Леся повільно видихнула, намагаючись не дивитися в обличчя друзів. Кілька хвилин тому вона розповіла їм свій секрет. І хоч відповіддю їй пролунали слова підтримки, щось всередині не дозволяло зустрічатися поглядами з будь-ким зараз. Лесі здавалось, ніби вона гола. Безсоромно гола, відкрита усім, чого вона й бажала, але разом з тим і дуже боялась. Тому й обійняла себе за коліна, тому й відсахнулась від Русланової руки, ніби від кропиви.
Руслан зітхнув. Тихцем поглянув на руку, ніби сподіваючись побачити на ній шипи. Та їх там не знайшлось. Натомість обросло голками Русланове серце. Голками всередину.
Вони сиділи на невеличкому пагорбі, посеред волошкового моря, і пагорб той здавався загубленим острівцем. Всі мовчали, навіть Софка, яка рідко тримала язика за зубами. Замість них говорило поле: приємним леготом, шумом високих запашних трав, квітів й симфоніями заклопотаної комашні. Тут здавалось, ніби нічого не трапилось. Тут ніби не було війни. Не накрило її чорне потворне розідране крило це поле, ці лани, левади, ліси.
Плечі Лесі здригнулись ніби від холоду. В очах замуляло, ніби від нарізання цибулі, а в горлі застрягло гостре каміння, багато-багато, й дряпало, дряпало…
Софка підсіла ближче, однією рукою пригорнула до себе Лесю, а іншу запустила в м’які трави. Леся не пробувала звільнитися, лише смикнулась один раз. Леся притиснула її до себе.
Земля тихо шепотіла, заспокоювала, зігрівала. Земля ніби говорила: «Не бійтеся, я з вами». Софка торкалась її, не дбаючи про манікюр. Перший манікюр з зими.
— Я сьогодні вперше слухав музику в навушниках, — зізнався Руслан, коротко усміхнувся.
— Вітаю, — відповіла йому Софка, обіймаючи подругу. — Я знаю, що ти… Тобі було важко.
Руслан кивнув, зосередивши увагу на волошці, що високо підійнялась над своїми друзями. Вона ніби когось шукала, виглядала, потягнувшись до сонця якнайвище. Цікаво, на кого вона чекала? Чи не на перемогу, як вони всі?
— Та, нескладно. Просто я забув як то — бути музикантом.
Він торкнувся пальцями ніжних пелюсток. Так, як він перебирав струни гітари. В вухах ще дзвеніло недавнє: «Увага! Повітряна тривога!», а зовсім не музика. Моторошні слова вривались в голову, ніби дикі голодні звірі, розганяючи всі думки, всі плани, всі мелодії. Руслан змусив себе усміхнутися. Він боявся слухати музику в навушниках. Боявся, що якщо так порине у неї, що пропустить оголошення про тривогу чи… чи навіть вибухи.
— Гей! — легенько штовхнув його плечем Мартін, якого насправді звали Мартином. — Я вважаю, що іноді треба відпочити від новин. Як от зараз. Чи скажете, що я сюди вас даремно привів?
— Та, бачу, ти майже образився, — пожартував Руслан, торснув Мартіна у відповідь.
— Еге ж. До речі, — він зробився дуже серйозним, навіть комірець сорочки розправив. — Називайте мене Мартином, не треба тих нікнеймів.
— Нічого собі! Це ж чому? — здивувалась Софка й навіть присвиснула.
Мартин своє ім’я не любив. Казав, що воно древнє, забуте й що жодна людина в здоровому глузді так свою дитину не назве. Тому й просив звертатися до себе на англійський манір. Жалкував, що вчителі відмовлялись так до нього звертатися. Та й батьки не розуміли, чому це син вперто ненавидів таке гарне ім’я.
— Ну, просто. Просто так захотів, — Мартін, точніше, тепер Мартин сором’язливо відвів погляд.
— Та ну? — не повірила Софка, перебираючи поміж пальців кавалки сухого ґрунту.
— Та просто подумав.
Софка похитала головою, навіть Леся нашорошила вуха. Руслан повернувся, дав спокій волошці. Через хвильку він жував гірку соломинку та зіщулено глядів на Мартина.
— Гаразд. Не хочу більше цуратися свого, — він хекнув, провівши долонею по короткому волоссі на потилиці. — Набридло. Шкода тільки, — помовчав, а потім ніби чвиркнув поміж зуби, — що аби це зрозуміти, мені знадобилось, аби війна почалась.
— Не тобі одному. Не тобі одному…
Леся зірвала кілька волошок. Минулого року приблизно в цей же час вона знаходилась далеко звідси, але там, вдома, росли точнісінько такі ж квіти. А може вони були іншими, але… Ні, вони — точно такі ж.
— Вибачте, — нарешті заговорила Леся й всі погляди вмить звернулись до неї, три пари очей належали тільки їй.
