тиша квартири на сьомому поверсі.

– Мо.

Здавалося, що холодні пальці залишали льодяний слід на онімілих руках Ґваньшаня, який і не думав про те, щоб ворухнутись. Зараз він був більше зацікавлений у стіні напроти. На ній не було картини, на споглядання якої він міг би відволіктися; не було навіть маленької плями, щоб витратити час на роздуми про те, звідки ж вона взялася.  

Була тільки тінь від відкритої віконної рами, тонкого, ледве помітного тюлю, ліжка та двох людей на ньому.

Двох.

Хоча він точно пам’ятав, що лягав спати один. Закрив двері й всі вікна, про всяк випадок поставивши перед ними невеликі дзеркала, бо знову повівся на тупі забобони, які до цього ніколи не спрацьовували. Жодного разу.

Та це не так, ніби подібне трапляється вперше.

Можна навіть сказати, що Мо звик. Можливо, він навіть і не прокинувся б, якби віконна рама не вдарилась об стіну, ніби той хто пробрався всередину зробив це навмисно. Ніби хотів злякати, відтворити їхню першу зустріч, коли Ґваньшань ледве добровільно не віддав свою душу зі страху.

Але сьогодні Мо був спокійний. Він не знав чи справді звик, чи це вперше за декілька ночей подіяло снодійне. І його це не цікавило. Хлопця інтригувала тінь, яка майже не рухалась над ним, хоча він відчував, як сильна рука подорожувала від його зап’ястків до плечей, від плечей до спини, надавлюючи між лопатками, ніби хотіла прорвати шкіру, зламати хребет і з кров’ю, можливо, навіть частинкою серця забрати його життя.

– Мо.

Подих напроти вуха у звичайній ситуації змусив би сіпнутись, але тіло стало настільки важким, що він міг тільки слідкувати за тінню, яка піднялася вище.

– Ти раниш мої почуття, коли ігноруєш мене, Мо.

І Ґваньшань міг би відповісти, міг сказати, що його ніхто не запрошував; що він може нарешті відправитись до пекла, де йому саме місце; що… а краще Мо промовчить.

Невелика усмішка почала формуватися в куточках губ, коли він подумав про те, що може мовчати доти, поки перші промені не зазирнуть у його кімнату через тонкий тюль і не спалять нічного гостя до тла. Не заберуть його вагу зі спини, а запах і доторк з онімілої шкіри.

Звісно, якщо це не черговий забобон. Бо вони ніколи, абсолютно ніколи, не працю…

 

– Мо Ґваньшань! Відчиняй двері, я знаю, що ти там!

Ритмічні удари по вхідних дверях глухим ехом відбивались у голові Мо, який декілька разів моргнув, збентежено дивлячись на яскраво освітлену кімнату.

– Рудий, клянусь, я зламаю тобі двері!

Він сів на ліжку, яке рипнуло під його вагою, з силою провів руками по обличчю і завмер так на декілька секунд.

Він заснув. Він реально, чорт забирай, заснув.

– Блядство.

– Мо!

Ґваньшань встав на холодну підлогу і покрутив головою, розминаючи шию, м’язи якої на кожен рух досі відгукувалися болем.

– Я чую, як ти рухаєшся, Мо! Відчиняй.

– Як ти ще не оглух від свого ж голосу? – Ґваньшань відкрив двері й одразу вперся обома руками по обидва боки від входу, сподіваючись, що це зупинить Цзяня.

Дарма.

Хлопець пригнувся під його рукою і відразу пішов на кухню.

Об’єктивно, Цзянь Ї – найстрашніше, що може статися з будь-ким. Він не людина, а стихійне лихо, що руйнує все, до чого доторкнеться. Ненароком. Тут це уточнення є надзвичайно важливим. Ніхто у своєму розумі не сказав би, що Цзянь Ї навмисне робив те, що він робив. Варто тільки на нього подивитись, щоб це зрозуміти.

Але Мо Ґваньшань був впевнений, що Цзянь Ї поставив собі за мету діставати його до кінця життя когось з них. І в більшості днів Мо був би не проти, але сьогодні він міг витримати лише одного гостя. Він офіційно вичерпав свій ліміт.

– Знаєш, я бачусь з твоєю мамою частіше, ніж з тобою. Навіть частіше, чим ти з нею.

