Промені сонця, що поступово прямує своєю щоденною стежкою за обрій, заповнюючи небо червоно-рожевими барвами, падали на пожовклу, вигорівшу траву. Повітря стояло жарке, воно наче забирало подих.
Вона лежить поміж сухих колосків, майже нерухомих вітром, та читає стару книгу. Хоча очі її переходять з рядка на рядок, але думки ніяк не можуть зібратися до купи, і , наче птахи, кружляють в голові Інгрід. Руде, неслухняне волосся майже спадало на очі. Дівча з ясними оливковими очима, тонкими губами та гострим носиком, перегортало сторінки книги.
«Хотіла б я так сидіти отут цілу вічність. Природа… Ось, що наповнює моє серце щастям», «Пам’ятаю, як сиділа в цьому полі з фройляйн Лінднер та розмовляла про все на світі… Цікаво, де вона зараз? Два роки пройшло з моменту її останнього листа. І чого ж вона вирішила поїхати?.. Ох, mein kleine fräulein, як мені тебе не вистачає!» — Інгрід закрила обличчя руками, вдивляючись поміж пальців на сонячні промені…
Кілька років тому вона так само сиділа в траві з Амандою Лінднер, розглядаючи небо. Тільки попелом війни тоді не пахло.
— Ця хмаринка схожа на метелика… О! А ця на кораблик!
— Яка? Ааа… Так! Кораблик, на якому ми могли б відправитися до чарівної країни, — замріяно прошепотіла Аманда.
— Досі віриш в дива та чари?
— Звісно! А чом би й ні? Вони сняться мені у снах іноді… Обожнюю! Хотіла б я, щоб і ти побачила колись ту країну з моїх снів… Там є і маленькі гноми, і феї… А ще.. А ще гобліни!
— Ну, тоді дочекаємося, коли станемо дорослими, і поїдемо на пошуки гоблінів, — усміхнулася Інгрід.
— Але може бути так… Що мені прийдеться переїхати з батьками до іншого міста. Наше, звісно, дуже гарне, але мене гнітить вже ця атмосфера. З кожним днем тут стає тісніше й тісніше. Моє серце прагне змін!
— Куди поїдеш?.. — уважно вдивилася Інгрід у два срібних вогника навпроти неї.
— Не знаю… Можливо, на північ Німеччини.
Подруга була налаштована досить рішуче. Інгрід дуже добре знала Аманду — якщо та щось надумає, то обов’язково рано чи пізно дійде до своєї мети.
— Скільки ще маєш часу? – важкий тягар з’явився на тендітній душі рудоволосої «die lockiges Lamm», як називала її Аманда. Найближча та єдина подруга збирається їхати! А як же вечірні посиденьки вдома, чарівна країна, яку вони збиралися відшукати разом?
— Кілька тижнів. Менше місяця. Але обіцяй, що будемо листуватися!
— Обіцяю, — дівчата схрестили пальці як обіцянку.
«Дивно, але я все ще чекаю на неї», — промайнула думка в голові дівчини. Звісно, зараз вона вже не вірить ані в гоблінів, ані в фей-чарівниць, але бажання поїхати кудись з найліпшою подругою все ще дарувало Інгрід замріяну усмішку і освітлювало її сумні сірі дні.
Невідомо, скільки часу вона просиділа в тій траві, але сонце вже повністю сховалося за темними силуетами гір вдалині, а вечір поступово приносив до просторів поля тихі мелодії скрипки коників, стрекотіння цвіркунів та далекий гавкіт собак. Дихати вже стало легше, віяв легенький вітерець.
Інгрід вже поверталася додому, обережно, щоб не перечепитися в темряві через якийсь камінь. Хвилина за хвилиною, і дівчина вже опинилася на стежках затихлого, сонного міста. Людей вже майже не було на вулиці, тільки вогники трактирів освітлювали силуети своїх постійних відвідувачів. Ось її вулиця – знайомі магазинчики, висаджені навколо низьких будиночків клумби. Інгрід зайшла до домівки, де одразу її зустрів приємний аромат кави та новоспечених пиріжків. На кухні горіло світло — мабуть, мати ще куховарить. Звідти доносилися голоси мами і… Аманди Лінднер!
Інгрід кинулася обіймати подругу. Вона все ж таки завітала до своєї die lockiges Lamm.
Відгуки