— Нічого, — усміхнувся Руслан, але більше не шукав її руки, лише лагідно торкнувся подумки.
Вони бачили на фотографіях те, що Леся бачила наживо. Їй здавалось, що її руки й досі окроплені кров’ю сусідів, яким пощастило менше. Чи можна говорити так взагалі? Леся зітхнула. Відчуваючи відразу до себе, до свого спасіння, вона щоденно боролась з такими хробаками сумління, що на них можна було б упіймати акулу.
— Я хотіла сказати, що вдячна кожному з вас. Дякую.
— І тобі спасибі, — Софка поплескала подругу по спині. — Ти молодець, що поділилась з нами…
— Так. І ти, як і обіцяла, звернешся до психолога, — наголосив Мартин таким тоном, ніби тільки одній Лесі потрібна була допомога.
Леся несміливо усміхнулась. Вона вже кілька тижнів збиралась йти до спеціаліста, але все ніяк. Щось завжди заважало, щось вигадувалось, аби не йти, щось… Мартин ще раніше погрожував, що відведе за руку. Втім, це не так вже й погано. Мартину, йому б, також до психолога. Бо його батько на передовій. І його батько… невідомо чи повернеться. Ні. Він повинен повернутися. Повинен. Бо ще одні похорони у їхньому місті — знову ножем по серцю. Ще одні… А скільки їх вже було!
— Ну, а ти, Софко? — вона аж здригнулась, коли Руслан поглянув на неї. — Ти?
— А що я?
Софка перехопила квіти у Лесі, вдихнувши в себе аромат. Виявилось, що волошки втратили запах чи взагалі не пахнули. Софка не знала. Вона ніколи не нюхала їх. Тому, відклавши букетик на коліна, задумалась над тим, чого не робила, не встигла і вже не встигне.
— Софіє, — знову гукнув Руслан. — Зателефонуй. Напиши.
— Мені страшно, — кинула, втомлено прикривши очі. — Мені лячно. Я боюсь отримати не ту відповідь. Я боюсь ігнорування. Я боюсь… всього боюсь.
Леся вклала голову на плече Софки. Стало тепло, запахнуло хорошим шампунем. Але цей запах був чужим тут, у полі. Софія не розплющила очі, але усміхнулась. Та, кому вона боялась написати, перебувала далеко звідси. В іншій країні, далеко в Європі й… невідомо чи повернеться. Але не це ятрило серце так, як інше. Софія закохалась у дівчину. Й той день, коли вона зізналась у цьому собі, був двадцять третього лютого. А коли вона зізнається їй?
Слова розгубились на пів дороги до озвучування. Руслан зітхнув. Він не міг обвішувати подругу порадами. Знав лише, що жити потрібно тут і зараз. Слух його почав забувати музику, а всередині все переверталось від панічних атак, і здавалось, ніби смерть уже проникла в нього як ін’єкційна голка у м’яз, але… Він тягнувся до життя як та найвища волошка до сонця.
— Я хочу, аби ви мені дещо пообіцяли, — попросив Мартин, струшуючи зі штанів пил, аби лишень чимось зайняти руки. — Пообіцяйте вижити.
Софка зітхнула. Сказала б, що пафосно, та змовчала. Леся повільно кивнула. Руслан тихо зітхнув.
Тишу розрізав шум. Здавалось, що небо лаялось на когось з них, гучно й хрипло. Стрілою промчався літак кудись вперед. Всі підхопились, задерши голови. Тривоги ж не було, не було її, значить, літак їхній. І дійсно — дружній літак, їхній літак, он і тризуб видно. Хоч всередині вже ніби на пательні зашкварчало — все перевернулось.
І летів той літак туди, де бої, де кров, де смерть. І летів він туди, де батько Мартина й дім Лесі. Вони помахали йому, як колись махали потягу. Бажали удачі, дякували, казали, що чекатимуть. Стрибали, тримаючись за руки, танцювали, незважаючи навіть на красиві волошки під ногами.
— Ми переможемо. Переможемо! — заволала Леся в небо, пригрозила йому чи тому, хто сидів там, за хмарками, кулаком. — Чуєш?
— Переможемо! Переможемо! — підхопили собі й інші.
До втрати голосу, до запаморочення, до сьомого поту, до гострих реп’яхів й соломинок, що дряпали шкіру навіть через тканину. Як раніше викликали дощ, так зараз жадали перемогу.
Додому повертались пізно, коли до початку комендантської години залишалось хвилин з сорок. Руслан думав про музику, яку повинен слухати, бо ж хотів стати музикантом. Леся — про дім й про волошки, які росли коло бабусиної хати. Мартин про батька, про його шрами, рани, про побратимів, про небезпеку й про перемогу. Софка про закордон, куди не збиралась, але де зараз знаходилась дорога людина. Коли ж зважилась написати їй, то помітила зіпсований манікюр: фарба злущилась, а під нігтями була земля. Їхня земля, земля українська.
Відгуки