Гаряча крапля стікає вниз, обрамляючи свічку і залишаючись в канделябрі. Усе майже готово, і, здається, що вчасно — у двері подзвонили. За ними незмінно очікуваний гість останніх двох днів — тепер уже третій. Завбачивши його подив — кімната позаду зовсім темна, її освітлюють не більше двох канделябрів — (знайти їх було не тяжко, ринок старих речей із радістю запропонував йому аж декілька ще на момент навчання в інституті, відтоді й зберігає, а подекуди й використовує за призначенням) — Агнус відійшов від дверей і кинув через плече:
— Sumptuosus, проходь, не соромься, — він сперся на дверний отвір кімнати, у якій уже стоїть заготовлений мольберт, фарби, пензлики, пляшка вина і полотно, що він його і не прибирав.
— Sumptuosus, non psychoanalyze me, rogavi te, — шанований гість відставляє тростину до стіни і починає розмотувати шарф.
— Якщо ти мене облаяв, то це тільки на твоїй совісті, — Дей підходить ближче, хапаючись за кінці шарфа і підтягуючи вищого від нього Едварда до себе.
— Я сказав не психоаналізувати мене, бо я просив. Чому в тебе так темно? — він дещо не очікував такої, нехай, уваги, тому вимушений чіплятись за чужії плечі, щоб встояти.
— Ти маєш свої таємниці, як і я маю свої, — він підморгнув із посмішкою, що свідчила про те, що ні слова не скаже, крім того, що це був його такий собі задум і йому можна лише підкоритися, трохи нахилитися, доки він не передумав і не піде всередину кімнати.
— Через твої я повинен мати вигляд сліпця, — він і справді прокладає собі шлях тростиною, але в цьому нема потреби — світла від свічок достатньо для балансу між інтимністю та темрявою. — Як ти мене будеш малювати в напівмороку?
— Пензлем і фарбами. Ви знов сидите не так, — тільки задля суворості, бачить бог, він переходить на ввічливе «ви», так і не взявши пензлика в руки, Агнус підходить до крісла, із таким самим холодним на вигляд (а, може, й на дотик) обличчям спирається на бильці, окидуючи поглядом натурника, майже одразу помічаючи неточності і підправивши позу.
— Мені незручно, невже я повинен сидіти так до самого кінця сеансу? — Едвард драматично і звісно кривить брови.
— Посидиш, дорогенький, — митець сідає на коліно натурника, підправляючи тому комірець і «раптово» торкаючись шиї, заразом і прикусуючи дещо вище від комору. — Я хотів би зобразити тебе саме таким на своїй картині, — він як змій схиляється до вуха, розстібаючи сорочку і, без жодного натяку на сором, проходячись тілом руками. — Можливо, навіть із слідами укусів, щоб тобі було соромно показувати це на людях, щоб ти поставив її в найпотаємнішому з місць свого будинку, — він обіймає достатньо тонку талію під сорочкою і відтягує шкіру на ключиці, виконуючи свою ледь не погрозу. — Я хочу, щоб ти привів мене до себе і мій витвір могли бачити тільки ми двоє.
— Ми зустрічаємось? — з-під чорних кучерів витанцьовували вогники блакитних очей — обпікує неможливість втримати погляд чи жар канделябрів?
— Можливо. Але тему не переводь, — свої слова підкріплює новим укусом десь на збігу шиї і плеча. — Я можу зробити тобі ще одну, якщо ти прийдеш. Для чужих очей, — він знов кусає шию на невдоволене ворушіння ногою під ним, заразом знімаючи прикраси — золоте сонце чіпляється за сріблястого ворона, метал здається дещо матовим, може, навіть, й стертим — кільця не виняток, Агнус відпускає розтерзану шию тільки щоб зняти і їх — вони ледь теплі. Він відкладає кожну з прикрас на підніс із бокалом, що стоїть поруч на іншому стулі — перед ним тепер зовсім фізично голим відчувається аристократична натура, що всупереч зовнішньому протесту підтримує за спину руками митця.
Було б цікаво роздягнути його розум, о загадковий чоловіче! — але ж не дасть, о всесвітня несправедливість, шкода.
Митець привносить останній штрих, підживлюючи натхнення вином — палкий поцілунок на щоці, напевно, горить холодом решток вина і непромовленими словами. Його б воля, він би так і лишився, тримати руками руки, цілувати холодними губами, не зронюючи слів, доки свічі потріскують скорше на межі свідомості, так можна і заснути в дещо компрометуючий позі — хоча, хіба це має сенс? Із цим питанням завжди деякі проблеми, пальці вперше за вечір свідомо йдуть по формі свого кільця, обводячи пелюстки троянди на ньому, але ж хіба лише одна людина на кімнату може забуватися в чомусь? Цілком і точно ні, тому, із великим, невимовним жалем, митець покидає натурника — попри свічки, кімната на контрасті здається холодною і ворожою, координація видає пірует, але тіло втримується, він лише зупиняється на півдороги до мольберту, на секунду заплющуючи очі дужче за потрібне.
