На вулиці мороз. Сніг, що відбивається металевим блиском, грайливо миготить то ліворуч, то праворуч. На смак він, мабуть, м’ятний…
…Мої губи, покусані чи то від образи, чи то від смутку, тужать за твоїми губами…
Якщо піти не заїждженою колією, а потоптатися неприм’ятим сніжком, хрускіт почується виразний і дзвінкий. Так хрумтять тонкі чипси або аркуш паперу. А ще це схоже на звук, коли відкушуєш шматочок стиглого соковитого яблука.
…Я хочу вкусити тебе. Не боляче, але щоб ти відчув, щоб слід гострих зубів було видно лише якусь мить, а потім він зник назавжди, залишивши по собі лише секундне відчуття солодкого болю.
Зірки, щедро розкидані по розмальованій в ебенові тони небесній стелі, посміхаються. Їхнє світло прозоре, але в той же час воно відчутне і наполегливе. Вони одночасно дивляться на закохану в сніг землю і в порядку, лише їм одним відомому, миготять.
…Мої очі хочуть тебе. Безмовно, пристрасно, і з трохи розширеними зіницями. Ось крижана крапелька втекла з вії і дзвінко розбилася об чорну шкіру чобота, ще в повітрі перетворившись на скляну крихту.
Нічна тиша настільки вражаюча, що ріже слух. Здається, що у світі все завмерло, перетворивши на іграшкові моделі живі істоти, на копії, що дивують своєю натуральністю. Лякає необережний взмах крил чорного птаха, який ще мить тому сидів на такого ж кольору гілці мертвого, здавалося б, дерева. Але ворон злітає і змушує гілку виписати неймовірний пірует нікому не відомого танцю.
…Мої долоні тягнуться до тебе, щоб відчути тепло бажаного тіла, щоб опинитися в полоні твоїх рук, таких міцних і красивих, адже їх насправді хочеться, хочеться торкнутися…
Легкий вітер ненароком холодною стрічкою вплівся в пасмо волосся, окресливши на щоці евкаліптову смугу, свіжу та гостру, ніби виписану металевим пером в руках старанного і вправного учня.
…Я хочу наповнитися твоїм запахом, запахом моря та сліз, запахом ночі та снігу, запахом вітру та тиші. Я хочу вдихати і обпалюватися холодом, я хочу відчувати в собі морозний і свіжий потік повітря, ні на що не схожий. Але він існуватиме тільки в мені.
Холод нікуди не дівається, просто поступово затихає вітер, і стає ніби тепліше. Небо крадькома дивиться на затихлу земну поверхню, утикану напівголими чорними деревами та сільськими теплими будиночками. Йому спокійно через те, що нічний мороз скоро зникне. Небу це приємно усвідомлювати, і воно від цього трохи бентежиться. На сході воно аж зашарілось…
…Хочеться притулитися своєю щокою до твоєї. Я знаю, що у мене щоки від морозу червоні та холодні, тому дотик може вийти дещо колючим та металевим. Але так і має бути, доки я не зігріюся. Поки мене не зігрієш ти хоча б однією своєю присутністю…
Ранковий вітер набрав у долоню жменю снігу, схожого на білу тирсу, і з силою дмухнув. Сніжинки закрутилися та в шаленому данці розлетілися навсібіч. Деякі з них почали крутитися поземкою над закатаною дорогою. Їх зовсім не турбує те, що до світанку червона смуга градуснику не просто спустилася нижче за нуль, а впала на добрий десяток градусів.
…Затерплі ступні потребують масажу. Адже ти стільки разів казав, що так сидіти — шкідливо для моїх ніг. Але я знову залізаю в крісло з ногами, тому що так зручніше, тому що тебе це бісить, і тому що твої гарячі пальці тоді лоскотатимуть мені п’яти, розтираючи їх до червоного кольору…
Тепліше не стає, радше навпаки. Небо, сумуючи за минулим днем, укуталося в сірий плед. З самотньої прогалини в ранковій хмарності тьмяно кидає на вчорашній сніг свої скромні промені ліниве сонце.
