На ранок боліло все. Від маківки, де сильно смикнули за волосся, до щиколотки, на яку не дуже вдало приземлився із забору.
Він звідусіль звільнився.
Про його роботу напевне знають ті, хто його шукають, а ще про неї знає Хосок. І поки у Юнгі не було рішення його проблем з колишньою бандою – він не хотів з ним пересікатись. Не контактувати здавалось найкращим виходом. Він щиро сподівався, що про цю квартиру ще не пронюхали, бо жив у ній всього декілька днів.
Щоб взяти грошей зі сховку в нього був тільки один день, тільки сьогодні. Сьогодні вони пробиватимуть Чона і вони дізнаються, що він держслужбовець і не пов’язаний із авторитетами.
Він же не пов’язаний? Юнгі був не впевнений.
Приватна охорона і пістолет, який хлопець явно знав як тримати, та і сам Хосок… Його переміна від відкритої доброзичливості до лякаючої зосередженості, такої яку він відчував хіба від тої псини – правої руки Боса. Це все викликало питання. Що ж… Тим краще. Значить не пропаде.
До своєї будівлі він добирався громадським транспортом, щоб в разі хвоста можна було загубитись в натовпі. Останній раз оглянувши вулицю він ковзнув за старі скрипучі залізні двері.
Сейф стояв на місці, в старій кладові. Тепер він більше вписувався в обстановку, заснований павутиною і припорошений пилом. Юнгі ввів пароль, дверцята клацнули. Перед ним стояла та ж здоровезна сумка набита валютою. Він взяв кілька тисяч, запхавши їх в наплічник і поїхав в один із підпільних обмінників. Там не питали звідки гроші, вони просто брали свій вітсоток. Обмінював він завжди не багато, і сьогодні теж це була всього тисяча. Мілких сошок тут проходило сотні, а от великих клієнтів запам’ятовували, чого йому точно не треба було. Він розумів, що часто ходити сюди теж не варто, бо постійних відвідувачів теж пам’ятають.
Зараз в хлопця мало вистачити на яку не яку їжу та оренду. Він закупився продуктами, Купив нові чорні джинси, бо ті, в яких він був вчора, стали подібними на ганчір’я, а не дизайнерську подертість. Останньою точкою була крамниця з алкоголем. Він любив віскі, мрів про колекцію, яка б стояла у нього в кабінеті, але ця мрія відкладалась до кращих часів. Окинув оком полиці і натрапив на пляшку, таку саму, яку майже пустою він лишив у квартирі.
“Я не злодій. Більше ні.”
Двері крамниці плавно закрились за ним, так тихо, що хлопець навіть повернувся, щоб перевірити, чи не лишив їх відкритими. В його руках було три пляшки. Одна – така ж, як він вкрав у Хосока і дві однакові. Вони були того ж цінового сегменту, як і перша, але це віскі йому сподобалось навіть більше, коли він дегустував випивку в крамниці. Тому вирішив подарувати таку ж пляшку Чону, як вибачення… Щось подібне до вибачення. Чи буде взагалі шанс йому її віддати?
Два дні Юнгі просто бродив вулицями, намагаючись зʼясувати чи слідкують за ним. Хвоста не було. На третій день в нього назрів план, як віддати те що вкрав і залишитись непоміченим.Хлопець вже знав стежку через паркан і внутрішній двір. Щоб впевнетись, що господаря не буде в будинку, він не придумав нічого кращого, ніж подзвонити в домофон, а коли почув звук відкритих дверей і кроків – перемахнув через паркан . Тільки він не подумав, що Хосок міг бути вдома не один, хоч це й дивно, враховуючи, що ще пару днів тому під його ворітьми розігрались бандитські розбірки. Як тільки Юнгі приземлився на зелену траву, то майже відразу отримав з коліна у вухо, від чого, так і не стабілізувавшись після стрибка, завалився вперед. Його притисли коліном до землі, а руки заламали за спину.
– Хьон! Викликай охорону!
