врешті сердито кинула Аннавен. Її щоки горіли, і в погляді читалося гостре бажання видати ляпасів всім присутнім, аби попрокидалися. – Вона що, язика не має?

–          І справді, покличмо її сюди, хай сама скаже, – мовив найстарший. – Схоче лишатися тут – вона наша гостя, її ніхто не вижене, схоче додому – її ніхто не триматиме.

–          Ці заручини мають бути розірвані! – мовила Аммале, і в її гарненькому личку на мить проступило щось дуже дивне і страшнувате як на ельфійку. – Ви самі ж це розумієте…

–          Тоді, Аммале, твоя сестра може затужити, а від чорної туги розлучені закохані, бувало, й помирали, – мовив Майтімо терплячо.

–          Й затужить, що такого, – безтурботно знизала плечима їхня гостя – срібні візерунки ворухнулись, мов вітер колихнув живопліт у саду чи зарості казкового лісу. – Туга – це красиво і гідно. Туга робить обличчя прозорими, мов молочне скло, і очі ясними…

–          Але ж смерть…

–          То відродиться на Благословенному заході, – махнула рукою Аммале. – Ми наповнили б її тугу солодким співом арфи та ліхтариками у мороці пралісу. Що ви всі боїтеся туги, наче це щось погане…

Майтімо відчув, що за його спиною і збоку запала тиша. Таке незручне мовчання, коли затихли навіть ті, хто ніколи не замовкає.

–          Ви збоченці, ясно, – різко сказав Карністір, встаючи. – Де ця дівчина? У мене немає часу продовжувати дивні розмови. Тобі, діво, може, байдуже до твоєї сестри, а мені до мого кано не байдуже. Бракувало тут займатися лікуванням чорної туги.

–          Дівчина прийти сюди зараз не зможе, – м’яко мовила Ліероссе. Майтімо озирнувся і побачив, що очі її сміються, а обличчя хитре, мов у білої лисиці з півночі. «Ох ти й зілля», – подумав. – Вони залишили фортецю. Подалися милуватись на Ітиль аж на той берег озера, і рано не прийдуть. Треба зачекати.

–          Самі? – підскочила Аммале, – у ті ліси, де ходять орки? – в її зелених очах стояли сльози.

–          Та не треба стрибати, – гидливо мовив Карністір, і Майтімо зрозумів: брат уже вирішив, що гостю не любить. – То мій найкращий боєць, та й ліси ми почистили добряче. Нічого з ними не станеться.

–          Але ще й Анара не сіла, – запротестувала Аммале. – Який Ітиль.

–          Ітиль буде, – відповів Карністір. – Я б на їх місці теж зібрався заздалегідь і не поспішав. Що ж, ми лишимо вас у гостях, поки не повернуться закоханці, а тоді вирішите самі – чи лишаєтесь на весілля, чи їдьте у ваші ліси, про мене все одно. Гадаю, розмову завершено. Ходімо, брате, глянеш, що ми тут набудували. Тебе, Аммале з Доріату, запрошую на вечерю разом із почтом. А завтра видно буде. Я сказав.

 

Довгі столи, понакривані в просторій залі для найближчих до правителя воїнів, кано і гостей, освітлювали уже світильники, високі фіали з блакитного скла, повні жовтого теплого вогню. Праворуч від Карністіра і його дружини сидів гостроносий чорнявий Айкве, знайомий ще з Аману, його приятель і комендант фортеці майстер Лассе, чия рудуща дружина з цікавістю позирала на Аммале. Тут мало хто стримував себе задля етикету – часом регіт за столом аж під склепіння вибухав і повертався луною. Зеленоока синде сиділа поруч зі своєю супутницею ні в сих, ні в тих.

–          Я гадала, ми вип’ємо сьогодні, – невдоволено буркнула Аннавен, йдучи до столу. – Всі аманські. А тут нянькай цю…

–          Мушу її відволікти, – озвався Майтімо. – Хай оповість удома, що не такі вже ми страшні, і з нами можна мати справу. Дипломатія.

Аннавен перемахнула через лаву, анітрохи не знічуючись тим, що досі вдягнена у сукню, і підставила келих.

–          Хісінен тебе б переконав, – мовила вона. – Наш виночерпій веселун і оповідає такі байки, що можна з лави впасти. А сьогодні замість нього інший, він мовчазний, либонь, Хісінен подався за озеро до нандор. Він іноді це робить.

–          Наливки? – ґречно спитав Майтімо. Зелені очі Аммале повільно кліпнули до нього, лісові, глибокі. Йому весь час щось муляло у цьому погляді – може, то схвилювання, а може, тривога, та чому йому тривожитись, чи він зеленооких не бачив.. – Чи вина? Тут місцеве розвели, кислувате, бо північ, але смачне.

