pardonne-moi ce caprice d'enfant

Коли Джухо, за якимось невластивим йому імпульсом, купив на старій, що пропахлась з ніг до голови пилом книг і потемнілим сріблом чайного сервізу, барахолці пошарпаний щоденник, то й не підозрював, що його подорож в Штутгарт пройде зовсім інакше, ніж він уявляв.

 

Втомлений старий, який завідував усіма речами, сидів тоді в тіні дуба в тихому скверику недалеко від орендованої квартири: два повороти вздовж старовинної бруківки і кілька метрів углиб парку, повз акуратний газон з горобцями, що стрибали по невисохлих калюжах. Якраз до приїзду Джухо почалися дощі і почалась осінь, і він тоді мирно прогулювався у пошуках нової парасольки, адже улюблена синя, з дерев’яною ручкою залишилась вдома, в Кореї.

 

Продавець того дня ввічливо посміхнувся і, швидко буркнувши пару фраз німецькою, продовжив і далі вирішувати щось схоже на судоку. Не те щоб Джухо був великим поціновувачем барахолок: у нього в кімнаті і так сміття зазвичай вистачало, а купувати старовинні речі, щоб і ті опинились під завалом паперів, порожніми упаковками з-під їжі та горою немитих чашок після чергової статті, яку не завадило б почати робити раніше, ніж за добу до дедлайну, було б не зайвим. У професійному хаосі знайшлось місце лише для фотокамери для вільного часу і для кількох класичних книг з твердою палітуркою. Можливо, Джухо вирішив, що поповнення на полицю можна знайти і на затхлому столі, біля якого дядечко, вимазаний синім чорнилом, вдумливо виводив цифри.

 

„Фауст“, „Парфумер“, „Гра в бісер“ і півдюжини копій книг Еріх Марії Ремарк. Звичайно німецькою, і, прогорнувши пару найближчих, Джухо побачив, що майже всі видання років 50-х, якщо не раніше. Хіба що одна книга була непідписана. Вона хоч і виділялась серед інших шкіряною обкладинкою, але лежала з краю, притиснута старим потертим фотоапаратом, ніби всі надії продати її у старого зникли давно: головне, щоб фотоапарат викупили, та й коштує він напевно більше, ніж тепер було зазначено.

 

Спішно оглянувши з усіх боків, назва книги так і не знайшлась, лише чорнильна пляма на шкіряному корінці. Тож Джухо, акуратно відставивши фотоапарат, який жалісно рипнув корпусом (від чого тривожно кольнуло в грудях – головне не зламати), узяв у руки книгу, пробігаючи пальцями поверх давніх потертостей. Кілька розводів від чорнильниці і переплетення подряпин близ країв наштовхнули на думку, що в долонях Джухо тримав не книгу, а чийсь щоденник, ще до того, як за громіздкою палітуркою, на першій же сторінці, з’явився друкований напис „Un journal“.

 

Яке ж було здивування, коли за французькою назвою по аркушах углиб зошита було виведено корейські літери, які на мить здалися незнайомими. І за зацікавленим поглядом збоку, Джухо зрозумів, навряд чи старенькому продавцеві колись вистачило інтересу і часу, щоб перекласти навіть першу сторінку, але чужий погляд змінився на радше задоволений, адже здавалося, що непотрібний щоденник нарешті знайшов свого господаря. Джухо, правда, так ще не вважав.

 

Недбало написаний текст на вицвілих лініях після першого перегляду мало, що міг сказати (та й почерк був не найакуратніший). „Відпустка“, „квитки“, приїду“: немов чийсь забутий щоденник, нічого незвичайного. Але вирішивши від цікавості прогорнути, щоб подивитися чи до кінця є нотатки (чомусь Джухо хотілося дізнатися, чи є хтось на цьому світі, хто закінчує свої щоденники, а не закидає через тиждень), між сторінок вислизнула фотографія. Вона неквапливо впала до ніг, демонструючи вузлуватий підпис зі зворотного боку: над ним явно постаралися краще, ніж над записами. І як тільки Джухо присів, то зміг розглянути вже зовсім іншим почерком написане: „Париж, зима 1935. На згадку моєму близькому другові.“

 

Акуратні, округлі літери відгукнулись якимось несподіваним смутком. Пройшло вже стільки років відколи фотографію проявили. Куточки обдерлися, а по лініях згину жовтизна проявилась навіть більше, ніж хотілося б. Джухо не поспішав подивитись на фото, затягнутий в роздуми, а чи зустрілися ще колись власник щоденника та автор підпису. Чи так залишилася вірна пам’ять близького друга, і чи довго не стирала вона спогади про ту зиму в Парижі. Йому чомусь хотілося сподіватись, що так.

