Спів душить горло. Посеред сварки вловити одне-однісіньке слово і зачепитись за нього —перекрити чужі голоси, стати гучніше за них. Коли повсюди голосно, хочеться слухати лиш один голос — свій.
На мене спрямовані усі погляди. Вони злі, вони незрозумілі, вони темні. Я їх не бачу. Я співаю і пісня єдине, що я хочу бачити — зовсім не розбиту реальність.
Спів душить горло. Пісні ж мають єднати людей, то чому ж усі довкола мовчать, а я почуваюся як під прожектором на великій сцені? Їх зовсім не багато, а пісні єднають людей на площах, в дорогах, під судами і під землею.
Але не можуть об’єднати родину, що не витримує випробовування часом і історією. Зібралися геть усі. І ніхто не може сказати лагідного слова.
Я молюсь, щоб просто пісня не скінчалась, щоб їм не приїдався приспів початий з дурнуватого слова вирваного з контексту розмови. І я б забула слова, якби не ще один голос — мого брата. Він молодший, він любить мовчати. І точно не виступив би якби в екрані телефону не знайшов би текст. Він посилає його мені, щоб і я відкрила, але не можу — щойно мій спів втратить сенс знов почнуться сварки.
Але приєднується і бабуся. Вона найбільше любить слухати мої балачки і пісні що я приношу. І бути з нами любить найбільше. Лише завдяки цим двом я вірю, що пісні досі мають свій цілющий ефект.
А завдяки батькам я знаю, що до мистецтва люди можуть бути зовсім байдужі.
— Годі вже, ми тут серйозні теми обговорюємо, а ви влаштували свій балаган.
Брат припиняє, а ми з бабусею продовжуємо. Я її перебиваю — мені згадується зовсім інша пісня на ті ж слова. Вона старша, її бабуся також знає, але до того ж, її точно знають батьки (а ще її не знає брат, але він дурненький і поки що слухає виключно фонк і метал). Щось і в їхніх очах прокидається, що лине до пісень і що сильніше за свідомі слова і образи.
На моєму обличчі розквітає усмішка. Бабуся також усміхається. Як ж часто пісні ваблять у танок. Її телпі шершаві пальці і незграбні, але такі щирі рухи. Кухні для іспровізованого хороводу стає замало.
— Але осінь отой слід листям ще не вкрила, бо до тебе на весні я повернусь, мила. Твої руки я візьму знову в свої руки, не розквітне поміж нас жовтий квіт розлуки.
Я випадково зачіпаю стакан своїм ліктем. Він не мав би розбитися, але розбивається і ми все ж замовкаємо. Мати цокає, батько тягнеться до її плеча, а вона сахається і відштовхує його долонь. Напруга здавалося й не зникала з їхніх м’язів чи обличь.
— Это ты виноват.
— А???
— Та як?
— Разве ты не видишь?!
Знову. Бабуся притуляє мене до себе. І легенько намугикує пісеньку далі. Вона не дає мені зібрати скло, і малого не пускає, передивляється з мамою. Ці пекельні зирки.
— Але осінь отой слід, — продовжую я повільніше. Я втомлена, щоб співати швидко, — Листям ще не вкрила.
— Бо до тебе навесні я повернусь, мила, — підхоплює батько. Обличчя моєї матері і малого в цей момент треба бачити. Я впевнена малий не знав, що батько взагалі-то любить поспівати. Він сам схиляється над розбитим стаканом і продовжує: — Твої руки я візьму знову в свої руки.
— Не розквітне поміж нас…
— Жовтий квіт розлуки.
