5: тільки не самотність.

Нарешті цей день завершиться, більше ніяких підлітків з надздібностями, ніяких тнт-книг? Зачекайте, тнт-книги? Як взагалі в це можна повірити, навіщо зв’язуватися з цими неможливими речами, мабуть, це просто все привиділося та неправда. А якщо це правда, то на що чекати далі? Чи варто до чогось готуватися? Невже тим студентам справді доведеться боротися з якимись прибульцями чи магічними істотами, а як вони впораються з цим, вони навіть по коридору університету без проблем не можуть пройтися. Може краще їх просто якось ізолювати, але навіть вони цього не заслуговують. Але навіть якщо Бан Чан їх буде прикривати надалі, чи забезпечить це безпеку хлопцям та іншим людям? Парубок відчував якусь відповідальність за цих молодших, він хотів допомогти їм, ніби більше ніхто, ніхто крім нього не може зрозуміти та вберегти їх. Весь шлях до гуртожитку, поки ходив та купував продукти в магазині, коли підіймався на свій поверх - весь цей шлях до його кімнати, він тільки й думав, що про сьогоднішній день та всі ті дивні речі, що буде далі?

Чан, разом з гнітючими думками та переживаннями за сьогодні, заходить до кімнати, але там порожньо, схоже його сусід знову десь розважається.

Лі Мінхо, коли йому самотньо, може відкласти всі навіть найбільш термінові справи, щоб розвіятися та побути трохи більш легковажним. Можливо так він шукав якоїсь підтримки, або просто хотів бути поруч з кимось. Студент часто використовував свого сусіда, як відпочинок від буденності, то витягне його до якогось бару, то на найнудніший фільм в історії кінематографії, то з’їсти якусь страву з іншої культури, або просто по вулицях шукати та кормити бродячих котів, ну а коли ще цим займатися? Для нього існує тільки сьогодні, тому часто нехтує навчанням або навіть здоров’ям, головне не сидіти та нудьгувати на самоті. Самотність. Те що він так не навидів, те з чим він стикнувся знову. І його сусід Бан Чан добре знає, де він може пропадати, якщо весь день був самий, особливо коли його найліпший друг не відповідав на сповіщення цілий день. 

Поклавши усі куплені продукти на свої місця, Кріс почув стукіт в двері, - Хто там? - запитав він, підійшовши та відчиняючи двері.

- Привіт, ніколи не повіриш, що сталося, - при вході до кімнати стояв збентежений Хан Джісон.

- Давно не бачилися, я сподіваюся це не те про що я подумав, - побачивши стурбованого молодшого, який ще й сам прийшов, Чан вже встиг перелічити в голові купу страшнючих ситуацій, від того що він спалив пів гуртожитка, до того що хлопця невидимку зловила національна служба розвідки Кореї і відправлять до камери для дослідів, або гірше його вже забрали ілюмінати чи масони, - так, що сталося?

- Так ось, Фелікс кликав мене на якусь «вечірку» в гуртожитку, а ну ти сам розумієш, це гуртожиток і ліпше б лишився в кімнаті, а то ще висилять, ну і він подумав, що треба тебе запросити, - нервово глянув на старшого, а той уважно слухав, склавши руки на грудях, - я старався його відмовити, але з ним це ніколи не працює, тому зараз він бозна де.

- Тобто скоріш за все, він попер на ту так звану вечірку сам, зі своїми неконтрольованими силами, я хочу побачити, як звідти всі вибігатимуть через примару, - почав заливатися сміхом, наскільки ж весело буде за цим спостерігати, хоч потім і доведеться вислуховувати ниття невидимки, - то ти напевно прийшов, щоб я його забрав звідти, я не проти.

- Тоді ходімо, сонбе.

- Клич мене на ім’я, або хоча б хьоном.

- Добре, хьоне.

Вже біля дверей 300-тої кімнати, з якої йшов шум на весь блок. Так звана музика розривала барабані перетинки у вухах, а запах спиртного було чутно ще біля сходинкового майданчику, а сама кімната була розташована в самому кінці довгого коридору, хоч і лічба кімнат на поверсі починалася саме з неї. Світло в коридорі було вимкнено, якщо коменда підніметься на поверх, їй доведеться його ввімкнути, так в них буде шанс втікти від неї, але це така показуха. Всі знають, що мешканці 300-тої не просто створили свою маркет стратегію в гуртожитку, вони кентуються з завідувачем гуртожитка і всіма комендами.    

- Хьоне, я не думав, що мені також доведеться тут бути.

- Ти хотів, щоб я сам ловив невидимку? - запитав Бан Чан.

- Він тебе і так затягнув би сюди, а тут навіть двох може бути замало, щоб прослідкувати за невидимкою, - сміявся Бан Чан.

- Ну тоді дякую, але проблема в тому, що він справді вже пропав.

- Ноу вей, - з характерним австралійським акцентом, - і як ми маємо тоді його проконтролювати?

- Що, Чане? Розважаєшся і без мене? - в відкритих дверях під гучну музику стояв сусід Чана.

- Хо? Ти не при своєму розумі. Я думаю тобі пора відпочити, - Чан взяв Мінхо під руку та притримуючи хлопця, звернувся за допомогою до молодшого, - можеш допомогти мені?

- Так, сонбе, вітаю я Хан Джісон з 2 курсу, можна вам допомогти? - хлопець погоджуючись на прохання Чана, знайомиться з напівпритомним старшокурсником.

