Сеул. Місто можливостей. Саме з такими думками Юнгі тікав сюди із Дегу. Чого тікав? Бо з банди не йдуть, з неї або втікають, або проводять в останню путь. А після того, що він зробив, та путь була б для нього довгою і болісною. Він сам тримав тих, кому як вівцям розтинали горло. Він знав як пахне помста і наскільки до нудоти теплою є кров, що булькотить в горлі зрадників і стікає їм по грудях.
“Що ж, якщо вибирати між смертю і її вірогідністю, то друге куди привабливіше.”
Він зачепив носаком мішок із сміттям, який стояв прихилений до зламаного комп’ютерного крісла, спинка склалась вперед.
“Мабуть, хтось з нього добряче навернувся… Отже сьогодні неділя.”
В хаосі двох робіт і нескінченних підробіток він вже й згубив лік дням. Перший вихідний за два тижні, а він навіть не може лишитися вдома. Чувак, з яким вони ділять квартиру, має привести свою дівку, тому попросив погуляти. Якби той не зголосився два місяці самостійно платити комуналку, то соснув би він хуя, разом з його дівкою. Можливо, Юнгі був би не проти нади послуги оренди члена, на такий випадок.
В Сеулі він жив третій місяць. Перші два були пеклом на яву: пошук житла, безкінечна зміна підробітків,перебрав півтора десятка за місяць. Або не хотіли платити, або робили його прокладкою між двома достойними кандидатами, щоб не стояла робота, або були пов’язані з чимось незаконним. В цю добреоплачувану, в основному стусанами, клоаку він більше не полізе. Хлопця з діалектом, а головне шрамом не дуже хотіли брати в офіціанти чи кур’єри. Шрам був занадто помітним, він тягнувся з лоба, перетинав брову, верхню частину повіка, дякувати пані удачі (це единий бог і демон, в якого він вірив), не зачіпав око і ковзнув щоку. На його щастя існують шоломи з візором і робота на кухні.
– Я в Дегу теж працював кур’єром. – відповів Юнгі, коли не молодий господар вразився спритності юнака. Що, як подумати, не було брехнею. Просто тоді його доставки злегка відрізнялись, що стосувалось і клієнтів. Загалом, хороші і не дуже люди є скрізь, різниться тільки їх співвідношення.
“Це взагалі нормально, що минулі клієнти були більш по-діловому ввічливими, ніж сеульський офісний планктон?”: Часто думав він, нарвавшись на чергового голодного клерка, який, після прочухана від боса, ніби мусив передати естафету агресії.
– Погуляти… І де мені гуляти пів дня? – В роздумах про своє недовге волочіння в Сеулі, юнак нарешті добрів до автобусної зупинки. – Якби ж вони тільки трахались, то вистачило б і навколо дому двічі обійти. – Сам до себе криво усміхнувся. Аджума, що чекала свій автобус, жарт не зацінила, тільки цокнула язиком і похитала головою з боку в бік.
– Теж хотіли б потрахатись? – Підморгнув до неї, на що пані аж подих перехопило. Здалось, що вона забула, як закривається рот. Але зрештою думка сформувалась у викрик:
– Ох! Бандит! Як такі взагалі ходять по одній землі з добропорядними…
Решту тетради і прокльонів хлопець вже не чув, він застрибнув в автобус, який щойно прибув і, вже червоній від люді пані, послав повітряний поцілунок на останок.
– Сумуватиму за тобою, крихітко! – Від чого пані аж змовкла і побагряніла.
Юнгі не знав куди їде. Він засртибнув в перший же автобус, нехай той його кудись привезе. Був кінець квітня. Надворі ще не було достатньо тепло, щоб ходити в самій футболці, чому хлопець був тільки радий. Єдине, що було практично незмінним атрибутом його образу – бомбери. Різних кольорів, стилів і фасонів. Від блискучих світлих з вишивкою до затертих бавовняних кольору яких вже було не розібрати. Саме в такому він сьогодні й вискочив.
Довелось пересісти на іншу сторону автобуса, щоб сонце не муляло очі, і так наловився вітаміну Д, катаючись цілими днями на мопеді. Вуха заткнув АірПодсами і ввімкнув на своєму телефоні старезний реп хлопців із Дегу. В них навіть гурт так звався D-Town, тобто Місто Дегу. Але старенький біт пісні “518-062” все ще качав і занурював у юні роки.
