Ти ніколи не хотіла пити через свого вітчима, але я хотіла б пропустити з тобою пляшку дорогого вина.
Заплющую очі та уявляю той вечір: темно, світломаскування, тому ми запалили свічки. Старі церковні, вони стояли у двох чашках, аромат був не дуже приємний, але, на щастя, він перебивався запахом смаженого м’яса та свіжістю латукового салату.
Звичайно ж ми заварили чаю, бо опалення досі не ввімкнули, хоча температура на вулиці була нижче нуля. Ти завжди пила навіть найгірший чай, бо тобі сам по собі він подобався, я ж мала нездорову звичку глушити їм бажання їсти, через це він став для мене огидно-солодким. Недостатнім для відпочинку, недостатнім ні для чого, я любила пити теплу чи гарячу воду, але той чай, який ти запропонувала мені, був найсмачнішим та найтеплішим, відчуваю, що зігрілася на все життя.
Вперше (і по сей день) думаю про чай, як про грілку, дуже актуально для реалій в яких нам приходиться ні, не жити, виживати.
А ще, я не уявляю, як можна так повільно ходити!
Моя хода – швидка, настільки, що часом повітря в грудях стає і задихаюся, але ти ходиш повільно, уважно роздивляючись навкруги. Мені б не вистачило терпіння на це, під час прогулянки я завжди надягаю навушники та поринаю у думки, котрі перегукуються з майбутніми сюжетами.
Очі мої ніколи не змогли б відмітити красу старої забудови чи помітити кота у вікні, як зробила це ти, бо коли йду, здається, що не бачу нічого, окрім танцюючих під музику слів. Можливо це питання віку, бо ти старша, а можливо характеру чи щось ще таке про що ми ніколи не задумувалися. Несуттєва думка, котра виникає ні звідки й губиться ні в чому.
В будь-якому випадку, мені дуже подобається з тобою гуляти, хоч ми робимо це доволі рідко і це не є чимось поганим, бо для нас обох приємніше залишитися вдома.
Ти показала мені Миколаїв і його околиці, я не народилась там, але мій дім не там де я народилася, власне. Намагаюся берегти відчуття дому в собі, вся Україна – моя люба материзна та дім, я можу оселитися в будь-якому її куточку й відчувати себе затишно, з тобою я відчуваю себе ще краще. Як переселенка, проїздом була у Дніпрі, Хмельницьку, Кривому Розі, Білій Церкві, перш ніж з Донецьку перебратися до Чернівців, тепер, ще й у Миколаєві, тільки добровільно, без страху та відчуття ніби щось таке важливе залишилось позаду, таке забуте та водночас дуже важливе.
Одного дня, я задала собі питання, чи хотіла б зустрічатися з тобою, але дуже скоро отримала дві відповіді:
Перша – наші відносини занадто близькі та занадто щирі для цього, в них є багато «занадто» та «замало», щоб вважати романтичними, ідеальними вони були для найкращої (для мене і тебе) дружби. Я б не хотіла, щоб наше спілкування було навантажене суспільними правилами романтики, ми ці правила побороти не здатні, бо вони занадто глибоко сидять у нас і на виправдання соціально унормованої картини «стосунків» нам прийшлося б витратити більше ресурсу, ніж на саму любов.
Друга – для мене, ти занадто авторитетна. Тому наші відносини скоріше сході на відносини старшої і молодшої сестер, проте діло не у віці, а у тому, наскільки сильно я тебе вшановую. Щоденно ловлю себе на думці, що, якби ти не ділилася зі мною тими чи іншими думками, я б не мала своїх. Розмови з тобою дають мені ґрунт, сьогодні відчуваю, що міцно стою, що ні один вітер не зможе похитнути тіло, але мої ноги не вґрузли в землю, не стали її частиною, їх не тримають коріння дерев чи щось, що заважає мені рухатися, я можу змінювати свої думки та переконання, можу бачити ситуацію з іншої точки зору, це не означає щось погане, це, як ти пояснювала, – розвиток.
Не міняє своєї думки лиш той, хто не чує інші. Правда?
