Жодної ознаки присутності когось живого довкола.
Мо Жань йшов так довго, що втратив лік часу. За підрахунками чоловіка, він давно вже мав дістатися селища, де планував перечекати завірюху.
Стояти по коліно в снігу, Мо Жань спробував зробити крок, але знову провалився – цього разу по пояс.
– Трясця твоїй матері! Я не повинен здохнути тут сьогодні! – сповнений роздратування й відчаю викрик злетів до самого неба. – Дзяньґвей, з’явись!
Слабкий червоний вогник спалахнув й одразу згас – напередодні в черговій битві з нечистю шановний майстер Мо був поранений, а його духовні сили ще не встигли повністю відновитися.
– Чи повинен?.. – Мо Жань розгублено подивився на свою долоню. – Розплата за гріхи… Собаці собача смерть, чи як там?
Серце охопила паніка. Справа не в тому, що Мо Жань боявся померти. Один раз із ним це вже трапилося. Але страх смерті та небажання помирати – це вкрай різні речі.
Вкоротивши собі віку, Мо Вейю намагався втекти від самотності й внутрішньої порожнечі. Тоді в його житті не залишилось нічого, заради чого вартувало продовжувати жити. Зараз майже всі важливі йому люди були живі, а також залишалось чимало незавершених справ.
Вітер жбурнув в обличчя Мо Жаневі грудку крижаної крупи, забрався під сорочку, змушуючи липке від холодного поту тіло здригнутися. У звичайному житті так грубо привести його до тями міг хіба що Чу Ваньнін. Та зараз довкола була лише безмежна снігова пустеля.
Потрібно йти далі.
Тільки от де взяти сили, щоб хоч піднятися?
Яким би стійким й відважним ти не був, неможливо завжди й з усім справлятися одному. Рано чи пізно доведеться приймати сторонню допомогу… або навіть просити про неї.
Чоловік мимоволі скривився й щільніше запахнувся, але це не дуже допомогло. Сніг вже промочив його одяг, засипався в чоботи й за комір, заплутався у розпатланому волоссі. Перед очима все попливло. Напевно, знову відкрилася рана, що ще не встигла загоїтися.
– Учитель… Подбайте про мене. Будь ласка, – зірвалося зі зблідлих губ. Мо Жань слабко посміхнувся. В своїх самотніх мандрах він незліченну кількість разів подумки повторював ці слова. Від них на душі ставало водночас сумно й тепло. Навіть зараз.
Мо Вейю відчув себе безпритульним собакою, перед яким сніжної зимової ночі господар відчинив двері свого дому й запросив погрітися на килимку біля порогу. Трошечки світла й тепла, аби перечекати бурю – це більше, ніж достатньо. Просити щось ще він навіть не смів.
Пронизливий вітер вщух. Повільно падали з неба пухнасті сніжинки, легкі й тендітні, ніби пелюстки з квітучих дерев. На мить Мо Жань навіть відчув знайомий п’янкий аромат яблуні.
Потрібно йти. Підійматися та йти. Не можна здатися ось так.
Чоловік підвів голову й приголомшено завмер.
За декілька десятків кроків росло дерево. Його гілля, оповите золотим світлом, було вкрито квітами, а в тіні виднівся силует людини. Елегантно підібравши довгий одяг, вона безшумно ступила на сніг.
– Ваньнін…
– Дурне хлопча.
Мо Жань відчув, як хтось ніжно торкнувся його чола. Сльози самі собою полилися з очей й він одразу ж погодився:
– Ага!
– Дійсно дурне, – голос прозвучав чіткіше й зовсім не схоже на Чу Ваньніна або когось зі знайомих Мо Жаня. – Пане безсмертний, чи то в тебе глузд за розум завернув? Блукаєш тут у таку погоду, ще й поранений.
Мо Жань насилу розтулив важкі повіки.
Він лежав на ліжку в невеликій та старій, але теплій хатинці. Поряд сиділа літня жінка. Важко було визначити, скільки їй років, та в юності вона беззаперечно була красунею.
Спіймавши на собі погляд, вона піднесла палець до губ й прошепотіла:
– Ш-ш-ш, нічого не питай та не кажи. Пан безсмертний зараз потребує відпочинку. Поговоримо вранці. А зараз спи.
Крізь вії Мо Жань спостерігав за тендітною фігуркою, оточеною світлом паперового ліхтаря.
Так спокійно й затишно. Це ж нічого, що він дозволить собі трохи відпочити й погрітися тут? Навіть якщо зовсім не заслуговує на доброзичливе ставлення.
– Я тут, Мо Жань. Не бійся, – голос лунав тихо, ніби проходячи крізь час та простір.
***
Зранку Мо Жань прокинувся незвично відпочившим. Навіть рана майже затягнулася. Схоже, невідома добродійка не лише дала йому притулок. Можливо, вона навіть була талановитою цілителькою, що живе в усамітненні.
– Пані, – бадьоро здійнявшись на ноги, покликав Мо Жань, але одразу ж замовк.
Хата, у якій він знаходився, зовсім не виглядала як місце, де хтось живе. Усі речі, навіть посуд, вкривав щільний шар пилу. Немов ніхто не бував тут вже багато років.
«Все це був лише сон. Ілюзія. Мабуть, я сам прийшов сюди, сам змінив пов’язку й випив ліки, а потім заснув, але був настільки знесилений, що нічого не пам’ятаю», – подумки зітхнув чоловік, аж раптом його увагу привернула одна деталь, що була надто дивною для покинутої хатини.
На столі в простій вазі стояла свіжа яблунева гілка, рясно вкрита квітами й зеленим листям.
Посеред зими.
Мо Жань із ніжністю та повагою торкнувся пелюсток кінчиками пальців.
«Дякую».
Відгуки