Я люблю і ненавиджу цей клятий туман. Він постійно опиває мою домівку. Я не знаю як з ним жити чи поратися, тому кожного ранку, коли стикаюся з ним, йду на гору, щоб хоч щось розгледіти чи зрозуміти.
Я люблю і ненавиджу цей клятий туман. Він постійно опиває мою домівку. Я не знаю як з ним жити чи поратися, тому кожного ранку, коли стикаюся з ним, йду на гору, щоб хоч щось розгледіти чи зрозуміти. Туман наче тільки дорогу і не покриває, спеціально ніби стіни створює, щоб легше йти було. І доріжку цю батьки клали, охайна така, майже ідеальна.
Я піднімаюся угору, поки туман не залишається позаду. Він як молоко чи масто стікає униз по селищу і встеляє дороги між горами. Від нього віє навіть певним спокоєм — я не знаю, що він ховає, але знаю, що сьогодні мені не доведеться ним іти.
Насправді, я ще трохи його боюся, але час від часу я йому вдячна.
Он-та гора, до речі, Сівéрська, на неї всі орієнтуються. На іншому її схилі місто, а я від неї відчуваю лише холод. Туди ведуть усі дороги. Батьки хочуть, щоб я там працювала, а я її оминаю. І туман чомусь тільки ласкаво закриває місто, однак просвічує дорогу до нього, ніби натякає піти за ним. Я не ведусь.
А з на бік від Сівéрської її подруга Сенська. На неї завжди розливалося приємне зарево, до неї завжди вели карнавальні ходи, і на ній був розташований храм. Туди батьки водили мене розповідати про свої надії і вчити мене науці, танцям і мистецтву. Напевно, тому для мене її зарево ніколи не було таким приємним, а сама Сенська ніколи не була такою омріяною.
Туман закриває для мене їх обох, тільки дорогами вказує шлях, та не туман змушує мене цими дорогами йти. Він невідомість, до нього безліч шляхів і насправді жодного прямого. Жити перед ним порічно у страху банально не виходить, особливо коли дороги, як навіть ця, викарбувалися в несвідомості як щось, куди повертатися не варто у жодному разі.
Морозить. Щоразу я стараюся не звертати на то уваги, але сил вистачає не завжди. Ніби хтось зверху вирішує чи буду я сьогодні спотикатися об каміння, поки бігтиму додому. Найдурніше почуття у світі.
Я спатиму, напевно, коли тікатиму з цього місця. Так траплялося безліч і безліч разів. Мені не трапиться жодна дорога, я не бачитиму зовсім нічого крізь цей клятий туман, але й він буде краще за вистлану бруківку. Я можливо тільки зовсім трошки, подивлюся ще до гори.
Річечка. Джерело.
Мені варто було піднятися ще хоч на десяток метрів вище, щоб просто її почути. Я знала, що десь в наших краях тече річка, та ніколи не бачила її сама. Я бачила лише туман, і дороги по котрим мала б йти. Самої річечки я ніколи не чула.
Це лише струмок. Він крихітний, і я не впевнена, чи його можна торкатися. Він котиться вниз зовсім іншим схилом, але я спускаюся за ним. “Вода се є життя”, — кажуть. Я сподіваюся ця вода для мене ним стане. Мені вистачило хоча б краплинки свободи, навіть якщо її закриватиме туман, і навіть якщо мені доведеться малювати мапи просто щоб знайти її знову.
Я йду йду за річечкою, спускаюся нижче і гублюся. Знову гублюся. Наосліп підіймаюся на гору, щоб знайти цю річечку знову, та здається вона була чимось надто примарним. Але туман розступається. Він ніби робить вигляд, що й ніколи не був таким густим. Я нарешті бачу посаджені край дороги квіти і близькі хатинки. Оглядаю селище і небо — сходить сонце. То може, все й не так жахливо?
Мені є куди сьогодні йти. Справи, все таке. Та я забігаю у домівку просто щоб написати на папірець нагадування — собі. Вода це життя, так? Можливо, вона мене кудись приведе?