Anni Kityk
Серіали
18+
Слеш
Драбл
Тільки покликання
  • Забороняю перекладати роботу російською
  • Забороняю розміщувати роботу на рос.ресурсах
Еротичні сни
сб, 07/23/2022 - 23:29
вт, 02/14/2023 - 16:15
49 хвилин, 27 секунд
2
Читачі ще не додали роботу у збірки
1
Навіґація

Ганнібал по-своєму переживає неможливість бачити Вілла, поки той знаходиться за ґратами

Ганнібал бачився зі своїм не-другом-але-не-пацієнтом двічі на добу.

Уперше — у Державній лікарні Балтимора для душевнохворих злочинців, із байдужим та відстороненим. Той Вілл сказав, що світло дружби більше ніколи їх не торкнеться.

Удруге — у власному офісі, із теплим та всепрощальним. Цей Вілл скупий на слова. Він кусається і залишає бразолійно-багряні сліди, немов би дика тварина, але хоча б дивиться Ганнібалові прямо у вічі.

Доктор Лектер хотів допомогти своєму другові. Він також хотів виїбати з нього усю душу, однак товсті холодні ґрати не дозволяли такої близькости. Та і якщо бути відвертим, це Ганнібал почувався виїбаним. Не те що б він був проти, але… не таким чином, що здавалося, ніби йому нутрощі вивертало від одного лише строгого погляду Ґрема. Психіятр міг зрозуміти людей, які вірили, що Вілл — психопат: він точно знав, як настрахати.

Удень Вілл боявся. У нього було непогане уявлення про те, на що був здатний Ганнібал, тож він думав, що одного дня його робота детективом стане Лектеру кісткою поперек горла. І Ґрем збіса добре знав, як закінчили люди, які заважали плянам психіятра.

Уночі Вілл знає, що Ганнібал і пальцем його не торкнеться, лише якщо той сам попросить. Він відчуває тепло посмішки Лектера на собі й дозволяє поділитися цим теплом через більш ніж інтимні доторки. Іноді Ганнібал здивований тим, як добре Вілл угадує усі його бажання, так ніби детектив уже у його голові.

Згодом, хоча його назвали б за це зневіреним, Ганнібал почав надсилати другові подарунки. Перший, як і належало, невеликий і скромний, а втім, не менш символічний. Він не міг зрозуміти, чи був Ґрем вражений, чи ні, але він здавався ближчим. Насправді парадоксально, оскільки довжина стола для відвідувачів залишилася сталою. Він перевірив.

— Мені сподобалося, — майже скиглить Вілл між ритмічними рухами пальців усередині. — Вам варто частіше тішити мене подарунками, докторе Лектер.

— Га? — голос Ганнібала приємний і низький, але крізь нього проглядає те, наскільки сильно це годує його еґо. — Я не міг вгадати, чи ти надаєш перевагу квітам, чи парфумам.

— До чого ця теятральність? Ти сам сказав: ми можемо спілкуватися як дорослі люди, тож говори спокійно. І так, мені більше до вподоби були б хороші парфуми, якщо ти про це хотів запитати.

— Власне, я хотів… — він залишає вимогливий і вологий поцілунок на губах Вілла, пом’якшуючи дискомфорт від доторку до внутрішніх стінок третього пальця.

— Ти ж знаєш, що я ненавиджу тебе.

Це не так, Вілле. Ти лише кажеш, що ненавидиш мене, щоб не визнавати, що насправді кохаєш. Це тому ти звинуватив мене у всих тих убивствах?

Вілл шипить. Він ненавидить погоджуватися із тим, що каже Ганнібал, навіть із найменшими деталями, це психіятр добре розуміє.

Зрозумів тоді у віддаленій кімнаті, у якій вони бачилися ледь не щодня у лікарні. Ґрем не терпів несправедливости, так само як не міг дати Ганнібалу те, чого той хотів. Вілл-що-щойно-з-камери не підтримував ті методи доведення його невинуватости, які пропонував доктор, але він розумів.

— Однак це буде брехня.

— Я не бажав би тобі залишитися тут, — це не так, докторе Лектер. Насправді він бажав би Ґрема о будь-якій порі дня будь-де, він потребував його, і неможливість мати те, що він хоче, боліла не менш як замордований голодом шлунок.

— Я теж не хотів би залишатися тут. Але чи можемо ми ігнорувати докази?

