Електронне пищання. Це перший звук, який дав Юнгі зрозуміти, що історична дорама, яка розгорталась уві сні завершена. Коли він відкрив очі, то побачив, що біля вікна, склавши руки і схиливши голову, ніби дрімаючи, сидів Чон Хосок. Сонячне світло яскраво освітлювало його профіль, було десь по обіді.
– Скільки годин я спав? – Голос Юнгі був хриплим через пересохше горло від тривалого сну.
Підвівши погляд на пацієнта хлопець відповів:
– Майже добу. – Він поглянув на годинник. – Якщо бути точним, то 22 години.
– Блядь, робота! – Підскочив Мін, зібравшись вже тікати з, як говорив йому інтер’єр, приватної лікарняної палати.
– Тобі дзвонили ще зранку. – Хосок кинув телефон йому на коліна. – Я сказав, що ти потрапив в лікарню і відпросив на два дні.
– Рішала…. – Тихо буркнув Мін.
– Будеш занадто борзим, – Висока постать нависла над напів лежачим пацієнтом. – Лишу лікарняний рахунок тобі. – Він обвів поглядом інтер’єр, а потім вказав на крапельницю, яку вже від’єднали, але не забрали з палати.
Напевне, Хосок вважав того біднотою, яка ледве стягувала це життя, що, насправді, навіть чудово. Саме такого ефекту він і намагався досягти. Обличчя хлопця скривилось перекошеною посмішкою.
– Всі свої рахунки я здатен оплатити сам.
– Може й так. – Той протягнув прозорий зіп-пакет з прикрасами, що зняли з Юнгі. – Думав підробка, але придивишся ближче вже так не здавалось.
– Чому вони в тебе?
– Робили ЕКГ і МРТ. – Юнгі забрав свої прикраси і взявся їх одягати. Хосок запхав руки в кишені штанів, слідкуючи за тим, як хлопець намагається впоратися з прикрасами. – Казали кидати палити з такою травмою легень.
– Мене вб’є не паління… Та щоб тебе! – У нього вже вухо почервоніло від спроб одягнути сережку, що нагадувала цвях.
– Ця сережка, доречі, і спалила тебе, – Відвідувач сів на лікарняне ліжко і простягнув руку. – Дозволиш? – У відповідь отримав кивок. – Ці цвяхи були популярні. – Юнгі аж прикусив губу, коли хлопець доторкнувся до вуха. Це і до того була чутлива зона, а після останнього сну (це ж був сон?) спогади про пестощі в ньому були ще яскраві. – Думаю вони йдуть парою. А от дизайни каблучок не такі впізнавані. – За декілька секунд сережка із білого золота вже була у вусі. – А на цій сережці немає брендування. – Пальці ковзнули по простому невеликому кільцю, яке Юнгі вдалось одягти самостійно. Від цього руху, йому аж дух забило. “Знущається, чи що?”
– Це підробки. – Хмикнув він. – Купив в одному із тих магазинів, що постійно переїжджають.
– Я теж спершу так подумав. Але ось яка справа.. – Він підняв кисть, демонструючи годинник з металевим сріблястим ремінцем. – Я теж іноді ношу Картьє.
– Кажу ж тобі, що я злодій. – Мін нахилився вперед, відвіши своєю рукою в сторону кисть хлопця навпроти так, щоб та не закривала його обличчя. – Я б на твоєму місці не вихвалявся переді мною своїми камінцями.
– То прикраси крадені? Варто зателефонувати в поліцію?
– Ні. Не крадені.
Юнгі відкинув руку хлопця і зістрибнув з ліжка. Його бомбер висів на плечиках в шафі, з яких він його просто зірвав, щоб якнайшвидше вийти з палати.
– Ти ж їх бачив, правда? – Голос Чона ледь помітно надламався, а Юнгі просто завмер, задумавшись над тим, а що ж він бачив, поки був у відключці майже добу? – Точніше, ти бачив Чон Йона, а І Юном ти був, так?
– Я нікого не бачив. – Відрізав хлопець і пішов до стійки, щоб оплатити рахунок. Сума вийшла кругленька, доведеться ще раз влізти у свої збереження, бо мінус на кредитці почав перевищувати щомісячний плюс в гаманці.
– Юнгі! – Хосок швидко наближався до нього. – Ти ж мені брешеш?! Ти бачив! Я ж чув…
– Чек. – Юнгі лизнув папір, що роздрукував термінал і притулив його просто на лоба Хосоку. – Я нічого тобі не винен.