Думки, загалом, цікава річ. Немає думки неправильної чи правильної, як і будь-яких правильних/неправильних речей, але є ті, що можуть зашкодити. Є думки, існування котрих шкодить розвитку та суспільству, як, наприклад, думка, що ти можеш заподіяти комусь шкоди чи дискримінуєш ту, чи іншу групу не винних людей або тварин через стереотипи приписаній цій групі соціальним устроєм. У нашого суспільства хворі думки, навіть якщо раніше вони були ще гіршими. Одного разу, я сказала тобі, що хотіла б змінити це суспільство, на що ти сказала, що я достатньо дурна й не вмію берегти себе. Навіть зараз, приймаючи твої слова і розуміючи, що ти хотіла цим донести, але все ще вважаю, що хотіла б перебудувати суспільство, або, хоча б захистити в ньому жінок та дітей. Але ніколи не матиму сил на це, звичайно, я зроблю все можливе, але не більше, принаймні, поки не зможу вилікувати свій депресивний розлад.
Мій максималізм іноді навіть мене виводив на погані емоції, не кажучи про тебе, але ти приймаєш це.
Соціальність. Іноді мені (рівно так само як і тобі) не хочеться спілкуватися з іншими людьми тільки за наявності іншої думки у неї, але такі думки шкодять мені, як жінці, тому логічно що я не хочу бачити те, що робить мені зле. Я не помилюся, якщо скажу, що хотіла б знищити всіх інакодумців, залишивши в живих лишень маленьких копій себе. Певно, якби я була королевою якоїсь країни, то була б тиранкою, бо все ще покладаюся на інтуїцію й емоції, мене легко обманути, але при тому, я є людиною, котра легко розуміє емоції інших. Ти ж, в свою чергу, раціональна. Палаєш бажанням відкинути емоції та прийняти правду тверджень чи хибність. Ти не любиш помилятися, як і всі ми, але робити це – важливо. І ти, і я розуміємо це.
Пам’ятаю, як ми познайомилися через команду перекладу, ти була там безпосередньо довше та майже заміняла головну адмінку, але я теж стала цінною працівницею, час, який я провела там, з тобою та багатьма українками, що працювали над поширенням українського контенту – був одним з кращих.
І хоча ми пішли звідти майже одночасно, це все одно залишилося в нас. Я рада, що зустріла тебе там, я рада, що подала ідіотську заявку на набір адміністрації в спільноту й допускала найгірші орфографічні помилки, бо на той момент ще не могла писати українською грамотно. Також, я вдячна всім сваркам, які у нас були чи могли б бути, вважаю, що без них ми бачили б одна одну «безхарактерними» (не хочу навішувати на тебе цей ярлик, але принаймні я б так подумала). Я рада, що ти відгукувалась на мої пропозиції й активно спілкувалася зі мною, висловлювала свою чесну думку та почуття, ділилася досвідом.
Одного дня, ти попросила мене, у випадку, якщо я не захочу з тобою більше спілкуватися, написати про це тобі. Хоча б одне пряме речення. Ти б не хотіла пускати всю нашу історію на «мовчазний терор» і я впевнена, що теж.
Тому пообіцяла, що напишу.
Звичайно, у той момент ця думка неймовірно налякала мене, бо й уявити не могла не бажала усвідомлювати, що все може скінчитися. Як я помічаю за собою зараз – кінець це те, чого я боюся найбільше. Наче від цього залежить моє життя, тримаю власно вигаданих персонажок та персонажів поруч з собою навіть не думаючи, що їхня історія скінчиться, навіть зараз, пишучи це, не уявляю, що тому пориву думок, що в мене є, прийде кінець.
Таке важке слово оце «Кінець».
Воно занадто різке, занадто остаточне, занадто грубе і в той самий час таке страшне. Що таке кінець? Чи хочу я його, бо ти його, знаю, хочеш, очікуєш, приймаєш.
Мені подобається те, як ти говориш про себе, тільки ти можеш так кришталево правильно описати відчуття безпорадності та відчаю, а ще, коли я сказала тобі, що намагаюся виписувати твої цитати та гарні слова, котрі можу почути лише від тебе, як от «журбуюся», ти здивувалася.
Твої думки – прямі, грубі, цілісні та такі..смачні? Для мого мозку точно.
Якщо це все і закінчиться, то я хочу мати впевненість, що зможу відпустити тебе з усмішкою. Тупа «банальщина», знаю.
О так, щодо вина.
Мені найбільше подобається грузинське, але я купила б будь-яке дороге. Не хочу дозволяти собі отруїти тебе сильним смаком спирту, який ти не любиш. Головне не рожеве. Ніколи не любила рожеве вино, а якщо не вийде придбати вино – шампанське буде ще кращим варіантом, не газоване, щоб ефект сп’яніння настиг нас повільно. Ми будемо довго розмовляти про все, а якщо «все» вже обговорено, то підемо по другому колу чи придумаємо власну мову, якою можна говорити лише про своє.
Саме так все і буде.
Відгуки