Скрип підлоги під ногами звучав дивно. Синмін не звик до тиші, в якій не було б криків Джісона та Хьонджина, жартів Чанбіна та сміху Чоніна. Світлої посмішки Чана, який дивився на них усіх з безмежною любов’ю. І Мінхо…
Після останнього інциденту на полюванні на монстрів їх будинок ніби враз вимер. Поранення Чоніна, яке призвело до повної втрати зору — це трагедія, їхня спільна помилка, яку не спокутувати та не виправити.
Синмін більше не міг сидіти без діла в цьому домі. Відчуття провини та безсилля душили. Він боявся залишити свою кімнату та побачити інших. У нього просто немає сил, щоб посміхатися чи підбадьорювати, тому як завжди тікає. Він не Фелікс, який приносить квіти та вигадує різні заняття, щоб відволіктися. Не Чанбін, що видає місцями зовсім недоречні жарти, але все ж примушує посміхатися.
Синмін вкотре важко зітхнув, його похідну сумку вже зібрано. Залишалося лише попередити інших. Для цього потрібно знайти Чана. На жаль, Синмін точно знав, де він.
Хлопець обережно зайшов у кімнату Джісона, де звично панує темрява. Закриті штори та надзвичайно тендітний і тихий Джісон, що сидів, закутавшись у ковдру, в обіймах Бан Чана. Їхній лідер та Мінхо були єдиними, кого Хан пускав до себе і хоча б якось спілкувався. Він чи не найбільше картав себе, адже був у парі з Чоніном та мав прикривати його.
- Я пішов на завдання, постараюся повернутися якнайшвидше, - Синмін невпевнено посміхнувся, зустрівшись поглядом з Бан Чаном. Потрібно було сказати ще щось, але нічого путнього в голову не приходить. - Сподіваюся, що все налагодиться.
- Це небезпечно… йти одному, - вперше за два тижні Джісон звернувся безпосередньо до нього. Тихий, хрипкий голос чудово відображав теперішній стан хлопця. - Пробач, я підставив вас. Я-я… Через мене…
- Ніхто не винен. Монстр був занадто сильним.
Синмін не знає, що робити далі, як говорити з хлопцями і як позбутися почуття провини. Тому він іде перевіреним шляхом: втікає на завдання. Хоча б допоможе іншим людям, хоч це й означатиме необхідність завдавати шкоди живим істотам.
- Хай щастить! - нарешті Бан Чан повертає голову до друга і посміхається, але це зовсім не те, що раніше. Замість внутрішнього світла, що завжди робило його очі теплими, зараз – лише туга та біль. Тягар лідерства — бути відповідальним за кожного.
Синмін швидко киває і розвертається, аби їх лідер не бачив сльози і не переживав ще й за нього. Він заходить до кімнати Чоніна, але той спить. Будити наймолодшого зовсім не хочеться: та і що казати? Біля ліжка сидять Фелікс і Хьонджин, про щось пошепки перемовляючись. Синмін тихо прикриває двері, щоб не порушувати цей незвичний спокій, і збігає вниз.
Чомусь він почувається зайвим, чомусь він ненавидить себе за те, що не знає, як допомогти. Чомусь він хоче, щоб це він помер, і щоб його не врятували. Невесела думка про те, що через нього навряд чи так переживали б, наполегливо стукає в голові вже не один день. Хоча Синмін відчуває, що це ненормально і не відповідає дійсності. Вже у дверях він дозволяє кільком сльозинкам впасти, перш ніж він залишить будинок.
Хмари та холодний вітер – символічна погода для його настрою. Болото під ногами неприємно чавкає. Синмін дякує батькам та вчителям за те, що знає, де дістати найкращі зачаровані речі, які роблять життя значно комфортнішим. Це єдине, за що хлопець може їм дякувати. Він був для них спадкоємцем роду, але не сином. І навіть тут підвів — ще одна причина для самоненависті.
Синмін уже морально готується провести кілька днів у компанії зі своїми думками сам на сам, що неймовірно лякає. Проте й не хочеться залишатися вдома. Провина підганяє його у спину болючими спогадами, тому він починає йти швидше, поки будинок не ховається за пагорбом.
- Ти труп! - з-за кущів вистрибує Мінхо і самовдоволено посміхається, даючи запотиличник Синміну. - Хоча своїм надутим виразом обличчя ти б відлякав навіть найстрашнішого монстра.
- М-Мінхо? - Синмін спотикається. - Ти чого тут? - проходячи поглядом по фігурі, він помічає, що той одягнений у похідний костюм, а бойова сокира закріплена на поясі.
Звично закотивши очі, найманець нахабно посміхається:
- На цю місію я - твоя нянька, - підморгує Мінхо, зробивши ще кілька кроків, він повертається боком і серйозно дивиться у вічі здивованого молодшого. - Згадаймо минулі дні, Синмін-а, - і йде уперед, ніби тікаючи від власних слів.
Серце робить кульбіт і лоскоче в районі сонячного сплетіння. Тепло, але не бентежно. Не так, як кілька років тому, коли ці слова від Мінхо викликали б цунамі з почуттів. Синмін сумно посміхається - ще одна причина, щоб ненавидіти своє безглузде життя.
Колись Синмін і справді ліз зі шкіри, щоб Мінхо звернув на нього увагу. Він буквально намагався наслідувати старшого і копіювати його звички. Щоб його помітили, щоби посміхнулися, але це відбувалося… аж ніколи. Він заздрив Феліксу, адже коли той застосовував свої сили, то перетворювався на справжнього воїна – сильного та рішучого. У такі моменти Мінхо дивився із захопленням, хвалив, а потім довго згадував, роблячи компліменти. Синмін не отримував теплих слів ніколи. Інші хвалили, захоплювалися, але Мінхо – жодного разу.
