Лис

Тихо гойдалися дзвоники над дверима, дзеленчали. Шепотіли трави під пальцями Владислава: «Хороша погода, лагідна. Сонце, сонце ж».

І дійсно хороша: сонце пробивалося крізь густий покров древ, припікало; вже заквітчані липи…

Владислав видихнув, зрізаючи маленьким серпом білу ніжку гриба. 

Мілка полюбляла грибну юшку, а ще, накинувши на себе намисто із сушених лисичок, тьопати по хаті босоніж. Руда, розпатлана, от кумедне дівчисько. Скоріш би приїхала.

М’ята для чаю, малина на пиріг, дика черешня до столу, а он і морквичка вже виднілася з-під землі — салат буде.

Владислав ступав лісом, корзина відтягувала руку, плече трохи нило. Чуткий слух уловлював трель зябликів і крутиголовок, крики галок, глухий голос удотів, стукав по дереву дятел. Тук-тук-тук. Зойкнула зозуля, ку-ку, жити тобі, Владику, та й жити, черпай життя, немов студену воду.

Пробіг заєць, зачепивши кущ.

Владислав зупинився, провівши заячий хвіст поглядом. Чи вистачить м’яса? У льоху точно ще були три-чотири тушки, але раптом Мілка зголодніє? Як-не-як у неї вовчий апетит.

«Не йди, біда там» – скуйовдив волосся вітер. Загули дерева: “Не йди, не йди, землю там просочила кров. Погана кров, люта».

Владислав прилаштував корзину у розлогих коренів дуба, заспокійливо провів долонею по шершавій корі.

 

– Чого ти, стариганю. І не з такого виплутувався. Стережи поки провіант.

Звіряча стежина юркнула під ноги, Владислав йшов ще теплими слідами зайченяти, просуваючись все глибше і глибше в чащу. Хрускотіла вкрита інієм трава, наморозь повзла деревами, вимальовувала бентежні полотна: вічної самотності, холоду, голоду й болі. Легко впізнаванні образи і метафори. З кожним кроком холоднішало.

В душі здіймався страх, звір скавчав десь у підсвідомості. Попереду небезпечний і страшний хижак, від якого хотілося забитися в нору, піджавши хвіст.

Пахло кисло — кров’ю. 

Обіч сухої сосни лежав чоловік у темних одежах. Розсипалося, мов білою памороззю, на камінні, голках й шишках волосся. Чоловік ще дихав.

Владислав, тільки глянувши йому в обличчя, одразу впізнав істоту з легенд: високе чоло, маленький ніс, губи майже сині; ледь-ледь тремтіли вії, відкидаючи тінь на впалі щоки.

– Зимовий Князю, чуєш мене?

Князь чув, поворушився зі стогоном.

– Зиму тут влаштувати серед літа схотів чи просто приліг?

– Смішно тобі. Яке щастя. 

Князь розплющив очі, мов хрусталь, скривився в осміху.

– Смішно, – Владислав качнув головою. – Ненька наказувала стороною тебе, Князю, обходити. Не ступати, де ти ступив, не кликати ночами та молитися, аби оминув зимою. А ти розлігся.

Владислав допоміг йому сісти. Князь тяжко сперся на нього, обдаючи лютими морозами, потягнув життя, не соромлячись.

–  У мене куліш вдома стигне.

– Водою ситий не будеш, – Князь косо глянув на нього. – Чи ти йолоп, чи не проти, не можу зрозуміти.

– Ми тільки познайомилися, а ти одразу ображати.

Чужий смішок відізвався десь у кишках. Яке ж паскудне відчуття.

– Ти мене знаєш, а от мені не пощастило. Зроби ласку.

– Владислав.

– Владислав-Лис.

Владислав тільки кивнув, напнувся, підводячись із землі, потягнув Князя за собою.

– Лисеня, куліш з чим хоч?

– Морква, яблуко, лапка голуба, петрушка, кріп, яйця…

Владислав перераховував, тримаючи Князя за талію. Вони тяжко йшли, переступаючи коріння. Кров — тепла, в’язка, людська — намочила бік, хотілося відмитися якнайшвидше.

Будиночок виринув з-за дерев, присадкуватий, із дахом, який вкривав давнішній мох. Підморгнуло самотнє вікно вогником свічки — це щоб Мілка не загубилася, коли приїде. А приїде вона незабаром, зовсім скоро.

– Не хороми, але потіснимося.

Владислав уклав Князя на лаву, стягуючи з нього пишне вбрання, мимохідь здивувавшись приємній тканині: батист чи оксамит із золотою вишивкою; на комірі тонкою смужкою вишито стародавньою та забутою –– “рости великим, мій хлопчику”.

