Я відчував, як легкий доторк тепла повз по моєму обличчю, доки не освітив мій світ червоним, через закриті повіки. Був ранок. Я чув запах квітів і плюскіт води і легкі кроки, що сторожко наближались.
– Ваша величність, повертайтесь в свої покої. – Посмішка сама собою напрошувалась, зачувши цей голос. – Ото б ваші ворогоги зраділи, якби дізналсь, що ви спите в павільйоні Кьонхору*, а не в захищеному палаці.
*Відкритий павільйон на воді в Палаці Кьонбок, на півночі Сеулу.
Я не відкриваючи очі, звично погладив руку, що лежала в мене на плечі.
– Чого мені боятись, коли завжди поруч найкращий королівський вартовий.
Юнак легенько ущипнув мене за щоку:
– Не мели дурниць.
– О-хо! А не забагато ви собі дозволяєте, охоронцю Чон? – Я схопив його руку і легенько прикусив під великим пальцем. Нарешті я бачив того хто був передімною. Чон Йон – мій компаньйон з навчання, мій слуга і особистий охоронець, мій єдиний вірний друг, мій коханий муж. – То лягай поряд, щоб ще краще мене захистити.
– Пане, молю вас про стриманість.
Я знехотя випростався на ковдрах, що були кинуті на підлогу другого поверху павільйону. Оглянув лискучу поверхню тихого озера, потягнувся, вдихаючи запах ракну в палаці. Пахло киплячою олією, вареним м’ясом, квітами, що після темної ночі, ніби намагались привабити сонце своїм яскравим ароматом. Вже було чутно тихий гомін служниць, євнухів і охорони. Звідси можна було побачити, як стражник цілував одну з придворних дам притиснувши її до дерева, а та сторожко озиралась. Наївні. Якщо ви на території палацу, то вас бачать, як би старанно ви не ховались. Вас завжди хтось бачить.
– Стриманість… До чого вона мені? Я ван цієї країни, а не можу собі дозволити навіть того, що доступно придворній дамі. – Я кивнув в сторону парочки.
– Саме тому що ви наш правитель, ви не можете подивитись як придворна дама. Кожен на своєму місці має як утиски, так і привілеї.
Я піднявся, щоб все-таки піти в свої покої, омитись і перевдягнутись.
– Поки я відчуваю тільки утиски.
Йон не відповідав нічого. Він був поряд все моє життя і знав, що воно не було м’якою стежкою, як це здається сторонньому глядачеві. Я пробув ваном всього рік і за цей рік мені доводилося страчати міністрів і братів. Міняти одного за одним слуг, що труїлись моєю їжею і, час від часу, витримувати на собі презирливий погляд дружини, в ліжку якої я спав один раз за два роки шлюбу. Я її не кохав, як і вона мене, та дружиною все ж була для мене підхожою. Наш союз міцно стояв на бажанні вижити в цьому палаці, на моїй сліпоті до такого пристрасного нічного навчання королеви каліграфії і її сліпоті до глибокої дружби і посиленої цілодобової охорони.
Ми з Йоном йшли палацовими коридорами до покоїв короля. Тут все ще було тихо, на відміну від крила, де жили слуги. Ми зустріли тільки пару придворних дам з нічними горщиками і євнуха, що ніс теплу воду. Ззовні мені подобалось куди більше. Але життя короля не належить йому, як би я не опирався цьому.
Після омивання Йон почав мені допомагати вбратись в королівський одяг:
– У вас ранкові збори. Міністри будуть говорити про заворушення через посуху.
– Ніби я можу країну перенести з одного сезону в інший.
– Ви можете виділити фінансування на полив.
– А забрати його звідки? Може з війська? Міни не сплять, в них зараз затишшя, і їх мечі спраглі до крові. Тільки й чекають шию, яка буде готова підставитись під них.
– Думаєте вони дійсно спрямують мечі на нас? Ви ж і самі нащадок Мінів.
– Ото ж бо… – Я глянув в очі цьому хлопцю, що поправляє мені пояс. – Я знаю їх спрагу, як ніхто.
– Його королівська величність!!! – Закричав глашатий, коли я увійшов до тронної зали.
“Ненавиджу цих корисних лицемірів.” Відраза відчувалась майже фізично. Відчуття було таке, ніби я занурюсь в потік стічних вод і не маю право залишати його, допоки він мене остаточно не отруїть своїми випарами.
Я сів, поставивши одну ногу на трон, і упершись ліктем в подушки. Мене, навіть батько не міг змусити “сидіти нормально”. Рваний, але вже зовсім світлий, шрам від королеського персня, яким батько зчесав шмат шкіри, коли я не хотів тримати поставу, нагадував про це. А щоденне збіговисько міністрів тим паче обійдеться без такої честі.
– Ваша королівська величносте, – Почав перший правий міністр, – на кордонах затишшя. Активності із протилежної сторони не виявлено. Єдині заворушення, що викликають занепокоєння – це протести селян на півдні, які страждають від посухи. Вони спалили будинок пана, що викопав став у своєму дворі. Цей шановний пан приходиться…
– Він наповнив став водою?
– Прошу?
