The Stepfather

Pov: Elena

Боже, навіть не віриться, що після майже чотирьох днів у дорозі я нарешті опинюся вдома. Ще кілька хвилин, і я виїжджаю на знайому вулицю. Тут, як і раніше, нічого не змінилося: зелені газони, акуратні кущі троянд і  те  ж сліпуче сонце.

Лос-Анджелес, треба визнати, зустрів мене чудовою погодою. Я навіть трохи сумую за цією спекою і за можливістю засмагати майже цілий рік, але в студентському житті теж є свої плюси.

Скидаючи швидкість на порожній дорозі, озираюся. Очманіти, я не була тут вже майже півроку.

Навчання в Нью-Йорку не давало мені продихнути, але навіть не знаю, що дивувало мене більіше: те, що я чула маму тільки телефоном або, що за цей час вона встигла вдруге вийти заміж і навіть не познайомила мене зі своїм обранцем. Від цієї думки накочує легке хвилювання, але я швидко беру себе в руки, міцніше стиснувши  кермо. Зрештою, вона щаслива, адже, судячи з її розповідей, він дуже хороший. Не варто хвилюватись. З цими думками я вже гальмую на подвір’ї і буквально за хвилину виходжу з машини. Поправляю волосся, дзвоню у двері, які відчиняються майже одразу, і мама тієї ж миті накидається на мене з обіймами.

- Елейно, мила, - на її обличчі сяє усмішка. - Ти приїхала, - вона продовжує стискати мене в обіймах, і я обіймаю у відповідь.

- Так, мамусю, я ж обіцяла. Ось і я, - цілую в щоку, коли вона нарешті відсторонюється, і користуюся моментом, щоб зробити глибокий вдих, бо, здається, це чекає на мене сьогодні увесь день.

Вона окидає мене поглядом одразу після того, як перестає обійматися, оцінюючи мою чорну сукню і куртку в колір.

- Маєш чудовий вигляд, заходь, - притримуючи двері, вона пропускає мене всередину, і я одразу заходжу, стискаючи пряжки сумочки.

- Ти теж, мамо. Як завжди вражаюча, - я окидаю її схвальним поглядом , і вона просто сяє від компліменту.

І це ні секундою не було брехнею. Моя мати - Ізабел Пітерсон,  завжди виглядала на багато молодшою за свій вік.Завдяки  чудовій  фізичній формі та смаку їй точно не даси більше тридцяти. Та й за характером вона більше нагадує вітряну дівчинку-підлітка. А хто ще вийде заміж через кілька місяців після знайомства за хлопця на десять років молодшого за себе ? Не здивуюся, якщо весілля, яке я пропустила, було у Вегасі, тож, можливо, це навіть на краще.

Ця думка одразу ж викликає  усмішку на моєму обличчі.

- Я маю дещо для тебе. Навряд це зійде за весільний подарунок, але… - я відкриваю сумочку і дістаю коробочку, простягаючи мамі. - Щоб ти пахла так само чудово.

- Моя дочка підлабузниця  але це навіть приємно, - вона сміється, - дякую, мила, це мої улюблені парфуми, - вона знову тягнеться, обіймаючи мене.

- Ой, та годі, думаю, твій чоловік зі мною точно погодиться. До речі, де він? - я оглядаюся, коли мама відпускає мене.

- На кухні. Готує качку. Він та-а-а-а-ак готує, - вона каже це з таким захопленням, що мені вже цікаво.

- Я віднесу парфуми в спальню, а ти проходь не соромся. Ти ж удома, - жінка плескає мене по плечу і злітає на другий поверх.

Треба визнати, я сумувала за її вічною невтомністю. Я проводжаю її поглядом, поки вона не зникає нагорі і, видихнувши, щоб скинути з себе хвилювання від знайомства з вітчимом, прямую до кухні. Ще кілька кроків і я відчуваю приємний запах із відкритої духовки. Чоловік брюнет дістає тацю, ставлячи її на тумбочку, і я бачу ту саму качку з апельсинами. Вона і справді просто чудова.