Хосок вилетів на терасу із дверей вітальні:
– Що там?
Коли він побачив Юнгі, то можна було навіть помітити, як напруження відпустило його тіло сантиметр за сантиметром. Ця картина знову вколола його відчуттям провини. Саме тому він і вагався, саме цього він бачити і не хотів, бо знав, що це його провина. Він знав, що він здатен створювати тільки проблеми.
– Тягни його в будинок. – Скомандував господар. Хосок повернувся в дверях і закрокував всередину. – Обережно з його правою рукою, до неї приклались не слабо.
– То он ти який, нащадок Мін. – Праву руку юнак випустив, а от ліву тільки сильніше скрутив, затягуючи Юнгі в будинок. Його буквально кинули на диван у вітальні. Хосок сидів навпроти, поклавши ногу на ногу. Він звернувся до хлопця, що спіймав горе-злодія (а той же прийшов навіть не красти):
– Зроби чай, там вода закипіла. – Погляд перестрибнув на гостя. – Чай?
Той, розуміючи, що їх чекає розмова, яка відклалась через втечу Міна, до… ніколи, попросив:
– Склянку для віскі. Без льоду.
– Вибач, та віскі в мене магічним чином зникло. – Підколов Чон.
Дві пляшки показались із рюкзака, зегка дзенькнувши:
– Я зі своїм. – Скло стукнулось об кам’яну поверхню низького столика перед ними.
Хосок махнув головою другому хлопцю і той пішов.
– Не п’єш? – Спитав Юнгі.
– Погано переношу алкоголь.
– Хм… – Він заходився відкривати пляшку. Ту, що була йому смачнішою.
Тим часом на стіл поставили три посудини. Дві склянки і чашка з чаєм, після чого юнак скинув худі, в якому ходив надворі, лишившись тільки в штанях. Від худі війнуло запахом свіжого сигаретного диму. Як можна було бути таким довбнем? Сам же знав, що вазон у дворі використовували як перельницю. Хлопець протягнув праву руку, яка повністю, навіть заходячи на груди, була покрита татуюваннями. Юнгі не розгледів жодної, яка б нагадувала якийсь знак банди, але трохи напрягся.
– Твій хлопець більш толерантний до алкоголю?
– Мій хлопець? – Одна брова спочатку ніби зібралась повзти в здивуванні, але веселість перебила її. Хосок закинув ноги на коліно, юнака, що валь’яжно розкинувся на дивані з буршниновим напоєм в руці. Руки швидко схопили того за обличчя, а губи міцно притислись до щоки.
“То ти не вільний, але пропонував себе ще пару днів тому?!” – Обурення пронеслось в його голові. Та воно вгомонилось в той же момент, як юнак скривився від такої близькості.
– Хьон! Та якого чорта?! Мені, по-твоєму, все ще 10?!
“Хьон… Хьон?!”
– Він твій молодший брат?
Напівоголений юнак відсунувся від Хосока, потираючи щоку.
– А що? Тобі є до того діло? – Перепитав вдоволений старший Чон.
Гість вже хотів був випалити думку, яка накрила його хвилиною раніше, але вирішив, що краще не показувати, що йому дійсно є діло. Ця зустріч мала стати останньою для них.
– Та ніякого. Я взагалі не планував бачитись. Хотів лише повернути те, що позичив.
– Вкрав. – Поправив Хо.
– Ну я ж злодій. – Чарівна хитрувата посмішка викривила обличчя Міна.
– Пару днів тому я зрозумів, що красти для тебе діло звичне. Тільки от лохів вибрав ти невдало.
– Ну тебе ж знайти пощастило.
Молодший брат тихенько хмикнув.
– Завали!
– Завались!
Заткнули його в один голос Юнгі і Хосок.
– Боже, та розбирайтесь ви зі своїми сімейними драмами самі. – Він підняв руки догори, після того, як поставив склянку, на стіл. Об стінки колотнулись ще пару ковтків і два шматки льоду. Він накинув худі і вже в дверях обізвався:
– Коли цей знову змиється – набери. Не лишайся вдома сам. – Юнгі знову відчув цей укол. Він винен. Хлопець вже зробив крок, але прохання його догнало:
– Гукі, батькам – ні слова.