 

Врешті-решт підібравши з землі фотографію, Джухо дбайливо обтрусив її від дорожнього пилу, що встиг припасти, і наважився розгорнути. Все думалося, як склалась доля незнайомих йому людей, що думка купити щоденник більше не здавалась такою абсурдною. Але в мить думок не залишилось і зовсім, бо коли погляд Джухо зачепився за чорно-білі постаті на фото, по загривку пройшло холодним тремтінням: на знімку він впізнав самого себе.

 

Джухо стояв у світлі ліхтаря в засніженому провулку з піднятим коміром пальто, трохи зморщившись від холоду, а поряд з ним був невідомий хлопець, який широко й тепло посміхався, тримаючи чужий лікоть, мабуть, щоб не посковзнутись. Снігопад сірими крапками зворушливо відгукувався на тлі незнайомих будинків, і тільки коли долоню мокро вколола крапля дощу, що тільки починався, Джухо зміг поворухнутись.

 

Груди, як і раніше, стискало незнайоме почуття: суміш нерозуміння, смутку і десь навіть страху. У голові крутилося мільйон запитань, але одне було набагато голосніше за інші: якщо Джухо занесло на інший кінець материка, за десятки тисяч кілометрів від Штутгарта, то де тоді людина, схожа на незнайомця зі знімка? Залишки здорового глузду все ж таки намагались твердити, що це міг бути дуже продуманий квест від його друзів, щоб звести з хлопцем з фотографії, але його друзі були вічно зайняті роботою і не стали б для такої дрібниці їхати за ним до Німеччини, скоріше б просто скинули сторінку в Інсті і дуже довго переконували написати.

 

Старий збоку поспішно накривав якоюсь клейонкою стіл, намагаючись приховати від прохолодного дощу антикваріат, а Джухо, тільки коли крапля доторкнулась до його носа, зрозумів, що так і не встиг купити собі парасольку. Він не дійшов всього один поворот до магазину. Зате зміг поспішно купити щоденник, простягаючи купюри продавцю, що помітно розвеселився і чомусь дуже наполегливо радив забрати той самий старезний фотоапарат на додачу. Купівля ще й такого старовинного барахла здавалася зовсім непотрібною – адже в Джухо вдома є куплена всього рік тому професійна камера з набором лінз, але нічого не залишалося робити, як віддати п’ять євро і бігти крізь завісу дощу додому, жертвуючи своєю джинсовою курткою, щоб акуратно загорнути камеру із щоденником. Здається, дядечко щось крикнув йому наостанок про щасливу подорож.

 

З важким стукотом впавши на ліжко, залишаючи вологі плями від мокрого волосся, Джухо, що захекався і трохи втомився, приліг лише на хвилину перевести подих, щоб незабаром зірватись до свого ноутбука, відставленого на край скрипучого журнального столу. Важливо було дізнатися, де в цьому промерзлому дощем місті можна було знайти місце, щоб оцифрувати кадри з плівки, адже продавець наостанок встиг ненароком обмовитися про заповнену фотографіями камеру. Надія, що на знімках буде той же незнайомий хлопець, наївно гріла думки все ж таки знайти якусь підказку. Адреси в щоденнику, після швидкого огляду пари перших сторінок, і близько не було, тільки нечіткі Париж і Штутгарт і жодних імен. Власник явно навмисно уникав їх, наче боявся, що щоденник може потрапити до чужих рук.

 

Що сподівався знайти на знімках Джухо, до кінця і йому не було зрозуміло, скоріше сліпа надія на хоч щось; крихту, яка змогла б вказати на те, що за людина була з ним на фото, і що сталося з цими двома. Сумніви, що на знімках буде сам Джухо (ім’я двійника так і не знайшлося) або його близький друг після довгих роздумів поменшало. Продавець аж надто переконував взяти фотоапарат (і домігся свого, судячи з непотрібної речі в руках). До того ж, чомусь правильно виглядали разом щоденник з камерою, і здавалося, що подряпини були залишені немов одним власником, трохи незграбним у своїй обережності.

