Agust D - „AMYGDALA„
Юнгі встав і пішов до дверей, не чекаючи, щоб господар його провів. Той же просто дивився в спину, яка віддалялась. Він не розумів що йому робити, що він взагалі зараз робить? Просто відпускає першого за стільки років нащадка І Юна? Ось хлопець вже накинув бомбер із драконами.
“Як символічно…” – Пронеслось у Хосока в голові. – “Королівський знак.”
Він йде… Їх король від них йде.
Кутики губ Хосока піднялись на секунду вгору, коли той міцно стиснув щелепи. Він думав. Швидко перебирав тисячі варіантів і сценаріїв, але в кожному з них відпускати Міна було поганою ідеєю. Дихання ставало важчим, а стукіт серця почав заглушати всі ті тисячу і одну думку. Його рука, якою він сперся на коліно, розгойдувалась від нервового підстрибування ноги. Діяти потрібно було вже, він і так втратив час, намагаючись знайти вихід, якого до нього не змогли знайти десятки предків. Його не було… Без Міна доля кожного пов’язаного закінчується однаково.
Мін Юнгі втікав разом із шансом на правду, із шансом на життя, перший нащадок, якого вдалось зустріти і чи пощастить їх родині так ще колись?
Хосок наздогнав його вже за воротами.
– Не йди! – Він перегородив шлях. – Лишись на вечерю.
Юнгі важко видихнув, мотнувши головою.
– Кажу по-нормальному востаннє. Тільки тому, що в мене таке добре серце, я поїхав сюди і розповів про той тріп, який спіймав. Більше я не планую з тобою бачитись чи, тим паче, приймати участь в розслідуванні любовних походеньок мужика з портрету, в якого ти наглухо втюрився. Відїбись по-доброму. – Юнгі відсунув співрозмовника тильною стороною руки у себе з дороги. Але той не здавався, він охопив його за талію, міцно втримуючи. Може це й могло здатись схожим на обійми, але це був відчайдушний захват, такий сильний що важко навіть вдихнути.
– Врятуй мене. Не йди. – Нижче й тихіше, обдаючи гарячим подихом вже охоловшу шкіру, просив хлопець. – Що ти хочеш за те, щоб не прощатись? Гроші?
– Ти ж здогадався ще в лікарні, що я не бідний.
– Хорошу роботу?
– Я краще собі пальці на кухні повідтинаю, ніж закриюсь добровільно в тих офісних серпентаріях.
– Мене. – Він промовив це ще нижчим і тихішим голосом, ще більше наблизившись до Юнгі. – Ти ж хотів мене?
Той глитнув почувши відчайдушну пропозицію. Він хотів. Як же він хотів просто повернутись в цей будинок, просто почечеряти і знову чути оті ревниві претензії на підвищених тонах! Він хотів… Але він – мішень і якщо поряд з ним хтось буде, то вибір не великий: або Юнгі приймає свою кулю, або той хто поруч – ловить рикошет.
– Не лишай мене з цим самого, прошу. – Голос Хосока змінився. Він напевне відчував, що його вмовляння не дають результату. Із заманюючого шепотіння тон змінився на тихе благання. Він стис руки навколо талії ще міцніше. – Я так втомився бути там сам. Юнгі, я так втомився. – Хлопець поклав чоло на плече. – Будь ласка, будь ласка…– Він бурмотів все тихіше. – Будь ласка, будь ласка, будь ласка…
– Що ж за чарівна паличка в тебе в штанях, Мін? – З-за припаркованого буса вийшли троє чоловіків. На перший погляд звичайні собі мужики в джинсах і худі, нічого спільного з тими карікатурними бандюками із дорам. Але Юнгі прекрасно знав їх, він був одним з них, він знав чому вони сьогодні в чорному й дешевому.
– Твій хлопчик так солодко стогне. Я б вже здався. – Хмикнув чоловік з голеною головою.
– В будинок. Швидко. – Він сказав це так само різко, як і розірвав захват на своїй талії.
– А ти?
– Бігом. – Його тон ставав жорсткішим, а погляд зосереджинішим на непроханих гостях.
– Як непривітно. – Буркнув лисий. Вже за секунду він замахнувся кулаком в обличчя Юнгі, але той вправно пірнув під рукою противника. Колись вони були друзями, він чудово знав як нападник рухається, як і чоловік напроти добре знав слабкості Міна. Вони танцювали навколо один одного, ніби розважаючись спарингом. Хосок зрозумів, що часу в нього не багато, до того, як його останній шанс на життя вигребе по-повній, і зник за воротами.
– А ти думав, що встромиш мені ножа в легеню, а я тебе за це розцілую?
Цього разу перший крок був за Юнгі. Він зачепив правою рукою відкритий лівий бік противника, той контратакував, заодно не давши удару приземлитись точно, але хлопець був швидшим. Він ухилився від контратаки і вдарив лівою, над руко, просто у вилицю. Він відскочив, поки противник приходив в себе. Посіпаки смикнулись, щоб втрутитись, але їх притримали піднятою рукою.
– Вважаю ми квити. Я тебе підрізав – ти мені синця лишив. Забудемо цю історію.
