Повернутись до головної сторінки фанфіку: Листівка на Новий рік

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

Однак багаторічна звичка вітати з Новим роком хлопчика у жовтому вікні не залишила мене. Наступного ранку, незважаючи на тугу по озерному дому, що жерла мене, я вирушив у місто. Кому я подарую цю листівку? Собі самому?

Перехожі дивилися як завжди – насторожено, пильно, ніби всі знали моє ім’я та бачили мої сни. Підняти комір пальто вище, приховати від них обличчя повністю я не міг, і доводилося ловити косі слизькі погляди і відкидати їх назад. Я був чимось середнім між сільським недоумком і місцевою легендою – дивна істота, яка живе в лісі, начебто людина, але… аж надто дикі очі, довге сплутане волосся, схоже на гриву звіра, одяг як з чужого плеча вічно в бруді і листі, і …щось давно не видно його батьків…

До книгарні я добирався майже бігцем, а шепіт пліткарів ляскав мене по спині. Звісно, за скляними дверима, розмальованими сніжинками,  порятунку не було. Але тут продавалися листівки.

Одна мені сподобалася одразу: дім, схожий на озерний, мерехтить вогнями з-за високих сосен, до нього по снігу йдуть дві постаті – доросла та дитяча, везуть на санчатах ялинку. Таке тепло випромінювала ця картинка, обрамлена хвойним зеленим. Я вже потягнувся за нею, але через секунду картка опинилася в іншій руці, блідій, одягненою в шкіряну перчатку без пальців. Довелося підвести голову та подивитися на викрадача.

Сяючі зелені очі пронизали мене наскрізь. Пасмо, що вибилося з-під чорної шапки, було яскравіше за сонце, яскравіше за те…

А хто взагалі жив п’ять років тому в озерному домі? Видіння, тінь, я навіть не пам’ятаю його достатньо добре. Я тану тепер від цього погляду, від сузір’їв, схованих в цих очах. Я… зрадник? Я готовий віддати своє серце цьому хлопчику, лише одного разу подивившись у його дивовижні очі, в яких, схоже, зірки очікують дня…

- Гарна картинка, - сказав він, усміхнувшись до мене. – Шкода, одна лишилася.
Я мало не втратив дар мови. Він – говорить зі мною?
- Забирай, - тихо сказав я.
Він чи не почув, чи не вважав за потрібне звернути увагу, і раптом, оглянувши мене з ніг до голови, повідомив:
– А я про тебе чув. Тебе називають Вовком, га?
- Моє ім’я Патрік, - сказав я голосніше, і вийшло якось похмуро: безглузді казки випереджають мене.
- А я Лайонел, - сказав хлопчик, посміхаючись дружньо. – Я знаю, твій будинок поряд…
«Все ти про мене знаєш», - промайнула в голові нервова, зла думка, - «старий будинок у лісі, вовчі стежки, незрозуміла сімейна історія… Розкажи мені всі ці легенди…»

Але тут хтось із вулиці покликав його, і він віддав мені листівку, збираючись іти. Ні, ні, кажи що хочеш, тільки дай подивитися на тебе!
- Візьми, мені все одно нема кому її подарувати, - сказав він.
Я гарячково вигадував привід для нової зустрічі.
- Лайонеле, ти… - голос зрадницьки збивався, - будеш на площі в Святвечір? Там все місто…
- Тепер прийду. Гаразд, час бігти. До зустрічі, Патріку.

Вийшовши з крамниці з листівкою, яку щойно тримали його пальці, я рвонув до лісу, підстрибуючи від радості, і слідом за мною летів перший зірчастий сніг.

    Поскаржитись
    Ставлення автора до критики: Позитивне