– Якщо я повторю, то ти підеш на пенсію, як стариган, що вже не дочуває і тому не може чітко чути наказів і доповідей.
Кодло зашипіло, і один молодий чиновник, з клану правого міністра, щось прошепотів тому на вухо.
– Ні, Ваша Величносте. І одного ковша не влили.
– На коли планували заливати?
– Чіткої дати визначено не було…
Один із лівих міністрів швидко вклинився попросивши слово.
– Ваша величносте.
Я кивнув, даючи слово чоловікові років тридцяти.
– Чіткої дати не було, та наповнювати планували як тільки б облагородили територію навколо.
– Це так? – Я перевів погляд вправо.
– Там було ще досить багато роботи. Ніхто не може точно сказати коли б облаштування закінчилось.
– Сиджу і думаю, може екзамен зробити жорсткішим? – Нога, що стояла на пристолі, ковзнула на підлогу. Я нахилився вперед поклавши лікті на коліна, а руки зчепивши в замок. Я все ще дивився на Правого міністра, по скроні якого прокотилась краплина поту. – Може я й здаюсь комусь тут, – я окинув поглядом синє море придворних міністрів і знову спрямував погляд вправо, – ще хлопчиськом, та мені 20, а не 12. Хоча й тоді б я навряд чи повірив, що робітники не знали навіть приблизної дати завершення облаштування ставка.
– Ваша Величносте! – Правий міністр зігнувся майже вдвоє. – Я б не посмів сумніватись у вашій мудрості!
– Ваша величносте! – Все синє моря зашуміло і схвилювалось в поклоні.
– Ага… – Я махнув рукою і знову зручно вмостився на троні.
– По-перше: Вводиться економія води для знаті, там де засуха. Ніяких величезних наповнених купель. Обходимось малим омиванням . Кого спіймають на переросході води – відрубають ногу, щоб тепер точно води для купання потрібно було менше. Правий міністре, чи є там якесь природне джерело, що все ще дає воду.
На обличчі стариганя заграла зла посмішка:
– Є печерне озеро, але воно на приватній території, що належить клану Лівого міністра.
– Лівий міністре?
– Це джерело, як і всі води регіону, виснажене і вже не дає таких об’ємів, які можуть задовольнити всі потреби селян. А ще наша сім’я вклала чималі кошти в облагородження тієї місцевості. Такий наплив лю…
Я вигнув брову:
– Мені конфіскувати все убранство навколо джерела, щоб ви більше за нього не хвилювались?
– Прошу вас, Ваша Величносте… – Тепер вже й лівий міністр зігнувся в поклоні.
– Якщо таке вам дороге убранство, то давю день на те щоб його прибрати. Післязавтра відкриваєте доступ до джерела для людей. Оскільки джерело виснажене, то в одні руки видавати по одному звичайному відру в день. Дітей, що можуть відро понести самостійно, теж враховувати. Всіх шахраїв записати і заборонити доступ до джерела.
Настала черга Правого міністра.
– Будемо вважати, що дім згорів через занадто пекуче сонце. Нещасний випадок. Там, наче, навіть невелике відшкодування належить за таких обставин.
– Але ж Ваша Величносте… – Обурився міністр.
– Хай скажуть спасибі, що шкуру врятували! – Мій голос прокотився громом по тронній залі. – Їх згубила їх недалекоглядність і відірваність від проблем людей в їх місті. Рис, який ви їсте, садили ті люди і рити став в посуху – це плювок їм в лице. Чосон може росте завдяки мудрості дворян, але стоїть він на плечах простих людей. Послабне фундамент – провалиться і дах.
– Слухаю далі.
Вранішні доповіді закінчились і тепер треба було зутрітись із королевою. Ці візити були обов’язком для них обох. Так вони показували, всім, хто намагався посіяти сумнів в міцності королівського союзу, що вони союзники, хоч і не коханці. У короля і королеви є обов’язки і не обов’язково в це вплутувати кохання.
– Як думаєш, Йоне, мене спробує вбити хтось із клану Правого мініста чи із клану Лівого.
– Правого.
– І я так думаю. Дім все ж дорожчий за джерело і не отримати відплати ганебніше, ніж пустити людей до себе в двір.
– Його Величність! – Оголосив євнух, що чатував біля кімнати королеви.
– Я буду тут. – Йон став в ряд з охороною покоїв.
Вона сиділа гордо і рівно. Мабуть вся витонченість і грація нашого союзу належали їй. Королева підвелась, щоб дати мені місце за столом, та я її зупинив.
– Не треба. – Махнув рукою слугам. – Залиште нас.
Кімнату заповнив шурхіт спідниць і стукіт швидких кроків.
Королева ослабила поставу і, розкинувши ноги в боки, ніби лялька без шарнірів, сперлася ліктями на стіл. Молода дівчина, що вже несла на собі корону, пару разів крутнулась, щоб розім’ятись.
– Як же я люблю залишатися із своїм чоловіком наодинці! – Голосно і весело засміялась вона.
– Не перегравай.
Я теж розслаблено всівся напроти неї. Підняв чайник, який стояв на столі, налив собі в єдину пілу, з якої вже пила королева, і відсьорбнув.
