Поцілунки, осінь, шоколад

Дзвінкий сміх рознісся над поляною, коли новий лист застряг в його волоссі. Хе Сюань майже не звернув на це уваги, все одно вже нічого не врятує його зачіску. Хвіст розтріпався настільки, що ледве тримався, й пасма волосся стирчали в усі боки. 

Доволі теплий для жовтня вітерець щипав шкіру холодними укусами, коли Хе Сюань підняв листя й розвернувся, щоб кинути їх в напрямку Хва Чена, який надто швидко наздоганяв його. Часу роздивлятися чи долетіли листя до потрібної цілі не було, і Хе Сюань збирався бігти далі, щоб скоріше відірватися від Хва Чена, але раптом він зачепився ногою об щось схоже на коріння дерева. Зіткнення із твердою поверхнею, на яке він очікував, не сталося, бо навколо талії раптово обвилися чиїсь руки.

— Так поспішаєш зустрітися з землею?

— Я б і сам впорався.

— Я бачив, як би ти впорався, — Хва Чен посерйознішав. — Нога в порядку? Не болить?

— Все добре. Але, можливо, ти відпустиш мене?

— На землю? — не дивлячись, на свої ж слова, Хва Чен м’яко допоміг Хе Сюаню відновити рівновагу.

Розглянувши безлад, що був зараз у волоссі Хва Чена, Хе Сюань простягнув руку, щоб прибрати декілька листочків. 

Після важкого дня їм обом потрібно було відволіктися й дозволити собі трохи побути дітьми, і Хе Сюань справді почував себе краще. Але все закінчується і їм потрібно було покинути ілюзію в якій в них немає турбот та повертатися до звичайного життя. Ну, чи щонайменше нарешті дістатися теплого дому, якомога далі від оманливого сонця, яке насправді майже не гріє.
Хе Сюань взяв Хва Чена під лікоть.

— Ходімо.

— Почекай. Я хочу ще дещо зробити.

Хва Чен легко звільнився з рук Хе Сюаня й роззирнувся навколо, обираючи куди йти. Багато часу йому не знадобилося, і вже через хвилину він почав збиратися листя, і поглядаючи на Хе Сюаня з’єднувати їх. Хе Сюань зі свого боку терпляче чекав, доки Хва Чен закінчить. 
З задоволеною усмішкою, Хва Чен підійшов до Хе Сюаня й одягнув на його голову різнобарвний вінок.  Яскраві кольори вирізнялися на фоні темного одягу й блідої шкіри Хе Сюаня, але тільки підкреслювали його красу.

— Тобі дуже личить. 

Хе Сюань підняв руку, щоб торкнутися вінка й майже сором’язливо усміхнувся.

— Дякую.

Раптово Хва Чен нахилився ближче до нього й швидко поцілував. На губах залишився присмак кави, і Хе Сюань рефлекторно облизав їх. Очі Хва Чена зблиснули хитрим вогником.

— Я знав, що тобі сподобається.

Хва Чен розсміявся, помітивши розгублений погляд Хе Сюаня, який вже за хвилину сповнився розуміння. Хе Сюань насупився. Він ніби зібрався щось сказати, але тільки стомлено зітхнув і похитав головою. 
– Ходім додому.

Все ще задоволений собою Хва Чен, прийняв його руку, і вони впевнено попрямували на зустріч із теплою ковдрою й гарячим чаєм. 

***

Приготувати гарячий шоколад самостійно насправді не складно. Розтопити його, додати молока й справа закінчена. Але вони все одно витратили на це набагато більше часу, ніж якби сходили в кав’ярню навпроти. Вдома не виявилося ані шоколаду, ані молока, ані вершків, які хоч і не були обов’язкові, але були потрібні Хва Чену. У магазині поряд із домом не виявилося молока і їм довелося іти в той, що набагато далі. 

Наступною помилкою було те, що коли один із напоїв був практично готовий, вони випадково зачепили склянку й весь вміст пролився,  а розтопленого шоколаду для ще однієї спроби не лишилося й довелося робити все заново.