— Як тоді, коли ти звинуватив мене у всих убивствах? — хитро посміхнувся Ганнібал. Не тому що він очікував отримати відповідь, на яку не дочекався минулої ночі, а тому, що обличчя Вілла знову набуло цього милого і спантеличеного вигляду. А за тих нечастих випадків, коли таке траплялося, Ґрем був настільки красивим, наскільки чоловік взагалі міг бути. Ганнібал бачив достатньо, щоб знати це.

— Супроти вас немає доказів, докторе Лектер. І звинувачення проти вас роблять з мене божевільного. Але я не божевільний. Більше ні.

— Це найбільш здорове зізнання, яке я чув від тебе відколи Ебіґейл не стало. Тобі варто знати, що Джек готовий повірити у твою невинуватість.

— Справді?

Ганнібал не дав відповіді навмисне. Проте, якщо визнав би, що зробив це навмисне, довелося б визнати, що його тішило те, що Вілл також потребував його. Коли він дивився прямо психіятру в душу своїми невинними очима оленятка, майже благаючи, щоб бути врятованим.

Це один, хоч і не єдиний, з видів визнання, яких Лектер бажав.

Він міг би запросто мати усе це із кимось простішим, ніж детектив Ґрем. З кимось, хто робив би компліменти стравам, що він готував, пристрасно цілував би його після вечері і стогнав би в його ліжку, віддаючи усе аж до останньої краплі сíм’я. На щастя, Вілл може робити усі ці речі. Більш того, це вже увійшло у його вечірню звичку.

— Убив його трохи змінивши манеру, щоб я був єдиним, хто помітить різницю одразу? — Ганнібал налаштований на споглядання, тож його друг сидить у кріслі із ногами, розведеними настільки широко, наскільки це можливо, і примхливо-грайливою посмішкою, що розквітає на обличчі. — Розумно, я б навіть сказав майже вражаюче.

— Радий, що тобі сподобалося. Чи смію просити тебе розтягнутися ще трохи, щоб я міг оцінити вид?

— Мені не сподобалося. Але я розумію, чому ти вважаєш, що необхідно довести мою невинуватість. Але якщо ви хочете, щоб я був добре розтягнутим для вас, чому б не підійти й не зробити це самому, докторе? — малий гівнюк точно знає, що робить із Ганнібалом використання цього слова, тому і грається ним із таким задоволенням; отримує натомість доволі легкого ляпаса по принадній дупі та цілу купу вологих дотиків чужого язика.

Насправді психіятрові не подобалося відчувати себе вразливим, не кажучи вже про те, щоб відкрити комусь правду про те, як він почувався. Вілл, з иншого боку, був здатен знайти відгук до найменшого вияву людських емоцій. Це одна з багатьох причин чому Ганнібал так і не подивився йому в очі, поки давав свідчення.

Відверто кажучи, він таки одного разу глянув, іще раз переконавшись, що йому усе ще до вподоби цей ідеяльний відтінок коричневого, хоча це були не зовсім ті очі, у які він заглядає щоночі.

Суддя оголосив, що профілі, що їх доктор Лектер надав, зіпсовані його власними переконаннями та почуттями. Ганнібал і сам назвав би їх такими. Але у нього натомість теж були запитання до инших у тій залі. Особливо до доктора Чилтона. Звинувачення мало б знати, що той ніколи навіть не говорив із Віллом наживо, однак ніхто не сумнівався у його компетентності. Він також сказав, що харизма Вілла була «під питанням», доводячи, що далекий від професіоналізму. Еґо Ганнібала було майже ображене, а це ніколи не було хорошим знаком.

— Ти зумисне це зробив! — обличчя Вілла заховане за його довгими вишуканими пальцями, поки він відчайдушно намагається вирватись, не сидіти на колінах психіятра. — Змінив те, як ти це робиш, щоб вони думали, що є два різних убивці.

— Можливо, я просто хотів камеру поруч із твоєю, — м’яко усміхається він, прекрасно знаючи, що Ґрем не може ображатися занадто довго.

— Більш схоже, що електричний стілець.

— Чому ти не віриш, що ми із Аланою зможемо досягнути визнання твоєї невинуватости?

— Я не знаю, чи це те, чого ти бажаєш насправді, — скориставшись із шокового стану Ганнібала, Віллові вдається вибратися з тісних обіймів і зникнути у темряві сходового майданчика. Докторові краще не замислюватися над тим, як же його друг щоразу приходить і йде, якщо він ніколи не чув рев двигуна авто назовні.