Йому було приблизно 15, він жив з батьками, в нього були шкільні друзі, які теж любили реп, а в цих друзів були знайомі – юні музиканти майже їх віку. Тоді здавалося максимально крутим прийти на тусовку в якесь підвальне приміщення і слухати через колонки, що вже готові були спустити свій останній подих, молодих андеграундных реперів. Кажуть, ніби дехто з них дійсно попав в індустрію.
“Напевне, це Gloss. Він був крутим.”
Пісня закінчилась і от він знову в сьогоденні. Будинок, де був цей концерт знесли, немає гурту, немає друзів, нема його дому, нема батьків. Він вже дорослий, поживший… Хоча в 25 ще не мав би бачити і знати про життя так багато. Більшість в такому віці починають кар’єру, а він вже “на пенсії”. Він зав’язав з незаконними оборудками. В нього є план і він легалізується.
Шкода що план в нього є на життя, але не на сьогоднішній день. Юнгі все ще не знав куди він їде, доки не побачив величезний банер із портретом міфічного корейського імператора.
– Зупиніть автобус! – Крикнув він. На що отримав типову відповідь водія:
– Я тобі таксі, чи що?! На наступній…
– Зупиніть блядьский автобус. – Прогарчав він просто біля водія. – Або розіб’ю вікно і вийду через нього.
Водій різко вдарив по гальмах і відчинив двері, які зачинились так швидко, що майже затисли поли бомбера.
(Всі історичні події і персонажі вигадані, співпадіння випадкові…або не дуже;) )
Виставка Забутого короля
“В історії країни була невелика, за історичними мірками, темна пляма. Ніхто не знав достеменно ні імені, ні про те ким була його матір, ні навіть поглядів правителя, який був королем 10 років. Говорять, що він був настільки злим, нещадним і теранічним, що всіх, хто щось знав, або, йому здавалось що міг знати, про його брудне минуле – він стратив. Але також є думка, що його зрадив його ж двір, саме тому король і пролив стільки крові тих, хто його оточував майже все життя. Коли його правління закінчилось, то ім’я тирана вирішили знеславити і стерти всі згадки про його існування. “ – Гід, що проводив групу туристів, окинув зал рукою. – “Це все що збереглось, або датувалось тим періодом. Ми не можемо стверджувати, що всі ці предмети дійсно належали Забутому королю, але це крихти, які все ж дозволили лишити згадку про період його правління і про нього самого.”
Група туристів пішла за гідом, а Юнгі пішов до портрету. Експонат був підписаний, як “Портрет старого дворянина”, але на відвідувача дивилися, насмішливим зверхнім поглядом, темні очі фенікса на досить юному обличчі, без жодних ознак бороди. За старця цього чоловіка можна було прийняти хіба через колір волосся, воно було білим. Не залишеним без фарб, а зафарбовано білим. Юний старець сидів не на троні, як часто малювали королів, він був зображений в рослабленій позі, підігнувши одну ногу під себе, а другу поставивши на підлогу, на якій сидів. Якби не золота корона, якою було зібране волосся і чорний ханбок із драконом, то думка про те що це може бути портретом короля і на секунду не промайнула б.
Юнгі глянув на табличку біля портрету. На ній говорилось про те, що ім’я І Юн, яке можна розгледіти у верхньому правому куті, скоріше за все є іменем людини на картині. Прізвище І зустрічалось і в інших Чосонських правителів, а серед історичних записів не знайшлось жодного чиновника на ім’я І Юн. Найяскравішим доказом того, що на картині король (як мінімум,член королівської сім’ї) – одяг з емблемою ванів Чосона.
– Майже тезка… – Хлопець хмикнув. – А ти був ще тим бунтарем… І Юн. – Він вголос прочитав ім’я з таблички. Від звуку цього імені по спині Юнгі аж пробігли мурахи. Ніби холодний вітер заліз під одяг і пронісся через шкіру, м’язи і кров. – Але ж моторошний. Ніби і сивий, але обличчя як у пацана.
– Ви маєте рацію. – Гід, що проводив до цього екскурсію порівнявся з Юнгі.
– Я не планую брати екскурсію.
