Тріщина

Я лежав та дивився у чорну безодню неба. Наді мною народжувались та помирали галактики, літали комети, вдарялись у чужі планети астероїди, спалахували та гинули зірки… Піді мною — вогкий ґрунт, розкислий, пропахлий кров’ю та потом. Я не знав, скільки моєї крові вже пішло у землю, але відчував себе так, наче весь світ навколо мене кружляв. Ніби на гойдалці, хоча, ні — на старій каруселі з єдинорогами, з якої немає виходу. І я змушений в ній вертітися до нудоти, до блювотиння й дивитися, дивитися на далекі зорі…

Десь недалеко, принаймні так мені здавалось, звучали вибухи. Хтось гучно лаявся, хтось стогнав від болю, хтось помирав мовчки. Я носом відчував той клятий запах смерті. Її порівнюють з запахами гниття, коли тілу вже кінець, коли пахне кров’ю чи страхом. Але ні, смерть сама по собі майже не пахне. Пахне лише причина чи наслідок смерті. Сама вона обережна, акуратна, може вибити зі смертного лише кілька слів чи подихів, а так… Ні. Часто її не відчути носом, і не завжди її чуєш вухом. Її присутність можна розпізнати десь в потилиці, а звідти те знання перекочується-перевертається по всьому тілу. Камінь падає у шлунок і застрягає там, а легені… вони забувають як функціонувати.

Повітря, наситившись горілим, перетворилось в в’язку густу масу. Воно сіло мені на груди та заважало дихати. Я кахикав, та десь зліва чи справа — точно не скажу — одразу ж ніби кинджалами кололо. І відкривав рот, аби покликати на допомогу, але чи то вуха мої не вловили нічого, чи то язик мій завалився… Чи мене не чули хлопці? Дівчата? Чи вони…

Я знову вперіщив погляд у небо. Зрозумів, що якщо сконцентруватися на одній точці, то хитавиця в голові трохи мине. Побачив крихітну зірку, яка тривожно мерехтіла, ніби попереджала про лихо. Я кліпав у такт її блиманню, і здавалось, що між нами встановився своєрідний зв’язок. Вона говорила про безодню космосу, тонула в ній, а потім знову поверталась яскраво вітаючись зі мною. А я… просто кліпав. Шепотів про війну, проклинав ворогів, просив про допомогу. Мене ніхто не чув, ніхто, окрім тієї маленької зіроньки…

Потім я ніби задрімав. Коли прокинувся — в ніс ударяв бридкий запах гару, горіло дерево, трава, обпалювало каміння та залізо, палали людські тіла… Смерть карбувала крок, заклопотано носилась від людини до людини, кістлявою рукою збираючи врожай.

— Гей, ти чуєш мене?

Чиїсь обережні м’які доторки. Прохолодні пальці, неприємний запах, яскраве світло. Намацали жетон. А мені боляче, так боляче, що волати й вити хочеться, тільки жоден звук не виринає на поверхню.

— Живий!

Голоси звучать, ніби з-за товстої стіни, та я все ж таки їх чую. Поки мені допомагали, намагався відшукати зіроньку, і загубив її серед тисяч однаковісіньких. Дивно, як же я тоді раніше її впізнавав? Шукав її, кликав, однак все марно: бачив багато її сестер, але ж не її. Хоч навіть не впевнений, що не помилився, що не пропустив її у мереживі золотавих леліток.

— Тихенько, не рухайся. Обережно.

Знову той голос. Виявляється, я смикався, трохи ворушив руками. Руками… Значить, руки в мене ще були? А ноги? Наче відчував щось внизу, та подивитися не міг. Як повертав голову — одразу пронизував біль. Кинув лише один швидкий погляд в небо: може все-таки зіронька знайдеться?

Там, у темно-синьому кожусі пішла тріщина, яка росла і росла, наче космічну матерію хтось розтягував. І з тієї тріщини випадали, вилізали, вибігали потвори — двоголові орли на одній лапі, з довгими гачкуватими дзьобами. Камінням летіли вони донизу, цілились прямо в Україну і я, хапаючи повітря, наче останні шматки смачного пирога, силувався повідомити побратимів та всіх-всіх про величезну загрозу.

— Там… тріщ… — белькотав я обвітреними, з засохлими плямами крові, губами.

І ледве підіймав вказівного пальця догори, аби показати, аби попередити! Смикався, крутився, вертівся, я кожен мій рух наче чіпкими міцними мотузками зв’язувало, а потім забивало цвяхи у кістки. Я спітнів, і обливався потом, чув як гупало серце, ніби збиралось вибратися крізь діру у грудях, і водночас я тремтів від холоду й розпачу.

Ніхто не звертав уваги, лише знову просив:

— Потерпи, друже, зараз тебе підлатаємо. Не смикайся, добре?

А я бачив, як ті чудовиська, відкривши пащі-дзьоби, летіли й летіли. І небо, досі всипане зірками, чорніло, наче перед бурею. Кровожерливі, жорстокі, дикі тварюки, знищуючи навіть красу небес, збирались стерти з лиця Землі мою країну. А я лежав, поранений, безсилий і ніхто, ніхто мене не чув…

Отямився я в ліжку. Руки й ноги були на місці, та все тіло нестерпно боліло при кожному русі. Довелось лежати й слухатися лікарів. Пізніше я дізнався, що врятував кількох побратимів, але не зміг вберегти себе як слід. Усміхався весь вечір, хоч навіть усмішка приносила за собою біль. На щастя, на щастя то було лише страшне марення… Хоча я знав, що то не зовсім так. І збирався повернутися на війну якнайшвидше.

Потворні орли клекотали дзьобами, роздирали кігтями верхівки дерев. Та все летіли, повзли, бігли на мою землю.