Дружину він купив за безцінь, обміняв на кілька обручок зі скриньки матері та породистого скакуна зі стаєнь колишнього господаря цього замку. Так, саме, що “обміняв”. Жінка була порідною, чистокровною, й діти їхні теж такими будуть. Тепер ж у княжих палатах ніхто не посміє насміхатися та дивитися зверхньо, як на кмета.
Харіл не кмет, Харіл — князь по праву.
– Її Вітою називають знаєте за що?
Стара нянька швидко-швидко набирала петлі на спиці, зупинялася іноді, аби подивитися, як там пані, не померла ще. Підносила срібне дзеркальце до сухих губ, чекала, поки не запотівало, посміхалася задоволено.
– Ну, – Харіл відвернувся від вікна, вдивляючись у зморщене, як заморський фінік, обличчя.
– Худенька, маленька, голос у дитинстві пошкодила, ось й рипить-тріщить. Ну справжня Віта!
Кликали її по-різному: Віда, наче вона щось відала, іншим не відоме; Гілка; Сива Горлиця; Провидиця; а за грамотою вона була велика княжна Талейта Янку, десята дочка короля Фейна Янку, правителя від узбережжя Далекого моря й до Карпатських гір.
Мати важко застогнала, прогнулася; нянька кинулася змінювати холодні ганчірки на її лобі. В кімнаті задушливо смерділо смертю та воском з свіч, що топилися, оплавлялися. Плакав на підвіконні золотушник.
– Їдуть! – крикнули гучно з воріт.
Їдуть.
Харіл щільно зачинив за собою двері, спускаючись витими сходами. Де-не-де служки ще не дотерли плями крові, висіли на стінах лахміттями старі гобелени, нагадуючи про славне минуле цих земель, дзюрчала вода, стікаючи з даху, кам’яними стінами розповзалися, мов паморозь, мох і пліснява. Ще кілька вдалих походів і він точно зробить з цього місця шматочок раю: розстелить нові килими, розіб’є сад, щоб порадувати мати, найме більше слуг. Колись.
Карета підскочила в останній раз і зупинилася. Звичайненька, ніяк не витончена, в торговців інколи вози краще.
Дверцята розчахнулася самостійно; слуги, що висипали на вулицю зустрічати нову хазяйку, зашепотілися, переглядаючись між собою, а Харіл тільки й зробив, що насупився. Подих біди відчув.
– Її княжа велич Талейта! – пропищало щось, загорнуте в сірий балахон, і зістрибнуло на брук. – Що стоїте, князю, допоможіть немічній.
Харіл, ніби ведений чужою тяжкою рукою, підійшов ближче, обгорнув Талейту за талію, з подивом намацавши округлий живіт, і поставив дружину на землю.
Дійсно Віта: ручки-ніжки, кістляві плечі, маленький зріст і біле-біле коротке волосся, неначе приморозь зачепило.
Дружина змірила його поглядом, крихітна, немов статуетка, але це він відчував себе маленьким і нікчемним безштаньком, що посмів доторкнутися до святині у храмі. Спалахнули кінчики вух, Харіл потер мочку, буркнув в бороду слова привітання.
Талейта велично опустила підборіддя, сперлася на лікоть своєї супровідниці.
Легка сукня не приховувала її форм, обтягуючи гнучкий стан, і Харіл переконався, що не помилився — Талейта була зіпсована й використана.
Гнів і образа рвали душу, князь розгублено оглянувся, мов намагаючись знайти поглядом Фейна Янку, що відправив йому портрет доньки й приховав одну крихітну деталь. А Харіл ще думав, вагався, чому так дешево, радів… Яку ж іншу родовиту дівку продадуть за стільки?
Учту грали скромну, їли з дерев’яних мисок дерев’яними ложками, але дружина жодного разу не скривилася від огиди, хоча чутки повзли, що на її батьківщині вона їсть з гірського кришталю, ступає золотою підлогою в палаці з самоцвітів, а стережуть її тигри та леви.