-  Чудово виглядає, - коментую, не стримавшись, і він трохи здригається, мабуть, не чув, як я увійшла, поки возився з їжею.
Я знову тягнуся в сумочку за подарунком, який приготувала для нього,  та чую приємний тембр:

- Спасибі, а ти, мабуть… Елейна? Радий… - він обертається до мене і замовкає на півслові.

Нарешті, піднявши очі, я усвідомлюю чому. Мій рот відкривається, хоча я навіть не знаю, що хочу вимовити. Очі просто відмовляються вірити побаченому, а пульс глушить швидким серцебиттям, що прискорилося за лічені секунди.

Я дивлюся на нього ошелешена і бачу в його погляді приблизно те саме,   такий самий шок. Я навіть не помічаю, як забуваю про подарунок, і він знову падає в сумочку. Чорт, так, я навіть не впевнена, що це не глюк. - Деймон? - видавлюю я, коли розумію, що моргнувши, він нікуди не зник. - Так, - на його губах проступає усмішка. - Саме так… Сальваторе, - додає він і простягає мені руку.

- Ось і познайомилися, нарешті! - каже мама, яка з’явилася тут, а може, я просто не чула, як вона увійшла.

- Нарешь… - кажу я просто, теж натягую посмішку, не зводячи очей із блакитноокого хлопця, подаю руку. - Дуже рада зустрічі. Багато про Вас чула. - О, а я як багато. Ізабел тебе просто обожнює, - він трохи нахиляє голову, ніби оцінюючи мене.

-  Хіба ж вона не красуня? - коментує мама. - Ще й навчається в найкращому університеті Нью-Йорка, - вона дістає пляшку вина з холодильника, ставить на стіл. - Майбутній хірург.

- Досить тобі, мамо. Я звичайна. Не перебільшуй, - трохи відходжу, дивлюся на неї, щоб переключити думки.

- Ну, чому ж, я вважаю, це привід для гордості, і так, Ізабель, вона красуня, - він закидає до рота оливку, коли я знову переводжу на нього погляд.

- Ну що ж ви застигли? Давайте за стіл, - мама ставить на стіл ту саму качку.

- Я можу якось допомогти? - бурмочу я розгублено.

- Так, якщо сядеш і відпочинеш, ти ніби нерідна, - вона сміється, і я сідаю поруч.
Я це відкрию, - Сальваторе бере штопор і, обійшовши стіл, розкриває пляшку, розливаючи вино по келихах, а потім сідає навпроти мене.

«З глузду з’їхати» - б’ється в голові, і я беру виделку, опустивши погляд, і беруся за їжу.

- Чудова качка, любий.

- Так, дякую. Це сімейний рецепт, - чоловік усміхається і бере келих. 
- Так, дуже смачно, - я швидко киваю і беру келих, роблю ковток вина. Він лише посміхається мені у відповідь, трохи кивнувши.

- Ну нарешті ти дісталась до нас, - заговорила мама, теж піднімаючи келих. - Як дорога? Сподіваюся, ти добре доїхала?

- Нормально, щоправда довше, ніж я думала. Якби я не здала квитки, було б куди швидше.

- Вибач, люба, але мені здається, літаки - це небезпечно, особливо, коли в Нью-Йорку настільки похмуро. Зате, так я впевнена, що ти ціла. - У Нью-Йорку завжди похмуро, мамо. Не варто так переживати про кожен переліт, - я посміхаюся. - Літаки це зовсім не страшно.

- А я буду.Ти ж моя маленька дівчинка. Як я можу не переживати? - вона дбайливо кладе свою руку поверх моєї.

- Не така вже й маленька, мамо, - я злегка сміюся.

