що ближче до неба, то далі від світу. сьогодні був важкий день.
лво бінхе ненавидить повний місяць. у ці часи прокидаються найтемніші зі спотворених (а колись людських) доль та виходять на полювання найжорстокіші з диких (колись людей) виродків. однак не так лякало царство мертвих із гнилої проті та металевого запаху нутрощів, як те, чого не можна було торкнутися, навіть втративши власну матеріальну оболонку.
«це» неможливо було переслідувати чи наздогнати, захиститися зачарованим талісманом чи вбити, встромивши меча в груди.
про «це» не ходили чутки та не складали легенди, не існувало казок, якими лякали би неслухняних дітей та не було народних прислів’їв, котрими можна було би розфарбувати розмову в темні кольори.
про «це» ніхто не говорив, але всі чудово все знали.
щоразу, як у небі вішався повний місяць, «хтось» хотів убити себе.
скелети дерев купчилися над його головою, коли він із кожним кроком все вище підіймався вгору. і в руках був меч і на мечі була кров, і все це було не його, а когось (чогось) іншого, того, що він ніколи не бачив, але завжди знав, що воно є, воно дихає, і воно зовсім не спить, та, не кліпаючи, уважно дивиться очима без зіниць просто в його серце й чекає, чекає на першу (і назавжди останню) з його помилок (так, як ніхто на нього ще не чекав).
і він не розумів чому,
і він гнівався
і він плакав.
і все навколо пахло смертю та ввібрало сморід розпатлане волосся, там, де летіли геть його безглузді сльози та вкривалися кригою мокрі щоки.
якщо в цьому (в чому, бінхе?) винне цартсво безсмертних – він знайде спосіб убити їх усіх. якщо в цьому винен він сам – він прийме отруту. але що робити, коли звинувачувати більше нема кого?
«хіба ти не цього хотів?»
по горі трупів він зійшов на вершину трьох світів. тут холодно та йде сніг.
і за компанію помирає повний місяць.
