a little more

Джисон стукає у двері спочатку тихо і ввічливо, а потім грубо і наполегливо. По ту сторону тиша, ніби нікого вдома немає. Хлопець дійсно дивується, чому йому не відкривають, хоча зараз тільки… а котра зараз година? З третьої спроби він дістає з кишені телефон, щоб перевірити час. Ой. Опів на другу. Ой.

 

Але ж друзі допомагають один одному незалежно від часу?

 

З такою думкою він заносить руку для чергового стуку, але двері нарешті відчиняються.

 

- Боже, Джисон, ти збожеволів? - сонний і пом’ятий Мінхо дивиться на хлопця перед собою, ледь тримаючи очі відкритими.

 

- Навіщо ти сказав моє ім’я двічі у реченні? - п’яно посміхається у відповідь той, а потім продовжує, - Можна сходити в туалет у тебе?

 

- Ти серйозно заради цього приперся до мене серед ночі? - Мінхо починає дратуватися, але усвідомлює, що друг просто п’яніший за вино, тому старається стримувати емоції. - Чорт з тобою, заходь, - кидає він, цокаючи, і пропускає хлопця всередину.

 

Джисон задоволено посміхається і, ступаючи один крок, майже падає, але втримується, йдучи далі, бормотить, що все добре, мовляв, він справиться. Заходить до ванної кімнати й закриває двері, одразу ж опираючись на раковину, дивиться у дзеркало розпливчастим поглядом.

 

«Що я, бляха, роблю?» - пробігає думка, але не затримується у затуманеній алкоголем голові.

 

Після того, як він закінчив усі справи, миє руки та плескає холодною водою в обличчя, щоб хоч трохи протверезіти і це, на диво, допомагає.

 

Мінхо знаходиться на дивані у вітальні, чекає на друга, ніби він просто зайшов у гості на чай.

 

- Дякую, ти найкраща людина у світі, - каже Джисон, плюхаючись на диван і кладе голову на плече хлопцю.

 

- Невже ти дійсно розбудив мене через це? В місці, де ти так набрався, немає вбиральні? - він втомлено видихає і Хану стає соромно за себе.

 

- Можливо… це не єдина причина, - Мінхо трохи повернув голову, щоб бачити обличчя Джисона і помітив у тьмяному світлі лампи, як той почервонів. «Може алкоголь?», - подумав він.

 

- То… - не встиг він закінчити думку, як хлопець поряд заворушився і сів рівно, дивлячись на нього. - Джисон, щось сталося? - продовжив занепокоєно, зустрічаючись з очима навпроти.

 

Сам же Джисон прикусив губу, погляд його здавався якимсь ніби винуватим.

 

- Ти такий хороший, - все, що він сказав і піддався вперед, щоб обійняти друга. - Але з тобою так важко.

 

- Що ти маєш на увазі? - Мінхо обійняв у відповідь, на периферії розуміючи, що відбувається. - Але я теж люблю тебе, Джисоні, - все ж посміхнувся він.

 

Хан підняв голову і тепер їх обличчя були дуже близько, через що відчувався запах алкоголю, який старанно намагалися перебити м’ятною гумкою. 

 

- Правда? - лише сумна усмішка, але, можливо, з проблисками надії.

 

- Ти хочеш доказів? - Мінхо жартує, намагаючись розрядити цю інтимну обстановку. А можливо зараз він рятує себе.

 

Думки в голові бігають швидко-швидко, шукають вихід з цієї ситуації. А на перевагу їм чужі долоні повільно вимальовують лінії на його стегнах. Йому дійсно потрібні докази?

 

Дихання навпроти опалює шкіру, сухі губи обережно торкаються його і він завмирає. В той самий момент Мінхо очікував цього, тому легко відштовхує Джисона.

 

- Припини, - каже він, відвертаючись, а дурне серце ніби намагається зламати йому ребра.

 

Хлопець навпроти, здається, приходить до тями й дивиться налякано.

 

- Чорт! Вибач, я не хотів! Це випадковість, я просто перепив і взагалі…

 

Мінхо лише сміється. Він сміється?

 

- Це не випадковість, чи не так? - і мова йде не про цей безглуздий дитячий поцілунок.

 

- Я… - починає Джисон, але йому нема, що сказати. Він здається з виправданнями і закриває рота.

 

З хвилину вони сидять у тиші, упиваючись поглядом один в одного. Все зрозуміло і так, краще не вимовляти це вслух. Кожен з них думає, що слова будуть проявом жорстокості. Хоча, іронічно, це і була їх найтрагічніша помилка.

 

- Хочеш я прикинуся, ніби все не так, як є насправді? - питання Мінхо розрізає тишу.

 

«А як же все насправді?», - десь миготить насмішлива думка.

 

- Хочу. - Джисон ледве шепоче і через секунду його цілують вже по-справжньому. Солодко, повільно і, як у фільмах, ніби з любов’ю.

 

Верхній одяг, який увесь цей час змушував мучитися від духоти, летить на підлогу. Місця між ними все менше, а на дивані трохи тісно, але терпимо. 

 

Мінхо відчуває теплі руки під футболкою, відчуває легкі поцілунки на своїй шиї і думає, що прикинеться тільки сьогодні. В останній раз. 

 

Прикинеться, що не любить.