Коли вони вперше зустрілися, Синмін був ще маленьким недосвідченим учнем Академії магії. Він просто пішов погуляти на ярмарок, щоб відволіктися від занять. Батьки казали, що ця розвага для дурних селян, спадкоємцям їхнього роду не личить бути там, але він не послухав.
Захід був жахливо галасливим. Всі довкола метушилися, а кількість людей і їх хаотичність просто лякали. Тоді Синмін, намагаючись знайти місце спокійніше, загубився у натовпі та вивалився до сцени, де проходив танцювальний конкурс.
Хлопець, що в цей момент виступав на сцені, був неймовірним. Його плавні легкі рухи заворожували. Ця грація та пристрасть швидше нагадували бій. Здавалося, це танець самого полум’я: яскравого, захоплюючого, але водночас небезпечного.
Наступна їхня зустріч - спітнілий, покритий кров’ю Мінхо, щасливо посміхається та вписує своє ім’я в перелік тих, хто пройшов випробування Темним лісом. Сувій ще порожній. Виявляється, Мінхо побив рекорд зі швидкості проходження випускного екзамену серед бойових магів.
Ще одна причина, чому Синмін, заікаючись, подає йому воду та показує, де можна відпочити. Він допомагає організаторам, адже так роблять усі «хороші хлопчики», які потім відправлятимуть солдатів на смерть, але поглядом він постійно стежить за Лі Мінхо. Тому абсолютно байдуже на ще одного сина багатіїв. Не чекаючи решти випускників, він іде, так ні разу і не подивившись на Синміна.
Після власного іспиту Синмін ловить панічні атаки та бачить у снах лише кров та крики. Коли батьки пропонують тепле місце в штабі, він вперто стоїть на своєму: ніякої армії та жодних почестей. Він допомагатиме звичайним людям.
Звістка про те, що спадкоємець магічного роду, найкращий учень Академії відмовився від своєї родини і подався до найманців, ще довго гуляє столицею королівства. Заборонене кохання? Не поділив спадщину з братом? Залежність? Паршива вівця у роду? Сидячи за столиком у дешевому пабі, Синмін уперше напивається та чи не вперше за все своє життя від щирого серця сміється з цих припущень. Усе куди простіше – він боягуз. Саме там він втретє зустрічає Мінхо та кілька інших найманців і проситься до них. Люди впізнають його та радісно приймають: про його досягнення в Академії чули всі. Лише Мінхо не дивиться на нього, кривить губи і мовчить.
Скільки б разів Синмін не рятував дупу гострого на язик зхлопця, скільки б не демонстрував справжні чудеса магії – Мінхо ніколи не реагував. Здавалося, він не бачить його. І Синмін змирився з роллю бляклого фону. Він так і залишився добрим хлопчиком, що завжди підтримає, завжди близько, але ніколи поряд.
Синмін виринає зі спогадів і бачить спину Мінхо - горда постава, впевнений крок. Навіть через стільки років він позаду. Вони йдуть уже понад п’ять годин, але не перекинулися й словом. Те тепле почуття всередині знову гасне – напевно, хлопця послав Чан чи Чанбін. Сам Мінхо навряд чи захотів би піти з ним. Синмін стискає губи, ковтає непрохані сльози і хоче запитати, нарешті дізнатися - чого йому не вистачає?
Мінхо повертається, ніби почувши думки, від чого хлопець спотикається і майже падає в багнюку, але його ловлять за шкірку як кота.
- Мені приємно, що ти кланяєшся, але можна і не цілувати черевики, - Мінхо посміхається. Синмін уперше дивиться на хлопця настільки близько. Він може заприсягтися, що бачить на дні його зіниць вогонь. Це знову заворожує. - Хоч би не зараз, бо повний рот піску буде.
- Чого б тобі хвилюватися про чистоту мого рота? - Синмін віддзеркалює посмішку, він хоче, щоб Мінхо теж побачив у його очах хоч щось, але ніколи не скаже про це вголос.
Мабуть, вони надто довго свердлять один одного поглядами. Мінхо вже відкриває рота, ніби хоче щось сказати, але з-за дерев лунає крик.
- Ну от, я тільки хотів сказати, що ми майже прийшли, - Мінхо повертає голову на звук. Він не поспішає на допомогу, хоча Синмін уже смикається, щоб бігти туди стрімголов. Лише рука напарника не дає це зробити. - Ну ось навіщо завжди треба так кричати?
Потім звучать ще кілька голосів, чути шум та гучний сміх. Хлопці здивовано переглядаються:
- Ми сюди прийшли? - Синмін знову хоче подивитися в очі Мінхо, але той уже йде вперед. Як і завжди.
- Доки не перевіримо – не дізнаємося!
Колись Мінхо так само пішов. Кинув через плече «Чао» і криву посмішку — і не повернувся. Синмін шукав, переживав, що той не вижив під час сутички. Або ж знайомі-вороги Мінхо таки поквиталися за його жорстокі приколи. Але жодної інформації не було, ніби у Лету канув. Лише згодом Фелікс розповість, що Мінхо просто пішов, бо йому стало нудно. Він зник, так і не давши до себе торкнутися, залишивши опік на серці, як те полум’я.
Чанбін стає справжнім порятунком. Со підбирає його як мокре нікому не потрібне цуценя на узбіччі. Він вчить Синміна любити та поважати себе. Поруч з ним Кім усвідомлює власну важливість та нарешті розуміє, що таке підтримка. Напевно, саме це й дає йому сили продовжувати справу та рятувати людей від жахливих монстрів.