 

Клацнувши корпусом, кришка піддалася і на коліна впала стара, з часом поруділа касета. Плівка не пошкодилася – найголовніше, це ж сказали Джухо вже у фотоцентрі, який виявився неподалік головної площі (добре, що не на іншому кінці Штутгарта; гілки метро він встиг освоїти лише у своїй частині міста). Люб’язна дівчина простягла з усмішкою флешку, коли через пару хвилин закінчила, і ненароком кинула комплімент „симпатичному хлопцеві“ Джухо, але той не вловив біглу фразу німецькою і зірвався додому через затхле метро, ​​по слизьких мощених тротуарах біля будинку; невисохле до кінця волосся намокло знову. Думки всі були не там і не ті; не в Штутгарті і не про погоду, а про себе з невідомим хлопцем і здається, що у Парижі.

 

Той самий Париж очікувано з’явився на оцифрованих знімках вже на квартирі, і дихання перехопило до болісних поколювань. Майже на кожній фотографії були двоє: усміхались десь під квітучими білими акаціями в парку, на іншому кадрі – кидались пожовклим листям одне в одного, і багато-багато інших завмерлих сцен. Пори року на знімках змінювались, як і локації, але незмінними залишались двоє чоловіків, які завжди посміхались.

 

Джухо здається, що забув як дихати, коли дістався останнього знімка. Єдиний кадр, де не було його, тільки невідомий хлопець. Той був весь розпатланий, закутаний у масивний картатий шарф, і незмінно зворушливо посміхався, але цього разу дивився наче крізь камеру (за відчуттями – кудись на фотографа). Джухо і не помітив, що вже дуже довго розглядав кадр, помічаючи з кожним разом все нові й нові деталі: м’яку ямочку на щоці, світлий блиск в очах, як тепло примружувалися ті від посмішки… Щось до втрати пульсу знайоме, за яке Джухо намагався вчепитися у спогадах, але яке жорстоко витікало крізь пальці; ніби він намагався зловити сонячного зайчика: пальці обдавало примарним жаром, але вхопитися не виходило.

 

Лише згодом погляд привернула сама локація знімку: тераса кафе. Люди позаду сиділи у світлих пальтах, швидше за все був початок осені. На скляних дверях на вході були розводи від дощу, а трохи вище, на натягнутій тканині виднілася вузлувато виведена назва кафе.

 

Ось воно.

 

Серцем пройшовся болісний стукіт. Назва так чітко була видна на фотографії, що Джухо в легкістю зміг розібрати літери і вбити в пошуку «Les Deux Magots». У скронях залишився тільки білий шум, коли за першим посиланням він побачив діючу адресу і те саме кафе зі знімка. Здається, до рядків про улюблене місце проклятих поетів так і не дочитали.

 

Поспіхом у сумку полетіли лише документи, ключі від орендованої квартири та новопридбаний щоденник. Квитки в один бік і абсолютно ірраціональне бажання зірватися до Парижа, на площу Сен-Жермен-де-Пре номер 6, у старе кафе на розі навпроти колишнього абатства. Джухо ніколи не діяв імпульсивно, але чомусь уже біг повз центральний парк у бік головного вокзалу, запізнюючись на потяг (що вже говорити про запізнення), а застрибуючи у вагон, коли до кінця відбуття залишалося п’ять хвилин, він лише м’яко посміхнувся: як наївно і по-дитячому той зараз вчиняє, але здоровий глузд й далі міцно спав. Подумалось, що той заснув ще в Сеулі, поряд із залишеною улюбленою парасолькою.

 

Місце біля вікна з видом на вічний дощ, телефон на беззвучному режимі і чотири години поїздки попереду, а всього була година дня. Коли Джухо вранці писав друзям, що прогуляється містом і можливо продовжить читати «Смерть - справа самотня», то явно не очікував поїздки до Парижа з чужим щоденником у руках. Тримати той у долонях було так правильно, але в той же час ніяково: людина з минулого старанно уникала імен, розуміючи, що хтось таки прочитає його вивернуту навиворіт душу без розпізнавальних знаків, а тепер на неї дивиться зовсім незнайома людина зі схожим обличчям, шукаючи своїх відповідей. У кожному витку літер струменіли виплеснуті емоції та почуття, на вицвілих сторінках був не простий щоденник, а ніби збірка листів, які ніхто не збирався відправляти, залишаючи всі спогади чорнилом собі.