Талейта спілкувалася більше з Малою — чорнобровою, чорнокосою, мертвенно-блідною й хворобливою на вигляд. Мала сміялася гучно, перекриваючи регіт лицарів, стукала по столу, наче скажена, але чомусь ніхто не наважувався її осмикнути.
Харіл навіть рота не міг відкрити, язик присихав до піднебіння, та виходило тільки мугикати. Мугу-мугу, ото господар новий, ото надійна опора. Хоч б бунту не було, святий боже.
Так і провели весіллячко: чоловік цідив брагу, а дружина, відвернувшись від зали, перемовляла з дивною обірванкою.
У спальню Талейта пройшла самотужки під гробову тишу. Дзвеніли золоті браслети на її зап’ястках, а Мала щось шамотіла княгині на вухо. Та кривила куточок губ у осміху.
– Йди може, князю, – хтось штовхнув його в плече, виводячи з заціпеніння. – Твоя ж… жона.
Та дитина не твоя.
Харіл дав їй час на збори, насправді ж збирався більше він сам. Сховався в своїх покоях, перебираючи мішечок зі спеціальними травами. Няня підметушилась, щоб усе пройшло гладко, без оказій. Тому що інколи ставалося так, що на портреті одне, а приїжджало зовсім інше — чудне, страшне та відразливе. Ні в кого, правда, не було, щоб ось так, у тяжі.
– Гори воно все.
Ноги не гнулися, важкі, незграбні, але Харіл примусив себе ввійти до їхньої спільної спальні.
Свічки не горіли, ще світло було за вікном, літо ж. Тріскотіли цикади, квакали ропухи.
Біля ліктя дружини стояв горщик с пишним базиліком. Блищали крапельки води на його оксамитових листочках.
Талейта не повернулася; західне сонце пестило її по голові, плечах, підсвічувало тонкий срібний підвісок на шиї.
Харіл навіть зміг назвати її чепурною, так, на самісінькому краєчку свідомості промайнула ця крамольна думка. Чепурна й придатна для виконання подружнього обов’язку.
Все було б непогано, якби не Мала в кутку спальні, тиха та задумлива, й не ледь округлий живіт благовірної.
– Що вона робить тут?
– Сидить.
– У подружній спальні? Чого тоді ложе одразу не зайняла?
Талейта знизала плечима, виплутавши нарешті всі шпильки з короткого волосся.
– Не звертай уваги, чоловіче. Вона тиха.
Харіл крокував кімнатою, як загнаний звір, відтягнув комір тугого каптана, рипіли шкіряні чоботі та ділини. Перед очима трохи пливло від випитого.
– Твоя сім’я нанесла мені афронт. А тепер зневажаєш мене й ти.
– Розв’яжи війну, – дружина поклала гребінь з тонкої кістки на столик, – відруби кілька голів, розграбуй міста. Омий свою честь у крові невинних. Хрести її, як хрестять дітей у святій воді. Я не проти.
Голос її не здригнувся. Їй дійсно було байдуже.
– Божевільна. Це ж твоя сім’я. Твій народ і дім.
– Я просто коняка, що вміє говорити, чоловіче. Ні більше, ні менше.
У неї густі брови, помітив Харіл і захлопнув за собою двері.
Вранці боліла голова так сильно, що вінець він не надів. Спустився до сніданку в кепському настрої, завмер посеред малої столової, спостерігаючи, як дружина запускала тонкі руки в миску та діставала вишні. Сік тік її підборіддям й падав на груди, але Талейта виглядала щасливою, як дитя мале.
– Кислі, – поділилася вона з Малою.
– Мов серце у пташки.
– Насправді? Не куштувала.
Жінка підняла голову, зустрівшись з ним поглядом, посміхнулася на один бік.
– Соромишся, чоловіче?
– Що за нісенітниця.
Харіл зі скрипом посунув стілець, сів і якось розгубився, не знаючи з чого почати.
– М’ясо гарно вийшло, – вона цокнула, – тільки хто ж брагу до нього подає? Червоне вино потрібне. Й вишні бери, бери, князю. В твоєму саду чудові вишні. Кислі.
– Мов серце у пташки, – повторила Мала.