Доріатці були стримані, наче кілки попроковтували. Обидві дівчини до вечері переодяглися в ще глибші зелені кольори, у супутниці Аммале – трохи скромніша вишивка. Їй щось оповідав високий худорлявий нолдо, що з’явився до столу просто в дорожньому одязі, наче щойно приїхав – чорне запилюжене сукно.

–          Ерендіс, – прошепотіла Аммале, – ми в гостях, поводься гідно.

Ерендіс наче не чула – тихо сміялася і вдячно приймала чашу, в яку сусіда підливав вина, червонючого, аж чорного.

І от все йшло наче як завжди – та не так. Випили й за гостей, як годиться. Разом зі смаженим м’ясом кружляли байки, від яких Аммале морщила носика – бо кров у них фігурувала, і почасти ороча. Хтось розчохлив арфу, і попливла тиха музика, відлунюючи від полірованого каміння. Краєм ока  Майтімо побачив, як Карністір накрив руку дружини своєю і щось прошепотів їй на вухо. Аммале поморщилась ще сильніше.

–          Тут все надто…грубо, – промовила вона. – Я трохи боюсь, і..

–          Не варто боятися ані мого брата, ані його бійців. Тут всі ґречні і гостей люблять.

–          А це точно ваш брат? – погляд знизу вгору, дивний туман в ньому – наче зелень повело тінню хмари. Майтімо кліпнув.

–          Авжеж, – мовив бадьоро. – У мене шестеро таких урвиголів, і всі чудові. Ви ж знаєте Айканаро.. Аегнора Гостру шпичку? Вони з братом дуже схожі на нашого Карантіра, різкістю, не обличчям.

Її погляд – скоса – був неймовірний. Короткий, як блискавка, він..пестив, якщо погляд може пестити. За певної фантазії можна було відчути обрис власного обличчя, який оглянуто, вилиці, підборіддя… Та це можна було сприйняти й за ману. Надто швидко все відбулося, і Аммале знов дивилася в тарілку.

 – Хай ваша подруга теж повеселішає. У нас добре, а що поводяться тут..отак, то це ж військовий табір, і… – йому було ніяково. «Подобаюсь я їй, чи що», – подумав, і чомусь відчув водночас тривогу і дивну слабкість. Чи це має так бути, коли тобі подобається жінка? Чи щось не так?

–          Я б лишилась тут на деякий час, – сказала Аммале. – Тут..дивна фортеця, невиховані… я хочу сказати, прості ельдар.. Та батьки так хвилюються!

–          То запросимо ваших батьків на весілля, – нервово поправив рукав, прикриваючи металеву накладку. Вона могла будь-якої миті спитати, що з рукою. Вона могла будь-якої миті зникнути – і сказати щось дуже неприємне. Не дарма в останньому листі Артаніс повідомляла, що чутки уже ходять, і, вірогідно, королева Меліан щось та знає про події на тому березі. Майтімо дивився на срібні коси Аммале мов крізь марево літнього дня, важке і густе. «Запросимо ваших батьків на весілля», як це двозначно звучить. Він наче відчув кожен рубець на тілі – як опік, що раптом запалився знову.  Водночас облягало його дивне прагнення життя – просто гуляти з красивою дівчиною за руку, відчувати все, на що він давно не чекав, бо мав інші плани на це життя, хтозна, чи довге…

Її очі наче благали захисту. Дивно, якого захисту їй треба – Морьо боїться… Ще один погляд на пару на чолі столу ясно казав: ані Карністір, ані його дружина Аммале не подобаються. «Красива ж пара, – з подивом сказав собі Майтімо, – чому б це». І на секунду уявив себе поруч із цією срібною пані. Однорукий шульга в святковому оксамиті, рубець через усе чоло. Химерна парочка. Здавалося, що туман, який охоплює його – неправильний. Але звідки йому  було знати, може, так все і мало бути? Думки співрозмовниці лишались закритими наглухо, ані тіні осанве, ані натяку на дозвіл. Зате очі вабили до себе. Світильники здавалися йому тьмянішими, розмови – глухими, мов крізь вату.

–          Мені зле, – голосно і грубо мовила Аннавен. – Я зараз зомлію.

–          Що? – у Карністіра стали такі очі – на пів обличчя. Ледь очманілий Майтімо відчув: йому смішно, але від сміху трохи боляче. Надто це все було дивно.

–          Друже, я тебе проведу, приляжеш зараз, – Айкве схопився зі свого місця, мов ворон злетів із сідала. – От лихо. Ти втомилася, певно. Ходімо…

–          Я б теж подихала свіжим повітрям, – мовила Аммале, кинувши злий погляд на свою супутницю, яка так захопилася розмовою, що й про їжу забула.