– А я і не планую її проводити. – Високий юнак в костюмі і в окулярах продовжував з цікавість розглядати картину, яку він, мабуть, бачив уже втисячне.
– Я думав ви екскурсовод.
– А я подумав, що ви злодій. – Той кинув погляд на відвідувача.
– Навіть не уявляєте як ви близько до розгадки.
– Тільки не починайте пісень про вкрадені серця. – Хлопець знуджено закрокував, щоб порозглядати інший, прохи менший портрет, який висів поруч.
На табличці біля другого зображення був підпис:
“Коханий муж* короля”. Меншим шрифтом приписка: “Я зроблю з цим світом те, що він зробив з тобою. Ще одна причина чому короля забули – це його ганебне, як для Чосону, захоплення своїм другом.“
*Мається на увазі поважна людина; громадський, науковий, державний діяч.
– Обламали такий підкат.
– Не зацікавлений.
– В чоловіках? – Юнгі став поруч з екскурсоводом. “То он воно як. Ганебне захоплення, яке вартувало власного імені.” – А король І Юн, – Юнгі знову відчув якусь моторошну холодну нудоту, що стискала льодяними пальцями всі нутрощі, – явно цікавився.
– Вами. – Чоловік нарешті повернувся до Юнгі.
– Шкода. – Знизав він плечима не відводячи погляд від портрету юнака, в розвʼязаному блакитному ханбоку, з-під якого виднівся білий нижній одяг, а на голові не було ні капелюха, ні пов’язки. Досить інтимна картина. Король напевне зберігав її за кількома замками. Тепер це зображення висіло на позір всім.
“Чи ревнував би король?”
Юнгі пройшов повз зображення “Коханого мужа”, минув вітрину з розгорнутими старими книгами і перейшов до стенду зі зброєю.
– Так от… – Той самий “не зацікавлений” гід, пішов за хлопцем. – Якби ви хоч трохи глянули в документи, які тут представлені, то ви б переконались в своїй правоті.
– Про що саме? Що король був геєм?
– Що він був молодим. – Продовжував той, навіть не моргнувши. – У попереднього короля була перша дружина, яка закінчила життя самогубством через пів року після пологів, але про це ми можемо дізнатись тільки із записів лікаря. Ось тут – Чоловік вказав пальцем. Юнгі підійшов ближче. Чому б не послухати? В нього сьогодні було вдосталь вільного часу, який він ще не навчився проводити в Сеулі. Він уважно придивився, раптом вдасться щось прочитати в 500-літніх каракулях лікаря. Його погляд впав на пожовклу сторінку. “Щось не змінюється і за 500 років.” – Підмітив той, не розібравши жодної літери.
– І що це означає?
Відчувши зацікавлення слухача чоловік продовжив ще більш натхненно:
– Оскільки наступні записи в книзі не мають інформації про смерть дитини, то можна сказати, що у короля був первенець, ім’я якого, як і ім’я його матері викреслили. Погляньте сюди.
Він вказав на ще один документ. Той був написаний більш чітко, Юнгі навіть зміг розібрати кілька імен, але одне з них було буквально залите чорнилами, вони точно пройшли і на зворотню сторону паперу.
– Це сімейний реєстр. – Пояснив захоплений оповідач. – Першої дружини тут нема, а от первенець, що не був сином королеви-матері, залишався в реєстрі. Тобто, король його визнавав, бо якби не так, то реєстр переписали б, як це сталось після смерті першої дружини короля.
Оповідач яскраво всміхнувся, вглядаючись в темний рядок, серед акуратно виведених імен.
– Отака невеличка халатність. Не бажання переписувати реєстр, а замість цього залити чорнилом ім’я, допомогло зберегти пам’ять про нього. Хоч і безіменного, але на своєму місці. – В голосі вчувався якийсь трепет. Ніби той говорив про когось, кого він знав.
“Це ж наскільки треба бути фанатом цього довбанутого короля?! Ніби він його перше кохання.” Юнгі усміхнувся сам до себе. Він повернув голову до портрету на стіні і зрозумів, що король дійсно достобіса привабливий і більш приземлений, в своїй розслабленій позі, ніж всі ті, кого він бачив в підручниках в школі. “Так он які тебе чоловіки цікавлять. Ті яким мінімум 500 років.”