 

«28.01.1939р. Навіть не знаю з чого почати…

 

Так безглуздо, справді? Стільки упирався при тобі, але все ж таки купив на вокзалі перед від’їздом собі щоденник, як ти і радив. Сподіваюся лише, що головне – розпочати, а далі саме піде. Починати завжди так складно? Ось знатимеш, що я зараз сиджу в своїй кімнаті і посміхаюсь, як розуму позбавлений, перед порожніми листами. І ти теж посміхатимешся, коли прочитаєш це, я певен! Але покажу тобі щоденник, на жаль, лише при зустрічі; не довіряю цим телефонам. Як теж військовий, ти мусиш мене розуміти. Та й відпустку вже випросив на вересень. Хоч і чекати неймовірно довго, але осінній Париж я шалено люблю і готовий чекати. Як і тебе… Навіть писати про свої почуття тяжко, але в тебе завжди виходило говорити про них так легко… Я готовий навчитися! Тому що ти заслуговуєш набагато більше «кохаю», ніж я коли-небудь промовляв тобі у відповідь. І я не спокутаю свою провину, навіть якщо заповню всі сторінки до кінця лише одним твоїм ім’ям…

 

…29.01.1939р. Я багато думав, з чого почати записувати свої спогади, які не хотілося б втратити з часом, але їх так багато, що думки розбігаються. Хоча вони всі про одного тебе. Я не збрешу, якщо напишу, що готовий забути своє власне ім’я та дату народження, аби пам’ятати тебе і Париж. Хоча знаєш, не потрібний мені цей Париж! Я не любив би його без тебе в ньому. Адже хто б тоді мене водив по Сіте: я навіть на цьому клаптику землі посеред Сени можу заплутатися (ти так і сказав колись, що лише я такий один, який зміг заблукати в саду за Нотр-Дамом, і довго-довго сміявся в кафе біля старої каплиці), що вже там про павутину інших вулиць. Завжди дивувався, як ти їх усі пам’ятаєш. Може ти таємно ночами запам’ятовуєш карти, щоб потім дивувати мене чарами всіляких вуличок, які знаєш, здається, що тільки ти один в цьому світі? А навіть якщо і так, я все одно завжди думатиму, що ти просто майстерний фокусник з невеликою туристичною картою в кишені…

 

…25.02.1939р. Тепер я цілком зрозумів, що слова мають властивість матеріалізуватися. Ти завжди називав мене безнадійним романтиком, навіть за найдрібніші та найнезначні вчинки, і ось я ним став. Задоволений, мабуть. З безмежною теплотою згадую щоразу перед сном Париж і тебе. Пишу щовечора сюди і немов по клаптику відтворюю кожну зустріч, кожен день і кожну ніч проведену поряд, кожен дотик. Іноді уві сні мені насправді здається, що ти гладиш мене по волоссю. І щоразу мені боляче прокидатися на самоті. Сподіваюсь, що ти згадуєш про мене не так часто, як я про тебе. Не хочу думати, що тобі досі страшенно болісно переживати розставання.

 

 Але найбільше сподіваюся, що ти не зірвешся до мене, як минулого разу. Я, як на зло, тоді затримався в штабі, а ти мовчки чекав весь день мене під дверима у грозу, якою тебе зустрів Штутгарт. Я ввечері вибачався і вибачався, і навіть незважаючи на твою м’яку посмішку, не впевнений, що вибачився достатньо. Залиш краще нам більше часу у твоєму Парижі; мій Штутгарт і в найбільш сонячні дні вкритий задушливою тугою, хоч би як ти не переконував мене. Тою краплею лагідного сонця в цьому непроглядному гірському тумані був тільки твій ніжний погляд і посмішка, яка вночі супроводжує кожен мій сон. Mein Heil und mein Fluch…

 