– Угу. – Той махнув головою не повертаючись. За молодшим Чоном клацнули вхідні двері.
– Ти винен мені. І тому маєш відплатити.
Очі Юнгі зустрілись з темним янтарем очей Хосока. Гість дивився не моргаючи.
– Повір, найкраща відплата – це як можна швидше зникнути з твого життя. – Він намагався вклати всю свою серйозність в наступні слова. – Я не хочу робити ще когось, крім себе, ціллю.
– Я і так тепер ціль, бо наставив на них зброю.
– Треба було дати мені там здохнути.
– Без тебе і я не виживу.
Мін відкинувся на спинку, поставивши свою пусту склянку поряд з тією, в якій потроху танув лід. Він примружив погляд, не розуміючи, чому Хосок так сильно чіплявся за нього і кидався такими пафосними висловлюваннями. Три дні тому готовий на все, а сьогодні заявляє, що без нього не виживе. Але ж в перші дні він сказав як? – “Не зацікавлений.”
Це все через отой тріп?
– Скажи без оцих всіх красиво завернутих виразів, що тобі від мене треба?
– Твоя кров. – Юнгі нерозуміючи скинув бровою. – І ти.
– Втюрився? – Він помахав рукою від себе до Хосока. – Кровних нащадків ми зробити навряд чи зможем, якщо ти не помітив.
Чон закотив очі, злегка втягнувши щоки, ніби стримуючись, щоб не покрити матом цього ідіота:
– Я ж казав, в тобі я не зацікавлений.
– Але я тобі потрібен?
– Так. Ти один-єдиний… Хм… Назвемо це “програвач”, що може зчитати минуле Юна. Мені потрібна його пам’ять. Мені треба дізнатись про те, хто вбив мого предка, щоб… Щоб зʼясувати правду, яку наша сім’я шукає століттями.
– Ви йобнуті фанатики.
– Хай так. – Легка посмішка майнула на обличчі Хосока.
– І коли ти кажеш програвач, то маєш на увазі?…
– Пам’ятаєш той сон, який бачив на виставці.
– Ще той тріп! Ну ти казав, що то минуле. – Юнгі налив собі ще. – Спочатку, навіть, подумав, що ти здурів, але коли почав питати, про те що я побачив, але не встиг розповісти, то навіть можу припустити, що це правда.
– Це правда.
– Вибач, та я в цю дурню не вірю. Мій єдиний Бог – удача.
– І він від тебе відвернувся.
– Типовий Бог. – Той знизав плечима. Після недовгої павзи додав: – То ти хочеш мене загнати ще в один тріп?
– У три, як бути точними.
Юнгі ляснув себе по колінах і підскочив на ноги.
– Ну то показуй де тут можна прилягти. Перекімарю кілька діб підряд і розпрощаємось. – Він вказав на диван і влігся з закритими очима, руки склав на грудях, ніби зібрався у вічний сон, а не трьохденний. Наступне що він відчув – це як його тріснули хрупаном в лоба.
– Вставай. – Господар будинку зібрав скланки, але чекав, щоб Юнгі йшов вперед. – Тільки давай знову без оцих втеч. Бо я можу з тими хлопцями і подружитись.
– Не сумніваюсь. Про пістолети поторохтіли б. – Стілець на кухні скрипнув, коли Мін його відсунув, щоб сісти. Хосок же навіть не намагався перекричати потік води, яка билась об склянки.
– Те що я знаю як стріляти, не означає що зможу вбити. – Він знизав плечима. – Ну, чисто технічно – так, але…
Він витер руки об рушник, а потім досушив об свої шорти. Коли повернувся, щоб поставити склянки на місце, то наткнувся на Юнгі, який увесь час був трохи позаду. Хлопець опинився так близько, що вперся зігнутими суглобами пальців, які обвили склянки, в груди напроти. Запах віскі, цигарок і парфумів зі свіжими цитрусовими нотами. Він ще тоді у виставковій залі подумав, що це неочікуваний вибір, для такого понторіза.