Проте Чанбіну не сидиться на місці, і він тягне його до відомого лікаря Бан Чана, а Синмін сліпо вірить і йде за ним. Керувати своїм життям він так і не навчився. Завжди позаду, завжди хороший, але ніколи не рівня. Ні сім’ї, ні друзям, ні навіть своїм бажанням.
Варто побачити оточення цього Чана, і в животі з’являється зрадливий камінь із хвилювання і вже, як здавалося, забутих емоцій. Мертві метелики більше не лоскочуть, тільки дарують почуття дискомфорту та незручності.
Ось тільки Мінхо досі не помічає. Він голосно сміється й обіймає Хана, влаштовує словесні дуелі з Хьонджином, так само захоплюється Феліксом. Після кожного приколу чи надто гучного уроку з Чоніном вислуховує докори від Бан Чана. Навіть Чанбін отримує частку своєї уваги у вигляді жартів та підколів.
І тільки Синмін нагороджується кивками і періодичними «привіт-бувай». Напевно, сьогодні вперше, коли він почув стільки реплік у свій бік. Це жахливо, що він пам’ятає кожен звернений погляд, кожне слово. Це смішно та сумно, а раніше було життєво важливо. Відраза до самого себе заважає спати, але як боротися з цим, він так і не знає.
Синмін навіть не помічає, що починає шкіритися, коли бачить, що вони потрапили на ярмарок. Люди навколо сміються, радісно гасають туди-сюди, а в центрі встановлюють сцену. Це настільки іронічно з боку долі, що Синмін дійсно сміється. Він кашляє, щоб приховати цей істеричний смішок. Що-що, а гарний гумор він завжди цінував. Як і високе мистецтво (дякуючи вчителю Вонпілю).
Усе довкола так і кричить про наближення свята, люди в радісному настрої насолоджуються підготовкою. Синмін хоче розплакатися та сховатись у лісі. Це не те, що йому зараз потрібно бачити. Можливо, це цинічно, але краще було б, якби тут дійсно сталося щось жахливе.
Якщо вірити повідомленню, тут пропадали люди. Це велике село, де вирощують багато сільськогосподарських культур та різних лікарських рослин, які використовуються при приготуванні чарівних настоянок. Ось тільки ціна у них значно вища, ніж у інших, як і якість. Тому тут мешкають досить забезпечені люди.
Намети для продажу, ярмаркові прикраси рясніють на кожному кроці, та й люди пристойно одягнені. Діти бігають між робітниками з іграшками та солодощами.
- Наче містечко біля столиці, а не село на півночі, - Мінхо говорить це тихо, уважно вивчаючи все навколо себе. Синмін чує це і не може не погодитись. - Не подобається мені це…
Хоч Мінхо розслаблений – він у своїй стихії – і на обличчі усмішка, але Синмін так звик спостерігати за ним, що бачить синці під очима, трохи згорблені плечі та згаслий погляд. Останні події позначилися і на ньому. Мінхо теж боляче, він також переживає, але ніколи не скаже про це. Не попросить допомоги. Бо дурень – боїться бути людиною. І, може, це правильна стратегія?
- Боїшся, що переп’єш і зі сцени впадеш? - Синмін безтурботно посміхається, він швидко йде вперед, щоб не чути відповідь, яка точно буде. Він не розуміє сам себе – навіщо хамити?
Синмін вирішує розпитати дітлахів, де можна побачити старосту чи голову села. Він посміхається так, що щоки зараз тріснуть. Діти весело наввипередки починають щось кричати й показувати пальцями в різні боки. Маленька дівчинка сором’язливо посміхається і підходить ближче, а її друзі сміються та підштовхують у спину:
– А ви на свято до нас прийшли? - вона виглядає так мило, особливо великі очі, що запитливо дивляться.
- Звісно! - Синмін ще ширше посміхається і присідає навпочіпки. - Виглядає дуже масштабно та весело! - можна було б сказати правду, але навіщо псувати настрій дітям.
Доросла дівчинка, скоріше вже дівчина, підходить до них і запитує, що відбувається. Синмін переказує ту саму версію, що й дітям. Спочатку вона дивиться недовірливо, звертає особливу увагу на похідний одяг, але потім все ж таки подає руку:
- Я - Аріє. Рада вам допомогти!
Синмін простягає руку, але спотикається і падає назад, здіймаючи пил. Діти починають сміятися, а щоки хлопця забарвлює рум’янець, він уже хоче підвестися, як Мінхо пхає його чоботом і посміхається:
- Вставай! Фліртувати, вочевидь, не твоє, так?
Аріє червоніє і ховає обличчя руками. А ось Мінхо нагинається і простягає руку, різко смикаючи Синміна на себе.
- Ти всім, хто тобі подобається, намагаєшся ноги поцілувати? - Мінхо зовсім не ніжно струшує пил з одягу шокованого Синміна, а потім впевнено рухається у бік сцени. Аріє невпевнено махає і кричить вже навздогін паралізованому Синміну, що за звичкою слідує за другом:
- Сподіваюся, ми ще зустрінемося!
На пошуки голови села - пані Каліпсо - йде трохи часу. Мінхо напрочуд швидко знаходить її біля сцени, де вона роздає вказівки щодо розміщення прикрас. Невисока, красива жінка середнього віку. Мабуть, найбільше впадає у вічі її впевненість у собі та владний командирський тон. Ця жінка підняла село з бідності за короткий термін, і це відчувається в її енергетиці.
