Руки нещадно тремтять перед концертом, а йому ще відіграти годину тридцять на гітарі. Погано. Знати б, через що такий сильний тремор, який важко приховати, може, менше б від нього страждав. Адам стискає лівою рукою правий зап’ясток із надією, що хоч трохи допоможе. Завжди допомагало. Звісно, потім буде жахливий синець, проте для того він і носить рукавички без пальців і стільки браслетів, чи не так? З іншого кута гримерки на нього співчутливо дивиться Ніл, пропонує випити заспокійливе, обережно притримує стакан із водою, мало не напоює сам, заспокійливо гладить тремтячі плечі. Обидвоє не знають чи справді проблема в нервах, але ліки трохи полегшують тремор, поволі знімають.
Зі сцени спускаються My Darkest Days – Бред запропонував знов покликати на розігрів гурт свого молодшого, фанатам все ж теж вони подобаються. Метт проходить повз Адама, підбадьорливо підморгує і Гонтьє чомусь посміхається у відповідь. Невпевнено, але щиро, трохи ширше, коли Волст лагідно посміхається у відповідь і самими губами шепоче «Щасти, я з тобою», що Адам ще деякий час із подякою дивиться йому вслід.
— Запав на малого? – шкіриться Сандерсон, плескаючи по плечу. Без злоби, із добротою, хоч Гонтьє жарт і не оцінив.
— Та завались ти, га, – закочує очі той, натягуючи рукавицю. Руки не тремтять і те добре.
Адаму здається, що це вже їхній своєрідний ритуал перед концертом: він намагається зібрати себе до купи, Метт чарівно посміхається і безмовно підтримує його. Інколи Гонтьє ловить себе на думці, що хотів би, щоб Волст його обіймав і казав, що поряд, йому на вухо, сам, особисто, а не вимушував читати по губах. Ні, звісно, з Нілом вони також часто обіймаються, але це геть інше. А з Меттом вони зовсім зрідка лишаються наодинці, не настільки вже й близькі, проте в Адама відчуття, немов вони знайомі все життя і завжди були разом. Ніби Волст його розуміє, як ніхто інший. Знав би він, наскільки близький був до правди.
Адам із гучним видохом стомлено сповзає вздовж дверей власної гримерки, не одразу звертаючи увагу на хлопця, обіймаючого себе за коліна на підлозі під протилежною стіною.
— Метте?.. – придивляється до силуету Гонтьє, помічаючи, як важко той дихає, невидячим поглядом тупить в простір. – Метте, все в порядку?.. – клацає пальцями перед обличчям, щоб Волст нарешті підняв голову на нього. – Метте, чуєш мене? – той повільно киває, заплющуючи очі. – Метте, прийом, скажи хоч щось… – той дихає глибше, спокійніше, витягує ноги. Врешті говорить, із прикритими очима:
— Вибач, що саме в тебе трясусь, не звертай уваги, в мене таке буває, – слабко посміхається, намагається пожартувати, облизує пересохлі губи, відкидає голову до стіни за спиною.
— Що з тобою?.. – Адам схвильовано оглядає його, підсувається ближче. Ніби не він півхвилини тому хотів розтіктись по підлозі, тепер вже готовий піклуватись.
— Та знов перехвилювався через велику кількість людей, панічка накрила. Забий, буває іноді, – Волст говорить таким буденним тоном, немов обговорюють погоду, що Гонтьє мимоволі відчуває жах, на секунду. – З самим-то що? Виглядаєш, немов привида побачив, це, що, я такий страшний?
— Я… Хвилююсь за тебе… – повільно вимовляє Адам, відмічає десь про себе, що так легко видає всі емоції. Хоче сказати: «Ти дуже гарний», та прикушує язика, не ризикує.
— Не треба, – хитає головою Метт, мов засуджує. – Справа не в цьому, чи не так? – з інтересом питає він, нахиляється трохи вперед.
— Втомився, – просто відповідає Гонтьє. – Може на диван пересядемо? – раптом пропонує швидше, ніж встигає подумати.
— Що, старість не дозволяє на твердому так довго сидіти? – шкіриться Волст, перший встає, трохи хитаючись, протягує руку хлопцеві на підлозі.
Хоч і допомагає Адамові піднятись, сам майже падає, якби його дбайливо не підхопив Гонтьє. Метт дивиться із подякою, із такою теплотою, що Адам не може приховати лагідну посмішку. Насилу відганяє бажання обійняти Волста, притиснутись до нього, стояти отак хоч довіку, просто бути поряд; тягне за собою на диван – пощастило, що не треба далеко йти: вони зараз не впевнені, що дійшли б.
— Води? – співчутливо питається Гонтьє, все ще стривожений станом хлопця.
Той у відповідь киває, несвідомо облизує губи. Поглядом слідкує за несподівано ожившим Адамом, поки він ходить із кута в куток в пошуках пляшок, під ніс шиплячи «Та де ж воно все». Метт ловить себе на думці, що такий турботливий Гонтьє дуже милий.
— Ти зараз як? – тихо цікавиться Адам, спостерігаючи за повільно п’ючим воду хлопцем.
— Живий. Дякую, – Волст підіймає кутики губ, змахує пасми з обличчя. – Ти як?
— В нормі, – відмахується Гонтьє, механічно потираючи зап’ястки, що не лишається не поміченим.
— Руки дай, – мало не наказує Метт, простягаючи свої долоні. – Що ти дивишся, давай, – задоволено посміхається, коли Адам, невпевнено, але все ж виповнює прохання. Просто тримає його руки в своїх, хмуриться через несильне дрібне тремтіння. – Знову… – позіхає Волст, гладить великими пальцями, мов намагається так зняти тремор.
Гонтьє, затамувавши подих, не може відвести очей від своїх долонь, накритих долонями Метта; думає, наскільки природньо це виглядає, мов з’єднані елементи одного цілого. Волст помічає реакцію, підбадьорливо посміхається, не відпускаючи питає:
— Чого ти не з хлопцями в барі?
— А ти чого? – переводить на нього погляд Адам, розглядаючи. Туш трохи розмазалась, додаючи ще більше темного навколо змучених очей.
— Я перший спитав.
— Сил немає. Твоя черга.
— Втомився, а потім панічка почалась. Чи навпаки, чи одразу і те, і інше, я не знаю, – безтурботно каже Метт, як про само собою зрозуміле. Вже серйозніше каже: – Оце, – киває на руки Гонтьє, які все ще накривав своїми, – це не дуже нормально, ти ж знаєш? – в голосі безмежний сум, що Адаму хочеться пригорнути хлопця до себе, заспокоювати.
— Твої панічки теж – нездорово, – схиляє голову, закушуючи губу.
Гонтьє підсувається трохи ближче, не витримує, обережно звільняє свої долоні з волстових, розкриває руки для обіймів. Той спочатку здивовано усвідомлює мовчазну пропозицію, приймає, притискаючись. Метт зціплює руки в нього за спиною, головою утикається в плече, видихає. Адам відчуває, як той розслаблено напівлежить на ньому: від цього навіть спокійніше.
— Будемо з цим щось робити? – згодом тихо питає Волст, зручніше вмощуючись на плечі.
— Га? – не одразу розуміє питання Гонтьє, виринаючи із думок. – А. Підемо по лікарях? – приречено видає перше, що приходить в голову.
— Фу, лікарні. Хоча ти маєш рацію, – Метт морщиться, згоджуючись. В голові Адам порівнює його із невдоволеним пташеням, розтягує губи у посмішці від асоціації, щокою притискаючись до маківки Волста.
Зі сторони, після тієї розмови, мало що змінилось, хіба що Метт тепер ще частіше посміхається Гонтьє, крутиться поряд при нагоді, замість власного гурту проводить час із Three Days Grace. А ще Адам відчуває, як щось всередині стало більш повноцінним, стало тепліше. Щоразу перехоплює погляд Ніла, що так і говорив «Ти запав на малого, навіть не заперечуй», коли недозволено довго заворожено дивиться на Метта, не відриваючись спостерігає за жестами його рук. Гонтьє дуже слабко сперечається, ігноруючи приховане у глибині душі розуміння: Сандерсон правду каже. Проте зізнатись в цьому хоча б самому собі – надто важко. Тому він буде просто насолоджуватись теплими обіймами із молодшим Волстом, що, останнім часом, неймовірно тактильний до Адама.
***
Прохолодний вітер куйовдить волосся, розвіває на всі боки, що від деяких пасм доводиться відпльовуватись, коли ті лізуть до рота. Проте це зовсім невеликий недолік сидіння вночі на даху якоїсь багатоповерхівки, і геть нічого не значить, коли поряд Метт, який сам і покликав «подивитись на місто, ракурс гарний».
— Не страшно? – шкіриться Адам, стоїть на самому-самому краю, обертаючись до хлопця поряд.
— А має бути? – веселим сміхом відповідає Волст, заворожено роздивляючись електричні вогні міста. Здається, вони відображаються в очах, чи то ті самі блищать від захвату.
— Подобається? – лагідно промовляє Гонтьє, підходячи трохи ближче, щоб менше кричати.
— Дуже, – киває Метт, не звертаючи уваги на волосся на обличчі, тільки безрезультатно хитає голову, в спробі відкинути його. – Я радий, що ми сюди прийшли, – переводить погляд на Адама, невпевнено, по-янгольські посміхається, трохи трясеться від холоду. Гонтьє скидає з себе чорну шкіряну куртку, обережно кутає в неї Волста. – Дякую, – в темряві Адамові видається, що хлопець зніяковіло червоніє. – А ти сам як, не замерзнеш?
— Нормально, не хвилюйся, – відмахується той, відходить на пару кроків назад, сідає на підлозі.
Рукою плескає біля себе, мовляв, іди сюди. Метт привалюється поряд, плече до плеча, коліно до коліна; повторює за Гонтьє – влягається на спину поруч. Вітер стихає, що вже не потрібно напружувати голос, щоб бути почутим.
— Зоряне небо таке гарне, скажи? – шепоче Адам, закладає руку під голову.
— Дивись, ось Дракон, а оце одна з його головних зірок – Тубан, – витягує руку, пальцем указує Волст в небо, окреслює в повітрі контури сузір’я. – А он там, – веде в сторону, – он там Цепей, бачиш? А там видно Малу Ведмедицю, от вона, біля Дракону, – Гонтьє уважно спостерігає не так за зірками, як за вогнем в очах Метта, невідривно слухає, з яким запалом він розповідає про сузір’я. – Знаєш же легенду про Дракона? – Адам навіщось хитає головою, мовляв, ні. Просто хоче слухати із яким натхненням говорить Волст, бачити його задоволену посмішку, навіть гарнішу, аніж небо. – Ти що, – робить круглі очі Метт. – Тоді слухай, – із інтонацією бувалого оповідача починає. Гонтьє думає, що може слухати його цілу вічність. – Це, взагалі, один із грецьких міфів, я впевнений, що ти все ж чув, це ж одинадцятий подвиг Геракла. Так от, сузір’я, яке ми бачимо, це стоголовий дракон Гери, Ладон, який охороняв сад Гесперід. Він ніколи не спав, із люттю пильнував, щоб ніхто не наближався, і кожна голова мала свій особистий голос. Але Геракл, за забаганкою Евристея вкрасти три золоті яблука, пробрався в сад, вбивши Ладона стрілами із ядом Лернейської Гідри. Коли він вмер, його цілюща кров просочилась в землю, зрощуючи драконові дерева, переплетені між собою, із міцними стовбурами, немов фантом Ладона. А Гера, засмучена загибеллю дракона, помістила його на зоряне небо, і тепер він вічно живе на ньому, обертаючись навколо Полярної Зірки. До речі, он вона, – Волст облизує губи, закінчуючи промову.
Адам перехоплює його уважний погляд в очікуванні реакції, відмираючи. Швидко кліпає очима декілька раз, пробує зібратись з думками.
— Я заслухався тебе, – щиро зізнається він, зніяковіло трохи відвертається. Метт доброзичливо сміється, легенько плескає по плечу. – Що смішного? – закриває руками обличчя Гонтьє, немов соромиться і намагається приховати це.
— Ти милий, – просто каже Волст, тепло посміхається. Адам дивиться крізь пальці з підозрою. – Що? Ти справді дуже милий, – серйозно повторює Метт, всередині тане від зніяковілої посмішки у відповідь.
Мовчать, посміхаючись. Гонтьє вкотре думає, що саме зараз він абсолютно щасливий. Мабуть, Ніл все-таки точно правду каже. Волстові здається, хлопець зараз схожий на ведмежа, якого хочеться гладити та обіймати. Від порівняння від сильніше розтягує губи у посмішці.
— Може до стіни пересядемо? – навіщось пропонує Адам, потягуючись.
— Це така старча фішка весь час кудись пересідати? – жартує Метт, хіхікаючи від лагідного «Придурок». – Я не проти, якщо що.
Гонтьє перший встає, лаючись, через хруснувше коліно під акомпанемент сміху. Протягує Волстові руку, підіймає. Той сам стогне від тягнучого болю в залежаній у незручній позі шиї, через що вже Адам у відповідь регоче. Метт шипить «Сам придурок», хоч і сміється, розминаючись. Всідаються поряд, плече до плеча, чомусь оглядаються, мов підлітки, які роблять щось заборонене. Пирскають від на секунду напружених виразів обличчя один одного, лбами утикаючись собі в зігнуті коліна. Переводять погляди кудись вдалину, на сяйво міста.
— Гарно, – промовляє Волст, вкладаючи голову на плече Гонтьє, роздивляючись вже електричні блимаючі вивіски десь на відстані.
— Ага, – киває той, підсуваючись, щоб хлопцеві легше було вмоститись на ньому. – Метте? – тихо кличе Адам пізніше. Не почувши відповіді повільно обертається, посміхається: хлопець спить.
Гонтьє дістає ключі від машини, на майбутнє, обережно підхоплює Волста на руки під коліна. Тримає міцно, турботливо, намагається ні в якому разі не розбудити. Спершу трохи вагається, проте все ж лишає невагомий поцілунок в лоб, сподіваючись, що Метт крізь сон не відчує. Запевняє себе, що на хвильку промайнувша посмішка на губах Волста йому привидилась. Якомога акуратніше сходить вниз до ліфтів, спускається, притискаючи до себе сплячого Метта. Той прокидається вже тільки коли Адам вкладає його на задніх сидіннях власної машини, кутаючи в ту ж шкіряну куртку.
— М? – наполовину привідкриває очі Волст, підіймає голову.
— Ти заснув, я вирішив, що вже час додому, – по-доброму посміхається Гонтьє, куйовдить йому волосся, патлаючи його ще більше, не звертаючи уваги на невдоволене пирхання.
— Я не спав, – запевняє Метт, тре очі. – Ми могли б зустріти світанок, але ти увімкнув в собі мать, – драматично заявляє Волст, прикладаючи долоню зовнішньою стороною до лоба.
— Обов’язково зустрінемо, – згоджується Адам, навіть відмічає собі в голові відповідний пунктик. – Але ти ж вирубишся прямо зараз, тому наступного разу, домовились?
— Добре-добре, вмовив, запевнив, – тараторить Метт, відмахуючись, хоч радісний голос і видає його з головою. – Ти не проти, якщо я в тебе в машині посплю? – питає наперекір своїм словам про цілковиту бодрість.
«Можеш і не тільки в машині», – хоче відповісти Гонтьє, та вчасно прикушує язика. Натомість із посмішкою каже:
— Без проблем. Спи, чудо.
— Як ти мене назвав? – завмирає Волст, прислуховуючись.
— Чудовисько, – намагається не сміятись із розчарованого стогону Адам, заводячи машину.
Метт потім ще довго не може спати, все лежить, обіймає подушку, прокручує в голові ніч. Відчуває себе живішим, ніж завжди, на душі спокійно. Роздумує, чи наснився йому поцілунок чи він справді був. Чогось хоче вірити, що не вигадав цього. Знову засинає, ховаючи посмішку в подушці.
Адам заварює гарячу каву, повільно тягне, насолоджуючись, сидячи на підвіконні, лобом притискається до скла. От хто зустрічає схід сонця. Дивиться на протилежну стіну, думає, як гарно виглядав би сонний Волст зранку на цьому підвіконні. Він взагалі гарний, будь-коли будь-який. Від спогадів про хлопця на губах мимоволі з’являється посмішка. Навіщось поряд із собою тримає куртку, в яку кутав Метта всю ніч, немов вона зберігає в собі фантомну присутність Волста. Гонтьє зіскакує з підвіконня, потягується. Зашторює вікна, падає на ліжко. Треба виспатись перед репетицією, може, пощастить, і Метт до них забіжить.
***
Адам зручніше влаштовується потилицею на колінах Метта, розтягуючись на ліжку. Той, вичитуючи текст, механічно проводить рукою по його голові, гладить волосся, лише трохи згодом усвідомлюючи, що робить. Сором’язливо переводить погляд на Гонтьє і назад, забирає руку, концентрується на словах. Адам не блимаючи зачаровано дивиться на нього, розчаровано думає, які теплі у Волста долоні, як їх приємно відчувати на голові. Метт наостанок чіпляється поглядом за останню строфу – «Be near me when I need you the most / Wait until I’ll come to you through myself / I’m so tired, please, babe, don’t be a ghost / You are my darling shining little elf» – і лиш потім відкладає в сторону листок із віршами, лагідно посміхається, дивлячись вниз на хлопця на своїх колінах.
— І що ти мені скажеш? – цікавиться Гонтьє, із завмираючим серцем очікує реакції.
— Що мені дуже-дуже подобається. Знаєш, є такі пісні, коли їх слухаєш, на душі тепло стає, от таке відчуття, – щиро відповідає Волст. – Хлопцям вже давав прочитати, будете на музику класти, записувати?
— Насправді ні, – одказує Адам, продовжує, коли бачить здивування на обличчі Метта: – Я це для тебе написав, – зніяковіло відвертається. Не думав, що той спитає.
— Дякую, – шепоче Волст, обережно витягує ноги з-під Гонтьє, щоб лягти поруч. – Мені приємно, – обіймає, трохи навалючись зверху, на що Адам кряхтить, хоч і задоволений, що хлопець оцінив жест. – Мені ніхто ніколи нічого не присвячував, – навіщось додає Метт я приховуючи сум в голосі. – Тому я дуже ціную тебе… – запинається, облизується, здається, плутається у словах. – Твій вірш, – каже, мов виправляється, підбадьорливо усміхається у відповідь на невпевнену посмішку Гонтьє.
Попри все, Волст не відсовується, напроти, всією вагою вкладається на Адама, весело сміється, коли той шипить від несподіванки, але обіймає за спиною, навіть притискає до себе. На пробу проводить рукою вздовж лопаток, відчуває, як хлопець розслабляється, гладить по спині, що Метт мало не розтікається по ньому.
— Зручно? – шкіриться Гонтьє, не припиняючи рухів.
— Ти хороший матрац, – киває Волст, щокою притискається до плеча.
— Експлуатуєш, – закочує очі Адам, всередині радіє від такої близькості.
— Авжеж, – згоджується Метт. Видихає, закриває очі. На Гонтьє лежати приємно, тепло, хочеться розчинитись в обіймах.
— Це така молодіжна фішка, дрімати на плечах? – хіхікає Адам, згадуючи ту ніч на даху, заспокійливо гладить по спині Волста, що все одно притискається ближче, хоч і бурчить «Дурко».
— Хочеш чаю? – натомість пропонує Метт, неохоче злазить з Гонтьє, коли чує згоду. — Тоді пішли, тобі чорний чи зелений? – тягне за собою на кухню, за компанію.
— З коньяком, – жартує Адам. – Чорний, ти що, спивати мене вирішив, – округлює очі, коли Волст абсолютно серйозно каже «Буде виконано».
— Як хочеш, але якщо що, я не проти збочень, можемо і коньяк з чаєм попити, – беззлобно сміється Метт, засипаючи заварку в чайник. – Не заперечую, – шкіриться на невдоволене «Сам ти збоченець». — Чуєш?
— М? – ліниво киває Адам у німому запитанні, пробує на температуру чай. Гарячий, але не до опіків гарячий.
— Може партію в шахи? – запрошує Волст, відпиваючи трав’яний чай.
— О, давай, – усміхається Гонтьє, передчуваючи, як буде прямо зараз наново вчитись грати.
***
— Адаме? – у перерві Бред нависає над втомлено розлеглимся на канапі хлопцем. Той підіймає очі, запитально вигибає бров. – Коли ти збираєшся нам розповісти, м?
— Розповісти що? – нерозуміюче хмуриться Гонтьє, з підозрою оглядає друзів.
— Та, мені теж цікаво, хто з нас буде другом якого нареченого на весіллі, – крізь сміх додає Ніл з-за спини басиста.
— Хлопці, ви під чим? Чиє весілля, яке весілля, ви, блять, про що? – Адам роздратовано сідає, про всяк випадок вдивляється у зіниці обох.
— Про вас із Метті, ми що, останні люди для вас, що ви нічого не говорите? Що між вами? – пояснює Волст, ніби це само собою зрозуміле.
— О, боги, Баррі, скажи їм щось, це ж неможливо вже, – змучено видихає Гонтьє, відкидаючись на спинку канапи.
— Ну, взагалі-то, я теж чекаю запрошення на ваше весілля, – тягне той, переналаштовуючи гітару.
— І ти туди ж, – приречено стогне Адам, закриваючи обличчя долонями. – Ми не зустрічаємось, зрозуміло? Ми з ним не пара, з чого ви взяли це взагалі? – переводить погляд з одного на іншого і назад.
— Ну, а як же, ви ж вночі гуляєте удвох, – починає перелік Сандерсон. – По лісах шастаєте і нас не кличете, в парки атракціонів ходите, з бару один одного забираєте і додому завозите, обіймаєтесь весь час, – розводить руками, мовляв, сам розумієш.
— Метті до психотерапевта почав ходити, каже, що це він з тобою вирішив про себе піклуватись, – додає Бред. – Ти знаєш, як йому неможливо пояснити про важливість здоров’я? А тут раз – і все, «ми з Адамом думаємо так буде краще», – Гонтьє кусає губи, радіючи, що не казав, що сам періодично заглядає до невролога після тієї розмови. – Тобі ще щось потрібно, щоб зрозуміти, як ви виглядаєте останні кілька тижнів?
— Але ми не зустрічаємось… – слабко заперечує Адам, в душі відчуваючи розчарування.
— Ну, це поки «ні», – безтурботно кидає Волст, на що Гонтьє дивиться спідлоба, хоч всередині і запалюється вогник надії. – Що ти так дивишся, я з ним все життя живу, я знаю, що вам би просто поговорити, як нормальним людям, – стискає плечима Бред. – А то як про болячки балакати, так вас нічого не бентежить, а як про почуття – так одразу мову віднімає, чи що? – закочує очі, поки Ніл підбадьорливо підморгує Адамові.
— З чого ви взагалі вирішили, що я в нього закоханий? – вбито питає, упускаючи голову. Сандерсон падає біля нього, приобнімає за плечі, промовляє:
— Ну, ти так на нього дивишся, мов хочеш впасти перед на коліна, та… – обривається на середині речення під скептичним поглядом старшого Волста. – … Та дивитись нагору, як на бога, а про що ви подумали? Серйозно, в тебе на обличчі все написано. А знаєш, чому Метт цього не помічає? Бо він такий же щодо тебе. Згадай мої слова, коли ви говоритимете ввечері, – запевняє Ніл, плескає по плечу. – Радій, ти абсолютно взаємно запав на малого.
— Ні, хлопці, ні, чому ви так думаєте, – тараторить Гонтьє, махає руками.
— Що ти як дитина, підходиш, обіймаєш, зізнаєшся, які проблеми? – втручається Баррі, у відповідь отримуючи зле адамове «Да відчепіться від мене».
— Все, справді, не будемо тиранами, він сам розбереться, – Сандерсон пригортає до себе Гонтьє, мов заспокоюючи, під сміх друзів.
Вже вдома думає, як тепер поговорити із Меттом, куди і як покликати, та, на щастя той сам вирішує проблему: пише, питає, чи не зайнятий Адам. Запрошує Волста до себе, за звичкою, швидше, аніж встигає зрозуміти, що він робить. Руки невчасно починають тремтіти, на що Гонтьє відпускає трохи істеричний смішок. Шукає заспокійливе, віддихується. Як і завжди останнім часом перед їхніми зустрічами, нервується, мов недосвідчений підліток. Із журбою дивиться на частково випиту пляшку віскі, відставляє подалі від себе. Роздумує, а якщо Метт його відправить далеко і надовго без права повернутись? Взагалі, а чи справді він щось до нього має? Адам прислуховується до своїх відчуттів, думаючи про Волста. Ні, однозначно безнадійно закоханий вже давно не перший місяць. Тепер лишається тільки зібратись із собою коли Метт прийде. Справді ж, нормальні люди, зазвичай, розмовляють про свої почуття. Гонтьє дозволяє собі повірити друзям, що має шанс із Волстом.
Метт, як завжди при зустрічі, спершу тягнеться обійматись, розслаблено притуляється до плеча, видихає. Адам не втримується, легенько цілує у висок, знаючи, що ніякого підтексту Волст не шукатиме. Сподівається, що не буде, не зараз.
— Втомився чи що? – питає Гонтьє, заварюючи каву, обертаючись до хлопця, що, вронивши голову на складені руки, змучено лежав на столі.
— Угу, – підтверджує він. – Ще й Бред дістав, що жах, – заглушено жаліється Метт, не здіймаючи голови від столу, зариваючись пальцями у волосся.
— А що він? – цікавиться Адам, смикає себе щоб не сказати «О, мене теж, хоче, щоб я тобі зізнався, раніше, ніж я сам наважусь, і знаєш, це мені і дало сили наважитись».
— Та… Забий… – уникає відповіді Волст. Мовчить, лежачи корпусом на столі, так тихо, що Гонтьє вже думає, чи він не заснув. – Я просто не знаю, як про це сказати… – згодом тихо додає Метт, підіймаючись на запах кави зі спеціями перед собою. – Ну, він не те щоб дістав, просто влучно каже те, що я чогось боявся визнати, – закушує губу, дивиться перед собою, мов шукає відповіді у чашці.
— Не силуй себе, якщо не хочеш говорити, добре? – просить Адам, пригнічуючи бажання плеснути себе по лбу й істерично розсміятись. Бред, дідько, профейсійна сваха.
Волст посміхається своєю янгольською посмішкою, переводить вдячливий погляд на хлопця напроти. Гонтьє підпирає рукою голову, зачаровано роздивляється, стримує в собі бажання скуйовдити йому волосся, гладити по щоках. Той зніяковіло опускає погляд, все ще посміхаючись.
— Метте? – кличе пізніше, із завмираючим серцем. Зараз або ніколи. Волст запитально киває, мовляв, слухаю. Слова враз вилітають з голови, Адам облизує губи, хаотично намагаючись побудувати зв’язне речення в голові. – Чорт, я не знаю, як говорити, але… – Метт перебиває, просто радить:
— Скажи, як хочеш, як думаєш. Я зрозумію, – підбадьорює, про себе перебирає варіанти, що може почути. Хочеться вірити, що буде, як в казках.
— Ти мені подобаєшся, я… Я дуже сильно в тебе закоханий, – Гонтьє опускає очі, боїться реакції. – Які… Які в мене шанси?.. – не закінчує, кусає губи, радіючи, що передні пасми спадають на обличчя, приховуючи.
Замість відповіді Волст підсовується до нього, однією рукою обіймає за шию, іншою ж тримає за підборіддя, легенько цілує в кутик губ.
— Такі, – широко посміхається, цілує в щоку. Адам із сподіванням дивиться, тремтячими руками обіймає. – Я, – Метт лишає поцілунок в лоба, – тебе, – цілує в ніс, – кохаю, – нарешті притискається своїми губами до адамових.
Той невіряче оглядає Волста, чіпляється за нього, як за останню надію. На пробу сам цілує, щасливо усвідомлюючи, що Метт із готовністю відповідає, притискається ближче, рукою заривається у волосся, тисне на потилицю, не дозволяючи відсторонитись. Гонтьє думає, що після всіх душевних переживань, він і не посміє відсторонитись.
— То це значить, що ти… Я… Ми… – беззв’язно каже, відриваючись на хвильку.
— Так, – шепоче на вухо Волст, утягуючи в черговий поцілунок.
Сидять, обіймаючись, тримаються один за одного, мов бояться, що якщо відпустити, то інший зникне. Адам притуляється головою до плеча Метта, заплющує очі, мало не муркотить, коли той гладить його по голові. Врешті Волст промовляє:
— Хочеш, пересядемо на диван, в тебе спина так не болить? – шкіриться на невдоволене сопіння.
— Знущаєшся? – Гонтьє плескає його по стегну, про себе відмічаючи, що тепер може так робити із чистою совістю на правах хлопця Метта.
— Збавлюєш? – хрипло питає, проводить рукою по спині.
— А ти хочеш звабитись? – в такому ж тоні відповідає Адам, носом веде вздовж шиї, на що Волст видихає, прикриваючи очі.
— Хочу. Але не сьогодні, – серйозно каже той, щокою притискається до маківки хлопця. Свого хлопця. Усвідомлення цього вимушує щасливо посміхатись.
— В мене спина затекла, пішли на ліжко, – через деякий час все ж стогне Гонтьє, розгибаючись.
— А я казав, – повчально бубонить Метт, потягуючись.
Лежать в обіймах, періодично ліниво цілуючись, тихо перемовляються, сміються із намагань Бреда та Ніла їх звести. Не одному Адаму вони доводили, що треба хоча б спробувати. Волст трохи сповзає вниз, притискається лобом до грудей Гонтьє, шепоче щось, з чого Адам виловлює тільки «кохаю». Гладить по спині, по шиї, заривається пальцями у волосся, обережно масажує голову і, він готовий присягнути, що Метт тихо муркотить.
— Хочеш, світанок зустрінемо? – пропонує Гонтьє, носом утикаючись в маківку.
— Гулятимемо по дахах? – радісно питає Волст, не відриваючись від грудей.
— Взагалі, я думав, посидіти на підвіконні із пляшечкою вина, що скажеш? – цілує кудись у волосся.
— Червоне, я сподіваюсь? – із лукавою посмішкою промовляє Метт, підіймаючи голову.
Волст сидить напроти на підвіконні, прямо як у мріях Адама, що йому доводиться нагадувати собі, що він не марить. Що це не сон, що Метт справді зараз стикається із ним колінами, потрошку пригублюючи вино, дивиться на небо, що майже похвилинно світлішає, показує на пару ворон на сусідньому даху.
— Дивись, вони як ми, – каже, тихо сміється. Гонтьє лагідно посміхається, думає, що щасливий, просто від того, що сидить поряд із Волстом, слухає його веселий сміх.
Метт утягує його спати одразу після перших променів сонця. «Красу побачили і можна спати. Брешу. Краса зараз спатиме поряд зі мною», – швидко цілує в ніс, вкладається головою на плече Адама. Той губами обережно притискає до лоба, накриваючи обох ковдрою, пригортає Волста до себе. Метт лише зручніше влаштовується поряд, усміхається, поволі засинаючи.
Гонтьє за звичкою прокидається через пару годин, оглядає хлопця, що уві сні обіймає його за руку, невагомо проводить пальцем по його носу, умиляється, який гарний розпатланий сплячий Волст. Цілує в лоб, вкладається поруч знову. Метт сопить поруч, можна і спати.