Хосоку не подобався Юнгі.
Йому не подобалось, що єдиний нащадок Мін Юна – був бандюком. Йому не подобалось, що він занадто борзий. Йому не подобалось, що за ним доводилось бігати і вмовляти. Йому не подобалось, наскільки той легко, ніби в себе вдома, почувався буквально скрізь. Не подобалось, що він нічого про себе не розповідає, але чим більше дізнавався про Юнгі, тим більше той дивував… Не подобалось, що він все дужче був схожий на того Міна, якого Чон уявляв. Йому не подобалось, що він зараз думав, що цей шрам йому навіть личить. Ненавидів те, як пересохло горло від випадкового дотику. Йому не подобалось, що почало подобатись, коли Юнгі хазяйнує на його кухні. Мін йому… Йому подобався Мін… Але тепер Хосок був не певний котрий.
Та й ці однакові очі не допомагали розібратись. Він дивився в очі Юнгі і бачив в них ніби оживші очі І Юна. Ніби той пройшов крізь світи і століття, щоб побачитись з ним… Ні, не з ним… З Йоном. А він не Йон, а Юнгі не Юн. Остання думка вирвала із занадто довгого, як для випадкового, розглядання один одного. Він зробив крок вбік, продовжуючи кухонну метушню.
– Тоді для чого тобі взагалі пістолет? – Порушив тишу Юнгі.
– Я живу буквально в музеї, якщо не помітив. Оті кімнати не тільки зовні схожі на старі будинки, а й в середині. – Хосок вказав пальцем спочатку на стільці навколо столу, а потім в сторону вітальні, питально змахнувши головою. На що Мін махнув “Тут” і нарешті всівся на той висунутий стілець. – Всі ті предмети, які ти бачив на виставці і деякі інші, які не стосуються нашого предка, але були зібрані сім’єю, теж там. Деякі не мають цінності, а деякі по-справжньому безцінні. Тому у нас така охорона, тому в мене є зброя, якою я вмію користуватись.
– Такою буде твоя легенда?
– Не віриш?
– Можеш розповідати своїм хлопчикам з пристижних академій ці казки, але я водився з тими хто в банді з 16 років. Я вже бачив схожий на твій погляд і такий самий тон десятки разів. І це були далеко не новачки чи шестірки.
На ці слова Хосок тільки злегка посміхнувся. Після чого випрямився із знову незворушно-серйозним лицем.
– Ти не можеш три дні підряд поринати в минуле. – Змінив він тему. – Навіть від двох підряд подорожей можна втратити зв’язок з реальністю. Три подорожі можуть занадто сильно повпливати на тебе.
– Думаєш не витримаю? – З викликом запитав хлопець. Його руки були складені в замок на столі, а сам всім тілом подався вперед.
– Думаю, що потрапиш в дурку, бо перестанеш сам себе впізнавати. – Хосок віддзеркалив рух, теж подавшись трохи вперед. Секундний стрибок від його очей до нижньої частини обличчя не зміг вислизнути від нього. Як і той важкий вдих, з яким Юнгі відкинувся на спинку стільця. Хлопець потігся поправити сережки у вусі . Юнгі піджав нижню губу, ніби над чимось роздумуючи:
– Скільки має бути перерва?
– Мінімум тиждень. Чим більше – тим краще.
– Мінімум два тижні… – Пробурмотів до себе. А потім додав голосніше: – Довго. Я не можу сидіти на одному місці два тижні. Вони сьогодні-завтра знайдуть мою квартиру, а з систем безпеки в ній тільки грати на одному з вікон. Я планував змитись з міста вже післязавтра.
– Ні! – Чон постарався знову взяти свої емоції під контроль. – А якщо я поселю тебе в більш захищеному місці з охороною?
– У тебе є приватна в’язниця? Я б не здивувався.