– Це ж ви до мене приперлись. Я про вас забув би із задоволенням. – Юнгі оглядався кругом, глуха вулиця приватного сектору з височенними парканами . Тікати тільки вперед, або назад, розвилок не видно. Він лише на секунду відвів погляд на вулицю, як ледь не пропустив удар ногою в лице. Він закрився рукою, на яку і прийшовся удар. Біль… Різкий біль. “Блядь! Може бути тріщина.”
Двоє, які стояли біля автомобіля, теж включились в гру. Вони знали, що занадто довго не можна залишатися на одному місці, бо рано чи пізно, хтось викличе поліцію на бійку. Нажаль, Юнгі помітив це не відразу. Його міцно вхопили рукою за волосся, він спробував вирватись, та отримав удар по ребрах від іншого, а зморений колишній друг вклав його додолу ударом ноги в живіт. Він присів біля скрученого від болю хлопця і різько підняв його голову знову тримаючи за волосся.
– Знаєш, Мін, я про тебе забув в ту секунду, як ти вийшов з кімнати, але тут от яка справа… – Ляпас розсік з середини щоку хлопця об йгого ж зуби, смак крові заповнив рот. – Про кілька лямів зелених забути куди важче ніж про таке крисиня, як ти. – Ще один ляпас. – Пакуйте його.
Скрипнули ворота.
– Зробіть крок – і дізнаєтесь для кого з вас сьогодні невдалий день. – Хосок стояв у воротях з направленим пістолетом на того, хто височів над Міном.
– Юнгі, повертайся в двір. – Його голос був спокійним. Моторошним, впевненим і рівним. – Я сказав, в двір! – Гучніше той скомандував. Мін відповз на пару кроків, а потім піднявся, коли був за крок біля Хосока. – Стань за мною.
– Тепер давай мені піс…
Хосок тримав їх всіх трьох на мушці по черзі.
– Став. За. Мною. – Відрізав він таким тоном, можна було подумати, що першу кулю отримає все ж Юнгі, якщо не послухає.
– То он воно що!.. – Почав інший чоловік в чорному. – То це ти його хлопчик. Це ж наскільки ти охуєнна дірка, Мін, що за тебе готові вбити? Варто було разок тебе…
– Думаю, вам варто завалить пиздаки і зйобуватися . – Хосок побачив машину приватної охоронної компанії, що його обслуговувала. – Чи може ти настільки любиш дірки, що хочеш одну в лобі?
– Не боїшся сісти?
– Я захищаюсь від зловмисників, які напали на мене і мого друга. – Лукава посмішка з’явилась на обличчі Хосока. – Умовний за самооборону якось переживу.
– Воно в тебе, лялю, хоч стріляє. – Чоловік зробив крок, а за ним ще один.
– У нас стріляє. – До двору бігли озброєні в броні охоронці. Хоч ця трійця і намагалась відбитись і дати драпака, та в них не вийшло. Все ж охорона переважала кількістю.
Тепер ці борзі друзяки сиділи на колінах перед ворітьми, за якими Чон оглядав синці Юнгі.
– Пане. – Відізвався командир підрозділу. – Що робити з цими? В поліцію?
Насправді, Хосок дійсно хотів передати їх до поліції, але посмішка, яка майнула на їх обличчях, коли ті почули про відділок, йому не сподобались.
– Я б радив забетонувати десь на будівництві. – Озвався Юнгі. – Ти ж добре знаєш де тут неподалік щось масштабне будують.
Охоронець незручно відкашлявся і вже хотів заперечити, як отримав повідомлення. Хосок заблокував свій тебефон і підняв голову до співрозмовника.
– Є пара варіантів де бетонують, але сьогодні не заливають на жодному.
– Пане. То може на кар’єр, як завжди?
Посмішки зникли, коли вони почули, що обговорюють зовсім інші варіанти, дуже далекі від законних. Чутно було тільки шушукання про те хто ж насправді цей поц і чи Юнгі, часом не переметнувся на більш тепленьке місце, а не в законники.
– Викиньте їх десь в полі. – Він підійшов до чоловіків, які миттєво затихли. – Ви ж будете хорошими хлопчиками? – Губи Хосока розтяглись в посмішці. Він обвів кожного з них поглядом, а потім поляскав по голеній макітрі. – Побачу вас ще раз – послухаю Юнгі. – Додав він більш серйозно.
Трійцю вже пакували у машину охорони, а бляшанку бандитів вирішили відправити на штраф-стоянку.
– Пане, якщо вони дійсно із банди, то може все ж поліцію? – Всі вже роз’їхались, а Юнгі побрів в будинок, Хо лишився з командиром, на якого чекала остання машина охорони.
– НІ. – Мотнув той головою. – Мені сказали, та я й сам про це подумав, коли побачив їх задоволені пики: у них в поліції підмазано, а де не підмазано – там адвокати. Вони не наймудріші люди світу, тому мова залякування їм зрозуміліша, ніж буква закону.
– Я вас почув. Може виставити чергових?
– Не треба. Камер і сигналізації досить. Дякую, що підіграли.