Каліпсо зустрічає їх трохи здивовано, але стверджує, що дуже рада, що такі гарні хлопці присутні на їхньому головному святі - Дні Урожаю.
- А як же зниклі? - Мінхо хоч і посміхається, але в ньому відчувається напруженість. Синмін бачить, як його напарник тримається в бойовій готовності і явно почувається в небезпеці, хоча видимих причин для цього немає. Можливо, Синмін і переживав би про це, але його думки крутилися не в тому напрямку: він увесь час думав про те, як зганьбився перед Мінхо, та й тими дітьми.
Пані Каліпсо хитро посміхається, вона передає документи статному чоловіку поряд, після чого бере Мінхо під одну руку, а Симина – під іншу. Так вони неспішно проходять через площу, і хоч люди кидають на них зацікавлені погляди, лише шанобливо схиляють голови і повертаються до роботи.
- Хлопчики, ви ж розумієте, що я мала повідомити про зникнення, але це зроблено лише заради офіційної звітності, - Каліпсо закочує очі, але продовжує посміхатися. - Ви ж, напевно, знаєте ці безглузді розпорядження зі столиці!
- Але ж це ваші односельці! - Синмін ніяк не може зрозуміти таку байдужість, він би давно висмикнув руку, але виховання не дозволяє. - Невже вас не хвилює їхня смерть?!
- Ох, ти такий наївний і хороший хлопчик! - Синмін смикається як від ляпаса, а жінка розчулюється. Тільки Мінхо ловить цей спазм на обличчі свого партнера по місії.
- Синмін у нас такий, - Мінхо суворо дивиться на жінку. Він ніколи не підбирає слів. - А ви або безсердечна сука, або знаєте те, чого ми не знаємо.
– Коли ти живеш у світі монстрів та патріархату, доводиться іноді бути і безсердечною, і сукою, але… – Каліпсо самовдоволено посміхається, їй подобається увага цих юнаків, – це не той випадок. Пропадає лише молодь. Ви самі ще зовсім юні й, напевно, зробили б так само!
- Поки що ми не дуже розуміємо, але ви нам поясните? - Мінхо, здається, зовсім не хвилює ця ситуація, він веде розмову спокійно, хоча вони вже давно йдуть безлюдною вулицею. З одного боку старі будиночки, а з іншого – оранжереї.
- Звісно! Ви, молоді, завжди кудись поспішаєте, шукаєте щось. Ось і ці втекли у пошуках кращого життя, а хто через кохання. Адже це так романтично: втекти з першим зустрічним у захід сонця і вірити, що це кохання на все життя!
- Ну, можливо, ви й маєте рацію… Хоч і проводите таку межу, але виглядаєте не набагато старшою за нас, - Мінхо підморгує, від чого жінка починає голосно сміятися і нарешті відпускає їхні руки, за що Синмін безмежно вдячний.
- А ти дуже спритний малий! Але повір, я за своє життя зустріла вже багато всього! - Каліпсо ще раз сміється з лише їй зрозумілого жарту і прощається до вечора. Свято , з її слів, вони тепер зобов’язані відвідати.
Гучні крики, танці та алкоголь. Усе навколо крутиться під музику. Синміну такі розваги здаються надто соціальним, диким, на відміну від того ж Мінхо, який тут як риба у воді. Синмін звик до тихого шуму лісу, а в дитинстві до шарудіння сторінок книги. Адже спадкоємці повинні добре вчитися, бути добре вихованими і просто хорошими. Тому зараз він стоїть з Аїрі, а не випиває на спір з селянами, як Мінхо.
Аріє - мила дитина, і якби Синмін був не таким розбитим сьогоднішнім днем, він би з радістю поговорив з нею жвавіше. Але дівчина і так балакає за двох і навіть встигла всю свою коротку біографію викласти. Вона сирота, але добра пані Каліпсо платить їй гарну зарплату за те, що вона сидить із сільськими дітьми, поки їхні батьки працюють. Завтра ось з дітками вчитиме різні трави від опіків. Завтра… Запинка в словах дівчини надто ріже по вухах, тому Синмін чемно запитує, що трапилося – основи етикету гарних хлопчиків: не кидати даму в біді.
Аріє невпевнено посміхається і відпиває зі своєї кружки з пивом. Вона його тримає вже цілий вечір, хоч ледве випила половину, але очі блищать, а щоки почервоніли. Напевно, вперше пробує алкоголь.
- Я боюся… - ледве чутно вимовляє дівчина, від чого Синміну доводиться підійти впритул, щоб розібрати слова.
- Чого?
- Просто, розумієш, - Аріє невпевнено оглядається на всі боки і рухається ще ближче, - всі, хто зник, були сиротами, і всім виповнилося того дня шістнадцять…
– Що? - а ось це точно спростовує теорії про «бурхливі гормони». А ти чого боїшся? - Синмін дуже повільно думає, мабуть, це ті два кухлі грогу, які він випив до цього.
- Мені за три години виповниться шістнадцять, і пройшов майже місяць з останнього зникнення. - Аріє підходить все ближче, поки не притуляється до хлопця. Він відчуває її дихання своєю шкірою. - Ти ж не кинеш мене? Я вже доросла.
Ще ніколи грог із організму Синміна так швидко не вивітрювався. Намагаючись якомога акуратніше вивернутися з обіймів дівчини, він заспокоює її, обіцяючи захистити. У пошуках допомоги хлопець поглядом натикається на Мінхо, що розмовляє з кількома людьми, але він явно спостерігав за цією картиною. Чомусь Синмін знову почувається винним і йде у бік напарника, поки Аріє не хапає його за рукав:
- Ти куди?