– І що там по моїй правоті.
– Нарешті ми до цього дістались. – Злегка хитрий погляд ковзнув по Юнгі, який вже знудився і відчайдушно хотів подивитись на мечі і кинджали. – Прошу звернути увагу. – Чоловік вказав своїми довгими пальцями на дату в лікарняному записі. – У нас є дата народження. – Юнгі ледве стримався від запитання “І що?”, але йому не хотілось зруйнувати той натхненний настрій, який осяював обличчя хлопця поряд. Він виглядав мило, хоча й був у строгому діловому прикиді і навіть злегка вищим за Юнгі. – А ще у нас є прогалена в 10 років, яку і вважають роками правління Забутого короля. Він народився восени 1476 року, а ваном став в 1495, тобто йому було всього 19, коли він став королем Чосону. Зовсім юний. – Додав той із жалем. – І помер він через 11 років, судячи із записів про прихід наступного короля.
– А хіба для Чосону 30 – це вже не такий і молодий? – Знизав плечима Юнгі.
– Так. Але він не міг бути таким сивим через вік. – Гід знову глянув на зверхнє обличчя, яке зараз чомусь здавалося більше змученим, ніж агресивним. – Думаю, він пережив щось страшне, від чого посивів. А вони його просто викинули. – Додав останнє тихіше.
Він знову виструнчився і заспокоївши свій захват від розповіді, якою так горів ще хвилину тому, закінчив оповідь спокійним тоном:
– Тому я й сказав, що ви мали рацію. На цьому портреті йому злегка за 20.
– Чому ви впевнені, що не під 30?
– Бо є лікарський запис, про те що в 23 ван отримав поранення обличчя. – Чоловік став просто навпроти Юнгі, роздивляючись обличчя того. – Судячи із записів, воно… – Чоловік підняв руку і заледве не торкаючись прослідував за шрамом на обличчі хлопця. – Було подібним до вашого. Пряма лінія від лоба до щоки, що, на щастя, не зачепила саме око.
Він просто розвернувся і пішов не прощаюсь. Юнгі зробив те саме, от тільки пішов в іншу сторону, до виходу.
Після обіду супом з морськими вушками, який нагадував йому про дім, він вирішив повернутись в квартиру. Чотири години мало вистачити сусіду, а як ні, то можуть трахатись хоч просто на очах Юнгі, бо він хотів нарешті виспатись і добряче відлежати собі боки, залипаючи на відео з оглядами матеріалів для малювання, які він ніколи не купить.
Відкривши двері квартири він побачив як коридором шмигнула дівчина в самих трусиках і рушником на голові. “Мабуть, все ж справились.”
– Мужик, – сусід вилетів із своєї кімнати, – ти якось ранувато. – На останньому слові він зробив особливий акцент.
– Мені здалось я вчасно. – Юнгі нахилився, щоб заглянути за спину друга, але той зробив крок вбік, закриваючи собою щілину, що лишилась в дверях кімнати.
– Ти б не міг…?
– Не міг! – Відрізав той. – Ти прекрасно знаєш, я так заїбався за ці місяці і нарешті в мене вихідний. По разочку кінчили і досить з вас. Я он рік ні з ким не їбався і живий.
– Ага. Тільки злий, як сам диявол.
– Пішов нахуй! – Хмикнув Юн, на підкол.
– О ні, я той до кого на хуй ходять. – Друг обхопив його за шию. – Не хочеш? Може подобрішаєш. – Той, не відпускаючи шиї, лизнув вухо Міна.
– Я зі жонатиками не звязуюсь. – Він кивнув в сторону дверей і спробував вибратись із міцного захвату на шиї.
– Тебе шукали.
– Тут?
– Угу. – Нам нахилився ближче, так щоб його чув тільки Юнгі. – Приходило два мордоворота, шафи більші за мене. Ну, я якраз був в процесі, то на адреналіні зміг їх без всяких слинявих розбірок просто послати. Але,чесно, я б всрався, якби не був такий заведений.
– Щось питали? – Так само тихо спитав Мін.
– Нічого такого. Чи ти тут живеш питали.
– А ти?
– Та послав. Цитую: Які Міни? Ідіть нахуй! Я трахаюсь. – Веселість знову повернулась в голос друга. – Хоча, про останнє вони й так здогадались по тому, як я їх зустрів прикриваючи причандали отим капцем. – Він вказав на одинокий хатній черевик, що валявся біля дверей.