– Але це правда. – Нижчим, тихішим і серйознішим голосом відповіла королева. – Коли ти тут, то можна перестати тримати себе по-королівськи, або кокетувати. Можу хоч зад чухати!
– Оцього я вже точно бачити не хочу! – Вона знову дзвінко засміялась!
– Ти крадеш мій чай! – потяглась Бьоль до піали, що перетворилось на подобу гри, коли вона намагалась дістатись до неї, а я відсмикував руку, як тільки її пальці вже були близько. Така гра викликала легкий смішок і в мене. Ніби діти… Ким ми і були. Мені було 20, а от Бьоль всього 18. Її віддали заміж за мене з домовленості наших батьків і в інтересах країни, як тільки дівчині стукнуло 16. Вона була племінницею Правого міністра, який до сверблячки зневажав мене і ледве міг стримати своє презирство, та все ж, через родинні зв’язки, був союзником.
– О-хо! Я взагалі-то ван цієї країни! І все тут належить мені. Навіть твоє спіднє.
– То може і його забрати хочш? – З-за розсувних дверей почувся здавлений смішок придворних дам, які завжди підслуховували наші зустрічі.
– Знімай. – Реготнув я. – Носитиму біля серця і буду прикладатись до нього холодними ночами. – До оркестру дівочих пхикань додався тихий розкат чоловічого стислого гиготіння охорони.
Бьоль поплескала по ковдрах, на яких сиділа. Це означало, що веселощі закінчились і починалась те, заради чого і були ці зустрічі – обмін інформацією. Це була їх шлюбна домовленість.
Перша шлюбна ніч, яку вони дійсно провели як чоловік і дружина ранила три серця: Кван Бьоль, якій чоловік сказав, що це їх остання шлюбна ніч, І Юна, що відчув себе зрадником, і Чон Йона, що був зрадженим. За три дні вони вперше зустрілись за обідом, де і домовились бути союзниками з виживання в цьому владному морі зі старими акулами.
Боль сіла між ніг Юна, перекинувши свої ніжки через його стегно, а сама впівоберта сперлась йому на груди. Вони завжди робили вигляд що обіймаються, а самі нашіптували на вухо один одному всі таємниці і новини, що дізнались за минулу добу.
– Вже розповіли, що одному з моїх любих дядечок спалили будинок?
– Ага. Думав, твій дядько і мене спалить просто в тій залі.
– До мене на відвідини приходила сестра, та що його дочка, жалітись.
– Я наказав вважати це нещасним випадком. Отримають невелику компенсацію.
– Знаєш чого їм спалили будинок?
– Через ставок, що вони накопали?
– Не зовсім. Люди були обурені, але справа в клані Пьон. У них виник конфлікт за землі, бо Пьон змогли вирвати шмат землі ближчий до річки, а Кванам лишився дальній. Як я зрозуміла з белькотіння сестри, то конфлікт тягнувся місяців три, ще посухи такої не було.
– Щось я не вловлюю суті.
Королева тицьнула пальцем в лоба своєму королю:
– То слухай далі. Цей ставок копали як прислуги з дому, так і наймані робочі. І десь місяць тому одного з наймитів знайшли мертвим біля річки. Сестра казала, що ніби втопився по-п’яні. А вже за тиждень дружина цього роботяги стала наложницею мого любого дядечка. Сестра торохтіла, що то та жінка ізвела свого чоловіка, щоб жити в них вдома тільки от я думаю інакше.
Ця мала дурепа не знала, що та цитую: “курва Сукьон”, хто була наложницею дядька – це одна з дочок клану Пьон. Її хотіли видати за одного старого ізверга, що вивергався тільки коли бачив кров і сльози, так вона вискочила за свого коханця, що був із простих.
Не скажу, що Пьони тому були дуже раді, – продовжувала розповідь Бьоль, – Але дочку не лишали, хоч на позір від неї відреклись.
– Хочеш сказати, що це Пьони спали їм будинок?
– Одна Пьон. Пьон Сукьон. Сестра сказала, що із людей загинула тільки вона і обпеклось троє слуг, що рятували худобу і крам.
– От тобі і справа про ставок. Все як завжди впирається в міжкланові війни.
– Задобри чимось дядька. Бажано публічно, бо він переріже горло і мені, і тобі.
– Сьогодні ж це обміркую.
Бьоль трохи посовалась, щоб розім’яти ногу, яка затекла.
– Не відситіла? – Вона кивнула на його стегно.
Я підхопив її під коліна і підняв на руках, королева аж голосно охнула від неочікуваності. Кров знову потекла по перетиснутих судинах. Я опустив дівчину на місце і ми продовжили первану розмову.
– Вже краще.
– Що було на нараді? Пару прохань про відпустки, пару однакових звітів від військових радників. Найбільшою бідою була оця пожежа. Доречі, оскільки любі міністри красиво завернули це все в обгортку із засухи, то я змусив клан Лівого міністра відкрити доступ до їх джерела.
– Уууу… Дуже брикались?
– Та так, злегка. Допоможеш?
– Як саме?
– Ви ж обмінюєтесь із його дочкою еротичними романами?
