Іноді життя повертається на 180 градусів. Це не зупинити. Це треба прийняти та зрозуміти, що робити далі. Коли ти просто стоїш — це в тисячу разів гірше, ніж йти до провалля. Бо в проваллі свобода. Легкість. Невагомість. Можливість показати слабкість. Нарешті, після стількох років сили, мужності.
You keep dreaming and dark scheming.
~~~
Ти продовжуєш мріяти та підступно діяти.
Іноді Джіні гадала чи змінилося б її життя, якби 10 років тому вона обрала Гаррі. Якби вона не вибрала свободу, легкість і невагомість. Якби не покинула Орден Фенікса посеред битви. Якби виправдала сподівання своєї сім’ї та друзів.
You’re a poison and I know that is the truth
All my friends think you’re vicious
And they say you’re suspicious.
~~~
Ти отрута, і я знаю, що це правда
Усі мої друзі думають, що ти злий
І кажуть, що ти підозрілий.
Десять років тому Джіні обрала Блеза. Бо кохала і захоплювалась ним. Бо розуміла, що хоче провести своє життя з ним. Бо була такою наївною.
Тоді майбутнє здавалось райдужним. Отримана перемога заохочувала всіх жити далі. Не замислюючись про наслідки. Про проблеми, які залишились в суспільстві. Про смерть, яку кожен бачив.
I feel like I’m drowning.
~~~
Я відчуваю, що я тону.
Минуло два місяці після Битви за Гоґвортс. Теплі перші дні липня гріли серце, а легкий вітерець колихав руде волосся. Блез сидів на терасі будинку, який вони винаймали в маґлівському Лондоні.
— Джіні, люба, чим ти там займаєшся? — голос Блеза був стурбованим. Джіні рідко замовкала, а ще рідше сиділа на самоті біля струмка. — Все в порядку?
— Коханий, я зараз підійду до тебе, — кволо мовила вона. Встала з колоди та повільно йшла до сходів на терасу. Та, не дійшовши пари кроків, вже заливалася сльозами.
You’re holding me down.
~~~
Ти тримаєш мене.
Блез підскочив зі свого місця і міцно обійняв Джіні.
— Шшш, спокійно, все в порядку, все вже позаду. Який спогад на цей раз? — іноді це схоже на рутину. Раз на тиждень хтось з них зривається, а інший витягає з того провалля. — Джіні, поговори зі мною, будь ласка.
— Фре-ед, — найгірший з варіантів, бо слів недостатньо, щоб описати її біль. Вона сподівалася, що цей спогад загубився у глибинах її мозку назавжди. — Я все думаю чи варто було покидати Барліг…
You’re killing me slow
So slow, oh-no.
~~~
Ти вбиваєш мене повільно
Так повільно, о ні.
— Ти хочеш провідати їх? — тихий шепіт у вушко. Він би відпустив її, аби вона була щаслива. Це найголовніше. — Я зрозумію, якщо ти хочеш їх побачити, не бійся мені про це сказати.
— Ні…Так… Я не впевнена, — хіба треба повертатися в сім’ю, яка ні разу не згадала її? — Не думаю, що мене там чекають.
And your friends all start leaving.
~~~
І всі твої друзі починають йти.
— Гаразд, ходімо в дім? Я приготую тобі кави, як ти любиш! Лише не закривайся у собі.
Ніч на дворі. Вздовж дороги горять ліхтарі, зрідка проїжджають автомобілі.
Тихий плач пролунав на всю тишу будинку.
— Блезик, подивись як там Фред, — пробурмотіла Джіні з напівсну. — Я так не хочу вставати, — позіхаючи мовила вона.
