Іній

На вечірній Мондштадт повільно насувались темні хмари – мав бути дощ. Жителі, відчувши перші краплі почали ховатись по своїх домівках, або ж магазинах. Хто де міг.
– «Якби він тільки зміг очистити грішні душі цього світу», – казав він з таким виразом обличчя, ніби й сам хотів змити свою, нічим не кращу душу.

Бреше. Кая бреше. Ділюкова душа – це чистий прояв світла, добра. Ділюк – янгол, котрий спустився з небес в цей грішний світ, де око за око, а зуб за зуб. Де ніхто не є улюбленцем архонтів, богів, навіть ті, хто віддано служать церкві.

Йдучи вулицею міста Альберіх мало що усвідомлював. Холодні краплі обливають його лице, а він ледве крокує до свого дому. Дому? Ні, він не так виразився. До свого тимчасового місця проживання.

Навколо все вже давно мокре і слизьке, починаючи він бруківки, котра просочилась водою і закінчуючи муром, що захищав цивільних від нападів монстрів. Будинки так само промокли наскрізь, а з дахів лились маленькі потічки води. Дув сильний вітер. Холодний. Як і серце капітана. Грім гримів, а блискавки били з усієї сили, не шкодуючи нічого і нікого.

Одяг наскрізь промок, як і та сама нещасна пов’язка котру Кая ніколи не знімав. Він поклявся не знімати її, але яка тепер різниця взагалі? Яка тепер різниця, коли йому вже пора. Пора попрощатись з усіма і з ним також. Серце без перестанку нило від болі, пекло, не хотіло підкорятись здоровому глузду. Шрами боліли, нагадували про себе і Кая вже давно знав їх напам’ять. Одна згадка про них нагадувала те, як він торкався цих самих шрамів легенько, самими подушечками пальців, промовляючи наскільки вони красиві. Проте це все тільки згадані та нікому нерозказані сни, які капітан в себе десь там всі записував, аби не дай архонти не забути.

Теперішня погода в Мондштадті прекрасно описувала зараз його душевний стан. Алкоголь в крові не допомагав, що було дуже сумно, адже хоча б в ньому Альберіх хотів знайти свою утіху, потонути в цьому відчутті невагомості й легкості, забути про всі проблеми та зосередитись тільки на тому, який вже він келих п’є. Алкогольна залежність. І хоча йому було важко визнавати, але це було настільки, чорт, очевидно. Всі це бачили, а він і не приховував.

Всі йому казали, а він і не заперечував.

Ніхто його не сприймав серйозно, а йому і не хотілось.

Безвихідь – прекрасне слово, аби описати почуття Каї. Самотність? Теж непогане слово. Ненависть? Так, воно. Але до кого? Невже до архонтів, котрі знищували Кхаенрі’ах? Чи, може, до богів, котрі відігравали ключову роль в цьому? Чи до жителів, котрі вірили у святість і безгрішність архонтів?

Відповідь проста. До себе.

І навіть коли капітан нарешті докульгав до свого, як то треба називати, тимчасового місця проживання. Навіть, коли зайшов туди, опинившись в коридорі – легше не стало. Тільки зникло постійне почуття холоду ззовні.

Але не всередині.

Час. Йому вже пора, адже стрілки механічного годинника, котрий стояв в тому самому коридорі на тумбі показував шість годин дня. Треба бути там на сім. Не хотілось, ні, йому не хотілось.

Альберіх піднявся на другий поверх, опинившись в просторій кімнаті, котру він дуже сильно любив називати «спальнею». Підійшов до дерев’яного стола, що вписувався в інтер’єр і відкрив шухляду. Витягнув ті всі папери, в надії їх спалити, але не зміг.

Не десятках листів вирваних із зошитів, альбомів, записників акуратно виведені сотні слів, котрі говорили… Ні, кричали про любов до Рагнвіндра. Де було написано все, починаючи від симпатії, закінчуючи справжнім коханням.

Хотілось втопитись, хотілось згоріти живцем, хотілось задихнутись, але не хотілось нищити це все. Не хотілось покидати його, покидати місто.

Сльози почали литись з очей, хоча капітан і пробував їх зупинити. Одна, друга, і ось вже половина аркуша була заплямована солоними краплями. Текст ставав дедалі розмитішим, але це вже не мало значення. Хотілось вити від болі, стогнати, вирвати своє діряве кам’яне серце, впасти на коліна, підтиснути під себе ноги і зціпити зуби. Вперше в житті йому хотілось помолитись, але він не міг. Це було б занадто жалюгідно.

А втім, яка різниця? Він і так вже давно став жалюгідним, його вже і так всі тільки жаліють. То навіщо боротись, противитись цьому?

Кая закинув голову назад, жадібно ковтаючи повітря, якого стало мало. Опісля він повільно сів на стілець, скривившись і схопившись за голову. Вона боліла. Боліло все, душа, серце, тіло ломило, починалась лихоманка. Кімната вкрилась інеєм, око бога ставало світлішим.

Це кінець.

Хотілось в останній раз попрощатись, поцілуватись нарешті, обійнятись, але не можна. Він не міг і лишалось тільки змиритись зі своєю участю в цій жорстокій грі під назвою «життя».

А дощ все не вщухав, як і не вщухали почуття Каї. Ділюк. Хотілось Ділюка, хотілось кричати його ім’я, хотілось його тепла, ласки.

В останній раз.

Альберіх вирішив. В нього лишалось пів години, тому цей час капітан вирішив присвятити дечому особливому.

В голову нічого не лізло, про все він і так розписав в попередніх листах, котрі ніхто ніколи не прочитає.

Вирвавши шматочок паперу із записника Кая замочив перо в чорнилах і написав три прості слова. Лише три, а вони описували його почуття. Лише три, але чіплялись за душу. Лише три, але чітко виведені на серці. Лише три.

Руки тряслись, у вухах дзвеніло, в очах темніло, але він живий. На превеликий жаль, Кая досі живий. І вже час йти, пора вже йти.

Альберіх знав, що саме він прочитає, що саме йому викарбуються всі ці слова свого колишнього названого брата в душі. Знав, що Рагнвіндр, можливо, буде ридати від безвиході. Буде виривати своє червоне волосся, яке так нагадувало те саме полум’я. Того самого фенікса.

Знав, що після цього на винокурні завжди буде гроза, а в Долі Ангелів ніхто більше не побачить посмішки Ділюка. Знав, що дощ так і не змиє грішні душі цього огидного світу.

Знав, що в душі його пануватиме сурова зима, а полум’я, котре все ще палає в очах зникне остаточно.

І коли вже пора була йти, коли вже треба було Кая схаменувся і дописав одне тільки слово. Чотири. Чотири слова. І він написав би більше, але навіщо? Немає сенсу зараз розписувати все, перетворюючи шматочок паперу на якийсь любовний роман…

«Я тебе люблю», – дійсно запам’ятались Ділюку найбільше з того всього, що Кая йому адресував.

Але було тільки одне слово, через котре терпець урвався остаточно і в Рагнвіндра почалась справжня істерика, котру навіть Аделінда не могла втихомирити.

«Пробач».