Чоловік проковтнув чогось кислу слину. Талейта обжилася в замку швидко, так, немов завжди тут правила, а це Харіл приїжджий гість.
– Щодо ночі… – князь прочистив горло.
– Приходь, коли хочеш, – Талейта знизала плечима. – Мені вже сількісь.
– Й скільки йому?
Він з перебільшеною огидою кивнув на її живіт.
– Місяців з чотири. До зими з’явиться. З першим снігом прийде.
– Й чий він?
– Мерця. Не турбуйся, мої брати ретельно оберігали мою честь.
Слова повисли в повітрі, жінка байдуже хмикнула, а Харіл онімів. Ще крапля впала на її сукню, в’ївшись червоною плямкою.
– Можеш брати будь-яку, князю, зі мною великого кохання не побудуєш, а ти молодий, я дивлюсь, амбіцій по вінця, тепла людського хочеш. Про сім’ю вчора говорив… Дорожиш сім’єю-то?
– Так.
– Що, і мною дорожиш?
Харіл відкинувся на спинку стільця, промасажував скроню. Хто там йому радив побратися з кимось з Янку? Розпочати може низку страт з цього негідника?
– Ще не вирішив.
– Але розлучення у вас не в пошані, – жінка хихикнула. – Скажи нам, Мала, що ти бачиш?
Мала стрепенулася, хватонула зі столу курячу лапку, розмахнулася й жбурнула в коминок.
– Порожнечу й скорботу. Погане місце. Погані люди, духів не годують, не шанують, не ховають… Непоганий князь та своїх не вберіг.
У Харіла виступила вена на лобі через ледь стримуваного сказу, він нахилився вперед, процідивши:
– Де ти взяла цю юродиву? Ви сестри?
– Вона придворний провидець, відьма. Мій посаг і моя подруга.
– І кого ж я не вберіг, відьмо?
Мала вишкірилася, облизуючи жирні пальці.
– Сім дітей, п’ять хлопчиків і двоє дівчат, тата, дядю й його сестер, шість племінників і двоє псів. Пуф — і ти один.
Гримнув стілець, падаючи на підлогу, князь звився на ноги, важко спершись на стіл. Схопить б її за шию, здавити до хрускоту…
– Мало! Не смій так говорити з чоловіком.
Відьма відвернулася, процідивши “вибачте”.
– Не подавати їй сьогодні їжі, – наказав він гулко, розвертаючись на п’ятах. А спину немов пекло від уважного погляду Талейти.
День пролетів непомітно, Харіл заглибився в документи, слухав туркотіння скарбника, дозволяв собі іноді зітхати. Чому ніхто не говорив, що після захоплення території починається паперова тяганина? Від цифр аж в очах рябіло.
Прийшла вона глибокої ночі, коли зійшов місяць, безцеремонно увійшовши до кабінету, неначе до себе в спальню. Він завмер з піднятою чашкою, моргнув кілька разів, чи не примара яка завітала. Ні, ну що за жінка? Хто порушує святе правило “кабінет чоловіка — не місце для баб”?
– Чоловіче, потрібне твоє міцне плече, підтримка.
– Я зайнятий.
– Ні, ти зі всім терміновим вже ознайомився. Я запитувала.
Чашка з гуркотом опустилася на блюдце, чай виплеснувся за вінця, обпалюючи руку. Харіл зашипів з досадою, потер утомлені очі за склом окулярів.
– Чому ти про таке питаєш? Чому тобі відповідають? Чому ти взагалі у сорочці?!
– Захотіла. Вона зручна й м’яка, ну-бо торкнися.
Талейта підійшла впритул, човгаючи підлогою в безрозмірних капцях. Харіл рефлекторно торкнувся мережева на подолі сорочки, дійсно, м’яка та пухнаста.
– Що ти від мене хочеш?
– Груш.
– І де я тобі їх візьму?
– Зірвати можеш, – вона змахнула руками. – Ти високий і взагалі…
– Вони зелені.
– Я хочу.
Няня йому говорила, що при надії жінки робилися нестерпними та вередливими, але Харіл не очікував, що зіткнеться з цим так скоро.
Він чомусь погодився вийти з нею до саду.