Цзянь І почав витягувати контейнери з їжею з пакета, який до цього тримав у руках, і осліплював навіть більше, ніж ранкове сонце.

Він виглядав до смішного не на своєму місці на цій кухні.

– Я не буду жартувати про нас з твоєю мамою, не хвилюйся, – він усміхнувся і вперся обома руками в стіл. – Бо тепер у нас з нею все серйозно, синку.

Коли він не добився хоч якоїсь реакції, то повісив свою голову вниз так, що його волосся закрило лице імпровізованими шторами.

– Ех, – він тяжко зітхнув і знову підняв голову, уважно подивившись на хлопця. – Ти ж знаєш, що можеш мені розповісти про все?

– Все нормально. Я б навіть сказав «чудово».

У відповідь Цзянь Ї підняв одну брову і скептично оглянув квартиру Мо.

Ґваньшань знизив плечима, бо розумів, що все не виглядає «нормально», але у його сьогоднішні плани аж ніяк не входило виправдовування перед кимось.

Так, зараз місце його проживання було не у найкращому стані, але це було виправдано. Тут не було брудно у звичному розумінні, скоріш просто «дивно».

Дзвіночок над входом у його кімнату, який ледве тримався на червоній нитці; невеликі дзеркала перед всіма вікнами та дверима; зламаний стілець без двох ніжок посеред вітальні (і Мо справді молився, щоб Цзянь не відкрив верхню поличку над плитою і не побачив там кілок, який він зробив з бідного стільчика).

Це були деталі, які не можна було не помітити й тільки вони робили все тим суб’єктивним «дивним». І якби Ґваньшань зміг придумати хоч якесь адекватне пояснення цьому всьому, то міг би, як мінімум, позбутися цього погляду Цзяня. Його очі так і кричали: «Ти здурів, хлопче, остаточно втратив останню клепку».

«Пам’ятаєш Хе Тяня?»

Ні, цього він точно не скаже. Не час згадувати мертвого хлопця, з яким вони бачились від сили декілька разів ще в школі. Це точно не допоможе ситуації.

– Тобі не пора? – Мо почухав потилицю і тяжко зітхнув. – Мені потрібно збиратись на роботу.

– Сьогодні не нічна?

– Ні, завтра.

– Будь обережним, по новинах сьогодні сказали, що в районі, через який ти зазвичай вертаєшся додому, було вже два вбивства за останній місяць, – Цзянь кинув на нього «можеш у це повірити?» погляд. – Ніколи не знаєш, коли на тебе чекає небезпека.

Він підійшов ближче, поки робив дивні рухи руками, які мали налякати Мо, але той, посміхаючись, тільки вдарив Цзяня в плече.

– Забирайся, ідіоте.

Ще один стурбований погляд від хлопця, який знову став занадто серйозним, настанова хоча б поїсти й Мо зачиняє двері за своїм останнім і єдиним другом.

Другом, якому не може розповісти про те, що його турбує. І що більше йому потрібно остерігатись не потенційних серійних вбивць, а вампірів. Буквально.

Ґваньшань ніколи не вірив у щось паранормальне. У його розумінні життя було до смішного простим: люди народжуються, живуть, вмирають і гниють в землі. Ніякого життя після смерті, душ, духів та точно жодних інших «створінь ночі».

Але важко не повірити, коли перед його дверима одного вечора з’являється хлопець, який в теорії повинен був бути мертвим. У теорії.

Важко не повірити, коли той же «хлопець» намагається вбити його після того, як Мо декілька хвилин дивився на нього, як на привида (бо це був найлогічніший варіант). І не просто вбити. Пограбування з ножовими пораненнями не рідкість, аж ніяк, але от коли тобі ледве не ламають шию і кусають, то починають з’являтися деякі питання.

Важко не повірити, коли «хлопець» після того, як залишив Мо під дверима з раною і темним синцем на шиї (але на диво живішого всіх живих), наступного дня заліз у його квартиру на сьомому поверсі через вікно, бо двері були замкнені, і сказав: «Вибачай за вчорашнє, трохи погарячкував».

А ще важче, коли Мо, начитавшись порад на якомусь форумі, встромив кілок йому у груди, коли той з’явився у квартирі знову. Відчув кров на своїх руках, тремтячий видих напроти лоба і побачив, що результатом цього відверто тупого кроку було велике нічого. «Хлопець» просто дивився на нього здивовано, з посмішкою і виразом ледве помітного задоволення.

