Біля байдужих людей завжди з’являються сонечки. Принаймні так це показують в серіялах. Я довго не могла зрозуміти цієї філософії, оскільки я і є та байдужа людина. Та коли в мене на зміні з’явилася вона, все стало зрозуміліше. Вона типовий голден ретривер, що святкує Різдво і Гелловін, в неї щаслива родина і повно друзів. І з нею мені доведеться святкувати Святого Валентина, бо (та невже?) випала саме наша зміна.
— Подаси мені сироп, будь ласка?
Я киваю і передаю потрібну пляшку з полички. У нас тимчасово тільки один сироп — ванільний. Вона додає його до кави і з сонячною посмішкою ставить перед клієнтом. Вона завжди свариться на мене за похмурий вигляд, як от і зараз.
— Як ти раніше комусь щось готувала? Я не розумію, кожного разу коли я опиняюся по той бік, мені здається, що ти, як гарпія, плюнеш у стаканчик і з молоком замішаєш!
Вона перебільшує, це з нею часто трапляється.
— Ти ніколи не приходила до мене на зміни.
— Хіба? Тому і не ходила! До тебе зовсім не хочеться йти!
Я хмикаю, але посмішка на моєму обличчі тримається недовго. Їй легко говорити. Їй усе легко. Над книгою її життя не познущалися, вирвавши і переплутавши сторінки. Моя повна протилежність.
Але як і золотисті ретривери вона могла б бути гарною компанйонкою — швидко помічає, що не так, і лізе з вибаченнями і обіймами. Я не люблю доторки, та такі як вона — непідкорна стихія і їй підкорюється світ, а не вона світові.
— Дивись, наступного разу ми зустрічаємось чотирнадцятого. Ти ж вмієш малювати серденька на каві?
— Ні.
Вона відсторонюється і серйозно дивиться на мене.
— Скажи, що це жарт.
— Це не жарт.
— Не кажи такого при мені!
— Тоді мовчатиму.
— Як тебе ще не звільнили…
Я також не знаю.
— Я серйозно, чому ти не малюєш на пінці?
Дарма я збрехала їй. Нам ще дві вечірні години разом сидіти — одна до закриття інша після. Вона змусить мене вивчити все. Я сподіваюсь що в цю годину до кав’ярні ще хоч хтось прийде, бо так у ній дуже самотньо. Велике приміщення увечері в якому освітлені усі кути — хіба це може бути затишно? Вона як це приміщення — правильна, нормальна, відповідає очікуванням. Можливо, я трошки і заздрю, але як на мене, приглушити освітлення у такому приміщенні було б набагато краще.
— Ти-и не-е змо-ожеш ігнору-увати мене-е ві-ічно, — проспівує вона мені на вухо. Трясця! Цю людину вчили особистому простору?!
— Відчепись!
— Не забувайся, у нас спільні чайові. 14 лютого — день коли абсолютно всі зранку зайдуть по каву і коли в нас розкуплять абсолютно всі тортики і печиво. Ти маєш навчитися посміхатися до цього часу і малювати все, що клієнти забажають!
— Чому ніхто не питає, чого бажаю я?!
Вирвалось. Я не втрималась. Вираз її обличчя до кумедного розгублений. Чому мене поставили 14 числа я розумію — мені ніколи не буде з ким його святкувати. Але як вона потрапила у цю пастку зі мною? Як у такої людини не може не бути коханої чи бодай прихильника у цей день?
Я йду, лишивши її за баром одну. Я їй заздрю. Я їй так заздрю. Чому мені так не можна?
Вона обережно стукає в раму дверей. Цього разу вона дійсно виглядає винною.
— Вибач, я не хотіла тебе образити. Ти в порядку?
Тц. Вона навіть так найгарніша людина у світі, котрій посміхається усе. Чому завжди виходить, що роль злодійки дістається мені?
Я киваю.
— Не підходь. На барі має хтось лишатись, раптом гості прийдуть.
Вона хмикає та сідає поруч.
— Можливо, — починає вона, — хтось закрив сьогодні кав’ярню раніше. З дозволу господарки, звісно.
Я витрящаюся на неї.
— Навіщо?
— Щоб трошки тебе розважити і навчити малювати на каві, але ж ти і так вмієш?
— Навіщо це тобі?
Вона посміхається.
— Нам з тобою ще разом працювати. Це те, що роблять люди.
Досі незрозуміло. Вона продовжує.
— Мені здається, ти бачиш життя незрозумілим і хаотичним, але воно не завжди мусить бути таким. Іноді є і гарні його сторони, задля яких і хочеться жити.
Мило. Вона мене в самогубці записала, значить.
— Ні, що ти! Звісно, ні, я не вважаю тебе тою, хто хоче померти, просто…
Я вивчаю поглядом усю її постать. Невже на моєму обличчі так легко читаються мої думки.
Погано.
Та у тому, як вона виправдовується і щебече, є щось кумедне. Можливо, вона права і навіть у моєму недоладному житті з’явиться щось передбачуване і правильне?
Можливо. Я спробую подивитись.
У очікуванні свят мене заповнює байдужість. Вона охоплює усе моє їство і змушує забути навіть про понеділки. Люди живуть в очікуваннях, які не стосуються тільки мене, бо хтось над моєю долею вирішив пожартувати — намалювати динозавриків і комет, випадково позакреслювати всі імена, і переплутати місцями сторінки книги мого життя. Я змирилася.
За таких умов щоправда, складно мати друзів
У передчутті свята всі виглядають надто щасливими. Вони завжди такі, ніби рік не існує в проміжку між святами. Можливо, тільки я не розраховують навіть на понеділки. Хтось дуже хотів пожартувати і переплутав сторінки у книзі мого життя, а мені доводиться з цим миритися.
Я, звісно, не мирюся особливо, просто час від часу нагадую собі, що в інших людей не так.
Після того, як подивилася “Зошит смерті” і осягнула всі меми про “я записую тебе в зошит смерть тільки олівчиком”, я задумалась, чи можу когось записати у зошит життя.
— Що ти тут пишеш?