– Ага. Ти знав, що вона їх не тільки читає, а ще й пише? – Змовницьки глипнула дівчина.
– Я радий що ти знайшла таку чудову подругу. – Байдуже відказав Юн. – Мені треба буде твоя і її допомога. Заможеш нашептати подрузі про те, що доступ до джерела – це те що піднесе їх в очах людей і всього Чосону. Що вони – трохи не найбільші благодійники цього світу. І що я був увесь такий схвильований і вдячний, що у нас в країні є такі чесні, добропорядні і благородні дворяни.
– Після романів, що пише їх донька, їх добропорядність в мене під питанням.
– Те чого люди не бачать – не існує. Про тебе теж всі думають, що ти верх елегантності.
– Бо я такою і є. – Випросталась Бьоль.
– Моя найелегантніша королева, яка обожнює почесати зад. – Я розсміявся.
– Те чого люди не бачать – не існує. – Відповіла вона моїми ж словами.
– Мені вже час. – Я скинув ноги королеви із себе і встав осмикуючи свій одяг. – Треба перечитати ще укази, які писарі на підпис попритягували. Кожен божий день, якийсь міністр, якусь аферу і підсуне. Все ще їм не доходить, що я взагалі-то вмію читати.
– Чекатиму на вас завтра із способом розв’язання конфлікту з моїм кланом. – Королева допомогла вирівняти комірець королівського одягу, після чого вклала назад коротке пасмо чорного гладкого волосся короля, що впало йому на чоло.
– Ваша Величносте. – Вона зробила граційний уклін, після того, як ступила крок назад.
– До завтра, моя королево. – Я попрощався і попрямував до дверей.
– Повеселились? – Нарешті порушив мовчанку Йон, коли ми йшли порожнім коридором.
– Ревнуєш?
– До вашої дружини? Чого б мені?
Я ледве стримував посмішку, просто до болю стиснувши губи.
Решта дня була така сама, якою була кожен день. Купа документів, заяв, прохань і підписів. І я їх всі читав. Я мусив. Я не маю розкоші довіри ні до кого. А ще в мене аж розболілась голова від всіх цих кланових війн, і роздумів про те, як втримати баланс так, щоб ні в кого з них бажання прирізати мене не заходило далі мрій.
Сонце йшло вже на спад, коли я вибрався з-за докумантів.
– Чон Йон!
– Так, Ваша Величносте.
– Звели подати вечерю в павільйоні Кьонхору.
– Слухаюсь.
– Вечерю на двох. Повечеряй сьогодні зі мною. – Мій голос трохи надламувся від втоми, але передчуття тихої вечері в прекрасному місці з коханою людиною, додавало сил.
Йон просто розвернувся і пішов передавати вказівки придворним дамам.
З-за коміра я дістав два ножа чондо, трохи збільшені під чоловічу руку, що робило їх заодно більш летальною зброєю.
“Сьогодні ж йому віддам, нема сил чекати.” – Я приклав руків’я, направивши леза одне від одного. – “Майстер дійсно гідний своїх рекомендацій.” – Візерунки склались в одну картинку: Золотий Дракон (Юн) спить обвивши і прихилившись до квітки лотоса (Йона), що вирізблена на слоновій кістці. – “Дуже гарно і символічно.”
Раптом мене стрепенуло:
“Знову буде бурчати, що це занадто очевидно і сентиментально. Просто не буду показувати цього. Просто два чондо від одного майстара. В мене з драконом, в нього – з лотосом.”
Коли Йон повернувся ми відразу пішли пройтись палацом. Він на крок позаду, як і належить охороні, та все ж решта почту йшла на три кроки далі. Денне пекло спало і вже відчувався вечірній вітерець, який хитав гілки верб і розганяв хвилі на озері, заколисуючи квіти лотоса, що прикрашали поверхню води. Я зупинився на містку, і нарешті побачив своє відображення у воді І Юн і Мін Юнгі… Ми ніби ділили одне обличчя на двох. Тільки це було трохи молодшим і без шраму. А ще волосся… Не те демонічно біле, як на портреті, а звичайний темний відтінок, як у кожного Чосонця. Що ж зі мною станеться?
– Там щось є? – Відображення Чон Йона з’явилось поряд з моїм.
– Краса. – Відповів я підморгнувши юнаку. Він достойно тримав себе в руках, але червоні вуха видавали його.
Коли ми сіли вечеряти, то небо вже було золотим. Цей день завершувався і я молився, щоб нічого невідкладного не сталось і ми нарешті змогли б провести час разом. Як я і просив, стіл накрили на двох. Євнух спробував кожну страву з мого столу і вже підвівся йти.
– Спробуй і його страви.
– Перепрошую, та в мої обов’язки входить дегустація тільки ваших страв.
– Ну що ж. – Я поміняв місцями їжу Йона і свою. – Тоді спробую я.
– Ваша Величносте! – І Йон, і євнух кинулись виривати шматок кімчі, яке я вже підніс до рота. Придворна дама, що опікувалась моїм побутом ще з юних років, відправила євнуха, який в сльозах від шоку прикипів лобом до підлоги в поклоні.