Мало того, що Ґваньшаня переслідує вампір, то він ще й збоченець.

– Знаєш, те, що ти ігноруєш мене, не змусить мене щезнути.  

Сьогоднішня ніч не була винятком. Чи можна подати заяву в поліцію на офіційно мертву людину?

– Мо, – голос, який ще хвилину тому звучав з дивану, тепер майже що муркотів йому у вухо.

– Бляха, – Ґваньшань сіпнувся і ледве не викинув яєчню зі сковорідки на підлогу.

– Вибач, вибач, – хлопець засміявся і підняв руки, роблячи декілька кроків назад.

«Не відповідай. Не відповідай. Не реагуй, ідіоте», – крутилось у голові Мо, коли він мусив стримувати себе від того, щоб не повернути голову в бік тієї людини. Чи можна назвати його людиною? Певно, ні.

– Можеш знову вдарити мене кілком, якщо хочеш.

Ця фраза змусила Ґваньшаня глянути на «не» людину з найбільшим виразом огиди, на який він був здатен.

– Так от що змусило тебе відреагувати, – засміявся він, присідаючи на стіл позаду, склавши руки на грудях. – Хто ж знав, що у тебе такі цікаві бажання.

– Думаю, ти дещо переплутав, – Мо майже відразу пожалів, що відкрив рота, коли побачив як очі його гостя задоволено примружились. – Це ж ти перший заговорив про нанесення тяжких тілесних поранень.

– Але ти перший це зробив, Мо, – ласкавий голос неприємно дер нерви хлопця прямо під шкірою.

Ґваньшань фиркнув, бо це було те, як Хе Тянь говорив; те, як він стояв; те, як він дивився. Все так, як і було до його смерті. Це був Хе Тянь, а не якесь створіння, яке прийняло його форму. І від цього було ще гірше.

– Чому ти взагалі тут?

– Ми давно не бачились, – Хе Тянь знизив плечима. – Можна сказати, що я скучив.

– І перше, що ти вирішив зробити, це вбити мене? – Мо підняв одну брову і вимкнув плиту. – Дивні у тебе способи проявлення емоцій.

– Це було випадково, я був занадто голодний, – знову знизування плечима і Мо думає, що спробувати його вбити знову – це непогана ідея. – Мені подобається, як ти говориш.

Мо насупився і з роздратуванням помітив, що м’язи його тіла розслабились, і він не відчував небезпеки поряд з людиною, яка ледве не зламала йому шию тиждень тому. Ідіот

– Я серйозно. Коли ми говорили раніше, то я ледве міг витягнути з тебе декілька слів і ти завжди виглядав так, ніби хочеш мене вбити. Навіть тоді! – він підняв палець угору і мрійливо видихнув. – Я навіть думав, що це твій спосіб продемонструвати, що ти у мене таємно закоханий.

– Ти впевнений, що кілок тебе не вб’є? – Мо різким рухом відкрив верхню поличку над плитою і дістав звідти другу ніжку зламаного стільчика.

– Можеш спробувати, – і знову Хе Тянь з’явився прямо перед ним, так, що кілок впирався кінчиком в його груди в районі серця, нахиливши своє лице ближче, з очікуванням вглядаючись в його очі.

«От що змінилось», – з полегшенням відзначив Ґваньшань. Його очі. Темно-сірі колись, тепер вони мали червонуватий відтінок, який розпливався навколо його зіниць.

Мо потрусив головою і відійшов на декілька кроків назад, все ще тримаючи кілок в руках.

– Іди звідси.

– Не хочу, – усміхнувся Хе Тянь, поки розсіяно тримався за місце, де ще секунду тому була імпровізована зброя.

– Та мені якось поїбати. Лізь через вікно, перетворюйся у кажана і лети до свого лігва.

– Вау, – протягнув хлопець. – Мене вражають твої знання про вампірів. Але дякую, сьогодні ночуватиму в тебе.

– У мене немає труни, де ти можеш поспати, – Мо роздратовано викинув яєчню з сковорідки у смітник, бо апетит пропав, ніби його і не було.

– Признайся чесно, ти дивився «Дракулу»?

Ґваньшань думав про те, що йому не потрібно було відповідати Хе Тяню, що потрібно було ігнорувати й далі.