–          Ходімо, проведу на мури, – мовив Майтімо. – Ітиль скоро вийде…там чудово видно, як його відображення купається у Гелеворні. Чорне озеро, немає другого такого…

Фортеця ще не спала, проносили світло, змінювали варту. Майтімо бував тут час від часу, тому добре знав дорогу. Він вів супутницю, ввічливо тримаючи за руку, і ледве зауважував, що поруч проходить іще хтось.

–          Тобі тут подобається…м… князю Маедросе? – питала Аммале. – У нас тепліше трохи. – вона довірливо тримала пальці в його лівиці, і непомітно торкалась місця між великим та вказівним – де шкіра тонша, як її не втомлюй роботою і боєм. Вона була легка і – легковажна, мов танцювала.

–          На Гімрінгу, де я живу, ще холодніше, і постійно дме вітер, – вони проминули оковані залізом високі двері, і в обличчя війнув холодний свіжий подих Чорного озера. – Та вогонь, хороше вино, і наша гаряча кров…, – сказав, а тоді подумав «що я верзу, от що і нащо я верзу». Він знов торкнувся її думок – обережно, наче постукав, і наштовхнувся на глуху стіну. Це не могла бути любовна балачка, ні, хто тримає таке аваніре під час приязної бесіди. Майтімо зовсім розгубився, він уже не розумів, на якому він світі – глуха стіна, та приязні очі, доторк до руки – і повне відчуження. Що робити? – Ми звикли спалювати себе, бо ніколи не знаєш, чи правда тобі судилася вічність, яку заповідав своїм дітям Еру, чи завтра твоє життя обірветься. То чи не краще…

Зійшов Ітиль, він був майже уповні, срібне світло було густе, як хмільна настоянка, і заливало все довкола. Чорна гладінь Гелеворну далеко внизу стала срібна, мов поверхня дзеркала. Кам’яні мури теж обливало срібло, і за кам’яною міцною фортецею проступала інша – химерна, пристановок ельфійського мистецтва у жорстокому світі, де триває війна, щось крихке, як морозний візерунок на склі. Аммале трималась свого супутника, мов шукала чи то захисту, чи то тепла, та не могла наважитись. Нарешті вона легенько торкнулась рукою срібного протезу..

–         І ви, – прошепотіла ще ніжніше, так, наче у неї збилось дихання,- ви, голодрім, ніколи не знімаєте обладунків? Навіть на самоті з..коханою?

Майтімо наче вдарив спогад – отак, із гуркотом нісся назустріч, мов лавина. Ітиль, що уперше встає над скелями Тангородріму, скелями, що зтікають болем і лавою, чорним гірким димом. Срібло, яке лише підкреслює болісну лихоманку тої хворої землі. І сурми, сурми, і розгорнуті срібні та сині корогви далеко внизу. Він кричить, горло перехоплює…

–         Це не…кх.., – горло справді перехопило, і знадобилася безкінечна мить, аби повернути собі здатність говорити, – це не обладунок. Я мав загинути, Аммале, але.. тільки позбувся руки. Тому я шульга. Ось так.

–          О, – пальці Аммале затремтіли на срібній поверхні, мов і справді сів метелик. – Ох, а так і не скажеш, – на мить в її обличчі проступило щось дуже справжнє, щось таке,що наче жахнуло її саму. – Вам..боляче?

-Це було давно, – мовив Майтімо і на мить заплющив очі, наче місячне сяйво вдарило його по обличчю, – я вже й забув…

 

Це неможливо забути. Так само, як не затягнуться рубці на шкірі – не заживе пам’ять. Він і не хотів би забувати, бо як жити без руки, коли не пригадуєш, через що – і як помстишся.

– Понівечитися на війні може кожен, але це зовсім не обов’язково. Я ж говорив, що я щасливчик, Суддя мені напевне вже й окрему кімнату відвів в Туманних Чертогах, але я вижив, і не шкодую про це.

Аммале взяла супутника за руку уже впевненіше. Тільки взяла за руку, нічого більше, тільки оце доторк – щоб спертися, та він був такий красномовний, як не всякі обійми. Якщо в світі бувають довершені доторки — йому трапився один із них. І глуха стіна. Йому туманилось. Це було неправильно – але він падав, немов у колодязь, і назустріч віяла прохолода та вдаваний вітер – не справжній, впадеш, і затихне.

–         Я змерзла, – мовила вона вередливо. – Тут…холодно.

Майтімо мовчки накинув на неї свій плащ, але вона смикнула плечем, мовляв, нащо це – і тоді він обійняв синде за плечі, хоч це було дивно, і хоч висотало з нього всі сили, мов бій чи довга подорож.

–         Ти хоробрий, князю Маедросе? – спитала раптом, наче щось зважувала. – Ти боїшся смерті? Ти взагалі чогось боїшся?