– Це ж я тебе сюди привіз… – Він викинув той чек і вхопив руку хлопця, що відчайдушно намагався втекти з цієї лікарні і з його життя. – Лишайся. А як не хочеш говорити тут, то поїхали до мене, чи до тебе, чи куди скажеш, тільки скажи мені правду.
Здавалось вся лікарня стихла, слідкуючи за юнаками: молоденькі медсестри тихо хіхікали, аджосі плювали в їх сторону, а батьки, що сиділи з сином років шести, не знали що перше заткнути цій дитині, вуха, очі чи краще рота, бо той все питав чи оце і є геї, бо вони сваряться точно як тато з мамою, хоч і обидва дядьки.
Забагато уваги.
Не те щоб це дуже турбувало Мін Юнгі, але привертати багато уваги для нього було не кращим варіантом. Він перехопив долоню, що тримала його передпліччя і потягнув Хосока за собою.
– А здавався таким діловим. – Вони опинились за дверима лікарні. – Веди.
Хосок поправив костюм і вказав рукою вліво:
– Машина там.
– Вези до себе, мені за ці безкоштовні вистави в публічних місцях глядачі не платять.
За годину боротьби із сеульським трафіком, вони під’їхали до кам’яного паркану. Заїзд у двір був дивним поєднання сучасних автоматичних воріт і традиційної форми. Подвір’я було невеликим: зліва від сучасного, на перший погляд, будинку було щось подібне до саду з клумбами і кількома деревами, а вправо вела дорога до гаража і, скоріш за все, підсобних приміщень.
Зайшовши в будинок, хлопець побачив, що той – така ж химера із минулого й сучасного, як і ворота. Зліва були традиційні розсувні двері, а справа скляна перегородка, що імітувала ті двері, але вела в сучасну простору кухню. Вони ж пройшли вперед, у велику кімнату, що слугувала вітальнею, а скляна стіна в ній відкривала внутрішній зелений дворик, навколо якого був збудований будинок, як це притаманно для ханоку.
– Дід викупив двір із старезним, напів розваленим ханоком і добудував навколо нього більш сучасний будинок, а батьки продовжили традицію осучаснення. – Пояснив господар.
– Люблять у вашій сім’ї всяке старезне барахло. – Раптом хлопець опам’ятався. – А батьки?…
– В Ічхоні.
– Надовго?
– Поки їх спа-готель не збанкрутує. – Він зняв піджак, краватку, розстебнув комірець та рукави, які відразу ж закотив. Та найбільшої “домашності” йому додали різнокольорові мохнаті комки, які він витягнув ногами з-під дивану і взув їх.
– Все ще в дитячому світі скупляєшся?
– Це UGG Прайд. Хоч не чийогось діда речі доношую.
– Хто б казав. – Юнгі кивнув в сторону двору, в якому б можна було історичну дораму знімати. – Сам трохи не закоханий в мужика, що загнувся 500 років тому. А про мій вінтажний бомбер ще щось кажеш.
– Я покликав тебе до себе не сваритись.
– Є пожерти? – Обірвав розмову, яка так і не могла початись, Юнгі. Тільки сівши на зручний диван і нарешті трохи прийшовши в себе, той зрозумів, що він голодний. Не чекаючи відповіді, він повернувся в коридор, а з нього побрів на кухню. – В тебе хтось прибирає? – Він йшов далі. Позаглядвав в пару шафок і тернув рукою по столу, по дорозі до холодильника. Скляні пляшки на дверцятах стукнулись, коли хлопець потягнув їх на себе. – Не густо…
– Ти можеш… – агресивно ступав за ним господар цього будинку, хоча відчуття було, ніби вже й не він тут хазяїн.
– По рамьону? – Безтурботно кинув гість.
Чон тільки й міг, що ошелешено кліпати на таке нахабство. Він стояв в шоці, не розуміючи, що йому відповісти і чи варто взагалі відповідати?
– Я звичайно не проти того, про що ти подумав. – Мін стукнув ошалешеного хлопця по кінчику носа. – Ти гарячий і все таке, але їсти я хочу дужче.
Пауза… Не довга, але помітна пауза, за яку щось встигло таки зламатись.
– Ковіньку тобі всраку! – Здався він. – Мене це все вже так заїбало за ці два дні! Роби, блядь, що хочеш! – Вилаявся Хосок, від чого вже закляк Юнгі. – Каструлі там, приправи там, а ось… – Він відкрив нижню шафку біля себе і кинув двома пачками у задоволену пику навпроти. – Локшина. Я не їм занадто гостре. – Скомандував господар кухні і повернувся до виходу.