– Ваша Величносте, – вона взяла срібні палички і спробувала те кімчі, яке я намагався вкусити. – Якщо дозволите?
– Так, пані Кім?
Вона завершила дегустацію.
– Навіть посада Вана не змінила вашої бунтівної натури. – Посміхнулась жінка, до юнака, якого ростила, і який зараз мав керувати цілою країною.
– З цим могла впоратися тільки ганчірка, з якою ви ганялись за мною.
– Ох! – Зашарілась жінка. – Згадали ж про таке! Вже я за вами не вженусь. – Її погляд, в якому читався сум за минулими роками, перестрибував між двома юними і прекрасними хлопцями, які ніби ще вчора були дітьми.
– Я вас залишу. — Вона вклонилась юним панам.
– Дякую, пані Кім. – Крикнув я їй вслід, на що та тільки підняла руку, що, як я вивчив за роки, означало “нема за що”.
Ми вдвох напали на їжу. За документами я так і не зміг нормально пообідати, що означало, що і Йон теж не обідав як слід.
– Ваша Величносте, ваші методи часто занадто провокаційні. – Охоронець відірвався від миски, щоб відчитати свого друга. Я проковтнув шматок риби, і запив персиковим вином.
– Говори не формально.
– Мені голову за таке зітнуть.
– Іноді ти занадто правильний. – Я закотив очі, і відчувши деяке насичення відкинувся на подушку.
– Хоч хтось же має бути…Ваша Виличносте. – На звертанні хлопець театрально закцентував.
– Йон-щі.
– Гм?… – Хлопець продовжував набивати щоки.
– Поїхали сьогодні на джерела до твоєї сестри.
Рис розлетівся феєрверком з рота Йона, а очі стали розміром із волоський горіх.
– Сьогодні? Вже вечір. Це небезпечно. Ми поки все зберемо і ранок буде – Він теж ковтнув персикового вина, щоб проштовхнути рис.
– Не офіційно.
– Щось сталость? – Я рідко тікав із палацу після коронації.
– Нічого такого. Трохи втомили мене ці розбірки кланів та й хочеться спокійно провести час вдвох.
Він мені посміхнувся, чи не вперше за цей довгий день. Кивнув, встав з-за столу, допивши вже на ходу вино, що лишалось в келиху і без єдиного слова пішов. А я тільки й дивився на струнку постать, яка граційно спускалась сходами, зрештою зовсім зникнувши з поля зору. “Як же йому личить форма. Яке щастя, що ми можемо бачитись, їсти разом і навіть іноді бути разом.”
Ми зустрілись в королівських покоях. Йон скомандував перевірити периметр, а ми тим часом вислизнули із моїх покоїв, але все ж прослизнути з палацу не встигли. Вони якраз опинились біля кімнати королеви, коли охорона повернулась на пости. Хлопці, не довго думаючи, пірнули в кімнату Її Величності. Вона аж підскочила від несподіванки, а молодий каліграф, що якраз з каліграфічною точністю пестив соски королеви пензлем, зафарбувався спочатку зеленим, потім червоним, а коли впізнав Йона і його супутника, то побілів, як той папір, що коштував найдорожче.
– Щось новеньке. – Зауважила королева, навіть не поспішаючи прикритись.
– В-в-в-в-аша В-в-в-в.. – трясся каліграф.
Я наблизився до коханців, присівши перед зігнувшимся так низько до землі, каліграфом, ніби його тіло було не вище за одіяло, що було кинуте на підлогу.
– Та розслабся ти. – Я штурхнув хлопчину в плече. – І встань вже, не дуже мені цікаво говорити з твоє потилицею.
Я кинув Бьоль її накидку, щоб та прикрила оголені перса. Вона тільки закотила очі.
– Не бачу жодного чоловіка, якого я б мала соромитись.
– Йон.
– Ой, та йому оцей персик цікавіший за мене.
Каліграф нерішуче підвівся, поглядаючи то на Бьоль, то на мене.
– Якби він мені заборонив, то тебе б вже давно четвертували. – Відповіла на мовчазне питання королева. – А ви чого тут? І що це на тобі? – Вона підчепила пальцем написта, що прикрашали капелюх.
– Вирішили вийти так, щоб не все міністерство про це відразу ж довідалось, а там охорона і от ми тут, перервали ваші досить цікаві розваги. – Я покрутив в руках один із пензлів, що лежали на столі. Схоже, до чорнил він не торкався ще ні разу.
– Сподіваюсь ця ручка була тільки в руках.
– Сподівайся.
Я гидливо відклав той пензель назад на стіл.
– Могла б і збрехати.
– Які можуть бути таємниці між подружжям?! – Засміялась Бьоль. – Вам куди треба дістатись?
– Прохід за крилом слуг. – Вклинився в розмову Йон.
– А коні?
– Вже там.
– Розумно. – Зауважила дружина.
– Ви далеко?
– Як завжди – Вклинився я. Я не довіряв достатньто каліграфу, але все ж було б добре, щоб хтось в палаці знав де ми.