Поли його каптану волочилися по землі, збираючи пилюку, Талейта впевнено крокувала стежкою, впевненіше за Харіла, який ще не вивчив цю частину двору. Скрючені, старі дерева, висока трава, коники, що стрибали зі стеблинки на стеблинку… Зірки так низько, здавалося, що ось-ось і впадуть, сховаються у дружині в волоссі.
– Тобі важливо яке саме дерево?
Талейта кивнула, тицьнула пальцем.
– Хочу саме цю. Вона на мене весь день дивиться.
– А ще вище обрати не могла?
– Могла звичайно, так ти ж не дострибнеш, – жінка сховала ніс в комірі його одежі, ховаючи ще й підступну усмішку.
У Харіла горіли вуха, коли він за примхою цієї немилосердної дівки, дерся на грушу. Хто побачить, засміє ж. Щоб князь і по деревах…
Спостерігати, з яким задоволенням Талейта вгризлися в плід, як мружилися й мукала, ледь не стогнала, було приємно. Харіл сперся плечем на стовбур, видихаючи втомлено.
– Я не знаю, як до тебе відноситися.
– Як до дружини, – Талейта діловито оголила зап’ястя, показуючи складне шлюбне татуювання.
Харіл стис її долоньку, погладив п’ясток задумливо. Відмітив мигцем, що татуювання наносили точно не в їхньому князівстві: занадто багато завитків і червоного.
– Не я забрав вінок у тебе, не від мене ти тяжка.
– Так трапилося. Багато хто вагітний не від законних чоловіків. І, знаєш, мало мужів про це здогадуються. Ти просто особливий. Будеш грушку?
– Не люблю кисле, – князь схмурнів, сутулив спину. – Холодно тобі, мабуть.
– Ні, вдома ніч душна, а тут безтурботно.
Він випустив її долоню, відчуваючи ще довго ефемерне тепло.
– Просто хочу сказати тобі, Харіле, – вони неквапливо рушили в бік дому, – якщо ти завдаси шкоди цій дитині, я тебе вб’ю.
Й чомусь він ні на мить не засумнівався в її словах.
– Зрозумів.
– Я чула, що свекруха хворіє. Мала вміє зцілювати.
– Я не підпущу божевільну до матері.
– Мала просто бачить більше за нас. Вона одного разу спитала, чи хочу я теж подивитися й, знаєш, краще б я утихомирила допитливість. Вона дійсність надломила, неначе полог причинила! Так казково, просто…
Питати, що ж вона побачила, Харіл не став. Не хотів. І так інших турбот по вуха, а тут ще розбиратися з потойбіччям.
– Я подумаю.
Після тієї прогулянки дружина приходила до нього іноді в кабінет, то з книгою, то з чаєм, то з Малою під руку, й вони шушукалися в кутку, хихикаючи. Спочатку Харіл на них шикав, проганяв, але вони поверталися, як кішки, муркали під ніс “ми більше так не будемо”. А потім Харіл звик. І до шаленої дружині, й до відьми, що інколи бігала коридорами з віником чи розкидавала дубове листя залами, примовляючи “піди-піди-піди”, й до нових обов’язків, і до рідкісному сну в холодній постелі. Тільки до матері, що повільно згасала, звикнути не міг. Лікарі говорили “змирися, князю”. Та ось тільки Харіла друзі називали Упертим.
Тієї ночі він знайшов дружину самостійно. Вона ховалася на кухні, висунувши язика, старанно облизували шматок цурку.
– А що ти тут робиш? – і здивувалася ж, вистачило нахабства.
– Ти знаєш скільки він коштує?
– Нє, взагалі.
Харіл зітхнув, розправив халат на її плечах, поправляючи комірець.
– Мала дійсно вміє зцілювати? Як Господь Бог?
– Зважився нарешті, – Талейта заплескала в долоні, – звичайно вміє. Нумо, пішли-пішли.
Вона підхопила його під лікоть та, шльопаючи кам’яними плитами, потягла коридорами.
Харіл заплющив очі й здався, дбайливо підхопив її на руки. Вона зойкнула, вчепившись у його плечі.