Але шляхом впертості й помилок, щось у них все ж вийшло: не кривлячи душею, це щось було доволі смачним. Можливо, навіть було варте довгої прогулянки під неприємним вітром. 
Вони ввімкнули якийсь фільм, що першим трапився на очі, і чесно кажучи, їм обом він не подобався. Хе Сюань, лежачи в обіймах Хва Чена, уважно слухав його коментарі про погану гру акторів, нелогічний сюжет, погано підібрану музику й погоджувався з ним, іноді думаючи, нащо вони взагалі почали це дивитись, якщо з самого початку було зрозуміло, що нікому з них не сподобається.

Вірогідно, абсолютно все одно що грає на фоні, коли ви занадто насолоджуєтесь компанією один одного, що б звертати на те увагу. 

Коли у фільмі, здається, мав бути найцікавіший момент, Хе Сюань сам того не помічаючи почав повільно зісковзувати на коліна Хва Чена.
 
Крізь пелену дрімоти він помітив, як з його рук обережно забрали вже давно холодну чашку. Пальці, що перебирали його волосся, заспокійливо діяли на нерви.  
Рух поряд змусив Хе Сюаня трохи нахмуритися, але коли теплі губи торкнулися його чола, це викликало в нього сонну усмішку.

— Відпочивай. 

***

Хе Сюань важко зітхнув і знову пожалкував, що погодився сюди йти. Хоч йому й подобалася атмосфера, але все ж таки тут було занадто багато людей і це змушувало його відчувати дискомфорт. Втім, рука Хва Чена в його руці допомагала впоратися з легкою панікою, що була готова зародилися в той же момент, як Хва Чен відійде далі, ніж на десять кроків. 

Хе Сюань, насправді навіть не знав де саме вони знаходяться — здається, це якесь чи то свято, чи то відкриття парку (схоже на те, бо атракціонів тут було стільки, що не знаєш куди дивитися). Хва Чен просто повернувся додому зі словами, що вони обов’язково мають туди піти, а Хе Сюань не вмів відмовляти йому в таких речах. До того ж йому самому давно потрібно було вилізти на свіже повітря далі балкона квартири. Хва Чен вважав, що його короткі прогулянки біля відкритого вікна не рахуються. 

А вони тим часом все ближче наближалися до каруселей, які ще й підіймаються вгору, крутячись. 
— Хва Чене, ти впевнений, що нам потрібно саме туди?

Не те щоб його лякала висота. Якось він взагалі хотів стрибнути з парашутом, але обставини змусили його від цієї ідеї відмовитися. Просто каруселі, конструкцію яких він не розумів, не викликали довіру та й він ніколи не був шанувальником будь-яких атракціонів, особливо тих, що підіймаються вгору.

— Не хвилюйся за це. Вони не швидкі й там немає різких спусків, а ще вони добре закріплені. Якщо хочеш, я потім розповім тобі як вони влаштовані.

Іноді Хе Сюаню не подобалося, що Хва Чен так добре зчитував його думки, але зараз він був йому вдячний. Можливо, варто все ж таки спробувати.

У ту чергу вони не встигли, то ж довелося чекати наступної. Час, незрозуміло на жаль чи на щастя, минув швидко. 

Що ж, тут є ремені безпеки. Це добре. Вони здаються надійними. 

Перший раз, коли карусель піднялася, Хе Сюань схвильовано озирався навколо й намагався зрозуміти, наскільки міцно тримаються ланцюги та чи немає паніки в очах інших людей. На жаль, нікого окрім Хва Чена він не міг побачити, але він виглядав спокійним. Мабуть, Хва Чен помітив його нервовість, бо його рука стиснула його.

Другий раз, коли карусель опинилася вгорі, Хе Сюань зачаровано дивився на місто, що відкрилося його очам. Неймовірно. Стільки різних вогнів: місто ніби палає, але це все ще виглядає гармонійно. Не занадто. Хе Сюаню не подобалася надмірна яскравість, він більше цінував спокійні кольори або те, що зробила природа, а не діяльність людини. Проте це все ще було красиво.