–         Я…я просто не можу дозволити собі…витрачати на це час. На те, аби боятися, – повільно мовив Майтімо. Йому водночас було млосно, наче він зустрів кохання, і нудотно, наче на нього справді полювала смерть чи якесь дуже збочене чародійство. «Може, так і має бути»,- подумав він. Невже вона й справді…справді його вподобала…

–         Тоді, – повільно мовила Аммале, вивільнюючись із його обіймів і повертаючись назустріч, – я волію це перевірити. Зелені очі навпроти очей.

Перш ніж він бодай щось сказав або заперечив, Аммале звелася навшпиньки і поцілувала – мов нареченого, в уста. В ній не відчувалось нічого від незграбності закоханої, яка не певна у тому, що робить. Це був якийсь не перший перший поцілунок. Аммале була впевнена, нахабна і точна, мов отрута. Та от лихо – щоб це зрозуміти, треба було б мати досвід. Якби Майтімо знав бодай щось про такі поцілунки окрім того, що вони існують, він би перелякався набагато більше. Це було неправильно, хоч і хвилювало кров, дуже істотно як на того, хто нічого подібного ніколи не відчував. Це було в глухій тиші, а він же був певен, що має чути дівчину, відчувати, як  свою душу. «Чи ще рано», – майнуло в голові. Та щось хворе і дуже понівечене всередині кричало: ти їй сподобався, ти можеш подобатись, ти не просто отой шульга. Його поглинало щось нездорове, щось всеосяжне і пекуче, і геть позбавляло розуму та навіть власне душі. Він підхопив Аммале на руки, сподіваючись, що протез не підведе, і закружляв, мов вони й справді заручились.

–         Ти прекрасна, – прошепотів. – Ти мені так подобаєшся, зорянице. – від цих слів на губах лишився металевий присмак. Він казав правду – і він брехав навіть собі. Це все було неправильно, це все було в глухій тиші, і все ж це було схвилювання, що підняло Майтімо, мов на хвилі, до далеких зірок. На мить він дозволив собі повірити, що саме так і закохуються. – Може, таки приймеш запрошення на Гімрінг, діво Аммале? У нас високий вогонь в коминах, ти не змерзнеш.. Я тобі хутряну накидку подарую. Лишайся, сама ж бачиш, що ми нікого не…

–         Постав мене, князю, – холодно мовила Аммале, і цей холод пришпилив прохромив його, мов рибу острога. Він і почувався рибою, хапав ротом повітря.

–         О, вибач, – мовив Майтімо. – Я зробив тобі…боляче. Але я не знаю, як личить закоханим, і..

–         Ви, ти і твої воїни, – голос Аммале дзвенів крицею і кригою, – нічого не знаєте про кохання, анічогісінько. Ви дудлите його, мов гномський самограй, до втрати свідомості. Це огидно. Тепер у тебе є шанс пізнати щось більш витончене, та, певно, ти його згаєш. Не проводжай мене.

Вона втекла, мов вихор галереями пролетів, і Майтімо лишився сам, очманілий, з хворою головою, під зірками, що вже почали тьмяніти… Треба було, певно, вертатися всередину, а не…

Він йшов, наче в лихоманці – а Майтімо добре знав, що таке лихоманка, що таке втрата крові і слабкість, котра тече жилами, мов рідка штукатурка, от-от застигне і помирай. Не пам’ятав, як проминув двері, скільки пройшов кроків, скільки побачив вікон…

Врешті сів просто на підлогу в порожньому залі, тільки зброя на стінах. Тоді ще встав. Чи то снилось? Йому на мить здалося, що він відчуває кам’яні плити підлоги двома долонями, відполірований кроками камінь, бездоганно гладенький і холодний попри літо. Дві руки – це було не полегшення. Це була біда…

…Жорстокий, Повелитель воїнів. Так він себе звав. Так усміхався, схиляючись над полоненим – бліде обличчя і ця усмішка, що продирає не до кісток, а всередину них, заморожуючи кістковий мозок.

–          Ти можеш просто визнати очевидне. – крижаний голос, крижаний погляд. Спокій і навіть трохи нудьга. – Ти наш. Що б ти не зробив, як би не повернувся – ти будеш нашим, так чи інак. Тебе навіть власна пам’ять підведе, бо звільнитися  з полону неможливо. Тебе зречуться твої – бо це розумне рішення. Чи ти очолиш їх й пошкодуєш. Сам знаєш. Ніколи, жодного спокою. То хіба не простіше здатися і хоча б отримати найкраще з того, у що ти встряв?

Мовчати – бо сил відповісти немає. Він тоді ще сподівався, що якщо жартувати – скоріше вб’ють. Коли перестав сподіватися? Тоді чи трохи раніше?

Жорстокий спокійно витягає ножа. На його обличчі знудьгованість та зневага. Тягнеться – чорний сукняний рукав, білі худі зап’ястки – і повільно, наче знічев’я стругаючи паличку – знімає смужку шкіри. Огидний хруст, так рвуть сухе полотно на бинти. Майтімо терпить лише тому, що давно провалився за межу болю – тіло не його. Клаптем шкіри Жорстокий підв’язує йому нерівно обрізане волосся, наче турбується, щоб не лізло в очі.