– Ви як знали де ховатись, якщо чесно. – Вона трохи припіднялась, вказуючти. – Отам, за кімнатою з купеллю є кімнатка для слуг, а з неї вихід в коридор, що приведе до службового двору. Ну а там розберетесь якось самі. Тільки от накидку краще накинь ти, мій любий чоловіче. – Ніжно-рожевий шовк прилитів мені в лице, знову оголивши груди юної королеви. – А капелюха сховай. Охоронець, що вислизає задніми дворами з таємничою пані куди менше кидається в очі, ніж охоронець, що вислизає з таємничим паном посеред ночі.
– Ваша мудрість безмежна, моя королево. – Я весело вклонився Бьоль. – Гарненько розважай мою любу дружину. – Звернувся я до каліграфа, що вдавав із себе меблі. – Буде жалітись – четвертую.
– Ой, та зваліть вже, мій доброчесний чоловіче! Не лякай мені залицяльника.
Йон теж вклонився і пішов за мною шукати всі ті коридори й виходи, про які розказувала Бьоль.
– Ваші стосунки… – озвався Йон. – Досить унікальні.
Я повернувся до нього в темряві коридору, який не освітлювався, без потреби, і взяв теплу мозолясту руку в свою, ніжно пестячи великим пальцем долоню.
– Все ще ревнуєш?
– Не в коханні.
– А в чому?
– Ви дуже близькі друзі.
– Насправді, це не так. – Тепер я продовжив крокувати вперед, тримаючись за руки. – Як тільки буде необхідність, або ж зміна лояльностей, ми не роздумуючи вгризимося в горлянки одне одному. Це називається союз. І як тільки він перестане бути вигідним – вся ця дружба зникне.
– Ви нікому не довіряєте?
Я повернувся до Йона, зняв капелюха, перкинувши його на спину, а натомість накинув рожевий шовк собі на голову.
Одною рукою я притримував одяг, а другу – поклав на щоку хлопцю.
– Тобі.
Я швидко доторкнувся своїми губами до його. Як же мені не вистачало цього теплого відчуття близькості. Не дружньої, а саме романтичної. Я кохаю його і хочу крокувати за руку, а не на крок попереду.
– Тільки тобі.
Ми швидко вийшли із дверей надвір. Там ще порались кілька служниць, та, як і казала Бьоль, вони кинули хіба один мимобіжний насмішливий погляд на нас, та й по всьому.
За півтори години нас вже вітала старша сестра Йона. Вони з чоловіком завідували двором із гарячими джерелами і от-от мала народити Йону племінника.
– Нуна, а кам’яна купель вільна?
– Була б, якби ти попередив свою нуну, що приїдете. – Сестринський стусан, як ніщо повертає в дитинство. В цьому я переконався, коли побачив обличчя свого найсильнішого стража, який в мить перетворився на того веселого і дошкульного малого, яким був до служби. Я мимоволі посміхнувся цій сцені. Вони були єдиним прикладом справжньої сім’ї який мені довелося бачити і відчувати. – Я так розумію, що візит не офіційний? – Звернулась вона до мене.
– Ні, Соль-нуна.
– Ох, Юн-щі! Яка я рада тебе бачити! Якщо чесно, – Вела вона далі, проводячи нас до відокремлених приватних покоїв, що вони тримали на випадок таємних візитів впливових людей, – я вже й не надіялась тебе побачити отак, без отого всього королівського почту. – Вона злегка полохливо поправила себе. – Не те щоб я не бачу у вас свого Вана. – Її вираз знову повернувся до розслабленого. – Але і бешкетника Юн-щі я теж в тобі бачу.
– Ваша кімната. – Вказала нуна на окрему дерев’яну будівлю, що була обнесена високою кам’яною стіною з двох боків, а з двох інших вона була оточена бамбуковою рощею, через яку, метрів за 50, теж виднілась така ж кам’яна стіна. У дворі була приватна дерев’яна купель. Не така надійна, як кам’яна. Ту можна було б вважати фортецею серед будиночків для відпочинку. Пощастило, що хоч одне з двох приватних джерел було вільним.
Я впав на ліжко, встелене м’якими шовковими перинами, просто в тому одязі, в якому прискакав, за що отримав сердитий погляд і удар рушником в стегно.
– Нам ще тут спати! Ану роздягайся. – Йон нарешті вимкнув службовий тон. Тут ми були однолітками, друзями, коханцями.
– Не можеш дочекатись? – Я обійняв його струнку талію. Цей перепад між його широкими плечима і тонкою талією завжди зводив мене з розуму. Легкий чмок пари, що зутрічалась вже не перший рік, після якого, мій хлопець потіг за стрічку на ханбоку, повільно розпустивши вузол, із зав’язуванням якого я так старанно воював у своїх покоях.
– Не можу дочекатись, щоб позбутися цього дорожнього смороду. – Зараз його обличчя сяяло щирою веселою посмішкою. Він нахилився і ще раз швидко поцілував мене. – Та й помитись нам не завадить в будь-якому випадку.
Я саме вчасно згадав про подарунок, який ховав за сорочками. І спохватившись, таки відпустив талію. Розтискати ці обійми було майже фізично боляче.
– Як накажете, мій коханий муж! Йди перший, я за мить буду, як тільки виплутаюсь із цього вбрання.
