Місто спить…
Спить, бряцаючи металевими легенями кранів, роблячи глибокі вдихи і видихаючи все нові й нові хмарки брудного диму.
Спить, недбало поправляючи своє волосся кольору моря, проганяючи чайок і кваплячи кораблі, що відпливають.
Місто спить, а в цей час його водопровідними артеріями мчить вода – хтось має безсоння, і щоб скоріше його позбутися, цей хтось збирається прийняти теплу ванну.
Місто, як і раніше, спить. Цікаво було б дізнатися, що ж йому сниться… Воно перевертається уві сні, раз у раз збивається ритм биття його серця, що так нагадує трелі цвіркунів.
Спить і починає потихеньку замерзати. А дбайливий Місяць ласкаво вкриває його ковдрою, зітканою з невагомого, але такого теплого туману.
Місто спить, але воно ні на секунду не може забути про завтрашній день. В його гігантському організмі без упину гуркотять величезні верстати типу «Solna» і «Altivar», друкуючи та упаковуючи ковток повітря – завтрашні газети.
Місто спить, нагадуючи тисячооке й сторуке чудовисько – гекатонхейра, – воно блимає різнокольоровими ліхтарями і вказує світлофорами шлях Хондам, Ніссанам і крихітному Шевроле, що заблукало посеред ночі.
Місто спить і насолоджується шепотом осінніх дерев, над якими височіють багатоповерхові громади житлових будинків і численних супермаркетів, що повільно, але впевнено витісняють зелені насадження.
Руки сплячого Міста – це радіохвилі, що дозволяють одній людині дістатись іншої. Як багато можна знайти в нічному місті несплячих, що їм не терпиться набрати з мобільного номер коханої людини і шепнути кілька милих фраз.
Опале листя – одіж великого сплячого Міста. Воно замерзає, – йому самотньо. А буркотливий народ у рудих курточках із зеленими ялинками на спинах щодня старанно роздягає Місто. Тож поніжитися в теплі сумному Місту вдається хіба що вночі, уві сні.
Місто спить… Спить воно міцно та безтурботно. Воно навіть не замислюється у своїх мріях про тих людей, що засинають разом із ним. Вони такі самі по собі різні, і їх так багато, що коли подумати про кожного хоч пів хвилини, то зовсім не залишиться часу ні на сон, ні на інші справи. Але Місто спить, треба ж хоч колись йому відпочивати?
Більшість, безтурботно укутавшись у теплі покривала, солодко сопе у своїх ліжках, щоб завтра знову прокинутися під звуки електронних будильників, що верещать на різні голоси. Вони прокидаються, щоб зранку, змивши з себе гріхи вчорашнього дня, сховати своє сумління за обличчям від Maybelline. Вони прокидаються для того, щоб загладити свою провину перед завтрашнім днем щипцями-праскою. Вони прокидаються для того, щоб накинути на плечі лямки сьогоднішніх турбот у спробі розділити проблеми на нуль. Їжа для цих людей – плітки, що запиваються чашкою кави під час обідньої перерви. Вдягаються вони по-різному, але тому не відрізняються одне від одного. Цих «різних» стає дедалі більше, і вони перестають бути особливими.
Вони ховаються за стіною власної ненависті, яка руйнує їх самих. А який сенс зводити стіну, яка врешті-решт впаде і не залишить від тебе навіть спогаду? Вірно ж: позбався джерела проблеми – проблема зникне сама собою. Шкода, що тільки одиниці розуміють це. Адже чи не краще пошукати неполадки у власній душі, ніж перевіряти світ на міцність? А якщо світ перевірить на міцність тебе? Звучить небезпечно.
…Місто, однак, все ще спить. І прокинеться воно ще до світанкових променів. І розбудить сонні вулиці, відчинить двері офісів, увімкне сонячну лампочку та наповнить серпанок над дорогами пряним запахом осені.
Місто не має дріб’язкових турбот, у нього завжди все серйозно. А інакше й не може бути. Забивати собі голову дрібними дурницями – доля маленьких злих людей, зациклених на власних проблемах. Тоді краще спати – не відчуваючи образ і розчарувань, прикростей і програшів.
…І НЕ ПРОКИДАТИСЯ…