– Не боїшся залишати мене тут самого? Раптом винесу пів хати?
– Не бажаю дивитись, на той пиздець, що ти надумав влаштувати на моїй кухні. А ще цей кончений костюм зібрався мене нахуй задушити.
Юнгі трохи не покотився підлогою від сміху, який викликав шокуючий дисонанс між пихатим власником приватної колекції давнити і оцим генератором мату в кольорових комках шерсті, які він називав взуттям. Хіба що пиха і командирський тон лишались незмінними.
Хвилин за 15 Юнгі почув шаркання хатніх капців по коридору.
– Любий*, обід готовий! – Кепкував, поки розкидав готову їжу в миски.
*Мається на увазі слово “єбо”, яке часто використовують одружені пари.
– Любий? Я вимагаю розлучення! Бо здається я був не при собі, коли ми одружувались. – З сарказмом відповів хлопець. Він спостерігав за хазяйнуванням чужої люди в себе на кухні, прихилившись до одвірка.
Рухи рук були вправні, а на кухні все лишилось майже в ідеальному порядку, якщо не враховувати каструлю, що щойно поклали в раковину. Мін наводив останні штрихи, кришив зелену цибулю, щоб присипати нею бульйон. Хлопець по-хазяйськи підійшов до холодильника, дістав з нього два яйця і поглянув на господаря цієї кухні. Той виглядав ніби інша людина, років на 10 молодша. Сірі широчезні шорти, схожі на відрізані спортивні штани, може то вони й були, і біла футболка такого розміру, що крім Хосока там помістилось ще б двоє-троє Юнгі, зі схожим на графіті, яскраво-рожевим написом на рукаві. Ну і мохната райдуга на ногах.
– Я зводжу тебе з розуму? – Він підняв одне яйце догори, на що Чон мотнув головою.
– Благаю, звільни мене від своїх хуйових підкатів хоч сьогодні. – Хлопець понюхав страву, що стояла на столі. Пахло смачно. Не тільки тими приправами, що завжди йшли в упаковці. – А цибульку буду.
– Ти матюкаєшся. – Констатував Мін.
– Ти теж. – Знизав плечима Хосок, влаштовуючись за накритим столом.
Вони сьорбали гарячу локшину з юшкою. Вдчуття тепла від бульйону, що огортав страіохід були божественні, особливо для Юнгі, шлунок якого, мабуть, вже злипся від голоду.
– Просто було трохи… шокуюче. І весело. – Жував із задоволеною посмішкою гість. – Такий поважний, а гне як аджосі на рибальському човні. – Він від згадки так пхикнув, що здається, макаронина в ніс залетіла.
Хлопець, що сидів навпроти, відклав свої палочки, трохи розпатлав вкладеного чуба і уважно глянув на товариша по обіду:
– Здається, я на тебе справив неправильне враження. По-твоєму, чим я займаюсь і скільки мені років?
– Ну не знаю… – Витер той носа. – Думаю, ти якийсь номінальний директор, якогось ресторану, що належить твоїм батькам. У вільний час, тобто увесь час, дорчиш на всяку старовинну хрінь, і портрет отого бідолашного І Юна.
Той зірвався сміхом, що швидко переріс від здавленого, до такого, що покотився будинком, наповнюючи його. Таким заразним, що не можливо було втриматись від посмішки у відповідь:
– Ну майже. А мій вік?…
Юнгі відкинувся на спинку і схилив голову вбік:
– В костюмі ти виглядав на 30, а от зараз… Років десять мінуснулось.
– Тридцять?! – Чон вирячився. – Ти думав я старший і все-одно так себе вів? Ваа… Ти щось з чимось!…
– Так скільки тобі? – Юнгі знову повернувся до рамьону, поки той не розкис.
– На рік молодший за тебе.
– То я тобі хьон!
– Ой, завали…
– Стоп. – Вони продовжували їсти поки говорили. – А ти звідки знаєш скільки мені років?
– Витіг твій ID, коли оформляв у лікарні.
– Аргумент.
Повисла павза, поки хлопці жадібно заковтували їжу і бились за останній шмат кімчі в мисці.
– Я не дуже багатий. У батьків дійсно є трохи грошей…
– Всі чеболі саме так і кажуть. – Хмикнув хлопець, таки відвоювавши останній шматок.
– І з багатьма чеболями ти отак обідав?
– Із жодним. – Гиготнув Мін.
– Так от. Мої батьки – це той тип людей, які допомогли мені дістатись великого океану життя, скинули в нього і самі пливуть поряд на яхті, слідкуючи, щоб я тільки й не втонув.