Юнгі сидів на кухні і грався рукою із сережками у вусі. Ця кімната йому сподобалася найбільше. Можливо, бо розмова тут була найприємнішим, що відбулось з ним за цей день, а може, бо його аж нудило, після того сну, від всього, що нагадувало про стародвані часи. Тільки от зараз йому було не до древніх королів.
Вони його знайшли, а отже це було тільки питанням часу, коли вони прийдуть знову. Цього разу вони прийшли втрьох, бо розраховували на неочікувану зустріч десь в темному провулку, але наступного разу так просто все це не скінчиться. А ще він втягнув Чона. Він так боявся, щоб той хто поруч не постраждав і от, той хто не те що поряд опинився, а скоріше проходив повз, тепер теж під прицілом і з цим треба було щось робити. Він врятував Юнгі, заперечувати сенсу немає. Єдине чим той може віддячити – це зникнути з його життя і більше не наражити на небезпеку, як сьогодні.
Тріщиною в руці (судячи з того як рука розпухла, а безіменний і середній пальці зігнути було майже неможливо, то вона там була) і відбитими ребрами все б не скінчилось.
Він нахилився над раковиною, щоб сьорбнути води просто з-під крану. Прополоскав рот від крові, смак якої все не зникав, а коли повернув голову вправо, то запримітив пляшку віскі. Дорого віскі, таке він пив всього раз. Юнгі відпив просто з гола. В роті запекло і не тільки тому, що це був міцний алкоголь, спирт обпікав рани на щоках і на губі.
“То ще й губу розбили.”
Він виплюнув алкоголь змішаний з кров’ю, що все ще не зупинилась, в раковину, а от другий третій і четвертий ковток вже зігріли стравохід, заповнюючи своїм теплом все тіло.
– Візьму з собою.
Він закрутив пляшку, запхав її в рукав травмованої руки, щоб було зручніше рухатись. Коли двері будинку клацнули, то Мін вже був у внутрішньому дворі. Він з розгону, упершись ногою в кам’яний забор, застрибнув на нього, і підтягнувшись здоровою рукою, перемахнув на іншу сторону. Доки Хосок шукав хлопця по будинку, той вже добрів до дороги, де спіймав таксі.
Він не доїхав до вказаної адреси. Захотів пройтись останні 500 метрів, чому таксист тільки зрадів, бо побитий, брудний мужик, який хлебче віскарь просто з горла – не той клієнт, з яким хочеться їхати якомога довше. Коли Юнгі виповз з таксі, а він з нього вже виповзав, бо встиг вихлебтати пів пляшки, він пошкудитильгав до своєї квартири вузькою вуличкою зі старими сімейними ресторанами і невеличкими крамничками. Біля вітрини фотостудії, яка, здавалось, не змінювалась ще з 80-х, він зупинився, щоб глянути в темне вікно, як в дзеркало. Так поспішав втекти із будинку Хосока, що навіть не зацінив, наскільки його потовкли.
– Могло бути гірше. – Він знову відсьорбнув з пляшки. Але коли опустив її, то на нього дивився біловолосий чоловік в розхрістаному ханбоку. Його волосся було аби-як зібрано нагору, а обличчя було майже таким, як у Юнгі, зі схожим шрамом і очима, але все ж не ним. Це був не Юнгі.
“Юний Мін… Ти заслабкий… Ти не зможеш його захистити сам.” – Вишкірився чоловік у відображенні. Юнгі він був знайомий. Він бачив цього чоловіка ще вчора зранку. – “З’єднайся зі мною і використай мудрість Чосонського короля.”
Хлопець навіть не здивувався голосу в голові, який не належав йому. День бузанадто важким, а алкоголь достатньо міцним, щоб не зважати на будь-що. Він схилив голову на бік і гланув в не своє відображення.
– Дядьку, Чосону вже більше 100 років не існує. Та й сенсу, що ти був королем? Все-одно його не захистив. В сраку твою мудрість! – Він хмикнув, випив ще ковток і не обертаючись побрів далі. Він тільки чув розлючене гарчання в голові.
Нарешті Юнгі добрів до квартири. Він лишив на порозі взуття, бомбер і пляшку, штани злетіли десь в коридорі перед дверима ванної. Хлопець нарешті зміг випорожнити сечовий міхур, який був переповнений від самого будинку Чона, навіть світло не вмикав. Коли його погляд ковзнув дзеркалом, то на нього знову дивився І Юн.
“Невдячний шмат лайна!” – Гаркнуло відображення. – “Ти – Мін! І ти своїм життям завдячуєш мені”.
У ванну пробиралось світло тільки із коридору, тому Юнгі підійшов впритул до дзеркала. Спершись на раковину він заглянув просто в палаючі очі навпроти. Вони його чи Юна?
– Я ненавиджу своє життя. – Він злостиво всміхнувся. – Краще б мій предок засох на ковдрі.
Плювок скотився склом, капаючи на бортик раковини. Хлопець мріяв, щоб цей день скінчився як можна швидше. Іноді мрії все ж здійснюються , він відключився, як тільки впав на ліжко, навіть не розстеляючи його.