Міллер, Міллер, Міллер.
Еллі.
Гарді звик ховатись у своїй шкаралупі й у своїх долонях після Сендбрука. Звик страждати, звик боліти, звик кричати й захлинатись уві сні.
Звик бути один.
Еллі не звикла.
Еллі звикла любити, звикла турбуватись, звикла стояти за себе. Робити те, що треба. Робити добре.
Еллі не звикла ламатись.
Еллі витягувала його із мушлі, Еллі стояла так близько, що думки, наче ті маленькі молюскові лапки, самі тягнулись до неї. Протягнути руки, пригорнути її до себе видавалось найприроднішим з того, що він міг зробити.
Не дати їй покритись панцирем, як він.
Не поховати разом із собою.
Він починав відчувати щось людське знову. Через біль, який не міг розділити, який не міг зцілити. Через бруд, у якому їм довелось копирсатися разом.
Гарді думав, йому потрібен хтось, хто виведе його на світло, а не повернеться з ним пліч-о-пліч до темряви, щоб
віднайти
всі уламки
його
розбитого серця –
і скласти цей мотлох докупи, аби побачити очевидне: заново заведений механізм більше не оживе.
Адже іншого від минулого не варто було й чекати.
Їй боліло так само сильно, як колись – йому. Боліло так, що не дозволяла себе торкатись – і це була Еллі, яку завжди тягло до людей. Її тягнуло до сім’ї, і добре, що її сім’я була поруч.
Він сумував за своєю. Він думав, що ж зробив не так.
Кожен опік, кожне слово, яким її жалили найближчі. Вся та ненависть, на яку вона не заслуговувала. Він бачив кожен її синець.
Наче товсті корабельні ланцюги недовіри обплели Еллі, і ті, хто міг її від них звільнити, обирали за них потягнути.
Він так хотів щось для неї зробити.
Міллер, Міллер, Міллер.
Міллер, що не могла собі дозволити підозрювати хорошу людину.
Міллер, що боялася виступити перед підлеглими і відчитувала начальника за чай.
Міллер, що бісилась на його повчання.
Міллер, що всюди пхала свого носа.
Міллер, що годувала його картоплею з рибою.
Міллер, що принесла йому виноград (щоб він подавився кісточкою).
Він згадує про це і тихо сміється.
Еллі не оглядається. Не чує. І добре – йому не хочеться зараз вибачатись.
Не його обіймів вона чекає, доки дивиться на помаранчеве сонце і розказує про сина, який її відштовхнув.
Міллер, без якої нічого б не вийшло.
Еллі, якій це все було непотрібне.
Правда принесла стільки болю. Розкололась, наче велике огидне яйце, випустивши зсередини потік чорної, густої смердючої рідини.
Еллі не хотілося тікати. Еллі хотілося назад.
Алек розумів її, як ніхто інший.
***
Іноді Бог не дає нам того, що ми хочемо, але те, що нам треба.
Алек хотів, щоби хтось вивів його на світло.
Еллі взяла його руку і сміливо ступила у сонячну, заквітчану дзвіночками темряву – попри всі свої рани.
Напевно, після всього цього їм краще було б розійтися в різні сторони і ніколи більше не бачитись.