– Тобто, ресторану вони тобі не купили?
– Якби це було так, ти ми б обідали не цим. – Хлопець обвів стіл паличками.
– Альо! – Обурився повар.
– Я ж нічого… Взагалі-то дуже смачно. – Він досьорбав рештки бульйону.
– То в тебе є нормальна робота?
– Угу. – Чон якраз пив воду. – Молодший спеціаліст в археологічному, як по-простому, відділі землеустрою*. Слідкуємо, щоб всякі забудовники тихенько не залили бетоном дорогоцінні пам’ятки, які могли випадково відкопати.
* Посада вигадана. Всі збіги випадкові.
– І багато роботи?
– Більше ніж могло б здатися. Я в судах і поліції вже як свій. На нас забудовники викликають поліцію, а ми – відсуджуємо їх землю на користь держави. Така от робота.
Стілець тиркнув об підлогу, коли Хосок встав з-за столу. Він закинув свою миску до каструлі, що вже лежала в раковині і протягнув руку, щоб забрати пустий посуд Юнгі.
У відповідповідь отримав швидке ввічливе “Дякую.”
– Один готує, інший – миє. – Майже в такт музиці, яку ввімкнув на телефоні, відповів він.
Юнгі сподобалась ця пісня, ця сцена, ці відчуття… Мабуть так і відчувається дім. Хлопець вже не пам’ятав як це, дев’ять років виявилось достатньо, щоб забути як воно, бути вдома.
– Що в тебе з роботою? – Хлопець злегка перекрикував музику. – Прикраси, взуття і парфуми в тебе не куплені десь на ятці. Це зараз такі чайові у кур’єрів?
На Мін Юнгі ніби вихлюпнули відро крижаної води.
“Охолонь, хлопче. Ти тут вперше і востаннє. Самим своїм приїздом сюди ти міг його втягнути в розбірки, що мали стосунок тільки до тебе. І так в має лишатись. Ти й так вкрав собі кілька годин нормального життя, на яке не заслуговуєш.”
– Ти питав про те що я бачив. – Тон Юнгі став рівним і байдужим. Хосок відчув, що той знову тікає, він точно втече і вони втратять, напевно, єдину можливість очистити ім’я, яке кожен раз відгукувалося болем. В нього є час, але не так багато, щоб просто відпустити цей перший шанс за 15 років. Шанс, який інші пов’язані ніколи навіть не отримували. Він завмер на місці, ніби боявся, що одине занадто сильне зітхання, може перетворити все це на сон чи марення.
Хлопці знову сиділи на дивані у вітальні. Сонце безжально швидко спускалось, у них є тільки сьогодні. Так вирішив Юнгі. Так відчував Хосок.
– Я б хотів записати твою розповідь. – Вести себе по-діловому здався найкращим варіантом. Мін Юнгі не ділився своїм життям. Що ж… Можливо тоді вдасться дізнатись щось більше про життя І Юна.
– Без оприлюднення голосу. Тільки у вигляді тексту. І без мого реального імені.
– Псевдонім?
– Шуга.
– Як цукор? – Чон зробив запис в блокнот, та тільки заніс ручку, щоб поставити крапку, як записник ковзнув вліво. Хосок протягнув ручку.
– Як shooting guard, атакуючий захисник. – Він спочатку написав це як Shooga, але щось було не те. Закреслив. – Шюга… – Вимовив він з яскравішим корейським акцентом. – Краще отак. – Він швидко записав свій псевдонім. Suga.
– Швидко придумав. – Тихо до себе пробурмотів Чон, поки тягнувся за телефоном, на який планував робити аудіо-запис.
– Це щось типу мого шкільного поганяла. Просто ніколи його не доводилось записувати.
– От ми і зʼясували , що в школу ти ходив. Вища освіта?
– Не закінчив старшу школу. Але тобі варто почати питати про твого коханого І Юна, бо як тільки сонце спуститься до горизонту – я піду.
– Тобто, то не був бунт селян? – Хосок теж бачив спогади із ножів. З обох однакові. НІби окремо їх ніколи й не тримали. Ніби цей день був єдиним, коли вони зустрічались зі своїми господарями. От тільки точка зору була інша, він бачив цей день як Чон Йон.
– Кланові розбірки. – Юнгі потер руками свої коліна. – Я можу вийти десь тут покурити?
– Можеш у дворі. – Хосок махнув на скляну стіну з такими ж дверима, що вели на дерев’яну веранду.
– Попільничка?