- Взагалі-то Елейна має рацію. В автомобільних аваріях гине більше людей, ніж у літаках, тож… - Сальваторе робить ковток вина.

- Так, дякую, Деймоне. Ти мене дуже заспокоїв, - жінка знову сміється. - Але ж це правда, а ти псуєш нам чудовий план медового місяця своєю аерофобією.

- Гаразд, заради тебе я, мабуть, зможу пережити один переліт, як скажеш, - вона щасливо посміхається, а потім знову дивиться на мене.

- Він тримае мене на повідку, негідник, але я рада, що ти дісталася без пригод.

- Я тут, і це головне, - я знову кладу в рот шматочок качки, дивлюся на свого новоспеченого вітчима. - Так, як ви познайомилися?

- О, це дуже мила історія. Я була в кафе, працювала над статтею і замовила каву, але офіціант переплутав і приніс мені його замовлення.

- А мені її, - він усміхається, дивлячись на маму. - І, помітивши це, Деймон підійшов до мене з моєю кавою, і ми розговорилися.

- Так, проговорили всю мою перерву і не помітили, - чоловік робить ковток вина, знову трохи відкинувшись на спинку стільця.

- Як мило, - я посміхаюся. - А де Ви працюєте? - я їм салат і не зводжу з нього очей.

- Я декан у місцевому університеті, і думаю, можна на ти. Я не настільки старий і…

«Уже декан?» - стукає в голові.

- Справді? О… - усміхаюся, - вибачте, у сенсі декан це круто… Дуже. Я думала, вони всі сиві і з бородою, - я жую трохи, піддаюся вперед, і блакитні очі пильно дивляться у відповідь.

А він анітрохи не змінився.

- Ну, як бачиш, не всі. Це стереотип.

- А скільки Вам? Тобто тобі років?

- Тридцять два вже, - він прикушує губу.

- Уже, ти хотів сказати всього? - мама торкається його волосся, ніжно погладжуючи його.

- Не перебільшуй, люба, ти маєш чудовий вигляд.

- Скажеш теж, - жінка тут же червоніє, опустивши очі.
Я дивлюся на них удвох, і в грудях щось стискається. Знову ковток вина, коли, раптом, я чую вібрацію телефону.

- Це мій, - вона піднімається і йде до столика. - Ось же… Це з редакції, - мама хапає мобільник. - Я відійду. Поспілкуйтеся поки що, - жінка злітає знову на другий поверх, і за хвилину чути лише відгомони її голосу. Я залпом випиваю все, що було  в келиху, поки відчуваю на собі його пильний погляд. Тепер ми один на один. Клас.

- Думаю, не варто так налягати на вино, - лунає впевнений тембр Деймона.

Та він знущається. Я різко ставлю келих на стіл.

- Це такий жарт?! - схопившись, я оглядаю стелю, потім зрушую стілець, нахилившись, дивлюся під стіл. - Де прихована камера?

- Єлейна а… - він видихає, немов не знаючи, як продовжити, і знову затихає.

- Якого Біса ти робиш у мене вдома?!

- Не кричи. Це тепер і мій дім теж, - Сальваторе піднімається, майже шиплячи. - Не кричи… - він хапає мою руку, обійшовши стіл, так сильно і так раптово, що на секунду я замовкаю, зустрічаючись із його очима, в яких зараз грають іскри. Я одразу  смикаю руку, намагаючись звільнитися.

- Твій дім? Це моя мати! Це моя… пусти мене! - я смикаюсь ще сильніше, вириваюся і відбігаю, куйовдячи волосся. - О чорт… ти… ти що, знущаєшся? - я обертаюся. - Ти навмисне? Як це взагалі? Ти і вона? - Так, зайнятися мені більше нічим чи що? Я не знав! - він складає руки на грудях.