- Я скажу декілька слів Мінхо і повернуся, а ти стій тут і нікуди не ходи – я швидко!
Хоча дівчина ще говорить і просить не кидати, Синмін не зупиняється: треба розповісти все Лі.
Він впевнено тягне Мінхо якомога далі від свята, дивно, але той навіть не чинить опір. По дорозі їм трапляються радісні люди, що пропонують випити, а деякі просто раді гостям та хочуть поговорити. Але хлопці чемно відмовляються, пробираючись до виходу.
Як тільки людей стає менше, Синмін переказує всю отриману інформацію напарнику.
- Думаєш, це якийсь монстр? - все ж таки запитує Синмін після тривалої паузи. Мінхо задумливо розглядає веселий натовп, і його очі вкриті легким серпанком, можливо, через випите.
- Це надто точна для монстрів послідовність. Швидше за все, це хтось із жителів села, - Мінхо дивиться на Синміна, який радий такій увазі більше, ніж потрібно, і відкрито посміхається. - І я готовий заприсягтися життям, що це Каліпсо!
Синмін молиться всім богам, щоб слова Мінхо не справдилися. Так, він не вірить ні у що, крім Бан Чана та мистецтво, але зараз не той випадок. Він один серед невідомих та потенційно небезпечних ворогів. Аріє і Мінхо зникли, і з ймовірністю в дев’яносто дев’ять відсотків - їх викрали. Це вибиває з колії, йому страшно і закрадається підступна думка, що простіше знову втекти, бо це його провина. І навіщо він лише погодився на план Мінхо поділитися? Знав же, що той ніколи нічого адекватного вигадати не може.
Він продовжував пробиватися крізь натовп, що все більше веселився, здавалося, що просте свято перетворювалося на вакханалію. Люди дивилися затуманеними очима, пили, сміялися та танцювали на межі своїх сил, але не зупинялися. Музика перетворювалася на дріб барабанів, що постійно наростав.
Синмін поспішав, адже Мінхо пішов шукати пані Каліпсо і зник, а вона щойно повернула за ріг. Хлопець поспішав, дедалі більше розштовхуючи людей, але не хотів зробити комусь боляче, тому його кроки були сповільнені.
Нарешті вирвався з площі. Довелося скористатися своїми здібностями, щоби пробити невидимий бар’єр. Як тільки ноги ступили на неосвітлену територію села, музика стихла, і прохолодне повітря звільнило від шаленого жару. Це, безперечно, була давня магія. Вже в чому Синмін розбирався - так у заклинаннях. Люди були в пастці, тільки її призначення він не міг зрозуміти.
- Не думала, що є люди, здатні вирватися звідти під час обміну енергією, - жіночий голос пролунав зовсім близько. Пані Каліпсо стояла за кілька кроків.
– Де Мінхо? – Синмін зробив крок ближче до жінки, але зупинив себе від необдуманих дій. Хто знає, які здібності у неї. - І куди ви поділи Аріє?
– Ти питаєш у мене? - Жінка здивовано вказала на себе пальцем, а потім розсміялася. - О, невже дівчинка виявилася спритною молодицею і вирішила до вас обох… Не чекала від неї!
- Ви про що? - Синмін не розумів, що відбувається, і це дратувало. Наразі була не та ситуація, щоб втрачати голову. - Мінхо пішов шукати вас і зник, як і Аріє, що мала чекати нас біля виходу.
- Дурний хлопчик! Вони обдурили тебе, щоб розважитись, а може, і втекти… - Каліпсо повільно підійшла ближче і ніжно провела по його волоссю. - Аріє - дурна - вибрала явно не того. Впевнена, що твій друг розважиться з нею і кине, а от ти явно з хороших хлопчиків … - Синмін смикнувся, намагаючись уникнути дотиків.
- Досить! Цю нісенітницю залиште для інших! Що ви зробили з ними? - Синмін відчув сплеск власної магічної аури, і лоза обплела тіло Каліпсо, небезпечно стискаючись на її горлі. - Чорт!
- Нічого собі! Твої сили… Це неймовірно! - Каліпсо була у захваті, вона давно не бачила таких талантів.
- Повторюю востаннє - де Мінхо? - Синмін ненавидів кожен раз, коли магія брала гору над розумом. Він не хотів завдавати нікому болю, боявся спогадів про дитинство, коли втрачав контроль доволі часто. Він обміняв би свій «талант» на звичайне життя не роздумуючи.
Пані Каліпсо посміхнулася, але через секунду її очі шоковано розкрилися. Синмін інстинктивно повернув голову і побачив стовп вогню з боку оранжереї. Полум’я химерно звивалося, доки не склалося в напис «НЕ ВОНА». Влаштувати таке шоу могла лише одна людина. Головне, що він був живий, але послання…Що, блять, це мало б означати?
- Що відбувається? - жінка здивувалась, але часу для пояснень не було. Синмін знову звернувся до магії, яку душив у собі довгий час. Його очі зустрілися з очима жінки. Вона почала смикатися, але лоза лише сильніше стиснула її.
- Що ти зробила з тими дітьми, що пропали?
- Нічого… - Каліпсо шоковано розплющила очі, вона говорила проти своєї волі, підкоряючись хлопцеві перед нею. Це так лякало і водночас викликало в неї захоплення. Дорогоцінний камінь, захований серед звичайних найманців. - Вони просто втекли, я гадаю.
- Чому ти так вирішила? - зараз Синмін мало був схожий на гарного миленького хлопця. Голос звучав рівно, а обличчя було ніби маска - порожня, але приваблива.