Владислав оглянув рвану рану на боці.

– Хто тебе так?

– Ведмідь.

– Ведмідь. Хороший ведмідь, я тобі скажу.

Владислав нагрів воду, підготував чисті рушники. Людей зашивати, немов гобеленом вести голкою: тканина до тканини, рівненькі стібки й ніяких емоцій.

– Де руку залишив, а Лисе?

Князь бундючився, з прихованим жахом спостерігаючи, як Владислав підготовлював швейний набір (сестра подарувала на двадцятиріччя).

– У капкані, де ж ще. Тримай рану, тільки свідомість не втрачай, могучий.

– І не таке переживав!

– Вірю-вірю, – Владислав посміхнувся, проткнув шкіру, зробивши перший стібок.

Після втрати руки довелось вчитися наново: готувати, прибирати, шити, полювати, ходити.

Але то було так давно, що Влад почав забувати як це бути дворуким. Біль повертався в кошмарах і в дощ, уїдався в кістки. В роті стояв металевий присмак: кістку довелося перегризти.  

Закінчили, коли за вікном сутінки землю вкрили. Владислав прилаштував на вогонь каструлю, хату одразу наповнив пряний аромат коріння петрушки. Лис нарізав салат, поки Князь повільно приходив до тями.

– Міг би й допомогти, Князю.

– Ти глянь, й не боїться…

– Я все чую.

– Я захоплююсь.

Владислав здійняв брови, розтираючи у ступці коріння, аби додати пізніше до збору. Князь втратив багато крові, йому треба відновлюватися.

– То як ти натрапив на ведмедя, Князю?

Князь очікувано промовчав, запитав інше:

– Ти один живеш тут? Ні самиці, ні цуценят?

– Сам-самітний. Тільки чекаю, коли ж мене приголублять, почешуть за вушком, – Владислав пирхнув, розливаючи куліш у керамічні миски з візерунками ластівок. Мамин найулюбленіший сервіз.

 – Ти сирота? Чи відбився від зграї?

Влад накрив стіл, усадив Князя, вручивши йому ложку.

– У вовків зграї, у лис сім’ї. Це знають навіть діти.

– Й де сім’я?

– Виїхала до міста.

– А ти сам страждаєш на соціопатію?

– Скажи ще, що даремно.

Пшоняний куліш вийшов смачним, таким як потрібно: густим.

Князь хрумав свіжими овочами, мружившись від утіхи.

– Давно не їв людських харчів, – поскаржився, притулившись спиною до стіни. Потягував компот, наче найкраще вино з царських льохів. 

Владислав мив чашки та блюдця, виделки та ножі, обполіскував. Робив це кожного вечора, вбачаючи в цьому свою забаву.

– Заходь, коли схочеш, Князю. Їжі вистачає.

– Авжеж зайду. Хто студень додому покликав, той… Ну.

– Той мрець, кажи як є, Князю. Нічого мені очі лудити. Це я тут лис — хитрий.

– Лисичка, пам’ятаю. Але тебе я не заберу, – з якимось запалом він сказав. – Дуже ти гожий та й впав мені в око.

– Лестун ти, ой лестун, – Владислав пустив очі під лоба, стегном притулившись до стільниці.

Князь опік поглядом, посміхнувся майже безгрішно. Рана на боці загоїлася, взялася новою рожевою шкірою.

– Даремно нитки витратив.

– Не даремно, Рудько. У цьому світі немає нічого даремного. Час мені йти. Дякую тобі.

Князь виряджався у свої шати, як у обладунки, приховуючи ребра-кості під чорними балахонами.

– Може причесати тобі волосся? Ковтуни одні.

Князь нарочито повільно затягнув пояс, прилаштувавши на місце шаблю. Озирнувся, спіймавши його погляд своїм. На чужих щоках запалав рум’янець.

– Най буде по-твоєму.

Волосся Князя, наче шовк, м’які. Владислав обережно чесав його коси, волос до волоса.

Князь таки раював, стиснувши руки в кулаки.

– Що тебе жене у ніч темну?

– Потрібно.

– Ведмедя йдеш ловити?

– Не твоя то справа, Лисиця. Сиди тут та виглядай мене.   

Владислав хихикнув, штовхнувши Князя в плече.

– Ну шо ти таке кажеш. Я чекаю тільки сестру мою, Мілку.

На порозі Князь недоладно обійняв. Пахло від нього зимою, хурделицею, хутром вовчим.

– Ну, всього найкращого.

– Бувай.

Зимовий Князь перевернувся на вовка та й щез у хащах, залишивши після себе майже непримітну стежку наморозі.