На третій, останній раз, коли карусель піднялася, Хе Сюань відчув погляд Хва Чена й озирнувся, щоб теж на нього подивитись.

— У фільмах такі місця зазвичай вважаються ідеальними для поцілунку.

Вони нахилились ближче один до одного, доки Хе Сюань не відчув чуже дихання. Здається залишав відстані першим подолав Хва Чен. Поцілунки Хва Чена завжди були особливими, але щось було в тому, що вони знаходилися на висоті багатьох метрів від землі й трималися тільки завдяки тому, що хтось зробив карусель, яка здатна витримати в повітрі людей. Їх положення було незручне, і вони відірвалися один від одного, коли карусель почала знижуватися.
Хе Сюань все ж таки не жалкував, що погодився піти сюди. Можливо, йому дійсно варто більше виходити на вулицю. 

***

Хе Сюаню подобалося вчитися. Мало хто розумів його, але йому приносило справжнє задоволення дізнаватися щось нове, обкластися книгами й сховатися від цього світу. Книги не брехали, не завдавали болю, не могли зрадити - вони лише констатували факти й це робило їх кращими за людей. 

До того ж Хе Сюань був вдячний, що взагалі міг вчитися. Його батьками та йому самому довелося багато працювати, щоб отримати таку можливість. Однак іноді і йому потрібен був відпочинок.
Хе Сюань дивився на гору книг навколо, купу зошитів і не міг зосередитися ні на чому. В голові була лише мішанина з усіх предметів і завдання, що він викликався робити додатково не допомагали зменшити обсяг роботи. Він зітхнув. Все чого йому зараз хотілося - закутатися в купу ковдр, а не книг і відчувати обійми Хва Чена, а не писати купу незрозумілих речей, які здалися б йому цікавими колись, але точно не сьогодні. 

Можливо, він дійсно взяв на себе забагато. 

Щонайменше, тут була тиша. Працювати вдома було приємніше, але бібліотека теж була його улюбленим місцем. Рука на плече змусила його здригнутися.

— Вибач, я не хотів тебе налякати. Ти як? – поява Хва Чена здавалася подарунком з небес, а особливо стакан у його руках.

— Що це в тебе? – як жваво він прозвучав, в зрівняні з тим, як тільки що виглядав, неможливо було не помітити, але зовсім не було секретом, що поява Хва Чена завжди змушувала його радіти.

Хва Чен ще не встиг відповісти, коли Хе Сюань вже взяв все ще гарячий стакан з його рук.

— Шоколад. Але ти схоже і сам здогадався, – Хва Чен злегка докірливо подивився на нього. — Ти знов не дозволяєш собі нормально відпочити? Зовсім потонув у навчанні?

— Ти ж знаєш як це важливо. Я не можу інакше.

Хва Чен торкнувся вільної руки Хе Сюаня і почав погладжувати великим пальцем.
— Коханий. Тобі дійсно потрібно більше відпочивати. Я знаю наскільки тобі важливо навчання, але іноді ти зовсім забуваєш про себе. Зменш навантаження. Ти можеш це зробити без шкоди для себе, хоча б раз не запропонувавши свою кандидатуру на якесь завдання, яке нікому більше не цікаво. Ніхто б навіть не помітив, якби його взагалі не виконав жоден студент. Навіть зараз, ти замість того щоб писати, просто дивився в нікуди. Не краще було б робити те саме, але вдома?

Хе Сюань майже визначаючи свій програш подивився на Хва Чена, а потім на все, що розкладено на столі. В наступний раз він, можливо, хоч і маловірогідно, візьме на себе трохи менше, але все що лежить тут зараз він має доробити. Кидати небезпечно, бо є ризик взагалі потім не повернутися до цього. 

— Ти правий, але не зараз. Мені потрібно закінчити почате.

— Тоді я залишусь тут. Раптом ти заснеш і не буде нікого, хто тебе розбудить? 

Хе Сюань не був проти цього. Присутність Хва Чена, на відміну від інших людей, подобалася йому і заспокоювала. Так дійсно буде легше. 