Хосок хмикнув.
– Майже в’язниця. І сам в ній живу.– Він окинув поглядом кімнату. – Як тобі ця?
– Наступного разу вони прийдуть не втрьох. – Примружився Мін, намагаючись зрозуміти, чому зустріч з бандитами лякає цього дивака менше, ніж його від’їзд. – І тут вони шукатимуть в першу чергу, як тільки рознюхають, що ти не належиш до жодної органіхації. – Після кількасекундної тиші Міну спало на думку: – Ти ж не в банді?
– Ну… Я не належу до банди.
– Але?…
– Але… Але який же ти допитливий! Цим придуркам доведеться довгенько пробивати з ким і які в мене зв’язки.
– Тобто в тебе вони є?
– В мене є підробіток, через який я знаю кількох впливових людей. А вони не дуже люблять тарганів, лізуть куди не просять, притримуються теорії, що паразитів варто винищувати.
– Отже, підробіток… – Юнгі криво усміхнувся.
– Всі люблять гроші. А коли нічого втрачати, то їх джерело стає не таким і важливим. Згоден?
Між хлопцями повисла павза. Здавалось що вона тривала хвилин десять, хоча насправді пройшло секунд 30. Юнгі все ще не міг зрозуміти який цей хлопець. В одну хвилину він діловито походжує по виставці своєї приватної колекції, з виглядом, наче цей світ не гідний пилу під його ногами, в наступну – захоплено із сяючими очима та посмішкою розповідає історії мертвих королів, а потім він стоїть з пістолетом і з холодним, непробивним виразом обличчя, від якого сипле сиротами по спині. Але найулюбленіший Хосок – це той, який криючи матом увесь світ йде пердягатись, поки Юнгі готує рамьон, а потім сьорбає його, трохи не закочуючи очі від задоволення. Чон, мабуть, і сам не здогадувався як він виглядав і реагував. Здалось, що саме тоді він перестав тримати себе в руках. Якщо Юнгі лишиться тут, то він зможе знову його такого побачити? Чи має він право побути егоїстом і лишитись, підставляючи хлопця, який так просить про це?
– Десять днів.
– Що? – Перепитав Хосок.
– Я лишусь на 10 днів. Думаю перерви в кілька днів з мене буде досить.
– Хіба ці 4 дні так багато вирішать?
– Навіть кілька хвилин можуть багато вирішити. – Мін заглибився кудись в свої думки. Туди де було його минуле, яке жило ниючим болем в серці. В ті кілька хвилин, що зруйнували його дитинство і життя.
– А у вас є хоч одна спальня, яка не схожа на музей?
– Це тобі, блядь, готель?!
– Я ніби в історичній дорамі. – Юнгі взяв в руки розписаний блакитний горщик, який стояв на невисокому стільчику. – Я не можу уявити для чого використовували половину з цього.
Сміх розрізав напругу. Хосок протис слова через смішок:
– Із всього, що стояло в кімнаті, треба ж було вибрати саме нічний горщик! – Сміх нарешті знайшов вихід, підсилюючись від виразу обличчя гостя, який поставив посудину з таким обличчям, ніби там вже насрано.
– Я не буду тут ночувати!
Хосок вийшов за ним, намагаючись заспокоїтись.
– Якщо тебе напрягає обстановка, то давай винесемо все оздоблення кімнтати. – Він важко видихнув останній смішок і розвернув хлопця за плече. – Ми постелемо сучасну постіль, коврик, можу принести якусь футуристичну яскраву лампу, щоб додати сучасності.
Юнгі нарешті повернув голову на співрозмовника:
– Ти теж живеш в такому ж музеї?
– Ну… – Він знизав плечима. – Мої батьки любили старовину, тому їх кімната не дуже й відрізняється від історичних кімнат. А от з мене вистачало і подорожей. – Він відкрив сусідні двері. Це був ковток сучасності в будинку.