…31.03.1939р. А ще не хочу собі зізнаватись, що дещо навіть забуваю. Наприклад, нашу першу зустріч згадую лише уривками. А здавалося б, маю пам’ятати все життя. Згодом залишилося тільки збентеження та щире каяття за пролиту на твій новий кітель каву. Ти так мені і не зізнався, що кинув тоді ледь чутно французькою, і навіть гідно вивчивши його, я так і не розумію, що ти продовжуєш говорити. Я пропускаю всі слова повз мене, задивляючись на твій впевнений вираз обличчя: так видно, яка мова тобі ближче. Мелодійні слова з твоїх вуст звучать настільки приємно, що хочеться засинати, слухаючи, як ти спеціально читаєш вголос „Пригоди барона Мюнхгаузена“ французькою, щоб задіти мою любов до німецької класики, але я міг би спалити оригінали рукописів Гете і Шиллера, доводячи всім, ті були французами, аби щоранку чути, як ти називаєш мене „mon ange“. Від ангела в мені правда тільки білий костюм, який у нашу першу зустріч дивом не постраждав…

 

…02.04.1939р. Знову сів перед сном заповнити щоденник, але вирішив цього разу почати зі скарги. Мій новий дворецький, гер Майєр, дуже неприємна особистість. Це єдина твоя порада, яка не спрацювала як треба. Так, більше я не почуваюсь одним у домі, але самотність нікуди не поділася. Я не витримую його присутність на своїй кухні від слова зовсім, але ніхто більше не погоджувався на цю посаду.

 

Не поспішай мене подумки критикувати! Якби ти з ним познайомився, то зрозумів би про що я і перестав би назавжди скаржитися, що фрау мадемуазель Рішар всього лише не вміє готувати шарлотку і іноді трохи більше лізе в чужі справи, ніж потрібно. Свята жінка в порівнянні з цим зарозумілим кретином. Від чогось згадалося, як ти ховав мене від неї в шафі (прибиральниця вона не найкраща, я тоді надихався кімнатного пилу на все життя), але сам безглуздо переплутав ґудзики. Переплутав не я, але саме мене потім ти дражнив «чарівною дамою», як вирішила тоді мадемуазель Рішар. Напевно ми виглядали з боку більш ніж комічно, mein Herzchen…

 

…27.06.1939г. Був із колегами сьогодні в театрі, але не міг позбутися думки, що театр без тебе не можу абсолютно уявити. Ти вбачаєшся мені за кожною оксамитовою шторою, за кожною античною колоною і за кожним поворотом мармурової підлоги. Може я так скучив, що починаю божеволіти? Схоже на правду. Адже коли йшла постановка, я через силу змушував себе дивитися на сцену, щоб не почати виглядати тебе на сидіннях. Навіть не питай, що за балет. Здається, «Лускунчик» або «Попелюшка», хоча на сцені мені примарно бачилася «Жизель», на яку ти мене колись затягнув.

 

Я не людина мистецтва, та й ти теж, але чомусь я бачив у твоєму погляді безмежну захопленість від усього дійства на сцені. У тобі вона лилася через край і заповнювалася з шурхотом пачок і рухом пуант по сцені. Музи театру прокляли б мене, якби довідалися, що з усієї «Жизель» найбільше в моїй пам’яті залишила слід не смерть героїні, а поцілунки з тобою в нішах театру в перерві між актами. Дуже шкода, що твої губи насправді не такі солодкі, якими я їх уявляв. Мені здавалося, що вони повинні бути на смак як яблучний пиріг, який ти завжди їж із чашкою кави вранці: з присипкою із цукрової пудри. Виявилося інакше, але я не розчарований ні в якому разі. Вони зі смаком усіх моїх таємних думок, яких тільки ти один можеш дістатись.

 

Я ніколи не втомлюся тебе цілувати. Ти вже чув: усміхнувся, як завжди, і сказав, що мої голки вже так помітно обсипаються. Соромно зізнаватись, але з тобою їх ніколи й не було.

 

…01.06.1939р. Кохання моє, мені дуже, дуже шкода. Тільки сьогодні дізнався, що мою відпустку перенесли на невизначений термін. Так довго чекати і не побачити осінній Париж, не побачити тебе здається зовсім каторгою. Завтра планується важливий збір, ось на ньому ще раз обмовлюсь про свою законну відпустку, тож продовжуй виглядати квитки на вересень! Незабаром я побачу і тебе, і ненависну тобі Ейфелеву вежу. Головне дочекайся мене, прошу!