–          Так буде краще видно те, що я тобі покажу…

Майтімо різко втягнув повітря, і крізь морок проступила внутрішня галерея – довгий коридор, арочна стеля, кілька світильників. Певно, він виглядав так, наче сильно перепив. Довкола мало б бути о цю пору лунко і порожньо, але оцей сновида… Певно, з молодих, бо Майтімо не пам’ятав його. Перелякане обличчя, схоже на скибку старого місяця, так нерівно його прикрило розпущене волосся. Куди ти чвалав у домашній сорочці, чи покликали, чи наснилося щось. Ха, наснилося.

–          Потрібна-рібна-срібна…омога.

До Майтімо, мов крізь вату дійшло, що відбувається – доброзичливе і стривожене ельфійське обличчя казало саме за себе. Хотілося спати, мов сто років не спав, хитало.

–          Ні…я …до брата. Йди собі…

Хоч би раз той клятий Темний спав сам. Хоч би раз за всі ці роки. Зараз не було б так кепсько від думки, що й дружину його налякаєш, що взагалі хтось іще побачить, в якому ти стані. Майтімо почувався так, наче його викачали в бруді. Почувався на дні тої камери, де Жорстокий дивився на нього із усмішкою смерті. А тут ця жінка зі світлими косами.

Майтімо не пам’ятав, скільки кружляв отак, поки врешті не знайшов братові покої, дорога в які зазвичай займала швидким кроком кілька хвилин.

–          Ти так грюкаєш, наче…лисі балроги, що це, – Карністір затягнув його в кімнату просто за одяг, мов з води тяг, і ледь не відніс на лаву біля вікна. То була вітальня, у вікна потроху вповзало ранкове мутне світло. – Сядь!

Майтімо повалився на широку, покриту ведмежою шкурою лаву, відчуваючи запаморочення і байдужість до всього. Байдужість злила його, і тому він намагався відшукати в цій хвилі бодай страх, бодай гнів, бодай жартувати…хоча й не смішно. Справжніми і хоч якось не байдужими були тільки оті повернення до полону. Кепсько. Геть кепсько, коли ти щось відчуваєш тільки у кошмарних видіннях.

–          Балроги так не грюкають, – прошепотів самими губами. – Мені погано.

–          Я бачу. Ми одного ховали нещодавно, так він краще виглядав.

Зі сну, з розплетеним чорним волоссям, молодший здавався геть хлопчиськом. Чи це спогади знов підкидало оте нещастя.

–          Дякую..за чесність.

Карністір приніс йому води – але більше від нерозуміння, що його робити. Майтімо почув, як його власні зуби стукнули об край чаші. Вода була мов пісок, це ж треба.

–          Морьо, – мовив він, нипаючи поглядом по стінах – тьмяні у досвітньому присмерку клинки, різьблення по каменю, легке, мов мереживо з квітковим орнаментом – зараз те все здавалося підземеллям із довгими мацаками коріння чи чогось набагато гіршого. – У вас із Ліероссе до весілля осанве було хоч раз?

Запала коротка тиша, а тоді Карністір спитав: «Е..що?». Очі у нього були великі і здивовані. На мить замість Морьо Майтімо побачив вишкір високого смаглявого орка, що напнув валінорські прикраси, зняті із полоненого. Тоді кліпнув – здалося. Ось він, широкий блискучий браслет, тьмяна проста обручка, і належать зовсім не оркові, а Карністіру, що простягає руку, аби взяти за передпліччя.

–          Скільки ти випив?

–          Якби я випив, було б краще. Чесне слово.

–          Гаразд. Що ти робив замість пити?

Темний слухав його, міряючи вітальню кроками – від лави зі шкурою до дверей  і назад. Раз дорогою пнув стіл. Тоді сів поруч.

–          Тобто вона тебе поцілувала не як брата – і при тому була закрита на всі замки? Рудий, ти уявляєш, наскільки це непристойна гидота?

–          Ні, – чесно мовив Майтімо. – Я взагалі не знаю, що думати. Думав, може рано… І я тепер мов у тумані, таке враження, що захворів.

–          Тобто лізти до тебе не рано було, ага. Я тобі скажу, бо я найбезсоромніший язик в Середзем’ї, – буркнув той. – Я не розумію, як взагалі можна правильно поцілувати дівчину, якщо між вами немає зв’язку. Так, може, орки роблять, їм-то аби паруватись.

–          Ти надто гарної думки про орків. Може, вона на щось образилась?

–          Образилась? – ревнув Карністір. – Та я її так ображу, що мало не буде. Ти при своєму розумі? Дівчина бачить тебе уперше, лізе цілуватись, робить з тобою якусь бридоту, від якої витікають мізки – і вона ще образиться?