– Горщик з мертвим бонсаєм.
– Оригінально. – Хмикнув хлопець.
В центрі двору була величезна пуста кам’яна чаша, що вмостилась поверх купи гладких складених каменів. Навколо цієї конструкції, ніби повторюючи форму чаші, було висипано щебінь, а сам двір встелений невесокою травою, яку розтинали стежки викладені великими шматками каменю. Біля стіни що, скоріше за все була тим, що лишалось від старого будинку, росло дерево. Зараз воно стояло повністю в соковитій зелені великих продовгуватих листків.
Юнгі всівся на веранду біля засохлого стовбура, що стирчав із глиняного горщика, поставивши одну ногу, вдягнуту тільки в шкарпетку, на траву, а іншу підігнувши до себе. Хлопець підпалив край сигарети, який засяяв від затяжки, після чого видихнув тонку цівку диму догори, задоволено примружившись від знайомого гіркого смаку, що прокотився язиком, горлом і пірнув в легені.
Хосок сидів поряд схрестивши ноги в позі лотоса. Він дивився на Юнгі і не міг зрозуміти: “Як можна бути таким схожим і зовсім іншим? Мабуть, ми з Йоном теж такі – ті самі, але інші.”
– Знаєш чому ти побачив це?
– Мені все-одно.
Хосок продовжував, незважаючи на відповідь.
– Ти його нащадок, його кров. Коли Йона вбили, старша сестра Йона намагалась довідатись правду. Вона хотіла забрати тіло, але І Юн не віддав його, а всіх хто приймав участь у похованні вирізали наступного ж дня.
Через це ширились плітки, що його вбив король, який приревнував свого коханця. Нуна не знала чому вірити, пліткам чи своїм відчуттям, вона поклялась дізнатись хто це зробив і чому. Тому пішла до шаманки, щоб та допомогла зв’язатися з духом Йона. Вони провели обряд для того щоб пов’язатись з духом і отримати його пам’ять, та Йон противився, бо це б зростило його душу з душею пов’язаного, людина вже б не була такою як раніше, а той не бажав ламати душі. Все що лишилось доступним – це відбитки душі на предметах, які можна було отримати тільки з допомогою рідної крові.
Хосок промовчав про ціну, яку платили пов’язані, хоча, Юнгі теж тепер мусив її сплатити. Він промовчав про те, що мусить сплатити свій борг вже за 5 років. А Юнгі? Він теж тепер матиме всього 20 років? Судячи з тих уривків інформації, то йому пощастило трохи більше. У нього буде 30.
Мін глянув на руку, якою взяв ножа. На ній була ще свіжа рана від порізу, що він отримав на позавчорашній зміні.
– Шеф мав рацію, не можна ставитись до леза безтурботно.
– Як і до паління. – Хосок кивнув в сторону горщика, в який нещадно вдавлювали недопалок. – Не плануєш довго жити?
Юнгі повернувся обличчям до співрозмовника:
– Я поланую ЖИТИ, а не виживати. Якщо це буде не довго – то нехай так.
Вони повернулись до попередньої розмови, але часу майже не лишилось, сонце вже ховалось за дахом будинку.
– Крім того, що ви з королевою…
– Не я. Я – це не твій коханий І Юн. Повторю тобі ще раз, я не він.
– Пробач. – Швидко перепросив Чон. – І Юн і королева ще щось робили, крім обміну інформацією?
Гість відкинувся на спинку дивана, лукаво всміхнувшись.
– Цікаво, чи не трахались король і королева?
– Я не… – Поспішив обурено заперечити Хо.
– Сам же знаєш, що ні. Я тобі… Тобто І Юн Йону казав ще в тому службовому коридорі, вони з королевою – союзники, не більше. Блять, хіба ти сам не зрозумів, що ці два закохані ідіота скоріше хуя відріжуть, ніж підуть наліво.
– Якби ти відчув те, як Йона гризли сумніви кожну секунду під тими дверима покоїв королеви…– Він відповів навіть агресивніше, ніж очукував сам. – Блядь! Та хто-завгодно подумав би що вони там трахаються, на цих нарадах. “ Знімай спіднє… Прикладатись до нього буду…” До чого ще ти там прикладався? Може язиком до клітора?! – Емоції накрили хлопця. Вони його чи Йогна? За 15 років читання життя предка ставало все важче відділити себе від нього.
– Я йду. – Спокійним тоном відповів Мін Юнгі на випал Хосока.
– Що? – Той не відразу впіймав суті.
– Сонце вже низько. Я казав що піду, як тільки воно опуститься.