Бо тепер Тянь не схожий на «не» людину (за винятком очей). Тепер Тянь занадто схожий на старого себе, ніби він не змінився ні на день, що дуже-дуже погано для духовної рівноваги хлопця.

«Я навіть думав, що це твій спосіб продемонструвати, що ти у мене таємно закоханий».

Мо застогнав і розвернувся обличчям до стіни, натягнувши ковдру на голову.

– Щось не так? – спокійно спитав Тянь, який лежав на іншій половині ліжка, закинувши руки за голову, ніби у цій ситуації немає нічого дивного.

– Люди сплять мовчки.

– Я не людина 

– Завали вже.

Проблема була навіть не в цій ситуації, а в самому Мо, який справді здурів, бо був далеко не проти того, як все повернулось.

Можливо, він навіть промовчав би, якби Тянь ліг трішки ближче. Можливо, він не втік би, якби той доторкнувся до нього зараз. Можливо, він навіть дозволив би йому вкус…

«… таємно закоханий».

Мо повернувся на живіт і вдарив лобом об подушку, щоб потім глибше заритись у неї обличчям, ігноруючи гарячі щоки і відчуття погляду на своїй потилиці.

«І хто тепер збоченець?» – він майже почув глузливий голос Тяня у своїй голові й почав рахувати котів, щоб швидше заснути.

І він справді надіявся, що вампіри не вміють читати думок.

///

Хе Тянь був всюди. У його квартирі, коли він повертався з денної зміни; біля його роботи, коли повертався з нічної; у його ліжку, коли лягав спати, і у його голові весь інший час.

– Тобі реально немає чим зайнятись? – Мо повернув до нього голову, коли ліжко рипнуло під вагою Хе Тяня, який повернувся на бік, підперши голову рукою.

– Ага, – усміхнувся хлопець і провів великим пальцем іншої руки між його бровами, щоб розслабити напружені м’язи обличчя.

– І що, навіть не хочеш мене вбити?

– Звісно, хочу, – фиркнув Хе Тянь і злегка знизив плечима. – Ти вибачай, то моя суть. Твоє життя… цікавить мене у всіх аспектах. Зокрема те, як я можу його забрати.

– Збочення.

– О, тільки не кажи, що тобі це не подобається, – Хе Тянь піднявся і вперся на витягнутих руках в ліжко по обидва боки від обличчя Мо. – Деколи мені здається, що ти хочеш цього навіть більше, ніж я.

Хлопець нахилився нижче і провів прохолодним носом від вуха Мо до його ключиці, ледве торкаючись і тим самим посилаючи табун мурашок по шкірі хлопця.

– Але нам немає куди поспішати, – він ліг на своє місце, ніби нічого не сталось, але навіть не приховував задоволену посмішку на губах.

– І довго ти будеш чекати? – Мо тяжко ковтнув і дивився на стелю, намагаючись знайти там хоч одну невелику тріщину.

– Ти дізнаєшся першим.

У відповідь на це Мо фиркнув і щільно заплющив очі.

Можливо, тільки можливо, Ґваньшань буде і не проти вмерти, якщо процес буде приємним.

«Ха, все-таки я збоченець», – усміхнувся Мо і повернувся обличчям до стіни. У будь-якому випадку це непогана перспектива, краща тих, які на нього очікували.

Крім того, що Хе Тянь тільки те і робить, що тиняється за Мо, він ще й нічого про себе не знає. Не у плані своєї особистості чи поглядів на життя, а про нового себе.

– А якщо в тебе кинути гаманець з монетами, то тобі треба буде їх перерахувати?

Можливо не тільки Хе Тяню немає чим зайнятись, але й самому Мо, який одного вечора вирішив все ж перевірити, що ж легенд про вампірів правда

– Ніхто цього не робив раніше, – Тянь з зацікавленням дивився як Мо пішов у свою кімнату тільки для того, щоб повернутись з гаманцем, який кинув прямо в лоба хлопцю, навіть не замислюючись.  

Експеримент експериментом, але Ґваньшань з чистою совістю визнавав, що глухий звук удару приніс йому неймовірне задоволення.

– Якого…

– Знаєш, – Мо збентежено дивився на хлопця, який не встиг висловити своє обурення, а різко сів на підлогу і почав викладати монети від більшого до меншого перед собою, і фиркнув, – факт того, що тебе не можна вбити кілком, але можна зупинити, кинувши в тебе декілька монет… дуже бентежить. У тобі немає логіки.