– Дякую мужик! – Юнгі нарешті опинився навпроти сусіда. – Я з’їду до кінця тижня. І ти подумай про переїзд.
– Чого це я повинен? Та не прийдуть вони сюди, хіба ти їх сам приведеш. Переїдеш, та й по всьому. – Він поклав руку на плече Юнгі. – Тільки за комунальні мені віддай. З відсотками.
– Коли будеш вільний сьогодні – заходь. Я віддам.
Вихідний промайнув як мить. Але все ж похід на виставку запам’ятався.
“То он воно як, жити тим самим культурним життям. Я вже й забув, як це було.”
Якщо чесно, то для Мін Юнгі оте культурне життя, яке прививали батьки здавалось дикою нудятиною, а от тусовки з друзями по незрозумілих підвалах, деякі були більше схожі на бар, деякі на гральні зали, а деякі на концертні майданчики, такі розваги здавались дійсно цікавими.
Він пропрацював 10 днів без вихідних, а ще був переїзд в іншу квартиру. Юнгі довелось трохи влізти в свої збереження, але попастись, шкодуючи грошей на переїзд було б тупо, враховуючи, що саме через ці гроші його тепер шукають.
Тікаючи з банди, хлопчина завбачливо прихопив із собою грошенят, щоб почати інше життя, та дуже висовуватись не можна було. Він викупив старезну будівлю, яка мала от-от розвалитись і перетворив її на свій сховок. Але щоб відвести від себе підозри, бо він знав, що у його колишніх товаришів є очі і вуха скрізь, Сеул не виключення, він подався на роботу. Знайшов найдешевше житло, яке міг покрити своїм легальним заробітком і ще ні разу не ходив у свою будівлю. До цього не ходив. І тепер він не планував повертатись туди найближчих пару місяців. Його шукають. А може вже й слідкують.
Сьогодні був четвер, сьогодні вже був травень. Думки про експозицію Забутого короля увесь час виринали в думках. Можливо він надихнувся тим захопленням, з яким гід розповідав про записи, теорії і докази, а може відчував якусь незавершеність, бо він так і не роздивився клинки, а може… може була ще яка причина.
– Блядь, я вирядився. – Хлопець роздивлявся себе в замизганому дзеркалі ліфта. Чорний бомбер із вишитими світлими нитками драконами, чорні джинси, саме ті, які ідеально сиділи , чорна футболка, заправлена в них. – Та й похуй! Можна й спробувати. Як не вигорить, то все-одно скоро цей цирк поїде в інший виставковий зал, а клоуни розбіжаться. І більше я його не побачу.
Експозиція дійсно була тимчасовою і трохи більше як за тиждень мала завершитись.
– Високий в окулярах і костюмі… – Повторяла за Юнгі дівчина на рецепції. – Якщо чесно, то у нас два гіда: одна з них молода пані, а другий – чоловік, але трохи доросліший, ніж ви описуєте, та й не такий високий.
– На скільки доросліший?
– П’ятдесят з гаком.
– Точно не він… – Юнгі вже надумав здатися, але його осяяла остання думка. – Хто ще може знати досконало цю експозицію? Може смотрящий, чи як там його?
– Маєте на увазі куратор? – Дівчина злегка схвильовано перепитала, а охоронці зробили пару кроків ближче до них.
– Ага. Куратора не було у вас 10 днів тому десь о другій годині дня?
– Справа в тому, що куратор цієї виставки теж пані, хоч вона і мала зустріч в той день. Але…
– Щось згадали?
– Це припущення, але ви могли зустрітись із власником колекції.
– Що? – Юнгі аж осів. Той чоловік був далеко поза лігою. Можливо він навіть один з чеболів, бо хто ще може собі дозволити як хобі – збирання рідкісних артефактів 500-річної давнини. Дівчина трохи розслабилась, побачивши охоловшого відвідувача, а охорона зробила крок назад.
– Справа в тому, що цю колекцію нам люб’язно надав пан Чон. Це його родинний спадок, який вони змогли зберегти попри всі складні випробування нашої історії. Вона безцінна і унікальна.
– Оце все його власність?