- Колись я також вчинила так… І це ж логічно, що інші також помиляються… А він кинув мене як тільки зустрів молодшу!
- Що ти робиш із людьми на площі?
- Я-я… Не можу сказати! - Каліпсо звернулася до своїх сил, але Синміну вистачило лише погляду, щоб зламати її захист. - Я викачую їхню енергію, щоб спрямовувати її в ґрунт і так вирощувати всі культури. Без життєвої сили ці землі не давали б половини теперішнього врожаю.
- І все? – Синмін зверхньо посміхнувся. У такому стані він міг чудово бачити те, як магія накопичувалася і каналами йшла в землю, але було ще одне призначення.
- Я використовую частину, щоб продовжувати собі життя та виглядати молодо! - Каліпсо полегшено зітхнула, коли магія хлопця відпустила її. - Ти-ти… застосував до мене примус! Це ж заборонена магія! Хто ти такий, чорт тебе забирай!?
Хлопець перевів погляд у той бік, де, ймовірно, був Мінхо. Магічна аура, що зараз огортала Лі, викликала у Синміні тваринний жах. Такої стародавньої та чорної магії він ще не зустрічав. Тонка нитка пленталася від його руки до темряви, а отже, його вже прив’язали до себе. Але коли? Синмін підскочив, ніби весь цей час був не в собі, після чого низько вклонився:
- Вибачте! Я повинен був пересвідчитись, що ви не винні! Принаймні у зникненнях. А тепер я маю бігти на допомогу Мінхо!
Як Синмін і думав, остання оранжерея була незамкнена. Кіптява і пропалений дах закривали мальовничий краєвид на нічне небо. Тепер він чудово знає, хто лиходій у цій історії. Тільки одна людина могла непомітно отримати його кров і підлити свою. Собі він уже точно не допоможе, а значить, врятувати Мінхо – єдине, що зараз має сенс.
Аріє стоїть посеред розбитих горщиків і тримає в руках ніж. Біля її ніг лежить тіло. Синмін дивиться зацікавлено, така сила справді захоплює, спокушає спробувати. Раніше він тільки чув, а тепер зустрів – послідовницю темного вуду. Вважається, що армія їх давно винищила, але вони, очевидно, просто сховалися.
- Не дуже ти поспішав на допомогу другові! - Дівчина посміхнулася.
- У мене були справи, - хоч Синмін і здавався впевненим, але страх за Мінхо не давав спокою.
- Ох, точно! Напевно, шукав Каліпсо, - дівчина буденно грала ножем у руках. - Знаєш, це завжди так смішно – спостерігати, як найманці, що приходять, починають шукати зниклих. Більшість вірять у марення про кохання і молодість цієї дівчинки.
- Ну, у тебе ж то досвіду більше. Могла б сама керувати селом, і жодних перевірок і найманців не було б, - Синмін правда не розумів, чому така могутня особа обрала образ неповнолітньої сироти.
- Так не цікаво. До того ж я можу робити все, що захочу, а наслідки розгрібати Каліпсо. Хіба не весело? – на юному обличчі з’явилася глузлива усмішка.
- Не в моїх правилах перекладати проблеми на інших, але тут ти маєш рацію, - Синмін не відчував небезпеки для себе. - Чи можна кілька питань?
- Звісно! Я сьогодні добра, - продовжуючи крутити ніж над жертвою біля її ніг, дівчина променисто посміхалася.
- Це через тебе неподалік виникло темне провалля? – Синмін вирішив почати з простого.
- Не лише через мене. Раніше тут було поселення мого народу, але армія знищила майже всіх. Більшість тих, хто вижив, втекли, як і я. Згодом захотілося повернутися, а тут таке чудове село з’явилося. Гріх втрачати таку можливість, - Аріє говорила безтурботно, але тепер в її очах Синмін бачив величезний досвід. Якби він помітив одразу…
- Хм… Це навіть більше, ніж я розраховував, - хлопець усміхнувся. - І поки ти не передумала так чесно відповідати, перейду до головного: навіщо ти почала ритуал і втягла мене в це?
- Ти мені сподобався, - дівчина сором’язливо посміхнулась і почервоніла, але Синмін лише у німому запитанні підняв брову на цю виставу. – Але я не знала, що ти такий нудний – міг би й підіграти.
- Тобі сподобався я чи моя сила? - Синмін невесело посміхнувся, відповідь на це запитання він знав ще до приходу сюди. - Ніколи не думав, що мене клеїтиме бабуся в тілі дитини.
- Ти, звичайно, милий, але те, як світиться твоя магічна аура, зачаровує. І я рада, що тебе це веселить, - Аріє хижо провела язиком по губах. Тепер вона виглядала набагато старше. - Ти знаєш правила цього ритуалу, так?
- На жаль, - Синмін ненавидить себе за те, що не може нічого зробити. Він не вірить, що вийде переможцем, і страх, як на його смерть відреагують інші, дійсно жахає. - Що з Мінхо?
- Ох, не хвилюйся. Твій друг нас чує та бачить. Я просто наклала на нього заклинання, що сковує рухи. Можеш передати йому привіт! - Дівчина нагнулась та підняла голову Мінхо за волосся.
Синмін полегшено видихає і підходить ближче. Мінхо дивиться на нього. У його очах паніка та страх. Синмін знає, що наражає його на небезпеку, але знаходить сили на підбадьорливу посмішку:
- Знаєш, коли ти мовчиш, то майже стерпний, - він повертається до Аріє і стає вмить стає серйозним. - Покінчимо з цим швидше. Але я маю умову: щоб не трапилося, Мінхо повинен цілим і неушкодженим повернутися додому.