– Може мені все ж допомогти? – Смикнув бровами вгору Йон.
– Ну я ж не немічний.
– Ой, та як хочеш… Я пішов. – Одяг він ніби не знімав, а той просто сам собою злетів за секунди. Я встиг тільки мигцем побачити, оголені сідниці і спину, по якій спадало розпущене чорне волосся. Воно спускалось трохи нижче лопаток. Люди, що служили військовій справі не відрощували занадто довге волосся, щоб зручно було самостійно і швидко його збирати. А от мені ні разу не підстригали волосся більш як на пару сантиметрів раз в рік, стрижку короля вважали таєнством, тому і відросло воно аж по сідниці.
Я відніс пару рушників і ножі, що мали бути подарунком, на дерев’яний настил, з якого можна було спуститись в джерело, а сам попрямував до купелі, не обтяжуючи себе зайвим одягом.
Йон тим часом вже швидко скупався. Його мокре волосся обліплювало груди і спину, а краплі води повільно стікали вздовж хребта в розщеленку сідниць. Я не втримався, підійшов ззаду і поцілував його в плече, тримаючись руками за талію, хоча хотілось вже потриматись деінде.
– Ти швидко.
– То ти – черепаха. І я зараз не про мудрість. – Веселився він.
– Допоможеш помити голову? – Це прохання не потребувало відповіді. Я сів у воду, в якій тільки що омився Йон. “Де таке бачено, щоб король приймав ванну у воді з когось?!” усміхнувся сам до себе. “Як добре хоч іноді не бути королем.” Я обперся спиною на край ванни. Довгі пальці розплітали моє волосся, яке, як виявилось, безжально мені муляло. Але зрозумів я тільки тоді, коли темні пасма розсипались по грудях, а я зміг розтерти руками зболілий скальп.
“Як же безмежно довго можна терпіти муки, доки не спробуєш, як це, коли не болить?”
– Не важко з таким довгим? – Хлопець зливав воду мені на голову, розтираючи змучену шкіру голови. Він, ніби, краще за мене розумів, що мені боліло.
– Ніщо, порівняно з короною… І я не про метал.
– Знаю.
Руки Йона спускались головою вниз, масажуючи скроні, торкаючись вух. Вони сповзли шиєю по плечах, що викликало табун мурах під його дотиками, а від впевнених ніжних масажних рухів на плечах, сам собою вирвався вдоволений стогін.
– Думаю, мені і купання у ванні досить. – Прошепотів, зачіпаючи вухо, Йон. – Ще один стогін я не витримаю.
– А хіба треба триматись? – Я повернув голову вправо і врізався своїми губами в його. Цей поцілунок був із тих, що не гріють серце, а розпалюють нутро. Не відриваючись від моїх губ, хлопець знову опинився у воді. Його тіло нависало наді мною, а підсохлі пасма, що розсипались, лоскотали щоки й плечі. Одною рукою він впирався в край ванни, а інша вивчала моє тіло, починаючи від шиї, переходячи до грудей, затискаючи між вказівним і середнім пальцями сосок і спускаючись вниз. Від легкого дотику нігтів до м’язів живота з мене вирвався ще один стогін задоволення. Хоч ванна і була явно малою для двох дорослих чоловіків, та Йон якось умодрився вмоститися в мене на стегнах.
Від поцілунків і збудження ми задихались, а відчуття гарячого твердого члена, що терся об мій живіт забивало дух ще дужче. Він спустився трохи нижче, і от вже й він відчув яким збудженим і киплячим від пристрасті був я. Наші члени терлись один об один, доки руки і губи вивчали тіла. Тепер була черга Йона стогнати. Я спустився поцілунками по шиї, до випираючих ключиць хлопця. Вони завжди здавались мені такими безмежно сексуальними. Хотілось одночасно і зацілувати кожен міліметр і вкусити настільки сильно, щоб лишився слід. Щоб всі знали і визнавали, що він мій. Пані Кім мала рацію, я завжди був бунтарем і ним лишався, куди б не повертали обставини, моє звітрине начало брало верх і я не опирався. Я кусав і лишав сліди. Я чув його зойки, зітхання і стогони, а коли підвів погляд, то побачив, що не тільки я здався тому тваринному, що кипіло і клекотало всередині. На мене дивились голодні очі з його безжально-самовпевненою посмішкою.
Чи закінчаться у цього чоловіка колись нові грані, які я зможу пізнати? Він сонячний, гучний і веселий, коли він друг, але коли він виконує роботу це прискіпливий, серйозний і злегка лякаючий воїн. Той воїн що достойний охороняти короля, навіть якби королем був не я. Він ніжний і турботливий коханий чоловік, який вміє тримати увесь побут під контролем. А в ліжку… В ліжку він сам демон хіті! В одну мить вигинається і стогне так, що страшно зробити зайвий рух, щоб не зламати цю делікатну красу, а іншої миті його погляд такий дикий і сексуальний, що страшно не витримати тої пристрасті, яка з нього рветься.
І зараз я бачу ненаситного хтивого демона і всім серцем бажаю стати його здобиччю.
