Дивний юнак Патрік мешкає в лісі і щороку на зимові свята залишає у покинутому будинку листівку для хлопчика з минулого, в якого закоханий. Але якось, вибравшись у місто, він знайомиться з кимось новим…
Лежачи на спині, я дивився у небо. Нові відтінки білого з’являлися там щосекунди: білий, як учорашній сніг, білий, як папір, білий, як шкіра мерця. Я підняв руку, і біле сонце перетворило мої пальці на тінь. Якби я міг злетіти, то став би тінню повністю.
Вечір повільно випльовував у небо темряву, маленькими порціями, як часто буває взимку. Здається, я навіть бачив, як там, згори, сіра ніч стикається з останніми променями сонця, розбиваючи їх на порох.
Однак багаторічна звичка вітати з Новим роком хлопчика у жовтому вікні не залишила мене. Наступного ранку, незважаючи на тугу по озерному дому, що жерла мене, я вирушив у місто. Кому я подарую цю листівку? Собі самому?
До Нового року, до ночі, коли змінюються епохи, залишалося 6 днів, і всі мої думки були лише про Лайонела. Я дарував йому себе і весь світ, готовий був вигнати з озерного дому дурних прибульців і всі стухлі тіні, і прожити там життя на двох.