–          Не кричи, дружину розбудиш, – Майтімо ще раз кліпнув. Морьо бісив його – надто голосний, а так хочеться лягти і заснути.

–          Я гадаю, треба її розбудити, – озвався той. – І мені цікаво, де Ворондо, чи він зараз теж…не валяється десь і не марить.

–          Ти думаєш, – крізь силу вичавив Майтімо. – Ти думаєш…

–          Я нічого не думаю, – Карністір остаточно прокинувся, був злий, і його злість трохи живила. – Я хочу з’ясувати, що тут коїться. І хто до нас припхався. Бо може бути так, що зовсім вони не з Доріату, а північніше.

–          Чому ти так кричиш? – сонний голос – майже пошепки. Ліероссе була схожа на примару – ще ледь сіріло, і в тому сірінні вона куталась у довге широке вбрання такого ж сірого кольору, світлі коси розплескались ледь не до колін. – Морьо, що сталось?

–          Здається, йому потрібен цілитель, – мовив той, встаючи. – І  то швидко.

–          То чому не будиш?

–          Дурень бо. Ось тобі…поранений. – навіть сердитий – при звуках її голосу він теплішав.

Лишив їх, нічого не пояснюючи, за дверима тільки чувся його різкий голос: «Еркассе…знайдіть швидко, мені все одно, чим він там зайнятий. Зовсім все одно, ти чув». Луна била Майтімо у скроні, і хотілося спати лише сильніше. Він ввічливо усміхнувся Ліероссе, і вона від тої усмішки добряче зблідла. Тоді опустив голову на руки, складені на столі, і провалився на якийсь час глибоко в чорну пітьму, де нічого – о радість – не було.

Розбудили Майтімо голоси. Він зовсім не почувався відпочилим – навпаки, здавалось, що не в дрімоту провалився, а тягав мішки в повному обладунку, і то давно, без відпочинку. В горлі пересохло. Кімната була повна невагомого денного світла і присутності.

–          Та що  я скажу, – так само різко, як завжди, мовив Морьо десь осторонь. – Молодець скажу. Маєш три дні вільних, подарунки за мною. Не йдіть далеко, будете мені потрібні..ненадовго.

Уже зовсім прокинувшись, Майтімо побачив, що з кімнати виходить спокійний, схожий на розважливого лиса нолдо – світловолосий, мабуть, має ваніарську кров. Де бачив його – пригадати не міг, та і яка різниця. Його ледь не збила з рук швидка Ліероссе, заплетена і застебнута на всі застібки своєї темної сукні, що влетіла в кімнату, мов вихор.

–          Я їй коси повисмикую, – мовила – своїм звичним лагідним тоном, наче втішала когось.

–          Коси? – здається, це вони з Морьо промимрили одночасно, бо немає нічого настільки ж дивного, як Ліероссе, котра зібралась когось тягати за волосся.

–          Братику, – він відчув у руках прохолоду металу – фляжка, металева фляжка, чеканка під пальцями, легка, візерункова. – Пий повільно. Слухай. Тебе поранено. Я про таке чула тільки, тому не здогадалася сама. У тебе – чорна туга.

–          Чорне що? – кліпнути було важко, але від питва потроху розвиднювалося.

–          Чорна туга. Ота хвороба, від якої втрачають сили і йдуть зі світу. З тобою сталося таке, як наче ти б закохався, а тоді тебе кохана одразу різко кинула чи загинула. Іноді від цього підхоплюють чорну тугу. Слухай, я з тою дівчиною поговорила… – Ліероссе сіла, видихаючи. Сердита, аж пашіли щоки. Красива, мов тонкий клинок злегка нагріли, трохи, не так, щоб зовсім плавитися почав.

–          Що взагалі сталося? У мене казанок погано варить, – мовив Майтімо. – Повільніше. – поволі смак напою проступав крізь запаморочення. Здається, розмарин. І ще щось. Щось гірке. І мед.

–          Пий.

–          З твоїх рук, сестро, хоч отруту, – усмішка вийшла мертвотна.

–          Дуже просто, – пояснив Морьо, сідаючи. – Закоханці наші повернулися. Вночі вони обмінялися благословеннями і все таке інше. За законом вони одружені. Я ще думав, може, насправді в Доріаті такі дурнуваті звичаї – щодо аваніре. Ну, знаєш, ходять жарти, що король Кріт кохається зі своєю жоною тільки на троні, бо занизький для цієї поважної пані, і…

–          Морьо, ну ти можеш хоч зараз не оповідати сороміцьких байок? – простогнала Ліероссе. – Ти..

–          Краще сороміцькі байки, ніж оте. Діти можуть подумати, що це нормально. Коротше кажучи, я помилився. Звісно, у синдар таке саме осанве, як у всіх – інакше як би він свою леді з-за Завіси викликав.