- Чане, я для тебе, що застарий?

- Джісоне, прошу забий на те, що він каже, він несе повну нісенітницю, коли нап’ється, думаю, невидимка нічого не наробить, поки ми його відведемо до моєї кімнати.

- Ти тепер водиш когось до нашої кімнати, та як тобі не соромно? - від обурення Лі хотів взяти Бана за виворіт, але промахнувся і ледь не полетів на підлогу.

- Ого, він так схожий на Фелікс, коли нап’ється, - здивовано підмітив молодший.

- Фелікс? Він обіцяв що врятує мене, хей герою, чуєш мене? Врятуй мене від старого і дитини, - він почав шукати хлопця, який видавав себе за героя.

- А знаєш, думаю, нам варто поспішити.

- Погоджуюся.

І вони потягнули Мінхо до їх з Чаном кімнати. Налиганий старшокурсник весь шлях жалівся на хлопців і виривався з під рук, ледь не падаючи на підлогу, одного разу він ледь зі сходів до низу не полетів, та нарешті коли вони приволокли його до кімнати, Бан вирішив самостійно повернутися, щоб спіймати невидимку.

- Вибач мене, але побудеш нянькою для Хо? Я подбаю про Фелікса, як і обіцяв, просто прослідкуй щоб він нікуди не пішов, я повернуся, як тільки розберуся з невидимкою, - і він пішов, навіть не вислухавши Хана, якому тепер доведеться глядіти його п’яного друга.

- Ти ще хто такий і що тут робиш? Це ж моя кімнати?

- Ем пробачте, я вже представлявся, - краще вже глядіти невидимого хлопця, ніж цього страшного старшого, - я Хан Джісон з 2 курсу, я тут щоб прослідкувати, щоб ви нічого не наробили, поки не повернеться Чан хьон.

- Ти що мене боїшся? Я не кусаюсь, я нормальний, ми можемо нормально поговорити.

На хвилину Джісону навіть здалося, що він справді нормальний, але тоді Хо вже був надто близько, - Хьоне, може чаю? - Хана врятував електронний чайник, він посадив старшого на ліжко та, заливши фільтровану воду, увімкнув чайник.

Він взяв з пачки з чаєм два пакетики, але не міг знайти ні однієї чашки, як ззаду з’явився старший, що швидко їх подав молодшому, - бачиш, я при своєму розумі.

Не міг озвучити свої думки, - та ти що? А в мене ледь серце не зупинилося 3000 разів, поки я тут з тобою.

Він так і не відповів йому, а коли чай вже був готовий, то просто передав його чашку старшому без яких небудь слів.

- Чому мовчиш? Хіба можна приховувати такий гарний голос?

Думки Хана були більш ніж заплутаними, - це що таке? І що я маю відповісти?  

- Ну хоч номер свій даси? - на ці слова Хан просто поділився своїм номером, - дякую, не забуть відписувати мені.

- звучить так, ніби я пожалію про це, - подумки жалів він.

Їх тишу зміг зруйнувати Чан, - архг який жах, він навіть коли невидимий такий настирний.

- А де зараз Фелікс?

- Та все добре, він в вас в кімнаті, там на 3 поверсі якраз коменда всіх розігнала, тому поки тихо буде, тож про всяк випадок можеш відсидітись тут, щоб не влетіло.

- Та ні дякую, я краще піду.

- Це тобі дякую, за те що посидів з Хо, сподіваюся він тобі не докучав.

- Ні, все добре, мені навіть здалося, що він тверезий, - посміявся та після цих слів студент пішов до своєї кімнати.

- Ти що прикидався тверезим перед Джісоном, це ти так свою прихильність проявляєш чи що, ото турботливий знайшовся хех, - він тільки прискіпливо глянув на Хо поки закривав двері.

- А? Ти прогнав білочку, та як ти міг так вчинити зі мною? Чане, ти монстр, - сказав це і вирубився на своєму ліжку.

- Клас, до тебе вже якась «білочка» приходила, чуєш може для мене також по- прикидаєшся тверезим, - він лише глянув на п’яного друга, - треба було віддати твою вечерю Хану, він більше заслуговує на неї. Окей, ти роби що хоч, а я спати, я вже боюся, що цей день ніколи не закінчиться.

Як тільки Хан повернувся до своєї кімнати Йонбок відразу ж накинувся на бідолашного.

-Ааа, бро, чому в цього чела така розкручена сторінка в інсті? Чому не в мене?, - скиглив хлопець і тицяв телефоном в обличчя Джісона.

- О господи! Йонбок ти мене налякав! І ти про цього журналіста? Скільки ти заліпав на його сторінку? Звісно в нього має бути відповідна сторінка, як для його роботи, але і твоя сторінка в інсті виглядає гарно, саме тому у тебе і є купа підписників.

- Ох Хана, ти такий крутий! Що я без тебе робив, - відповів одурілий хлопець, лізучи в обійми до друга.

- Такими темпами ти мене задушиш, лягай спати ти нетверезий і від тебе смердить алкоголем.

-Я зовсім не п’яний! Я… - махнув рукою, підсівши ближче, щоб прошепотіти, – я Бетмен! - крикнув парубок та одразу зник.

-Хей! У мене через тебе душа в п’яти пішла! Лікс! Повернись на місце, якщо ти щось начвориш, я тебе рятува

ти не буду! 

-Джісоне, я нікуди не піду, лише з тобою до краю світу! - сказав Лі та кинувся на ліжко.