Найбільшою проблемою Вілла Ґрема було те, що він не висловлював 95% того, що спадало йому на думку. Таким чином, його психіятрам мали б платити удвічі більше за труднощі з розбивання стін, які чоловік звів, щоб захистити свою надміру вразливу свідомість. Грубо кажучи, Ганнібалові треба було вгадувати, чи слова Вілла про те, що той його ненавидить, правдиві. Адже, знову ж таки, мокрі сліди, що він їх залишав на простирадлах ліжка доктора, могли б будь-кого переконати у зворотному.

Однак, деякі з дій його друга справді були із наміром змусити Лектера відчувати… ревнощі? Гнів? Провину? Як інакше можна було б пояснити те, що Чилтона, цю жалюгідну дрібну пародію на психіятра, було призначено єдиним лікарем, відповідальним за терапію Ґрема? Ганнібал не хотів додумувати, але Вілл просто не міг бути до цього не причетним, інакше Алана повпливала б на це рішення, збоку вона видавалася найбільш зацікавленою стороною. Окрім того, хто, якщо не Вілл, знав би, що Ганнібал не плянував убивати Чилтона… принаймні поки що.

І, звісно, однією з проблем Ґрема був той факт, що він опинився у Державній лікарні Балтимора для душевнохворих злочинців, коли намагався хоч комусь відкритися.

— На що ти дивишся?

— На тебе, краса моя. І тобі теж варто глянути, — його рука лише трохи стискає шию Вілла, перш ніж повернути його обличчям до дзеркала. — Подивися на себе: завжди такий голодний до моїх доторків, чи не так?

Ганнібал має рацію. Тверді соски, які мов чекають на пестощі, м’які рожеві губи, які лише б цілувати, і стегна, які б м’яти у долонях. І член, збуджений і вологий, про який просто потрібно було подбати. Це завжди схоже на пригоду — досліджувати, які частини Вілла цієї ночі більш чутливі. Їх поєднання ніколи не повторюється. Це найулюбленіша з Ганнібалових пригод.

— Чому ти відмовився від того, щоб я був твоїм психіятром? — він не вважає, що варто відволікатися від дослідження шкіри Вілла своїми губами та зубами. У них уся ніч попереду, щоб отримати відповіді.

— Я думав, для вас це буде очевидним, докторе.

— Уникаєш мене, Вілле? Я думав, ми домовилися спілкуватися чесно. Врешті-решт, я міг би вчиняти так само з тобою.

— Думаю, ти міг би спробувати, — хитро посміхається Ґрем. Він знає, що має рацію: Ганнібал ніколи не ігнорував би його, що стояв отак оголеним посеред їдальні, навіть якби міг.

Мармурова стільниця холодна, але Вілл не зважає, бо це точно краще, ніж стіни в’язниці. І руки Лектера, що обіймають його талію, точно зігрівають краще, ніж помаранчева роба.

Руки Ганнібала торкаються його усюди: роблять ще більший безлад з його волосся, дражнять чутливу шкіру на внутрішній поверхні стегна, нечутно масажують поперек, коли Вілл спирається на коліна та лікті. Вологий язик проникає всередину швидше ніж він встигає слабко запротестувати. З иншого боку, Ганнібал ніколи не був проти спробувати Вілла на смак. А у Ганнібала Лектера справді хороший смак.

Його долоня огортає член Вілла, рухаючись у такому темпі, що чоловік перетворюється на благальний безлад, що скиглить і стогне, занурюючись глибше у складки чорних простирадел. Він майже досягає піку, коли рук грубо припиняють, вириваючи з грудей Вілла розчарований видих.

— Я усе ще чекаю на відповідь на моє запитання, — Ганнібал і сам на межі, охоче скинув би власну одежу і став ближчим до друга, щоб пов’язати їх навіки, але його посмішка цього не видає.

— Ганнібале, будь ласка.

— Будь ласка що, Вілл?

— Ти знаєш, що я не можу сказати нічого, чого ти не хотів би чути.

Правду кажучи, одна із багатьох речей стосовно Вілла, які захоплювали Ганнібала, — це їхні відмінності. Доктор Лектер не звик сперечатися зі словами людей, якщо у нього не було на це офіційного дозволу з їхнього боку. Вілл Ґрем, навпаки, не міг стерпіти людські помилки та тупість у загальному. Він завжди висловлювався, якщо, звісно, це не стосувалося його незадоволення чимось.

Інакше кажучи, Вілл відмовився від його допомоги у лікарні. Відмовився ввічливо, посилаючись на рішення Чилтона, але Ганнібал міг майже відчути напруження між ними. Те, яким він особисто не був задоволений. Та він не сказав ні слова, оскільки Вілл однаково не послухав би.