— Сьогодні мої сеанси лікування теж потрібні? Чи ви перепили вина? — користуючись нагодою, Едвард розминає руками ногу.
— Ти змінив положення руки, — тіло, усе ж таки, видає пірует — він розгортається на каблуках, підтискаючи губи. — Спеціально?
— Ти мило дратуєшся, чому б не подивитись на це ще раз? — Агнус складає руки на грудях, пальцями вистукуючи ритмічне невдоволення, як каблуками — як не припинете, я підійду знов. Це, якоюсь мірою, подіяло — усе ж таки, часу лишилось не так уже й багато. — Усе-усе, сиджу.
Якби полотно могло щось відчувати, це було б полегшенням — останній раз його використовували не раніше, ніж вчора, за сьогодні ж жодного мазка. Робота пішла дещо легше, Дей міг побачити за своєю спиною надокучливого чоловіка, що з радістю висловить свою думку, якої не просили — так не малюють, ти ніби робиш скульптуру, задля чого тобі стільки фарби? Це обурює, уява виводить шикарний образ з поєднання білого і чорного мармуру, овіяне красою моменту, але внутрішнього критика краще заткнути чимось більш прозаїчнішим, аніж сварка за мистецтво — о, він підпитувався б нею, але, на його нещастя, у холодильнику знайшовся лише поодинокий гранат — згодиться, рештки підуть до композиції.
Митець повертається до мольберту, на ходу вивільняючи насіння гранату і відправляючи їх собі до рота, як тут з’являється ідея:
— Ти їси гранат? — натурник знов дозволяє собі змінити положення, доки в них обідня перерва — полотно недовго раділо використанню за призначенням.
— Їм, — Агнус бере ще одне насіння в руки, але замість з’їсти, підходить ближче до крісла, тримаючи насіннячко біля обличчя Едварда.
— Тоді відкрий рота, — він посміхається, змовницьки підморгнувши. Деякий час вагаючись, зрештою, Едвард підкоряється, абсолютно драматично відкидаючи шию, хоч це було не обов’язково. Йому до рота вкладають декілька зерняток, обережно торкаючись пальцями губ, проте одне зернятко примудрилося впасти. Кажуть, що численні зерна гранату символізують релігійну єдність — у якому ступені богохульства вони б звинуватили безкінечно грішного Агнуса Дея, що став на коліна і забрав з сорочки Едварда насіння гранату, тримаючи його декілька секунд в зубах, а потім повертаючись до свого попереднього положення — сам гранат більше потрібен, тому він спирається на спину крісла рукою, що звільнилась, а іншою підіймає за підборіддя натурника, що завмер в очікуванні.
— Відкрий рота ще раз, — на диво, той підкоряється знов, уже вдруге — цікаво, що ж викине. А він викидає лише той самий гранат, передаючи його з рота до рота в поцілунку, притримуючи за плече.
Наступне ж зерно не падає, воно ідеально лягає між губ — як шкода, що таке не замалюєш, — як тут його кусають за палець.
— Що ти робиш? — Агнус відсахується, потираючи руку іншою.
— Мені більше подобається, коли ти годуєш мене напряму, сонце, — Едвард підтягує художника до себе назад за кулон, ніби розглядаючи його зблизька.
— Ти міг про це сказати, — і знав же, куди тиснути, брови знов вирівнялися, Дей зітхнув, проте взяв аж декілька зерен до рота, знов повертаючи поцілунок.
— І дай мені вина, — перебираючи пальцями за шиєю, ніби по клавішах піаніно. Прийнявши свою долю того, хто годує, Агнус робить невеликий ковток прямо з пляшки, не розрахувавши сили пропускаючи невелику краплю, що вона кровавою цівкою стікає по шиї, за яку його знов обхватують, вочевидь, не дочекавшись вина, злизують прямо з тіла.
— Може, залишишся на чай? — він перебирає довгі чорні пасма, плутаючи в них пальці, доки його шию нещадно мучають гострими кликами.
— Наступного разу я принесу свій, а зараз я маю йти, — під довгий стон він лишає останній укус, простягаючи руку по тростину.
Агнус із жалем підтягує Едварда за шарф, палко цілуючи, опісля турботливо зав’язуючи кінці шарфа і полишаючи на видиху біля вуха тихе: — Повертайся.
— Я не можу не повернутись, — бліде обличчя м’яко підсвічують канделябри.