- І ти повіриш мені на слово? - Аріє здивована з такого прохання, але хлопець перед нею лише спокійно киває головою. Це її підкупляє: прямолінійність та серйозність. - Добре. Даю присягу жриці вуду.
Потім дівчина посміхається зловісно і Мінхо хоче закричати, щоб йому пояснили, що відбувається, щоб це чудовисько відійшло від Синміна. Він дивиться на молодшого та шкодує, що випустив його з дому взагалі. Вічно за ним потрібно дивитися!
А Мінхо знову проїбався.
Синмін бере ножа з руки Аріє і проводить по своєму зап’ястю. Мінхо бачить, як хлопець кривиться і зводить брови на переніссі. Мабуть, йому боляче. Кров починає повільно капати з руки на лінії, намальовані на підлозі. Вони спалахують яскравим червоним світлом.
Вмить Аріє втрачає свій облік дівчини. Тепер вона скоріше нагадує безтілесну тінь, яка тягнеться до Синміна.
- Ти можеш отримати все, що завгодно… Гроші, славу, велику силу, можливість підкоряти… - давній дух дивиться прямо в очі, але Синмін усміхається і заперечно крутить головою. Дивно, але йому зовсім не страшно за себе:
- Не цікаво.
Тінь повільно кружляє довкола нього, вивчає та посміхається:
- Ти можеш мати все це і так?
Синмін киває головою, для нього це вже пройдений етап. Він сам відмовився від всіх переваг заради свободи вже давно.
- Тоді, я дам тобі те, що ти дійсно прагнеш, - дух наближається впритул, обличчя за кілька міліметрів один від одного. - Я навіть візьму невелику плату, бо ти такий цікавий екземпляр. Адже я вгадала, так? Це любов!
Дівчина сміється злісно, все її тіло тремтить. Синмін спокійний, зараз на кону лише його життя, якщо він встоїть перед випробуваннями, то зможе повернутися додому разом із Мінхо, а піддасться спокусі – невелика втрата.
- Ти міг би мати все, не докладаючи зусиль, але жертвуєш цим заради кохання, яке того не варте і ніколи не буде гідно оцінено! Це так… низько та жалюгідно.
Синмін усміхається широко. Він і сам це все говорить собі мало не кожного дня, тому лише закочує очі. Сарказм та гумор найкращий захист від почуттів – він знає:
- Прикинь, лох – це моя доля.
А потім трапляється неймовірне. Синмін вперше за все життя відпускає свою магію повністю. Він противиться розуму, який намагається зупинити його. Дух не відстає, і навіть Мінхо може бачити, як зелена аура Синміна буквально вдаряється з чорною аурою, що належить жриці вуду. Ніхто не може бачити аури магів, лише відчувати. Те, що зараз розгортається перед очима хлопця, ненормально. Синмін на кілька секунд бере гору, і Мінхо відчуває, як заклинання, що сковує його, пропадає. Мабуть, Аріє збирає всі свої сили для цієї битви.
Спалах і чорнота заповнює все на своєму шляху, огортаючи Синміна немов кокон, позбавляючи шансів вибратися живим. Мінхо не знає, що взагалі тут відбувається, але ясно одне - все дуже погано.
- Блядь! Синміне, я не знаю, що за хуйня коїться, але якщо ти зараз же не розмажеш цю суку, я тобі більше не дозволю грати з Дорі! - хлопець розуміє, що несе маячню, але це перше, що спадає на думку. Він знову і знову завдає ударів вогнем, сокирою, але пробитися за невидиму стіну з темряви не може.
Мінхо бачить, як тіло Синміна починає чорніти. Наче замість крові в судинах тепер тече ця чорна погань. Колись його наставник розповідав, що є можливість передавати свої життєві сили іншим. Лише небагатьом вдавалося це зробити, адже потрібно повністю довіряти людині та мати емоційний зв’язок з нею. У своїх почуттях Мінхо впевнений, але в Cинмінових сумнівався. Та в нього не було ні часу, ні інших варіантів.
Найманець сідає на підлогу і заплющує очі, намагаючись сфокусуватися на своїй магії. Виходить погано – його трясе, а думки крутяться навколо Синміна. Зробивши глибокий вдих, він знову намагається направити потік своєї магії. Він не такий могутній, як двоє магів перед ним: побачити очима не виходить.
Синмін дозволяє темряві заколисувати його приємними словами, порожніми обіцянками. Так, він стане частиною магії Аріє, проживе ще не одне десятиліття, але втратить себе. Шкода, перед виходом не встиг з усіма попрощатися, сказати, як він їх любить, що тільки з ними відчув себе членом родини. Зрозумів, що таке тепло.
Несподівано стає душно, а серед темряви з’являється ледь помітний вогник. Синмін тягнеться до нього руками, і на диво полум’я не шкодить йому, а дарує тепло. Хлопець інстинктивно притискає його до грудей, ховаючи від холодної темряви, що ще сильніше накинулася на них. Стає тепло, і Синмін чує голос Мінхо.
«Не смій здаватися!»
Зелене світло сплітається з червоним. Воно швидко поширюється серед абсолютної темряви. Синмін розплющує очі. Стовпи вогню розсіюють пітьму, земля лещатами стискає Аріє, потоки повітря розганяють залишки її аури, а вода вирує під ногами, змиваючи пентаграму.
Синмін втрачає себе у величезній силі. Він не контролює тіло, лише спостерігає, як його магія розриває тіло дівчинки, забарвлюючи все кров’ю. Коли зі жрицею покінчено, він повертається до Мінхо. Найбільше він боїться побачити страх, огиду, краще вже нехай буде звична байдужість.