–          Це придворна гра, Морьо, – зітхнула Ліероссе. – Я зла. Я хочу.. неважливо. Одне слово, деякі двірські діви в Менегроті мають таку забаву. Це щось…справді близьке до кохання. Ніхто не може відкрити душу, якщо душа не бажає відкритися, навіть ворог. Та там, де не візьмеш напролом, можна піти кружним шляхом і виманити потрібне. Вони пробуджують душу схоже на те, як це стається у закоханих – та це..інше. Ти мов у мару провалюєшся. А тоді леді різко кидає прив’язаного до неї нера, і…все. Дехто не витримує, та у чорній тузі ці збоченки бачать певну…еее…красу. Ця Аммале…веде список тих, хто згас із її іменем на вустах.

–          Тобто, – промовив Майтімо, відчуваючи – нарешті відчуваючи, як всередині клекоче гнів, злість закипає, закипає…та в роті пісок все одно, – я вижив ..там, щоб тут мене записали до якогось дурнуватого списку?

–          Ні..просто тобі буде непереливки, і боротися важко, – Ліероссе дивилась в стіл, зосереджено, мов скарби там бачила. Тоді із зусиллям підвела очі. – Це…справді близько до нещасливого кохання. Того, хто так встряв, облягає сум, журба, знесилення і бажання…тілесного зближення, та у цього всього немає мети. Не кохати ж..цю, хай навіть нещасливо.

–          Авжеж не кохати. І що робити тепер? Мені якась гидота ввижається…наче я знову отих бачу, пики, ікла..

Ліероссе примовкла. Вона була ніжна, дуже ніжна – і вміла різати по живому, якщо іншого виходу не було. Одне слово цілителька, краще в руки не потрапляти.

–          Ось, – в долоню ткнувся згорток – широке листя, тонка біла стрічка, майже невагома. – Для поранених помічне. І…не знаю. Ця історія тобі пробудила те, чому краще спати. Тут тільки триматись і..словом, триматись. Не здаватися цій темряві, не спати півдня. А я подумаю, що можна зробити ще. Ти робив неможливе, зроби ще раз, гаразд?

–          Тобто шанси мої кепські, – мовив Майтімо,  і відчув, що це його не лякає, а краще хоча б страх.

–          Ворондо зараз хоч не збожеволіє? – спитав Карністір, щулячись.

–          Та ні, очевидно, закритість є умовою, щоб це  спрацювало. Ми не можемо хитрувати в такому прямому зв’язку. Певно, дівчина справді хотіла за нього заміж, а він хотів із нею одружитися.

–          Я не знаю що їй зроблю, якщо це неправда.

–          Морьо, – біла рука на темному рукаві. – Їй і так непереливки. Ти б радів, якби мав таку сестру?

–          Гаразд. Ходімо викинемо їх звідси, – Карністір пружно випростався – він був бадьорий і злий.

–          Їх викину я, – повільно озвався Рудий найстарший. – Але так, щоб леді не могла поскаржитись на нас. Принаймні формально. У нас ворог на Півночі.

–          І на півдні, схоже, – буркнув Морьо. – Наша молода не сказала, яким чином королева Меліан дозволяє це?

–          Ну, – на лице Ліероссе повільно падало навскісне світло, і вона була наче єдина цятка у темряві, до якої слід тягнутися. – Міріонель мало знає, бо не брала в цьому участі. Ви ж бачите, вона через кохання звідти втекла, і нічого особливого  тут не утнула. Я так зрозуміла, що королева на це не зважає. Просто…це ж вільний вибір – чи втриматись, чи піти зі світу, і вона вважає, що це не її справа. Мабуть, – вона говорила непевно, а тоді спалахнула, наче дозволила це собі. – Та хай засунуть собі ці звичаї…

–          Моя пташечко, – розреготався Карністір. – Ходімо, я не хочу це далі тримати у фортеці.

 

Вони сиділи поруч, двоє ельфів з поганою репутацією, і це був той момент, коли порозуміння між ними досягло повноти щедрої бенкетної чаші. Аннавен з’явилася теж, хоч її не кликали, і навіть не привіталась – так, угніздилася у віконній ніші. Тут їй дозволялося ще й не таке нахабство.

–          Слухай, от ти впертий, – шипів Карністір. – Мало влип? Я викину їх зараз та й по всьому.

–          Ні. Це зроблю я. – лід, льоду в голосі було вдосталь. Від цього навіть легшало: досі голос при ньому, досі кориться рудому шульзі.

–          Я зрозумів.

–          Ні балрога ти не зрозумів, але дякую.

Аммале була нарвана і спокійна. Її сестра з’явилась до цього судилища, мов з походу, у чоловічому одязі місцевих кольорів – червоне і чорне, і біла сорочка, все задовге і завелике, тут підкотити, там прихопити поясом. Вона була подібна до Аммале – срібноволоса, зеленоока, тендітна. Ворондо, той, схожий на лиса, притримував її під лікоть. Це напевне був його одяг.