Хе Сюань знизав плечима, мовляв, залишайся, якщо хочеш,  і знов уткнувся обличчям в книгу, хоча зосередитися все ще не вдавалося. 

Хвилини тягнулися довго.

— Гаразд.

Хва Чен відірвав погляд від книги, яку взяв «ознайомитися», хоча вона його не цікавила від слова зовсім.

— Ходім звідси. Все одно в сидінні тут немає сенсу.

Переможна усмішка з’явилася на обличчі Хва Чена.

— Я знав, що ти скажеш це, — він перехилився через стіл і притягнув Хе Сюаня до себе, торкаючись його губ своїми. 

Полегшений стогін вирвався з нього. Ось що потрібно йому зараз, а не незручний стілець і купа речень, які треба прочитати, а то й написати, і при цьому ще й розуміти що ти взагалі робиш. Хе Сюань легко штовхнув Хва Чена в плече, після чого той одразу відсторонився, і почав складати речі.

— Чим скоріше ми звідси вийдемо, тим швидше будемо вдома.

Хва Чен засміявся, але почав допомагати йому і кивнув в знак згоди. Доведеться повернутися до вивчення пізніше, але можливо Хе Сюань все ж задумається про свій комфорт і робитиме стільки, скільки в його силах, а не в рази більше.

***

Хе Сюань глибше закутався у куртку, ледве не сховавшись в ній повністю. Перший сніг красивий, але тільки якщо дивитися за ним з вікна теплого дому, а не стоячи на зупинці в очікуванні автобуса, до приїзду якого можна з успіхом змерзнути остаточно. Хва Чен поряд тремтів так само й бурмотів щось про те, що «ми запізнилися всього на хвилину», але все ж в один момент йому це набридло і він почав розповідати про щось інше.

Зазвичай Хе Сюаню подобалося слухати Хва Чена. Він завжди розповідав цікаво, навіть якщо це була тема, яка раніше ніколи не привертала уваги Хе Сюаня, але зараз зосередитися на Хва Чені було складно через холод і капюшон, який заважав щось чути.

— Ти слухаєш мене? — на кивок, ледве помітний через одяг, Хва Чен з розумінням подивився.

— Ти знов забув рукавички?

— Ще зранку було тепло. Хто міг знати, що в вечері буде такий холод?

Хва Чен задумався на хвилину, але взяв руки Хе Сюаня у свої, такі ж холодні до речі,  і почав одягати на нього першу рукавичку. Хе Сюань забрав руку.

— Тобі теж холодно. 

— Не настільки.

Боротьба за рукавички ніяк не закінчувалася і Хе Сюань залишив це, просто переклавши їх собі до кишені. Він взяв руки Хва Чена у свої й підніс до губ.

Чесно кажучи, він ніколи не думав, що хтось буде непокоїтися про нього настільки, що намагатиметься віддати щось, що може принести тепло. В холодні дні головним було не замерзнути до кінця. 

Хе Сюань тепло видихнув і поцілував кісточки на руках. Пальці. Зробив крок вперед і притиснувся губами до правої щоки. До лівої.

Ошелешений погляд Хва Чена говорив більше за слова, але Хе Сюань не зупинився. Кохання до Хва Чена сповнювало його і він мав виплеснути почуття хоча б в декількох поцілунках. 

Так кохано. Так ніжно. Так любо.

Так тепло.

Піднявся трохи на кінчиках пальців і поцілував в чоло. Ніс, холодніший за все. І нарешті губи, такі ваблячи, солодкі, рідні. Хва Чен відповів на поцілунок з секундним запізненням, але від цього не менш нестримно.

Цілуватися на холоді погана ідея, але кого це хвилює, справді? Вдома десь має бути бальзам, який зовсім не допоможе.

— Я так кохаю тебе, – прошепотів Хе Сюань з видихом, від якого в повітрі з’явився пар.
Відірвавшись один від одного, вони одночасно повернули голови, щоб побачити автобус, який швидко від’їжджав від зупинки й сховався за поворотом.

Швидше буде дійти пішки, ніж чекати наступний. Але, напевно, ця прогулянка буде трохи тепліша.