Рука Йона затисла наші члени разом, міцно охопивши своїми довгими пальцями. Він штовхався в руку рвучко, швидко, на піку, а я просто віддався йому. Я стогнав і здригався кожен раз коли його головка зачіпала мою, вода, що вихлюпувалась за край, вже була холодною,та нам було гаряче, ми не відчували ні температур, ні часу, ні цього світу.
Його очі дивились в мої, а потім його губи втислись в мої. Язик прослизнув в рот, шукаючи той танець і легкий опір мого язика, який був таким рідним і знайомим нам обом. Пристрасно і солодко. Люблю його цілувати, люблю відчувати його член, люблю його.
Губи Йона спускались моєю щелепою, чіпляли вухо, він знав, яке стадо мурах у мене викликав дотик до вух. Він цілував, облизував і впивався зубами в мою шию. Його рухи стали ще різкішими, зуби вчипились в м’яз, що з’єднував плече і шию, а його горлом прокотилось щось схоже на гарчання. Я ж вчепився пальцями в його руку, що стискає наші члени, не в змозі вхопити і краплу повітря. Моє тіло пульсувало, м’язи напружились і кожен рух, кожен поштовх міг стати тим самим. Коли він язиком провів по шкірі злегка послабивши укус, я досяг піку. Я вивергався, що робило тертя ще гладкішим, але Йон продовжував. Я стогнав, здригався і майже плакав від кожного руху, що приносив болюче задоволення, кожен нерв моєї голівки був надчутливим, і ще яскревіше відчував жар його члену і гладкість натягнутої шкіри, кожен порух змушував аж підстрибувати. Настільки, що Йону довелось охопити мене за талію, щоб не дати розірвати доторк плоті в руці. І ось вже я сиджу на стегнах мого чоловіка, що тримтить від перезбудження. Його пальці впились мені в бік, а гаряче дихання обдяє сосок, коли Йон притиснувся чолом до моїх грудей. Я відчуваю як він посмикується, і здригається, та всі мої думки, відчуття і увага сконцентровані в перезбуджених нервах голівки, що змушують буквально кричати від різких рухів коханця.
А потім я чую стогін Йона. Протяжний, задоволений, полегшений. Я чую в цьому стогоні посмішку, та не бачу, бо мої очі закрились від відчуттів. Гарячий потік його сім’я на моєму члені, я відчуваю кожен порух і повільне стікання густої рідини.
Він відпускає руку, обіймає мене за талію і спину, вдихаючи мій запах і цілуючи шкіру на грудях. Я ж обіймаю його за шию і цілую в маківку його волосся, що пахне милом і травами, якими він встиг вимитись, на відміну від мене. Хочеться в цій миті ось так от і жити, існувати тільки в ній, впиватись коханням, як дурманом. Та от і вода стає холодною, і ноги затікшими, і сліди укусів болючими.
Гаряча вода завжди здавалась мені якоюсь тягучою і липкою, перший її дотик мене не розслабляв, а скоріше напружував, та вже за кілька хвилин моє тіло призвичаїлось і я відчув той самий розслабляючий вплив тепла. А може це так діяв на мене чоловік, на груди якого я обперся спиною.
– В мене є дещо для тебе. – Я потягнувся до купки рушників, між якими поклав пару чондо.
– Я знаю.
– Звідки? – Я витіг коштовні ножі і повернувся на своє місце.
– Шпигун з тебе був би посередній. Я помітив, що ти щось цілий день від мене ховаєш на грудях, але що саме побачити не зміг.
– Ось. – В моїй протягнутій руці лежав оздоблений білою кісткою і золотом ніж.
– Чондо? Це що, для нуни?
– Для тебе. – Йон витер мокру руку об підсохле волосся на моїй маківці, що можна було б прийняти за пестощі, якби я не знав його так добре, і забрав нею свій подарунок, щоб роздивитись. – В мене буде… – Я затнувся, щоб не сказати парний. – Схожий. Вони робились одним майстром. – В руці, що я підняв, поблискував у вогнях вечірнього освітлення ніж, із оздобою з чорного дерева і золота.
– Чому саме чондо? Це ж жіноча зброя. – Йон милувався майстерно вирізбленою оздобою, а я ним.
– Це клятва. – Я став до нього лицем, чекаючи, коли він підведе очі на мене. Коли наші погляди зустрілись, а руки сплелись, продовжив. – Це моя клятва бути твоїм і не зраджувати твого серця. І якщо я її порушу, то можеш встромити цього ножа просто сюди. – Я притис його руку собі до грудей. – Та якщо ти зрадиш моє серце, то клянусь, що виріжу твоє. – Холодне золото, що було в моїй руці торкнулось шкіри юнака напроти, коли вона лягла йому на груди. – Оцим же ножем.
Я наблизився і закривши очі, доторкнувся чолом до його чола.
– Чи приймеш таку мою клятву?
– Клянусь. – Прошепотів Йон.
– Клянусь. – Повторив за ним я.
Наші губи і язики знову сплились, а за ними і наші члени відчули ту хвилю кохання, що накривала нас.
– Пішли в ліжко. – Потягнув я свого чоловіка за собою, а той слідував за мною з таким же нетерпінням, як і я сам.