Кружляючи, з неба падали великі сніжинки приземляючись на порожню автобусну зупинку. Я задумливо дивився в небо, роздивляючись далекі хмаринки вгорі. Всі думки належать лиш їй - дівчині, котру я так з не терпінням чекаю.
-Чому вона постійно запізнюється? – промайнула думка в голові. Невже їй просто не цікаво гуляти зі мною, тому вона як можна довше відтягує мить нашої зустрічі? Чому б вона не могла просто відмовитися від прогулянки, якщо їй це так не до вподоби?
Раптом, відірвався від думок, бо на носа впала велика й пухнаста сніжинка, котра через мить розтала, стікаючи по обличчю.
- Це буде нашим третім побаченням з нею, але.. ми навіть жодного разу не говорили про почуття одне до одного. Це мене трохи бентежить. Чому я жодного разу не зміг навіть заговорити про стосунки?
Після коротких роздумів, продовжив свій монолог:
- Можливо, бо не впевнений, що конкретно відчуваю до неї? Вона мені подобається, але чи кохаю я її? Що я маю зробити або відчути аби точно сказати, що закоханий в цю дівчину? Що ми взагалі називаємо коханням?.. Суміш певних конкретних почуттів, інстинкт чи щось високе й не збагнення, що можна лише оспівувати у піснях?..
Мої роздуми раптом були перервані чиїмсь тихим, але ніжним голосом із-за спини:
-Марку, на когось чекаєш?
-Так, Марічко, чекаю. - повертаючись на голос сказав я. Переді мною стояла трохи менша від мене зростом дівчина, її карі очі дивилися мені прямо в серце, а усмішка примусила серце битися скоріше. В котрий вже раз я дивився на її короткі чорні кучері, котрі вабили моє око своєю формою.
-Чекаю на одну дуже милу дівчину, котра так любить запізнюватися.
Її щоки трохи зашарілися, вона відвела погляд трохи насупившись, а червоні від помади вуста промовили:
-Пробач, що знову довелося так довго чекати на мене. Мені прикро.
- Твої шовковисті локони мають чудовий вигляд – спробував перевести тему я.
Від неочікуваного компліменту вона насупилась ще більше, але все ж подякувала.
Марічка лиш ледь чутно промовила: «Можливо трішки затриматися заради того, аби їх закрутити було правильним рішенням». Після чого розпливлася в милій усмішці. Це прозвучало так мило й щиро, що я навіть ненароком хіхікнув.
Згадавши, що маю для неї подарунок, запхнув руку в кишеню куртки, й дістав з нього багряний браслет, протягнувши його дівчині. Марія здивувалася, дивлячись то на браслет, то на мене. Вона попросила мене, аби я допоміг їй одягнути його на її ліву руку. Доторкатися до її теплої руки в таку холодну погоду було дуже приємно. Приємно настільки, що я тепер не шкодував, що запропонував їй сьогодні прогулятися.
Коли я закінчив його зав’язувати, мій погляд піднявся і я побачив обличчя Марійки. Вона усміхалась. Так щиро й віддано, здавалося, наче вона справді щаслива… В той момент в мені наче щось тьохнуло. Я зрозумів для себе, що я кохаю цю дівчину та той її чарівний усміх.
Трохи постоявши, я запропонував їй прогулятися. Вона погодилась, тому так ми і зробили.
Ми йшли по розчищеній від снігу доріжці. Мені здавалося, що окрім нас в парку нікого не було. Проходячи повз невеликого будиночка, де готували каву, я запропонував дівчині випити чогось теплого, на що вона звісно погодилась. Можливо в інших умовах, вона проявила гордість, і все ж не прийняла б моєї турботи, але на вулиці похолодало настільки, що навіть її теплі руки почали мерзнути. Вона поглянула мені прямо в очі, й попросила, аби я придбав каву, поки вона чекатиме мене на лавці, бо вона б хотіла трохи перепочити, поки нам приготують щось попити. Для мене це не було якоюсь проблемою, то ж я погодився.