– Застудишся.
– Так Мала ж…
– Просто помовчи.
Вона пахла чимось неземним, айстрами та шипшиною, прим’ятою травою та ледве-ледве молоком. Скрізь тонку тканину просвічували соски та колінка, Талейта притискалася до нього, сковзала навмисно чи ні по шиї, дихала так палко у вухо… У Харіла горіло обличчя, але він сподівався, що в темряві дружина не помітить.
– Ти дражнишся, – він раптом зрозумів. У голосі прорізалися нотки образи.
– Якщо тільки трохи.
– Не треба.
– Не хвилюйся, будь ласка.
Він ніс її повз галереї та зали, плавно ступаючи кам’яними плитами. Й все думав, чим дружина жила до їхньої зустрічі, з ким розмовляла, що робила, що було для неї звичним. Чому вона наважилася на зв’язок поза шлюбом?
– Ти любила батька дитини?
Талейта уперлася підборіддям у його плече, трохи міцніше обіймаючи за шию.
– Більше життя, – її чесна відповідь уколола неочікувано боляче. – Не думай про це, чоловіче. Й не хмурися, зморшки будуть.
– Угу.
Далі просувалися в тиші сплячим замком.
– Мала чекатиме в кімнати свекрові, вона знає, де має бути.
– Магічні штучки?
– Сьогодні ти перестанеш бути настільки скептичним.
Мати виглядала гірше ніж зазвичай, дихала важко, іноді скрикуючи від болю. Мала вилася біля її тіла, оббігала цупким поглядом обстановку.
– Багато гріха, багато лиха, багато болю.
Талейта ласкаво розчісувала мамі волосся, а Харіл, як завжди, намагався не дивитися. Вдивлявся в темряву за вікном, шукаючи там відповіді.
– Вона по лікті у крові.
– Вилікуй її, Мало.
– Оплать потрібна. Князю, дай руку.
Харіл не замислюючись протягнув їй долоню. Нехай хоч кисть відсікає, якщо це допоможе матері встати й зробити спокійний вдих.
– Чим пожертвуєш? Кров’ю, плоттю чи диханням?
Він озирнувся на задумливу дружину, але зрозумів, що допомоги від неї не дочекається.
– Я помру?
– Дивлячись, що обереш.
– Гойда кров.
Мала сито осміхнулася, швидко вколола його в кінчик пальця срібною голкою, злизуючи краплю крові. А потім сталося страшне: відьма залізла матері в живіт, Харіл скрикнув, смикнувся до неї, але дружина встигла зупинити.
– Вона робить все правильно, Харіле, не бійся, не бійся, Харіле. Чуєш мене? Слухай мене.
Й при світлі повного місяця Мала легко, наче гралася, витягла щось звідти. Воно пискало та звивалося.
– Паразит.
– Кинь його, Мало.
– Паразит?..
– Хочеш подивитися, князю? А чи потрібно воно тобі? – Мала захихикала, відкрила рот і проковтнула.
Харіла знудило в раковину, раз, другий. Дружина лагідно гладила його по спині, піднесла склянку до чоловічих губ. У нього тремтіли руки, він ледь не впустив склянку.
– Який ти вразливий, чоловіче.
– Помовчи…
– Тихіше, тихіше, – Талейта обняла його тоненькими рученятами, дозволивши сховати лице в себе на плечі. – Вона видужає, та ти більше не будеш самотнім.
– Угу.
Харіл обережно пригорнув її до себе за талію й знову повірив. Ковзнув поглядом по рідному-чужому обличчю, вперше свідомо роздивляючись. Занадто грубі риси, гостре підборіддя, чітка лінія щелепи, родима цятка на вилиці, брови широкі та густі, очі сірі з вкрапленням блакитного.
Він зрозумів, що, можливо, звикне та закохається. Просто потрібно більше часу.
– Чоловіче?
Він повільно потягнувся до неї, цілуючи в куточок тонких і обвітрених вуст.
– Отямилися! Вона прийшла до тями!
Талейта гордо посміхнулася.
– Ціните мене, чоловіче?
– Так. Ціню.
Відгуки