Повернутись до головної сторінки фанфіку: Листівка на Новий рік

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

Лежачи на спині, я дивився у небо. Нові відтінки білого з’являлися там щосекунди: білий, як учорашній сніг, білий, як папір, білий, як шкіра мерця. Я підняв руку, і біле сонце перетворило мої пальці на тінь. Якби я міг злетіти, то став би тінню повністю. Але піді мною – сіра трава, крихка від морозу, вона гострими холодними кігтиками тримає мене, впиваючись у оголену шкіру. Вранці все стає білим: сонце фарбує білим навіть скелети дерев. Земля посилає до мене своїх маленьких багатоногих жителів із трав’яних глибин, каже мені, щоб я встав і жив.

Лежачи на спині, я погладив себе по шиї, по грудях, намалював хрест на шкірі, що перейняла прохолоду. Що це означає для мене? Просто дві лінії, які перетинаються в одній точці. Всі в цьому світі перетинаються, народжуючи нові простори, нові історії, нові обличчя. Я ніби весь час перебуваю в центрі хреста, на перехресті бажань та поглядів, доріг і річок. Гострий холод повітря і жар зсередини Землі перехрещуються в мені.

Я чув, як далеко піді мною вирує червоний вогонь, і він чув мене. Піднімаючись вгору, крізь земну кору, ґрунт і тонкий шар прілої хвої, вогонь землі торкнувся мене, змусив кров текти швидше. Я лежав тепер на полум’яному ложі. Вогонь лоскотав мене, без болю, ніжно, п’янко, збудливо. Я раптом відчув, що мої руки і ноги обплутують м’які, теплі стебла в’юнків. Я не міг поворухнутись, але земля і вогонь пестили, заспокоювали мене. Я повернув голову і побачив своє відображення у краплях талої води на темних травинках. Земля дивилася на мене моїми власними карими очима, розбитими на десятки уламків. Погляд із крапель запитав:
- Ти любиш мене?
- Ти любиш себе? - ось як це звучало.
Я сказав: так.
Мені вже не було холодно – мене зігрівав вогонь землі, жар люблячих карих очей.
- Ти приймеш мене?
Так.

Пути в’юнків і споришу стали тугішими. Повільно лоскочучи шкіру, вони розсунули мої ноги. Я заплющив очі і бачив темноволосого юнака з примхливим ротом, - себе самого - який цілував мої стегна, легко покусуючи, і через хвилини прекрасних, повільних пестощів взяв у рот мій - свій - член.

Я бачив, як земля жадає мене, бачив у цих карих очах. Пружні, вологі від роси листя стискали мене, ковзали по члену вгору і вниз, блискучі пурпурові квіти розпускалися на моїх зап’ястях, литках, в’юнки легенько торкалися шиї, плуталися у волоссі. Я дивився у власні очі, складені з налитого білим сонцем листя, дрібних бутонів та променів світла. Я вигнувся від стріли насолоди, що пронизала мене, коли темноволосий юнак впустив мене глибше, потім відібрав губи і доторкнувся дражливим язичком.

Трава спіймала мене, і через секунду всередину мене вповзли м’які стебла, звиваючись, торкаючись кожного нервового закінчення, зводячи з розуму. Я напружився, але земля прошепотіла:
- Я люблю тебе, Патріку, - моїм голосом, і я потонув у сірих і зелених обіймах. Я рухався вперед та назад, трава рухалася зі мною. Юнак – тепле листя, квіти – стиснув мене міцніше, поки я опускався глибоко на подарований мені землею стовбур. Вони любили мене, як ніхто ніколи не любив.

Я стогнав, кричав, кусав губи, і листя ввібрало струмінь мого сімені, погладжуючи мене, розтираючи все тіло. Мені не буде холодно відтепер.

Тяжко дихаючи, тремтячи від останніх спалахів екстазу, я лежав на спині і дивився в небо. Ранок ставав золотим, крізь біле проривався вогонь небесний. Я чекатиму ночі тут – а може, я піду жити.

    Поскаржитись
    Ставлення автора до критики: Позитивне