– Готуйся, – Хе Тянь примружив очі й глянув на нього з усмішкою, від якої стало ніяково.

– До чого?

– Як тільки дорахую, то вб’ю тебе.

І він махлював, бо дорахував вже. За секунду Мо лежав на дивані й ледве сміявся після того, як з його легень вибило все повітря, а Хе Тянь нависав над ним.

– Великий вампір Хе Тянь не може встояти перед монетами, – він не міг зупинитись, хоча навіть і не намагався.

– Тобі казали, що у тебе неадекватна реакція на небезпеку?

– Просто тепер я знаю спосіб, як тебе зупинити, – Мо знизив плечима, не приховуючи задоволену посмішку.

– Але так ти не зможеш дотягнутися до своїх нещасних монет, – з удаваним сумом Тянь надавив на зап’ястки Мо, які тримав у своїх руках. – Зараз… ти абсолютно беззахисний.

Останні слова він майже прошепотів йому на вухо і злегка стиснув мочку передніми зубами.

– Такий, – один доторк губами за вухом, який не можна назвати поцілунком, – слабкий.

Ще один трохи нижче і Мо, не думаючи двічі, повертає голову у бік, ледве тримаючи очі відкритими, коли скоріш відчуває, ніж чує сміх Тяня напроти його шиї.

– А ти справді змінився, Мо, – голос Тяня ніколи не звучав так ніжно, як в той момент.

Цей укус відрізнявся від першого. Хе Тянь був не такий агресивний, а Мо не був засліплений страхом, скоріше був заінтригований. Йому необхідно було дещо перевірити. Мо випустив тремтячий подих, коли відчув як ікла пробили його шкіру, і впився пальцями в диван, намагаючись не ворушитися. Так, того разу йому не здалося: це було до біса… приємно.

Через хвилину Хе Тянь повільно відірвався він його шиї, залишаючи лінивий поцілунок наостанок.

– Тобі колись казали, що ти дуже смачний, Мо? – глибоко засміявся Хе Тянь і облизав губи, збираючи язиком залишки його крові.

Він хотів сказати ще щось, коли Мо схвалив його за шию на диво сильними руками та нахилив до себе, впиваючись у його губи невмілим грубим поцілунком.

Хе Тянь усміхнувся йому в губи й нахилився нижче, просунув руку йому під спину і притиснувся до грудей, а Мо ігнорував той факт, що не міг відчувати серцебиття напроти свого. Бо якби він почав про це думати, то все стало б занадто реальним.

Тому він просто стиснув руками його плечі, так сильно, як тільки міг, відчуваючи смак своєї крові на його язику. І мусив визнати, що це було навіть непогано.

Мо підняв стегна, щоб бути ближче, щоб відчути більше і старався не думати про те, як він виглядає збоку. Відчайдушний, більше схожий на одержимого і справді такий до смішного слабкий.

Правда в тому, що у розумінні Мо Ґваньшаня життя було до смішного простим: люди народжуються, живуть, вмирають і гниють в землі.

І він завжди був зацікавлений у частині «вмирають».

Мо не міг сказати, що його життя було настільки поганим, але в ньому не було нічого заради чого можна було жити. Робота, маленька квартира, за яку він навіть не мав змоги платити вчасно, знову робота і знову квартира, яка душила його, не зважаючи на велику кількість вікон.

Але Мо не хотів вбити себе. Навпаки, подібна перспектива його лякала, бо він не переносив біль і погано ковтав таблетки. А ще був до смішного впертий і не хотів здаватись перед життям. Тому поява Хе Тяня, яка спочатку здавалася покаранням небес, стала неочікуваним виходом. Адже тепер життя Мо не до кінця належало йому.

– Тяню, – Мо повільно видихнув, намагаючись вирівняти дихання, коли хлопець зняв з нього футболку і почав спускатися нижче, проводячи губами по гарячій шкірі. – Ти справді можеш мене вбити.

– Звісно, приємно, що наші почуття взаємні, але я вже казав, – глухо відповів Хе Тянь. Він залишив вологий поцілунок над поясом його спортивних штанів і продемонстрував гострі ікла хитрою усмішкою:

– Нам немає куди поспішати.