 

Надворі тепле літо, а я чомусь думками взимку 1935 року. Може це сонце так припекло, а може розлука, що незаплановано затяглась, так впливає на мене, але я згадую ті скрипучі кучугури, твоє чорне пальто і мій картатий шарф. (Чи зберігаєш ти його ще в себе?) Хоча, я брешу. На тлі білого снігу та морозних зоряних ночей у пам’яті залишилась тільки твоя ясна посмішка.

 

Перечитую абзац знову і знову, але розумію, що так і не навчився гарно писати, не бути мені проклятим поетом. І так себе я прокляв і тебе на додачу, дозволивши нести зі мною цей тягар. Ховатись по кутках, відстрибувати один від одного від кожного скрипу сходів, у таємниці триматися за руки і при вимкненому світлі лампи шукати чужі губи – ти заслуговуєш набагато кращого, і я ніколи не повірю, що тобі неважливо. Ти скоріше… звик? Але я пам’ятаю, як горіли твої очі, коли того вечора мій знайомий зайшов за поворот до себе додому, і ти, кілька разів з обережністю обернувшись на всі боки, повів мене вальсом далі вулицею. Твоє неосяжне серце тісниться в коморі моїх можливостей, але ти вдаєш, що щасливий; а я дурний егоїст, бо вірю в це щоразу, не дозволяю піти і люблю тебе у відповідь. Кохаю. Aime. Liebe. Головне дочекайся, моє зимове сонце.»

 

І далі тільки незаповнені пожовклі листи, з яких практично стерлися з часом сині смуги. Джухо в зневірі перегортає сторінки, але дива не трапляється. Та ж незавершена порожнеча. Проминає думка, що, мабуть, ніхто не закінчує свої щоденники.

 

Він переглядає останній запис знову і знову. Жодних підказок не з’являється. Складно шукати краплю раціональності в потоці чужих (або своїх) плутаних почуттів. Але раптом погляд чіпляється за дату. З гучним тріском щось усередині клацає, і як би не хотілося, це не сусід збоку знову натискає на кришку термоса, вкотре за поїздку; звук у скронях схожий на розбите кісточками пальців скло. Тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятий. Німеччина. З’являється купа жахливих думок, в яких тільки одне ясно напевно – Джухо так і не випросив свою відпустку.

 

За вікном краєвид став до смутку однотипним: безкраї поля, прямі смуги доріг та поодинокі дерева. І дощ, і дощ, і дощ. Наче він тягнеться за потягом із самого Штутгарта сірими непроглядними хмарами. Сусід у навушниках збоку мирно дивиться якийсь фільм про Нью-Йорк з Вайноною Райдер, і Джухо згадав би назву, але відкрито дивитися буде непристойно, та й морально він не готовий до розмов (з кимось крім себе з минулого).

 

Джухо здається, що він дедалі більше розуміє власника щоденника. Адже в напівдрімоті свідомість йому малює не мокрі калюжі і пожовкле листя, а холод, що поколює обличчя, і безперервний снігопад. Легкими кроками його кружляють уздовж вузької вулички по ковзкій бруківці, і ледь чутно звучить «раз, два, три». Чужий заливистий сміх майже справжній і здається практично реальним, а за відчуттями знайомі руки тепло підтримують спину. Долоня, що ще не встигла змерзнути, як і завжди, намагається вже так звично відігріти крижані пальці. У нього й справді сонячна посмішка, що в змозі оживити навіть найбільш бездушну ніч, у змозі в світлі одного лише ліхтаря розмалювати теплими фарбами дорогу до дому, у змозі зігріти не тільки руки, а й душу військового, що давно встигла зачерствіти.

 

Його незграбність вели за собою в танці додому, без роздумів виливаючи свої почуття у примружених усмішкою очах, а Джухо ледве відчутно брався за чужу долоню, сподіваючись, що так буде легше її відпустити, але, як на зло, за неї трималися тільки міцніше. І падали вони в кучугуру біля вхідних дверей разом.