…Я повільно стягну з тебе ковдру, щоб ти прокинувся і сердито насупився, зіщулившись у ліжку. Напевно, мені просто приємно відчувати, що ти добре це розумієш. Що я постійно різна. Так, я дивна, мені це давно відомо.
Скло у віконних рамах помутніло десь до середини. Шибки у декілька шарів прикрашені морозними візерунками. Завжди вражає, що рука природи настільки точна та натуральна. Просто дивуєшся цим творам. Кожен відбиток невагомого пензля здається доречним, і без найменшої смужечки не те, щоб візерунок у вікні, — цілий світ здавався би незавершеним.
…Я дістану найбільшу кружку, щоб заварити твій улюблений чай. Я знайду тебе, де б ти не був — у кріслі, під ковдрою, на колінах перед каміном, і порушу твою самоту. Я хочу, щоб ти знав, — я можу однаково як відбирати, так і дарувати тепло. До того ж, дарувати його мені хочеться тільки тобі одному…
Раптовий вихор увірвався в димар і захрипів десь поруч. Виявляється, стихії теж не завжди подобається носитися вулицями й мерзнути. Справді, чому б це білому повітряному потоку не погрітися трохи в димарі, перемастившись сажею і заграваючи з червоними іскорками, що злітають догори?
…Єдиний дотик рук до плечей зніме хвилинну напругу та переляк. Я не люблю, коли моїх плечей торкається хтось інший, окрім тебе… Якщо притиснутися до твоїх грудей, можна відчути ритмічну чечітку твого серця. Цей стукіт зігріває душу. Певно, через те, що наші серця б’ються разом, так близько одне до одного…
Ніхто б нізащо не здогадався, що за кілька годин після полудня буде так темно. Ще б пак, будь-хто на місці сонця поспішав би якнайшвидше втекти з похмурого небосхилу, де весь час товчуться холодні хмари різних відтінків сірого. Тому, нікого не дивуючи, сонце тішить своєю передбачуваністю і ховається за західними воротами.
…Зрадливо загорілося ліве вухо. Вірна ознака того, що про мене хтось наполегливо думає. Ти зник у вечірній темряві, пославшись на те, що дров майже не залишилося. Вже повір, я би ніколи не дозволила тобі замерзнути.
На небі вже давно ввімкнені всі зірки. Але до маленької кнопочки Місяця ніхто не торкається вже другу ніч. Проте відсутність нічного світила не псує враження від зимового мовчання природи. Насправді, ніч створена для того, щоб люди спали, а не вешталися вулицями, схопившись за вбрані у в’язані рукавиці руки і заглядаючи одне одному в блискучі очі. Але звідки цій самої ночі знати, що в цьому весь сенс. Сенс йти життям удвох, взявшись за руки.
…Що швидше, то краще. Ось я роззулася і вже скинула з себе цей грубий шарф. Він тепер валяється в кутку під вішалкою, поряд з ним грудкою лежить шуба, ще навіть зі снігом у капюшоні. Стоячи біля палаючого каміна, я стягую з себе щільний вовняний светр, через що в мене зачіска куйовдиться, і кидаю його на диван. Недовго милуючись язичками полум’я, я вирушаю далі, до спальні. На своїм маршруті до затишної кімнати я десь залишаю свої джинси. Присівши на ліжко, чомусь незастелене з самого ранку, я стягую один за одним шкарпетки і, залишившись в одній майці і трусиках, швиденько забираюся під ковдру. Простирадла і подушки ще такі холодні, що здаються чужими. Втім, це безглуздо. Адже постіль ну ніяк не може бути рідною, хоч гладенька тканина так нагадує твої обійми. А от вже і ти, не забарився. Вже в червоному халаті, смішних пухнастих капцях і з маленькою срібною тацею, на якій парує горнятко кави та жменя підсмаженої ліщини. Зустрівшись зі мною поглядом, ти поволі починаєш розуміти, що кава, звичайно, буває доречною після морозної вечірньої прогулянки, але… Дійсно, кава в надлишку шкодить на здоров’я, хоч я без неї і дня прожити не можу. Та кому вона справді потрібна?!
До біса ту каву! Здається, я ніколи вголос не казала, що кохаю тебе. І не скажу. Кохання не створене для того, щоб про нього говорити.
Ним потрібно займатися…