– Насправді ні. Але те що в центрі колекції, а саме доказова база, портрети і придмети, якими, як вважається, користувався король – це власність пана Чона. Картини, одяг і деякі предмети того часу – це надав історичний музей, щоб доповнити повну картину епохи.
– Он воно що. – Пробурмотів Юнгі, сам не розуміючи, чим так розчарований. – А мечі і кинжали? – Раптом він згадав.
– Пана Чона.
– Дякую, пані. – Хлопець зробив невеликий поклон головою дівчині і отримав такий же у відповідь.
– Рада допомогти. – Видихнула дівчина.
Він знову опинився перед портретом юного Забутого короля.Тепер, маючи докази, він чітко бачив на картині юнака. Як можна було вважати його за старигана-чиновника? Жодної промальованої зморшки чи другого підборіддя, струнке лице з чіткими рисами, і ні натяку на бороду. І очі, які спопиляли своїм поглядом презирства і знудженості.
– Гарний, але йобнутий. – Він все вдивлявся в обличчя, яке ще минулого разу викликало в нього знайоме відчуття . – “Не мій типаж… Це скоріше схоже на мене.”
Повернувши голову він побачив портрет Коханого мужа, до якого й подався.
“Я б скоріше був одержимий оцим чоловіком.” – Він розглядав цю досить інтимну картину, і обличчя чоловіка, що не всміхався, але випромінював ласкаву веселість. З такою людиною було б небезпечно. З нею занадто легко розслабитись і забути про увесь світ.
– Такий прекрасний… – Тихенько прокоментував Юнгі, ховаючи за цими словами те тепло, що текло від його грудей в живіт і огортало, як тепла ковдра в морозний день.
– Справді так вважаєте? – Цей голос. Сьогодні він мабуть був в кращому гуморі. Голос звучав трохи веселіше і розслабленіше.
– То ви пан Чон?
– Моє маскування під гіда розкрито? Так. – Він нарешті порівнявся з Юнгі, і в півоберта дивлячись на співрозмовника додав. – З ким маю честь?
– Юнгі.
– Не думаю, що в кореї лишились люди, у яких повне ім’я складається з одного слова.
– … – Юнгі припідняв брову.
– О, то он воно що! Чон Хосок. – Тепло посміхнувся хлопець. Костюм робив його старшим, але все ж обличчя було досить молодим.
– Юнгі. Мін Юнгі.
Коли Хосок почув повне ім’я, то те приязне обличчя змінилось тривожним.
– Ні, це…Мін… Юн…
– Юнгі. Розслабтесь. Я не якась там реінкарнація вашого І Юна, навіть якщо у нас схожі імена і шрами на обличчі. – Різким тоном відрізав хлопець.
– Перепрошую. – Чон нарешті взяв себе в руки, але легка тривога все ще відчувалась в поставі. Юнгі не міг зрозуміти, хіба деяка схожість могла так сильно подіяти на нього? Хлопець гучно видихнув і повів подальшу розмову більш спокійно:
– Це мій предок. – Його погляд був спрямований на картину, яку ще хвилину тому розглядав Мін. – Чон Йон. Помер через слабке здоров’я в 1496 році. Хоча в записах його старшої сестри згадується, він здав екзамен і потрапив в особисту охорону королівської сім’ї.
– Один з кращих охоронців мав слабке здоров’я?
– Ото ж бо… Це розслідування почала ще сестра Чон Йона і наша сім’я продовжує шукати правду про те що сталось з Коханим мужем короля і зрештою і про Забутого короля.
– То он як розважаються аристократи в бозна-якому поколінні.
– Каже мені людина з прізвищем Мін. – Градус серйозності розмови нарешті трохи спав.
– Хіба кожен Мін планети має походити від імператорів? – Питання про сім’ю завжди викликало у Юнгі бажання втекти. Це найчастіше була сумна і неприємна розмова. Він поправив сережки в правому вусі, часто так робив, коли почувався некомфортно. Він зробив крок в напрямку зброї, на яку так давно мріяв глянути, ніби буквально тікаючи від питання Хосока. Той склав руки на грудях, дискомфорт Юнгі точно викликав якесь вдоволення у цього засранця.
– Отже ваша сім’я не з тих Мінів?