 

Джухо навіть і не помітив, що встиг заснути, і тепер його легко тряс той самий сусід, бурмочучи ламаною англійською щось про кінцеву. Від одного скорого погляду за вікно серце Джухо ніби впізнало той Париж із щоденника. Наче він не вдруге в житті на східному вокзалі, а їздив сюди все життя. І всюди, в кожному темному пальті, здавалася примара минулого з найріднішою посмішкою.

 

Руки по-зрадницькому тремтіли, майже вириваючи з автомата квиток на метро, ​​на пряму лінію до площі Сен-Жермен-де-Пре. Десять хвилин у напівпорожньому вагоні вкрилися напівпрозорою пеленою, і пізніше Джухо вже й не згадає, що робив тоді. Може, писав друзям або нервово прокручував стрічку новин, а може раз на півхвилини перевіряв час у телефоні, а потім з гіркою усмішкою вимикав екран, згадуючи, що він нікуди не поспішає. Його ніхто не чекав у Парижі, але він уже тут, зривається з місця, як тільки бачить, що приїхав на потрібну станцію і біжить вгору, вгору сходами до виходу.

 

У щоденнику жодного разу не згадувалося про старе абатство на розі, але він його знає і знає не з картинок в інтернеті – відчуває, що знає серцем. Джухо біжить уздовж білих смуг на дорозі, лише краєм ока звертаючи увагу на світлофор: він дивиться тільки на розмиту поганим зором вивіску на темно-зеленій тканині. Офіціанти снують ще незаповненою терасою, а у Джухо очі сльозяться від усвідомлення, що він таки дістався того самого кафе.

 

Він окидає поглядом навколо столів на вулиці і намагається роздивитись відвідувачів усередині через скляні двері, безглуздо сподіваючись знайти вже знайому чорну маківку з фотографії. Проте, безуспішно. І в грудях починає здавлювати задушливе почуття розчарування. А на що він сподівався? Що він приїде в те саме кафе, і людина точнісінько схожа на того, яка жила практично століття тому, з’явит-

 

— До завтра, Чеюне! І не забудь надіслати копію проєкту на пошту головному! — ріже з боку слух англійська мова з натягнутим сміхом і французьким акцентом, і Джухо було б все одно, якби не:

 

— À plus tard, Данієль! — м’яким муркотливим тоном, що виділяється на тлі шуму машин навколо, стукоту чашок кави та інших розмов французькою. Навіть не до кінця розвернувшись, Джухо краєм ока помічає знайому сяючу усмішку, і серце шалено заходитися знову. Здається, що воно до цієї миті ніколи не билось. У животі закручуються хвилюванням метелики, коли він бачить його.

 

Це абсолютно безглуздо і немає жодного пояснення, чому хлопець виглядає, як копія людини зі знімка. Тільки волосся ніби іншого кольору: світліше, пофарбоване в каштановий, але Джухо здається, що тому навіть рожевий буде личити. Хлопець поправляє прядки, що спадають на очі, відкриваючи усміхнений і радісний погляд – зовсім як на фотографії, і Джухо остаточно губиться.

 

Він ніби чекав на цей момент все своє життя, а не чотири години до Парижа. Власні очі починає пекти до сліз, і Джухо легко стирає вологу, що непрошено виступила, рукою, привертаючи увагу хлопця, який, попрощавшись зі знайомим, хотів продовжити пити свою каву, але долоня так і не дотяглася знову до чашки, застигши в повітрі всього в сантиметрах від ручки. Брови зворушливо підвелися, зустрівшись з лагідним поглядом Джухо, і явно не очікуючи такого.

 

Джухо гадки не мав, чи знав щось хлопець; чи був у його коханого з минулого життя схожий щоденник і чи не він це привів у кафе хлопця; чи залишились, на відміну від Джухо, спогади про минуле у того, а може він просто жив і працював тут і сьогодні стався просто звичайнісінький збіг? Хотілося підбігти ближче, міцно обійняти, доторкнутися до чужої долоні, сплітаючи їхні пальці, назвати хлопця «своєю любов’ю», але не можна. Вони не були знайомі у цьому житті. Перед ним сиділа зовсім інша людина: з іншим шляхом і з іншими цілями та бажаннями; але Джухо обов’язково дізнається про них і залишиться поруч якнайдовше, і пообіцяє в цьому житті ніколи не забути, що при першій зустрічі сказав йому:

 

— Тут не зайнято?