На диво, у вихідний день черги зовсім не було, тому бариста готував каву лише для нас. Якщо точніше, то лише для Марічки, бо мені зовсім не хотілося ні пити, ні їсти. Хотілося лиш приділити час своїй компаньйонці, поки в мене є така можливість. Вирватися ось так просто погуляти було складніше ніж я міг собі уявити, через купу боргів по навчанню, тому я хотів насолодитися кожним моментом, якомога від дому.
Як її кава була готова, я взяв її в руку й попрямував до лавки, на котрій мене чекала дівчина. Коли я підійшов до дівчини, та провела лівою рукою поруч по лавочці, струсивши сніг аби я міг сісти. Вона потерла рука об руку, аби збити сніг що лишився на її долоні, потім простягла її до мене. Рукав куртки на руці трішки закотився, тож я міг побачити багряний браслетик, котрий я їй сьогодні подарував.
Вона взяла свою каву, й почала тримати стаканчик обома руками, аби хоча б трішечки зігрітися. Я сів поруч, поглядаючи то на неї, то на стаканчик. Дівчина протягнула стаканчик з ароматним напоєм до мене й ніби спитала рухом: «Чи буду я?». Я лиш кивнув головою, що не буду, й усміхнувся. Марічка трохи надпивши глянула на мене й подякувала за те, що пригостив її.
-Я маю ще щось для тебе – промовив я.
-Що саме? – запитала дівчина, дивлячись здивовано на мене.
- Ось. – я витягнув з кишені невеличкий шоколадний батончик.
-Я не можу цього взяти, з’їж сам. Ти й так пригостив мене кавою. – посерйознішала дівчина.
-Будь ласка, візьми. Я пам’ятаю, як під час минулої нашої зустрічі ти казала, як сильно любиш солодке. – з усмішкою промовив я.
Вона лиш трішки зніяковіла, але перестала відмовлятися. І все ж взяла його.
Марічка сиділа закинувши одну ногу на іншу, в лівій руці тримала батончик, а в правій - горнятко запашної кави. Ми просто так й сиділи поруч. Вона пила каву про щось розповідаючи, а я закинувши голову догори, дивився на хмари, що пропливали. Здавалося, життя прекрасне. Що може бути кращим ніж сидіти, нікуди не поспішаючи з людиною, котру кохаєш?
Марічка знову перебила мої думки.
-Марку, - протягнула вона батончик до мене, - з’їж його. Ти ж навіть не спробував й шматочку!
-Не хочу, дякую.
-З’їж, кому кажу! – трохи насупившись, продовжила дівчина.
-Не буду, Марічко, дякую за пропозицію.
Та здається, мої чемні відмовки її лише почали під’юджувати. Вона поставила горнятко від кави на заметену снігом бруківку, перекинула ліву ногу через лавочку так, що лавочка опинилась в неї між ногами й дивилася мені просто в очі.
-Марчику, з’їж, не вередуй! Це ж твій улюблений смаколик!
Правду кажучи, мені хотілося, але ще більше хотілося аби його з’їла Марічка, котру я був так радий бачити.
-А от і не буду! – показавши язика, промовив я.
Дівчина спочатку хіхікнула, а потім хитро усміхнулась. Вона єдиним рухом повалила мене на лавочку, й лягла зверху. Марічка піднялась правою рукою опираючись на мою грудну клітину, й потягнула ліву з батончиком до моїх вуст. Перед моїми очима знову майорів багряний браслет.
-Будь ласка, будь слухняним котиком і з’їж цей шматочок. – промовила тендітно й ніжно дівчина.
Я вже не міг чинити опір, тому все ж з’їв його. Марічка від солодкого смаку перемоги усміхнулася, й плюхнулася голівкою на мої груди.
Жуючи батончик я дивився в небо. Воно мені здавалося настільки неосяжним та неймовірно барвистим. Лежати так з дівчиною, котру кохаєш, чудово.. Хтось про таке може лише мріяти..
Мені стало цікаво почути від неї дещо, тож я й запитав:
-Марічко, як думаєш, що таке кохання?
Дівчина знову оперлась об мою грудну клітину, в цей раз піднявшись вже обома руками. Вона поглянула мені в очі, і мило усміхнувшись сказала:
-Кохання – це обійми.
Після чого знову опустилась до мого тіла, обіймаючи мене…