- Не знав чого? Як ти міг не знати! Вона не казала тобі, хто її дочка?! І ти хочеш, щоб я повірила? - але у відповідь Деймон лише закотив очі. - Чи мало є Елейн у світі? Звідки я міг… Ти Петрова, а вона Пітерсон, чорт! - Я думаю, ти брешеш! Ти зробив це мені на зло, так? - я підходжу, готова практично побити його. Усередині просто вулкан, але чоловік напрочуд спокійний.

- Я повторюю тобі, я не знав, а зробив я це, бо закохався… - каже він тихо, але напрочуд чітко. - Досить кричати. Вона може почути. - Закохався? - я шоковано моргаю. - Саме в неї? Більше не знайшлося жінок, крім моєї… Який кошмар.

- Те, що вона твоя мати, не означає, що вона не приваблива жінка. Так вийшло.

- Так вийшло, що ти спиш з моєю матір’ю? Ти себе чуєш взагалі? І як мені тебе називати? Татко?!

Деймон тре очі роздратовано:

- Досить кричати! Ти можеш звати мене, як завгодно, але вона - моя дружина! Подобається тобі це чи ні! Я просто її зустрів… Не все крутиться навколо тебе чи ти ревнуєш?

- Ти збожеволів! - мене пересмикує.

- Це ти збожеволіла, якщо думаєш, що це заради тебе. Не смій їй нічого говорити. Не зіпсуй усе! Для мене це важливо, інакше я… - він підходить, злегка напираючи, але я все ще не рухаюся. - Інакше… - Інакше що? - майже гарчу я.

- Інакше я за себе не ручаюся, - Сальваторе трохи примружується, обпалюючи мене поглядом.

- Та що ти? - я чую метушню нагорі, переводжу на секунду погляд. - Для мене це теж важливо! Для мене важлива вона. - я піддаюся трохи вперед. - Тому зарубай собі на носі, якщо ти її образиш, не так на неї подивишся, або, не дай Боже, зрадиш, то це я за себе не ручаюся, і вона у всіх фарбах дізнається все… Особливо хто саме позбавив мене цноти і за яких обставин, - я посміхаюся.

- Серйозно? Виставиш мене виродком, так? Ух ти!

- Правда і нічого, крім правди, тож раджу бути ідеальним чоловіком. - О, можеш не сумніватися, вона цього заслуговує… - Деймон видихає. - Адже я серйозно кохаю її, тож не псуй те, до чого торкаєшся як завжди. Я хотіла щось відповісти, але раптом почувся голос мами, яка щойно спускалася.

- Гей, ви чого не їсте? Все ж охолоне.

- Ми обговорювали з Елейною Нью-Йоркську систему освіти… Заговорилися, - він підходить і цілує її в щоку.

- О так, вона у захваті від неї. Її сюди не затягнеш, - жінка знову світиться, обіймаючи брюнета. - Правда, мила? люба, ти якась бліда… Я, здається, на секунду відключаюся. Мій мозок не в змозі прийняти це, і я просто киваю.

- Та мені трохи… не добре. Я дуже втомилася. Мабуть, піду до себе.

- Так, звісно, ти стільки провела в дорозі… Відпочивай.

Я знову тільки киваю і обходжу пару.

 - Спасибі, вибачте і ще раз вітаю, - буквально злітаю сходами, слухаючи уривки фраз, залітаю у свою кімнату, грюкнувши дверима.

Хлопок, здається, на секунду заглушає стукіт серця, яке виносить грудну клітку.

- Чорт! Чорт! Чорт! Чорт! - я б’юся потилицею об двері, і в очах з’являються сльози, злегка обпікаючи, нагадуючи, що я не сплю, але як це може бути правдою? Це якась маячня! Її чоловіком не може бути саме він.

Сальваторе і так вирвав моє серце під три чорти. Хіба може бути гірше? Зковтнувши клубок у горлі, я зрозуміла, що може, адже тепер людина, яку я так намагалася забути, яку я так любила і так ненавиджу… Тепер він мій… вітчим?