Мінхо полегшено посміхається:
- Не можна одразу було зробити з неї фарш? - він невдоволено дивиться на Синміна і награно дується. - Обов’язково було доводити мене до інфаркту, а Мінні?
Синмін присоромлено опускає очі, але щасливо посміхається, коли Мінхо обіймає його і шепоче собі під ніс лайки. Синмін не впевнений, що все це правда, а не ілюзія Аріє. Сили покидають його, тому він втрачає свідомість.
- Якщо ти думаєш, що я терпітиму, поки ти виспишся, то глибоко помиляєшся, - перше, що чує Синмін - незадоволений голос Мінхо. Це тішить, адже означає, що він живий. - Спати три дні - це занадто навіть для Джісона!
- Так не поводяться з героями, що врятували тебе, - голос Синміна хрипить, але почувається він на диво добре. Мінхо сидить біля нього на ліжку і дивиться уважно, шукаючи ознаки ушкоджень.
Погляд Синміна пустий, він дивиться на руки, що тремтять, і ненавидить себе, адже забрав життя. Знову. Чи коштував його порятунок цього?
Рука Мінхо накриває його руки і обережно стискає. Синмін лякається цієї простої дії. Він не звик, що Мінхо ставиться до нього так. Він боїться, що все ж програв Аріє, і це лише галюцинації. Проте інша частина його насолоджується кожним поглядом та словом. Тепер він знає, що руки Мінхо неймовірно теплі та шершаві від руків’я бойової сокири.
- Ти зробив усе правильно, вона на це заслужила, - хлопець дивиться впевнено, але потім посміхається. - Якби я був на твоєму місці, я б ще змусив постраждати, а потім… а потім згодував би котам!
Синмін мимоволі посміхається: Мінхо жахливий у своїх спробах підбадьорити. - І тобі нітрохи не шкода?
-Ти маєш рацію … - Мінхо награно зітхає і посміхається, - коти заслуговують на нормальне м’ясо, а не прострочене.
Вони ще обмінюються кількома жартами, і радісна атмосфера зникає. Мінхо так і не забирає своїх рук, лиш задумливо виводить кола по відкритій долоні.
- Я хочу додому! - Синмін дивиться у вікно надвір і найбільше хоче опинитися в обіймах своєї справжньої родини. Дізнатися як там Джісон та Чонін. – Коли ми можемо йти?
- Каліпсо дозволила залишатися тут скільки захочемо, адже ти врятував їхнє село. До речі, вона хоче, щоб ти став їхнім магом.
- Ні за що! - Синмін швидко махає головою. Невже, Мінхо хоче, щоб він лишився тут? Хлопець забрав руки та обійняв себе, намагаючись вгамувати страх. — І, до речі, навіщо ти тоді написав «НЕ ВОНА»?
- Я зрозумів, що Каліпсо ні до чого, і хотів попередити, щоб ти не наламав дров, - Мінхо знизав плечима. - А що таке?
- Ну, по-перше, це було не дуже інформативно, - Синмін закотив очі, - а по-друге, вона також маг і використовує життєву енергію людей. Треба щось робити!
– Не інформативно йому! - Мінхо невдоволено склав руки перед собою. - Може, треба було ще есе на цю тему написати, поки відбита стара дівчинка намагалася мене вирубати?
Синмін здивовано глянув на друга, адже це теж темна магія, він уже хотів заперечити, але Мінхо не дав це зробити:
- Я говорив з жителями, вони знають про це, але мовчать, адже темна магія — запорука їхнього спокійного та забезпеченого життя. І тому ми залишимо все як є, – Мінхо підійшов до вікна і уважно спостерігав, як робітники ходять туди-сюди. Ця рутина викликала неприємні почуття. Скільки ще таких місць, де за картинкою ховається гнилизна і бажання отримати своє, незважаючи ні на що? Вічна молодість, влада, гроші, стабільність. Він ніколи не вважав себе святим, але так існувати не зміг би. Напевно, тому його завжди тягнуло до таких світлих людей, як Синмін, що вселяють надію на краще, чия посмішка яскравіша за сонце.
Мінхо ніколи цього не визнає, але саме Синмін був першим, хто змусив його повірити, що у світі ще є світло. Він ніколи не розумів, чому така талановита, сонячна людина намагалася стати ближче до покидька на кшталт Мінхо. До того ж він настільки заздрив здібностям Синміна, що не міг дивитися на нього без злості. Він хотів би бути як Синмін, але з дитинства пізнав всю жахливість його світу. Лише через роки прийшло усвідомлення власної тупості.
Мінхо завжди боявся, що Синмін лише жаліє чи глузує з нього. Але Чан, Фелікс, Чонін, Джісон, Чанбін, Хьонджин та Синмін прийняли його і стали справжньою сім’єю. Можливо, Мінхо занадто грубий і жорстокий, щоб його любили, але він захищатиме їх, незважаючи ні на що.
- Синмін-і, ти готовий повернутися додому?
Синмін радісно посміхається, намагаючись не розплакатись: тепер він отримав відповіді. Хлопець підривається, намагаючись нічим не видати себе. Він трохи заточується, а в очах темніє.
Приховати широчезну щасливу посмішку не виходить.
Напевно, не варто Мінхо знати , що він може чути його думки, поки зв’язок між їхньою магією ще не зник. Синмін отримав відповіді на деякі зі своїх запитань. Найважливіше він лишить на потім. Спочатку варто розібратися в собі.
.