–          Що ви з нею зробили? – Аммале тепер говорила не жалібно,а розгнівано, і її мармурово-рожеві щічки заливало червоне. Сестри, вочевидячки, одна одну не любили, бо Міріонель відповідала такими самими сердитими поглядами.

–          Та сукню порвала, подумаєш, – кинув Ворондо. – То що, родичко, ти нас, кажуть, шукала?

–          Міріонель, – похмуро сказав Карністір. – Ти можеш показати сестрі оту прикрасу?

–          Ми не родичі, – відповіла Аммале. – Якщо нас на весілля не кликали, маємо право не родичатися.

–          Добре. Я це переживу, – Ворондо відпустив руку дівчини, і вона показала обручку – тонку й гладеньку, схожу на пасмо золотого прядива.

–          Аммале, – ще похмуріше мовив правитель Таргеліону. – Ти бачиш обручку? Так чи ні?

Майтімо вдивлявся в обличчя Аммале і не міг пригадати, з чого взагалі почалася ця недолуга пригода. Біла шкіра, гармонійні риси – але він що, жінок ніколи не бачив. Сотні білих личок зустрічав за своє довге життя. Їм навіть поговорити не було би про що. А тепер йому хочеться спати, наче щось висотує сили, яка халепа.

–          Я вийшла заміж, – мовила Міріонель. – Якщо ти думала, що я на це не здатна – то ось. Здатна. Хай мама й тато не хвилюються, я навідаю вас згодом, якщо самі схочете.

–          Ти стверджуєш при свідках, – холодно і ще холодніше спитав Карністір, – що взяв цю дівчину за дружину, і вона прийняла обручку?

–          Авжеж я це стверджую, – відповів Ворондо.

–          Отже, так. Шлюб було укладено. Шлюби придумав Еру Єдиний, я на нього не схожий. Леді Аммале, наступні скарги з цього приводу подавай напряму до Еру. Це ясно?

–          Цей шлюб без згоди батьків.

–          Це теж до Еру. Тут, на землі, ми знаємо, що згода батьків – то лише красивий звичай. Ви не дали можливості його дотримати. А тепер от що. Кажуть, у мене кепський характер, але ти вчора утворила гидоту, яку навіть уявити важко. І досі не висиш за коси на сосні. Це ясно? Я б хотів, щоб і почет твій це почув, і він почує. Напевне ж вони знають про ваші милі розваги.

–          Я не розумію…- пролепетала Аммале.

–          Прийде ще одна така – висітиме. Це ясно? – гримнув Карністір, встаючи. Його ставало в такі миті багато, він заповнював собою простір, наче його злість була матеріальна. Аммале відступила на крок, ледь не падаючи.

Остання мить, коли Майтімо її бачив, була такою ж дурною, як ця  обіцяна смерть від чорної туги. Встав і підійшов ближче. Розгледів ці очі, це мертве болото, цю нарваність, що перетікала в страх.

–          Що це було вночі? – спитав Майтімо, зауважуючи, що погляд вона ховає.

–          Вночі? – невинний голос – погляд в підлогу.

–          Вночі. – хотілося сказати якусь бридку річ, але коли навіть гидота позбавлена присмаку гиготи..

–          Я просто говорила ввічливо, а роздмухали… – опанувала себе, в її погляді була тепер огида і презирство, і він сахнувся.

–          Я чудово знаю різницю між приязною бесідою і..іншою. Ви теж. Бо вона у всіх однакова. То що то було?

–          Я просто цікавилась, наскільки сентиментальні..каліки, – мовила вона, і Майтімо побачив скляну ляльку, не стільки красиву, скільки аж страшну у своєму не-життю. – Ти дуже сентиментальний.

Лялька, схожа на ельфійку, і ельф, давно не схожий на себе. Химерна парочка, гмикнув Майтімо.

–          А вмер би ти чи ні,- нарваний погляд в очі, – то не я вирішую. Хто сильний, той не помре.

–          Я тебе зараз уграю, – Аннавен. Відділилась від вікна – два кроки – тихий голос, який передує не заспокоєнню, а убивству.

–          Ні, – Майтімо виставив руку вперед, і Аннавен ледь не відкинуло до стінки. – Ніхто нікого не уграє, ми дотримуємось порядку. Збирайтесь. Зараз.

Він ще чув у спину голос брата: «Де в лисого балрога друга дівиця? Знайдіть і теж звідси спровадьте». Вийшов, спинився біля вікна і дивився, як розгоряється ранок, позбавлений смаку та кольору.

–          Ми маємо напитися, – сказала за його плечем Аннавен. – Правда ж треба. Тільки не кажіть мені, що це не спрацює.