“В яку частину доби має починатися нове життя?
Чим воно має починатись?
Чому воно має починатися, хіба зі старим життям щось не так?
Будь ласка, я не хочу віддавати своє життя. будь ласка…
Інколи це буває жорстоко. Нове життя починається тоді коли про нього думаєш найменше. Його помічаєш в накращому випадку на наступний день, найчастіше через місяць. сидиш біля річки життя, оглядаєшся, розумієш, що бачиш зовсім інше відображення, і річка тече в іншому напрямку, і берег зовсім не знайомий.
Ти змінилася й сама, ти це знаєш та не готова з собою про це поговорити. Не до часу: нове життя. Лише два слова що стають причиною для всього.
Який сьогодні місяць? Нове життя.
Ти снідала? Нове життя.
Як ти? Нове життя.
Ти досі сидиш біля річки, бо це вода — вона залікує всі рани, вона вислухає без заперечень, вона віднесе історію подалі від тебе.
Моя люба друже, я пишу тобі цього листа у минуле, чи майбутнє, що ніколи не настане для нас двох. Я в іншому місті, на іншому березі і в іншому житті. Я залишу цей лист тобі і до тебе біля річки — на випадок якщо ти колись захочеш його прочитати і не захочеш бачити мене. Якщо пощастить, ми зустрінемось на мості. Якщо ні… ;)
Я люблю тебе, ти ж знаєш?”
Мені не стає сил на більше. Я згортаю посмугований папір у трикутник, що більше схожий на нельотну пташку. Здається, так відправляли воєнні листи? Тут має бути написана дата, відправник, адреса. Я не маю нічого, крім ниючого серця. Ви йому пробачте: в нього ввіткнуті болючі уламки. Воно не готове ні пам’ятати, ні забути. В нього є лише одне завдання — перекачувати кров і воно хоча б з ним гарно справляється. Чому? Нове життя.
Його не треба починати, воно починається без твого дозволу, без мого дозволу, воно саме собі дозвіл.
Я досі не пишу нічого на трикутничку. Ти ж знатимеш, що це для тебе? Хіба мені дійсно потрібно тобі щось писати? Ти ж чуєш кожне моє слово, Доле.
Я лишаю трикутничок на зрубаному пні, на котрому щойно сиділа. Я гладжу дерево. Воно холодне і вологе. Вже дуже скоро трикутничок прикриває листя, ніби цей лист завжди був рідний тим. Я йду постійно оглядаючись. Чому?
Нове життя.
Вітер наспівує пісеньку. Шурхіт води стає непомітним. Повітря наповнює легені. Захід сонця, що більше схожий на світанок: без рожевих барв на небі і у тіні заклопотаних дерев. Я йду, йду і йду, дозволяю собі забути хоч на хвилину і дихати — новим повітрям, новим містом, новою річкою. Ніч усе заховає, заховає й мене. Я вийду на доріжку і тоді воно почнеться — увімкнуться нові ліхтарі, залунають нові пісні, і їм досі підспівуватиме вітер.
Це лише один крок, якого я також не помічаю, адже річка, оповита темрявою, вже змила мої сліди. Я не повернусь на цей берег, чи це буду не я. і чи прийде до нього білий дух, я також не знаю. Я знаю, що на моїй дорозі не буде мостів. І здерши горло я співаю.
