— І довго ми ще будемо ховатися по закутках? — Тео гірко усміхається, насправді не очікуючи на відповідь. — Не подумай, я готовий робити це доти, доки буду тобі потрібен, — це слово пече кінчик язика, але перевертень не певен, що заслужив на те, щоб до нього використовували будь-яке инше.
— Тео…
Ліам не розуміє, чому койот вже вкотре залишається із ним під час повного місяця. Чому не дбає про власну безпеку (і цілісність свого носа). Ліам не хоче думати, що це робить його особливим.
Тому він обирає просту і безпечну відповідь:
— Вибач, я не дуже розумію. Ти зараз про те, що ми спимо разом, чи про те, як я кожної повні надираю тобі дупу?
Тео беззлобно закочує очі: і вічно ж з ним треба гадати, що ховається за задерикуватою фразою чи черговим ляпасом. Але сьогодні перевертень не проти трохи пограти. Срібний диск, що ось-ось вийде з-за горизонту в усій своїй красі, і його… роздрочує.
— Взагалі-то, я не проти поєднати.
Ліаму відбирає мову. Хитра та самовдоволена посмішка на чужому обличчі обеззброює, тож він вирішує звернути увагу на надзвичайно захопливий візерунок паркету. Минає хвиля перш ніж він може нормально вдихнути.
— …але я зрозумію, якщо ти відмовишся, — після довгого мовчання видушує із себе Тео, затягуючи ремені на його зап’ястках та щиколотках.
— Тобі справді краще піти. Я не хотів би тобі нашкодити.
— Не думаю, що ти можеш.
— Нагадати тобі, хто після минулої повні їхав додому на машині швидкої? — у голосі хлопця чути нотки гарчання і, можливо, Рейкену справді варто відступити.
— Ти ніколи не думав, чому я не захищаюся, коли ти зриваєшся?
Ліам думав. І йому взагалі-то має бути однаково, що Тео усе ще вважає це самопокаранням за скоєне. У них лише секс і спільні тренування двічі на тиждень. Але Ліаму не однаково.
— Ні, — відповідає він, прекрасно знаючи, що серце пропустить удар. Він не уміє так вдало брехати, як Тео.
— Бо я так само не хочу нашкодити тобі, — спокійно визнає перевертень. Зрештою, Данбар знає про нього і значно гірші речі.
— Тео-
— Якщо ти збираєшся сказати якусь дурню, то краще промовч, — перебиває його хлопець.
— Іди до біса!
— Був там, не сподобалося, — саркастично зауважує Тео, вмощуючись у кріслі. Ніч має бути довгою і повною незручної мовчанки.
Та Ліам порушує її першим:
— Щодо твоєї пропозиції… я можу зірватися.
— Як і завжди, — спокійно заперечує хлопець.
— Повня — не найкращий час для експериментів.
— Якщо не хочеш цього, просто скажи, я не ображусь, — «А мені яке діло до того, образишся ти чи ні?» — думає Ліам. Не говорить, бо перевертень легко виявить брехню. — І я впевнений, що ти не зірвешся.
— Це ще з якого дива?
Тео знає, що це звучить, як виклик. Власне, увесь його задум, уся ця гра — з єдиною метою. Переконатися, що Ліам не може відмовитися від того, щоб на щось закластися.
— Бо якщо ти зможеш залишатися людиною увесь час, я дозволю тобі кінчити, — насправді Рейкен шепоче, але хлопцеві здається, що чужий голос луною відбивається від стін і тисне йому на барабанні перетинки. Щоки та вуха Ліама набувають яскраво-рожевого відтінку.
— Ти бісів збоченець, — Тео дуже хочеться відповісти: «А ти чим кращий?», але він мовчить. