Біле світло від офісних ламп нерівномірно підсвічуює його й так занадто бліде обличчя. Він стоїть непорушно, ніби монумент, і здається ніби він кам’яний. Але це не так. Насправді ж йому більше підходить визначення чисто відшліфованого, до блиску, шматка металу. Він твердий, незламний і в той самий час може бути гнучким, пластичним, якщо з ним правильно поводитись; він гладенький, до приємного поколювання в пальцях, та гострий, небезпечний до спазмів страху, що зав’язують нутрощі у вузол. Доторкнеться тільки сміливець, або той, в кого відсутній інстинкт самозбереження. Він схожий на самурайський меч: серйозний, грізний, вишуканий, майже витвір мистецтва, від якого біжать мурашки по шкірі та непросто відірвати погляд. Він завжди вдягнений в строгу біло-чорну форму і від того здається надзвичайно холодним. Сіро-блакитні очі, наче кристали льоду в арктичному океані, тільки підкреслюють цей образ.
Його постава завжди бездоганна, руки, по відпрацьованій звичці (чи прописаному алгоритму?) закладені за спину та зціплені в замок. Кроки ідеально рівні настільки, що по ним можна звіряти лінійки та будівельні рулетки, тиха, але тверда хода, різкі, інколи занадто механічні, але точні рухи відрізняють його від решти таких, як він. Ідеальний зразок високотехнологічної бойової машини. Так може здатись на перший погляд. І тільки одна єдина людина знає, що все це ілюзія. Як міраж в пустелі.
Яким би холодним Річард не здавався, однак тільки Ґевін Рід торкається до нього в пошуку тепла. Пальці Ріда гладять бліді щоки, ведуть по привідкритих, синтетичних вустах, ловлячи гарячі потоки відпрацьованого повітря. Крижані очі переливаються, іскрять, трансформуючись у щось незбагненне і, в той самий час, прекрасне. Його рухи втрачають різкість, набуваючи граційності, плавності. Він ластиться, як кіт, що тягнеться до руки господаря. Підставляється всіма найвразливішими місцями та віддається повністю, на межі зриву в прірву киплячих емоцій.
— Річарде… — звук власного імені, сказаного тремтливим шепотом людських вуст, діє одурманююче навіть на всю внутрішню систему.
І в цьому шепоті Річард чує: «ти мій і тільки мій». Його невідворотно криє лавиною нестримних почуттів, що викликають бажання розправити крила та злетіти.
— Ґевіне… — він цілує свого чоловіка пристрасно, довго, запаморочливо; доторкується руками обережно, навіть ніжно, відчайдушно намагаючись оптимально відрегулювати силу натиску, щоб випадково не нашкодити.
Ґевін дуже цінує це. Він приймає Річарда цілком та повністю, з усіма його машинними заморочками, поведінковими дивацтвами та поступовим перетворенням в когось схожого на людину.
Річард не заперечує того, що він машина, хоч і девіантна. Ґевін його підтримує в цьому, називаючи найкращим творінням у Всесвіті та говорить, що люди - бруд і не варто бути на них схожим.
— Ти не людина, Річарде, і ніколи нею не будеш. Це охуєнно. Я ненавиджу людей, а тебе я ненавидіти не зможу. Люди жалюгідні, порочні, нікчемні…
— Ти людина, Ґевіне. І я створений людьми.
— Я знаю. І ненавиджу це. Людям вдалося створити когось кращого за себе, не залишаючи собі навіть шансу на реабілітацію репутації вінця творіння Всесвіту. І мені… Інколи мені здається, що ти зі мною з жалю, цікавості, чи чогось накшталт цього, — Рід відводить погляд, знизуючи плечима. Він здатен бути настільки відвертим тільки зі своїм людиноподібним андроїдом.
— Дурниці. Я б в жодному разі так не робив, — Річард м’яко обіймає його, щільно притискаючи до себе та повільно погладжуючи рукою по тілу. — Ґевіне, я хочу, щоб ти знав, яким би «ідеальним» я не був в твоїх очах, але ти здатен всього кількома словами, чи жестами дестабілізувати мій психо-емоційний стан і порушити роботу деяких біокомпонентів. Ще нікому, крім тебе, не вдавалось викликати в мені щось подібне. Саме ти і є той самий хаос, що допоміг мені «пробудитись» та звільнитись від впливу програми.
На цій фразі голосовий модуль збоїть та робить інтонацію нерівною. Всередині корпусу розповсюджується приємна хвиля незрозумілої вібрації, трохи прискорюється робота тіріумного насосу і андроїд, не в силах приборкати бажання поглянути своєму чоловіку в очі, плавно роз’єднує руки.
Ґевін відсторонюється і дивиться у відповідь. Він бачить в сіро-блакитних, ніби сяючих, райдужках стільки всього, що його самого пробирає від емоцій. Його Річард може та вміє відчувати. Його Річард не просто холодна машина. Він по-справжньому живий. Його Річард м’який, турботливий і теплий. А в деякі моменти, він гарячіший за саму лаву, від чого все всередині горить та плавиться. І такий Річард тільки його.
Серце здійснює кульбіт, а руки самі притягують андроїда за лацкани піджака ближче до обличчя. Піддатливий, на все готовий, Річ схиляється, торкаючись привідкритими губами до Ґевінових губ. Поцілунок виходить повільним, повним ніжності і хвилюючого тепла, але з кожною секундою тільки розпалюється, перетворюючись в гарячий, пристрасний танок двух полум’яних душ. Дихання збивається, рухи перестають бути стриманими, точок перетину стає все більше, по мірі зникнення бар’єрів з одягу між ними, руки хаотично блукають по чутливих зонах, сильніше розпалюючи. Контакт скін до шкіри зводить з розуму, змушуючи втискатись тілами, притиратись тісніше один до одного і Ріду здається, що ще трохи і вони зіллються воєдино.
— Річарде, візьми мене, — голова йде обертом, Ґевін майже не усвідомлює ні свої слова, ні свої дії.
Він озвучує і робить перше, що спадає на думку, цілуючи та дряпаючи зубами скін свого андроїда, куди тільки може дотягнутись. В тілі все тремтить та ниє в солодкому передчутті, і дивно хочеться, щоб Річард розкрив його грудну клітину, заліз туди руками, а краще, вліз сам і залишився там, прямо за ребрами та легенями, біля самого серця.
— Тихше, Ґевіне, потерпи трохи, — Річ бере до рота два пальці, прискорюючи процес виділення штучної слини, облизує їх, щедро змочуючи і піддражнюючи бажання Ґевіна, рухає ними плавно, засовує глибше, буквально трахаючи ними власний рот, дістаючи майже до горла та невідривно дивлячись Ріду у вічі.
Той не витримує таку візуальну екзекуцію, розуміючи, що може кінчити навіть не дійшовши до початку, різко відсмикуючи руку андроїда, зі стогоном впиваючись в рот і торкаючись рукою до його фалоса. Річард ледве помітно усміхається, добираючись мокрими пальцями до сфінктера детектива, відчуває, як він напружується всім тілом, а потім розслаблюється, дозволяючи не поспішаючи ввійти в себе одним пальцем. Андроїд повільно розтягує тугі м’язи, додаючи ще один палець, насолоджуючись тісним контактом, реакціями тіла та стогонами Ґевіна.
— Ось так, Ґевіне, не стискайся. Розслабся. Ще трохи, — Річард медитативно шепоче, невагомо веде губами по вуху, щоці, шиї, зігріваючи гарячим диханням шкіру, гладить по спині, сідницях, стегнах, ковзаючи рукою по тілу до стоячого і стікаючого змазкою прутня, обхоплюючи його щільним, проте несильним хватом, та здійснюючи кілька поступальних рухів.
— Ні, Річі… Зупинись! Я не хочу кінчати зараз, — Рід стогне, майже хрипить, Річ припиняє рухати рукою, але не прибирає її. Він відчуває пульсацію і це зводить його систему з розуму.
Річард закидає ногу Ґевіна собі на стегно і притримуючи за поясницю входить в нього одним плавним рухом. Система сповіщає про перегрів, але Річ не поспішає запускати наступний рівень охолодження, щоб не збити поточний настрій. Він вичікує, поки температура трохи спаде самостійно, і поки Рід остаточно не звикне до заповненості.
Ґевін в нетерпінні рухає стегнами, провокуючи Річарда діяти і той піддається трохи відсторонюючись, а потім з розмахом входячи і вибиваючи з нього гучний стогін.
— Ммм, так, Річі, ось так, — андроїд міцніше стискає пальцями правої руки ліве стегно детектива та знайшовши правильний кут насаджує його на себе рівніше, ритмічніше, глибше.
Його шкала емоційного перевантаження повзе вгору, система збоїть намагаючись класифікувати все, що він переживає, але в якийсь момент всі спливаючі вікна оповіщень зникають і Річард бачить тільки загнано дихаючого Ґевіна, що стогне від задоволення, чує його трохи захриплий голос, відчуває його в усіх зонах взаємодії на межі критичних відміток сенсорної чутливості та шалений ритм тіріумного насосу.
— Ґеві-іне, — голос тріщить перешкодами, але андроїд не звертає уваги. Він не може втримати власні звукові реакції, схожі на схлипи та стогони.
В тілі ніби все натягнуто, горить і тріпоче, готове розірватись феєрверком в будь-яку мить. Ґевін вигинається, впиваючись нігтями в плечі Річарда, схлипує прямо в його губи і коли теплі пальці пестять його член, йому вистачає всього пари рухів, щоб протяжно завити від приголомшливого оргазму.
Андроїду достатньо одного тільки видовища, де Ґевін задихається в екстазі, щоб дійти до повного перевантаження і відчуваючи потужну електромагнітну хвилю по всій системі, нарешті відрубитись від примусового перезапуску.
Річард прийшов до тями від приємного погладжування від маківки до лопаток. Він лежав верхи на розслабленому Ґевінові, котрий безсоромно куйовдив його зачіску, задоволено мружачись та ледве не муркочучи, як нахабний кіт.
— Тобі не важко? Я далеко не пір’їнка, щоб ось так лежати не завдаючи дискомфорту.
— Стулися. Не смій навіть думати зрушити з місця. І не варто вважати мене фіалочкою. Я може і людина, однак легко можу витримати навіть якщо на тебе ляже хтось іще, — Рід силою вклав голову Річа собі на груди, продовжуючи зариватись пальцями в його м’яку шевелюру. — Я тут подумав, що коли прийде зима, то було б непогано, якби ти переїхав до мене. Що скажеш? Осінь майже закінчилась і мені впадлу купувати нову ковдру, а ти на цю роль підходиш просто ідеально.
Ґевін широко усміхнувся та злегка зашарівся. Він вже давно хотів озвучити цю пропозицію, але все ніяк не міг зважитись. Андроїд підвів на нього погляд і теж не стримав усмішку.
— Так ти зацікавлений в мені тільки в якості ковдри? Як шкода. Я ж бо широкофункціональна бойова машина найновішої серії моделі RK. Я можу робити все, що тільки побажаєте, детективе, — Річард підсунувся ближче до обличчя Ріда, шепочучи прямо в його вуста: — І навіть більше.
Вони цілувались довго, без поспіху, насолоджуючись кожним рухом, кожною миттю близькості, доки в Ґевіна не почало зводити м’язи щелепи.
— Отже, це так?
— Вважай, що я вже переїхав. У мене немає речей, крім тих, в яких я прийшов.
— Стривай, це як? А де ти взагалі жив? — детектив шоковано витріщився на партнера, вираз обличчя якого явно видавав зніяковіння.
— Ієрихон виділив мені кімнату в спеціальному гуртожитку, але там, крім тумбочки та крісла нічого немає. Звідти дуже довго добиратись до роботи, тому я майже весь час залишався або в приміщенні архіву, або в серверній. Виключенням були вихідні та дні, коли ти запрошував мене до себе.
Ґевін відкрив рота, викотивши очі. В грудях щось болюче стислось і підкотило до горла, коли він уявив собі картину життя RK900: пуста, сіра кімната в гуртожитку та старий, продавлений диван в серверній, чи ще гірше — затхлий архів старих справ, де точно гуляють пацюки та таргани. Жахливо.
— Ти… Кхм, Річі, чому ти раніше нічого мені не сказав?
— Ти не питав, — знизав плечима Річ, схиливши голову вбік.
— Ой стицько… Ти ж не обділений інтелектом, передова модель і все інше, так якого ж… Так, все, більше ніяких гуртожитків та закутків департаменту! Живеш в мене, спиш зі мною тут, в одному ліжку, і радієш життю. Відмови не приймаються. А в ці вихідні, ми купимо тобі щось нормальне вдягти, бо твої кіберлайфівські лахи мене вже дістали. План зрозумілий?
— Так, сер, — посміхнувся андроїд і був моментально заткнутий пристрасним поцілунком.
Вранці напарники прийшли на роботу разом і колеги весь день гадали, випадковість це, чи ні, але ніхто не міг зважитись запитати. Річ був таким само холодним та серйозним, а Ґевін… Просто Ґевіном. Вони працювали як зазвичай, нічим не привертаючи до себе лишню увагу і тільки подруга Ріда Тіна запідозрила, що щось таки змінилось. Уже ввечері, коли більша частина відділу розійшлась, вона випадково помітила в закриваючому двері ліфті, як Річард обіймає Ґевіна за талію і нахиляється до його обличчя.
— Ніхріна собі, — прошепотіла вона і губи самі розтягнулись в широченній усмішці.
На наступний день Чень розповіла все детективу, змусивши його похлинутись кавою.
— Ти нічого не бачила. Це була ілюзія. Твій перевтомлений мозок просто трошки спотворив дійсність, ось тому ти і…
— Доброго ранку, детективе Рід, офіцере Чень, — ніби з нізвідки з’явився Річард, пройшов поряд з Ґевіном, витягнув стаканчик з його руки, злегка торкаючись до неї пальцями, та гучно прошепотів: — Ваша кава занадто гаряча, обпечетесь.
Тіна хитро всміхнулась, вигнувши брови, та сьорбнула кави, відмітивши про себе, що Річ далеко не настільки крижаний, яким їй здавався раніше.
— Егеж, Рід, ти абсолютно правий. Мені просто здалось, — відліплюючись від столу, вона підморгнула Річу, повертаючись обличчям до Ріда. — І, цей во, обережніше з гарячим, а то й справді обпечешся.
Відгуки