– З тих. – Буркнув Юнгі, роздивляючись кинжали неймовірної краси. Перший - поєднував білосніжну слонову кістку і золото, а другий був з чорного дерева із схожим золотим обрамленням. – Чондо. – Прочитав він підпис. – Це ж жіноча зброя? Хоча ці виглядають трохи більшими, ніж мені завжди здавалось.
– Це так. Ці чондо дійсно трохи більші за традиційні. Здатні вбити противника з одного вірного удару. Отой що справа, дехто вважав, що належав старшій сестрі Чон Йона. Той що зліва, з чорним руків’ям – невідомо чий.
– А як вважаєте ви?
– Вони досить зручно лягають в чоловічу руку. – Змовницька посмішка розтяглась губами хлопця.
– Виглядають як парна річ.
– Гм?
– Серйозно? Ви не бачете?
– Не впевнений. Хоча в них дійсно є елементи, які перекликаються. Але ми вважаємо, що це тому що вони виготовлені одним майстром. На лезі є його підпис.
Юнгі вперся нерозуміючим поглядом в Хосока.
– Ваша сім’я досліджує цю історію вже сотні років і нікому не прийшла в голову геніальна ідея покрутити ці ножі разом?
– Це взагалі-то безцінні речі. Їх не не чіпали навіть в роки голоду.
– Та як скажете… То ваші реліквії і вам з ними розбиратись. – Юнгі вже вирішив йти до наступної вітрини, як Хосок схопив його за руку. Теплі. Руки Хосока були теплі і злегка вологі. “Невже він теж схвильований зустріччю?” Надія зажевріла й згасла в ту ж секунду. Ввімкнувся здоровий глузд, що кричав: “Ми з різних ліг. Оце найбільше, що тобі світить.”
“Що ж, якщо це мій максимум, то витисну з нього все!”
Хлопець стиснув руку у відповідь. Тепер не Чон тримав його за руку, тепер вони обоє в грі, а великий палець Юнгі, який погладжував долоню, заявляв, що це не дружнє потискання рук. Важкі вдихи Чона видавали його, як великі чи-то здивовані, чи-то перелякані очі.
“Забери свою руку, і я продовжу слухати як ти торочиш про свого Забутого короля до нудоти, а через тиждень продовжимо жити свої життя.”: Юнгі молив в голові. Це мало бути саме так, бо Хосок з самого початку чітко сказав, що не зацікавлений. Але замість цього і він охопив долоню Міна обома руками, він стояв досить близько, щоб той зміг вловити запах його парфумів. Він тримав його руку і заглядав просто в очі, довелось навіть злегка підняти підборіддя, щоб зустріти цей благаючий погляд:
– Покажи мені.
В горлі аж пересохло від таких заяв.
– Що?
– Те що ти побачив в ножах.
– Ааа. Ти про це. – Юнгі проковтнув слину, щоб якось справитись з пересохшим горлом і легким непорозумінням, що сталось між його фантазіями і реальністю. – Там нічого такого. Просто прикласти руків’я і там буде золотий дракон, що спить згорнувшись навколо лотоса. Того лотоса, що на білому руківї. Дивись.
– Дракон і Лотос… – Чон знову заглибився у роздуми, і він не встиг моргнути, як Юнгі вже схопив чорний ніж голою рукою. Це був цінний артефакт, який не можна так хапати, і Хосок вже хотів накинутися на нього , як на шкідливого кота, але Мін падав. Дякуючи тому, що Чон все ще тримав його руку, він встиг підхопити хлопця, і не дати йому гепнутись. Вони вдвох осіли на підлогу. Голова Юнгі опинилась на колінах, але його свідомість блукала десь далеко. Він бурмотів і бурмотів і все що зміг розібрати Хосок, опустивши вухо до вуст, це сльозливі погрози:
– Йон-щі…Йон-щі… Вони заплатять… Вони не матимуть спокою… Я зроблю з ними те, що вони зробили з тобою…
– Все ж це ти. – Хосок прибрав пасмо, що намокло від поту й пристало до чола хлопця, який лежав у нього на колінах.
– Пане!…
– Проведіть всіх гостей і викличте швидку.
– Може відразу швидку?
Він продовжував тримати хлопця в обіймах, намагаючись вкласти його як найзручніше.
– Зараз вона йому не допоможе.