Коли його життя пішло кудись приблизно нахрін? Він знав коли, знав завдяки кому. Все зіпсував його батько і алкоголь.
Коли Джисон був маленьким, то не розумів, чому його батько, після того як випив прозору рідину з такої гарної зеленої пляшечки, поводився так незграбно і кумедно. Кумедні картини, які бачили невинні дитячі очі з часом змінювалися. Ставали все жахливішими. Тепер він бачив безжального батька, який був не в собі і мати, яка зі сльозами на очах, благала не чіпати сина.Він не раз бачив, як мама потрапляла під батьків гнів, а іноді і сам страждав.
Мати завжди просила, щоб він не ліз в «дорослі справи». Але бачити як мати одна страждає від таких «дорослих справ» було нестерпно.
В цій квартирі ніколи не було спокійно. Школа була місцем, де Джисон знаходив хоч якийсь спокій. Він любив вчитися. Йому було приємно бачити радість мами, коли вона дивилася на його оцінки.
Хоч в школі і було спокійно, але також було не менш самотньо. В Хана не було близьких друзів. З нього не глузували, але тихого замкнутого в собі хлопця в дружні компанії не брали.
***
«Моє життя-це хуйня собача»,-думав Хан тікаючи з квартири. Його батько знову привів до них своїх «друзів». Мати була не дома, тому він не сильно переймався що може щось статися. Не дома Джисону і його матері було безпечніше.
Тікав він в парк. Там зазвичай нікого не було. Навіть на вихідних. Тиша парку заспокоювала його. На деревах стрибали білки. Хан любив годувати їх з рук. Ці пухнастики були йому, як друзі і антидепресанти. Але цього разу до нього і білок дехто приєднався:
-Як вони так спокійно до тебе підходять?- спитав чийсь голос. Джисон злякався і випустив жолуді, а білки швидко розбіглися.
-Ой, вибач, що завадив ідилії з білками. Я просто хотів познайомитись.
-Познайомитись?
-Так! Я Лі Мінхо.
-Ну, а я Хан Джисон, - досі не дуже впевненим голосом говорив Хан. І на обличчі Лі з’явилися усмішка. Лі здався Джисону дуже позитивним, ну просто промінчиком сонця. І він спитав себе:
«Невже Всесвіт пожалів мене і хоче дати хоч одного друга?!»