— Я думав, що ти засмутився через мене, — із його тону незрозуміло, чи Ганнібал радий тому, що друг приєднався до нього, чи ні. Звісно, мав би бути: протягом усих його відвідин Балтиморської лікарні психіятр намагався украсти хоч один чи два погляди Вілла.

— Ти зробив щось, що засмутило б мене? — ліжко трохи прогинається, коли Вілл розміщується поруч із Ганнібалом. Відстань між їхніми стегнами — лише кілька сантиметрів, та жоден не робить першого кроку. Вілл повністю вдягнений, але кілька верхніх ґудзиків його фланелевої сорочки у клітинку не застебнуті, ніби запрошуючи заглянути далі.

— Ти матимеш відповідну суддю, що буде безпристрасною.

— Я не впевнений, чи безпристрасність у моєму випадку зіграє на користь. У те, що я не винен, вірять лише ті, хто переймаються за мене.

— Хто дбає про тебе, — ненав’язливо виправляє Ганнібал.

— Тобто, ти теж дбаєш про мене? — на обличчі Вілла з’являється сором’язлива посмішка.

— І подбаю дуже добре.

Цієї ночі уже Ганнібал жахливо жадібний: напевне тому, що усе рідше і рідше бачить Вілла там. Та він починає повільно і майже невинно, розстібаючи сорочку і досліджуючи груди чоловіка лише кінчиками пальців. По-перше, Ганнібал ніколи не дозволить собі показати, якою сильною є його потреба у другові. По-друге, він не зробив би нічого без згоди иншого.

Але, здається, Віллу цілком змогли догодити, роздягаючи його трохи зашвидко, як для акту, що починався так скромно. Він відхиляє голову, оголюючи чутливу і якимось чином абсолютно білу шкіру. Доволі дивно, адже Ганнібал пам’ятає усі укуси та поцілунки, що залишив на ній.

— Маєш неперевершений вигляд.

— Краще б ти казав це не лише тоді, коли намагаєшся мене виїбати, — посміхається Вілл, одначе долонь із чужої оголеної спини не прибирає.

— Якщо це те, чого бажає твоє серце, то казатиму.

Вілл показує, чого бажає його серце, змінюючи позицію. Так, це набагато краще. Так він може поїдати Ганнібала поглядом згори, може злегка тертися об його стегна, роблячи прелюдію довшою та більш солодко-болючою для обох.

Хоча Ганнібал бажає більших плекання та уваги, він не може заперечувати, що насолоджується кожною секундою цієї сваволі. Кучеряве темне волосся, мокре від поту, обрамлює таке щиро-невинне обличчя, а відсутність окулярів робить його трохи спантеличеним і дуже красивим, осяяним блиском карих очей.

— Вілле- — турботливий голос Ганнібала звучить майже схвильовано, коли він відчуває тугі стінки навколо себе, але Ґрему, видається, цілком зручно, він нахиляється і раптово зупиняється у кількох сантиметрах від обличчя Ганнібала, очікуючи на поцілунок.

— Не дуже зрозумів, чи вам сподобалося, докторе.

— Ти знаєш, що мені усе в тобі подобається, Вілле Ґрем.

Це точно не їхній перший поцілунок. Але цей чомусь відчувається по-иншому. Вони віддаються йому на всю, забуваючи, що були, власне, дечим зайняті. Ганнібал насолоджується відчуттям від того, як його притискають до ліжка, а Вілл тоне у задоволенні від того, як ним опікується хтось із таким вишуканим смаком.

Тому що у Ганнібала Лектера збіса хороший смак на чоловіків.

Тобто, Вілл і сам нічогенький.

Розмови поступово втрачають свою вагу, коли чоловіки рухаються у спільному ритмі, крадучи подихи одне одного, стогнучи та благаючи — здебільшого Вілл, але і Ганнібал видає чимало нестриманих звуків. Вони побудили б усих сусідів, якби психіятр не виклав немалу суму на шумоізоляцію. Але не те що б він був дуже проти того, щоб бути почутим, не тоді, коли їхні язики знову спліталися і рухалися у шаленому танґо.

— Не хочеш залишитися?

— Я і так затримався надто надовго, — відповідає Вілл, обернувшись обличчям від доктора до вікна, де от-от починався новий день.

— Але Вілле- — він не завершує, намагаючись схопити чоловіка за руку і привернути його увагу. Але пальці Ганнібала стикаються лише з опором прохолодного ранкового повітря, тільки воно складає йому компанію у порожній спальні. І завжди так було.

    Вподобайка
    8
    Ставлення автора до критики

    Відгуки