Якщо прибрати декор, то це проста кімната зі світлими стінами, з якої можна зліпити все що завгодно. І цей хлопець перетворив її на яскравий хаос. Над робочим столом із темного дерева висів великий телевізор, Сам же стіл був заставлений технікою: монітор, клавіатура, великі колонки, на яких валялась панама, схоже, ще з літа. Дивна настільна лампа на кронштейні, з основи якої виходив другий такий самий, але вже із збільшувальним склом. Поряд були полиці, заставлені книгами в перемішку з яскравими і трохи моторошними фігурками ведмедів: половина фігурки була схожа на не дуже живу тварину, а на другій половині можна розгледіти увесь її внутрішній світ. Розбавляли своєю милотою фігурки роботів із Зоряних війн.
З іншої сторони від столу, просто на підлозі, стояло кілька картин на підрамнику. Далеке від реалізму мистецтво: біле полотно з абстрактними синіми лініями, які нагадували план вулиць якогось міста, хоча не були ними. Невелика картина з чорним полотном, яскравими грибами і повністю оголеним чоловіком*. Ця картина була прихилена до найбільшої – зображення частини скульптури помираючого Ахіла в поєднанні з різнокольоровим графіті і яскравим фоном. Підвіконня, великого вікна було перетворене на місце для сидіння, все воно настільки завалене подушками і персонажами зі Спанч-Боба, Вулиці Сезам, якимось фламінго і ще кількома створіннями, яких Юнгі побачив вперше в житті, що сидіти було просто ніяк. На втоптаному кріслі-мішок, яке було неподалік, накидані футболки і кілька худі.
Ліжко навпроти столу було застелене простим однотонним простирадлом, а зверху на ньому лежала м’яка блакитно-фіолетова… Білка?… “ Це хоч білка?”
* Існуюча картина українського художника Pugav “Glowing mushroom” (люблю його роботи)
Юнгі зайшов всередину і всівся на ліко, схопивши в руки створіння, що мирно лежало.
М’яка ворсиста тканина була дуже приємною на дотик. Ці відчуття змусили хлопця задуматись над тим, як давно він взагалі тримав і отак перебирав м’які лапки іграшки. В 15 йому здавалось, що він для цього вже занадто дорослий, а в 20 його головною метою стало вижити, про те щоб почуватись добре навіть не йшлось.
– Твого хом’яка треба відправити до лікаря. Диви який! Аж синій. – Юнгі не міг зупинитись м’яти це миле створіння.
– То він твою пику побачив. – Нещира посмішка пронеслась кометою обличчям Хосока. Він вмостився в комп’ютерне крісло, яке розвернув спинкою до столу. – Це єдина спальня із повністю сучасною обстановкою. Ну, ще кухня, бо я буквально недавно її відремонтував.
– Ліжко тут не маленьке…
– Закатай губу! – В нахабу щось прилетіло. Коли він підняв темний предмет, то виявилось, що це той капелюх, що був на колонці. – Ти житимеш в сусідній кімнаті. Ми з тобою винесемо деякі речі звідти і додамо щось із моєї кімнати, щоб осучаснити обстановку. – Погляд хлопця на мить стрибнув на підвіконня завалене різнокольоровими махровими плямами і повернувсь до Міна. – Я чудово розумію, як напрягає жити в музеї. – Хосок забрав іграшку від хлопця напроти, в чиїх руках та вже почала витанцьовувати, і притис її до себе, розправляючи ворсинки, які стирали в різні сторони. – Перші мої подорожі я проводив в кімнатах із історичною обстановкою. Батьки думали, що це допоможе мені поступово повертатись до реальності і свого часу, але це не так. Це плутало ще дужче. Тому подорожувати ти будеш в цій кімнаті, щоб сучасність відразу виривала свідомість із минулого.
– Як часто ти був там?
– Занадто часто. Всі застереження виникли не просто так. Вони результат моїх подорожей. Я перший, хто пов’язався за останні 150 років.
Дивне відчуття… Ні, розуміння прокотилося по хребту Юнгі вгору. Йому щось не розповоділи. Не те, щоб прямо брехали, але точно щось приховували.
