Промені ранкового сонця рідким золотом розливаються по шкірі — на смаглявій шкірі видніється розсип червоних плям, пухнасті сині пасма волосся спадають на плечі й спину, і сонце підсвічує їх так, що вони виглядають ніби справжній водоспад — яскравий і прохолодний. Крім неслухняних пасм волосся, тіло прикриває легка, майже невагома тканина халата, що ледь не спала з плечей і не приховує слідів минулої ночі.
Кая трохи сонний і неймовірно розніжений, він сидить на ліжку, гублячись поглядом у складках покривала, збитого в ногах. Варто йому тільки замислитись про зникнення винуватця його безсонної ночі, як з боку дверей потягнуло ароматом кави.
— Ти вже прокинувся? Доброго ранку, — Ділюк підходить, залишаючи чашки з кавою на тумбочці, і цілує Каю у скроню, ледве прибравши сині пасма.
У чашці Каї кава солодка, обов’язково з додаванням льоду, на що Ділюк тихо посміхається про себе — вірний собі навіть у виборі напою. Кава в Ділюка гірка — як каже Кая «чорна як вбрання Опівнічного Героя» — проте чоловік легко робить кілька ковтків, не скривившись, і сідає поруч з Каєю.
Лицар робить кілька ковтків свого напою, відчуваючи як спадає сонна млість, і з-під примружених очей помітив погляд Ділюка, яким той задоволено оглядав червоні візерунки на смаглявій шкірі, ховаючи посмішку у своїй чашці кави. Кая у відповідь лише тихо видихає у свою чашку — шкіра самого Ділюка також вкрита його слідами, деякі майже непомітні, а деякі доведеться ховати — хоча одяг винороба і так досить закритий для цього.
Ділюк перервав його думки, жартівливо потягнувшись до шиї Каї, клацнувши зубами біля вуха, на що той так само жартівливо кладе долоню на усміхнене обличчя, ледве відсуваючи його від себе.
— Ти й так покусав мені всю шию, втихомир свої бажання, — але в голосі немає ні краплі роздратування, лише тиха, прикрита сонливістю усмішка.
— Ти й так часто носиш водолазку, — хитро парирує Раґвіндр, поки Кая зміщує голову, укладаючи її на плече Ділюку.
— А через кого я її ношу… — Кая бурчить, проте Ділюк видав тихий смішок, ніжно накриваючи долонею щоку лицаря і притягуючи його до себе, щоб м’яко торкнутися губ коханого.
«Солодкий…»
Ділюк відсунувся, мигцем облизуючи губи, а потім знову відпиває свою каву, заглушаючи насолоду на губах. Кая на мить завмирає, а потім зі смішком і тихим «Іди сюди» притягує винороба назад, захоплюючи в м’який ніжний поцілунок, але коли Раґвіндр починає наполегливо покусувати його губу, то він з шумним видихом відсувається.
— Ми так сьогодні з ліжка взагалі не встанемо, — він наостанок цілує Ділюка в щоку, допиває каву в один ковток, залишаючи чашку на тумбочці, і неквапливо встає з ліжка.
Раґвіндр сонно бурчить, охоплюючи Каю за талію і бурмочучи про те, що сьогодні вихідний і можна повалятися подовше. Альберіх опускає руку на голову Ділюка, вплітаючи пальці в багряні пасма і м’яко масажуючи шкіру, тоді як бурчання Раґвіндра стає тихіше, змінюючись звуком, що нагадує задоволене мурчання.
— Ділюк, нам справді треба вставати… — Кая намагається відійти, але Раґвіндр тримає міцно, і водночас ніжно.
— Ми справді можемо полежати ще трохи, — Ділюк усміхається, наче сам демон-спокусник, і тягне слова так тягуче-солодко, що Кая таки дає слабину, плавно осідаючи на ліжко.
— Тільки якщо трохи, — уточнює він, але вони обоє знають, що «трохи» — поняття вкрай розтяжне, а в їхньому випадку ду-уже розтяжне.
Ділюк миттєво втягує Каю в обійми, втикаючись губами у вигин шиї, і майже мурчить, наче величезний задоволений кіт. Альберіх награно втомлено видихає, замислюючись про те, скільки вони пролежать цього разу, але врозріз своєму видиху обіймає Дилюка за шию у обіймах у відповідь. Сонце рідким золотом розливалося по їх переплетених тілах…
Відгуки