– І чому ніхто не пов’язувався так довго? Це небезпечно, правда ж?
Хосок підняв свої очі, і з запитально-благаючим видом спитав:
– Ми можемо зробити вигляд, що у моїх предків просто було й без того забагато проблем?
– НІ.
Хосок важко видихнув, а потім, набравши повні груди повітря почав:
– Так, це небезпечно. Перша небезпака – це та, про яку я тобі казав, можна загубити своє я, якщо зловживати подорожами. Одного разу я двічі підряд подорожував і після того, не міг прийти в себе пів року. Мене змогли вивести із цього стану роздвоєної особистості, та іноді я все ще гублюсь. Іноді я відчуваю себе Йоном. І найголовніша небезпека, яка мене переслідує – це відведені 20 років життя після пов’язання. Єдиний шанс прожити довше – з’єднання, на яке не йде сам дух Йона, або розкриття правди його смерті, що стане виконанням домовленості, яка була укладена шаманкою між моїм предком і нащадками.
– Он воно про що, оте твоє “Я без тебе не виживу”. Скільки у тебе часу?
– 5 років.
– П’ять?! А куди поділись ще 15?
Хосок засміявся:
– Пройшли. Я, як і ти, пов’язався випадково, не знаючи, що воно таке. Мені було 9. І мені було куди страшніше за тебе, бо зі мною були тільки батьки, для яких ці розповіді – це лише сімейні легенди і писанина, якій більше, як 100 років.
Хосок відкинув на підлогу іграшку, яка напевне не вперше ставала антистресом для нього і підійшов до Юнгі. Він присів перед хлопцем, взявши його руку і поглянувши на обличчя повне недовіри знизу вгору: – У тебе є я.
“У тебе є я.”
Ці слова щось розбили. Ці слова пробили щось в грудях, що давно було в броні. У Міна немає нікого. У нього немає нікого ще з 16-ти років. Останній раз, коли йому обіцяли підтримку – це закінчилось роботою наркокур’єра. Відтоді його Бог – удача, а надійні люди ті, які отримали достатньо грошей. Що ж… Життя, мабуть, достатня мотивація, щоб допомогти.
У нього є Хосок.
У нього є Хосок на 10 днів, протягом яких він буде подорожувати. Мабуть, це навіть більше, ніж він міг мріяти.
– Коли почнемо подорожі?
– Завтра. Сьогодні допоможи мені зробити твою кімнату трохи більш підходящою для тебе.
Увесь вечір вони тягали важезні дерев’яні скрині оздоблені перламутром, із кімнати нового будинку, через двір, щоб залишити їх в історичній частині. Ці кімнати дійсно справляли враження навіть не музею, а того, ніби вони потрапили в Чосон, просто ступивши за поріг. В кімнаті Юнгі поселились крісло-мішок, коврик з абстрактними різнокольоровими лініями. Також сучасний торшер із вітальні, а найголовніше сучасна постільна білизна із бавовни, а не оті середньовічні шовкові і з вишивкою подушки і ковдри.
– Можна я заберу Ахіла?
Хосок нарешті перетягнув крісло ближче до вікна:
– Все ще не достатньо сучасно? – Він кинув око на кімнату.
– Не знаю. Мені просто сподобалась картина. Хочу бачити її коли прокидаюсь. – Юнгі плюхнувся на ліжко. Відчуття розслаблення м’язів, про перенапруження яких, хлопець навіть не думав, поки не ліг, трохи не змусили застогнати. Він додав тихіше, говорячи в стелю. – За десять днів ти все повернеш все як було. І картина лишиться з тобою. В мене є всього 10 днів.
– Добре. Але не пошкодь, будь ласка. – Попросив господар. – Вона моя улюблена.
Цього вечора Мін на диво спокійно заснув, в кімнаті, яка вже не була музеєм, в якій ще витав запах миючих засобів, кондиціонеру для білизни і господаря будинку. Останнім на що він дивився став лик Ахіла в болісному екстазі.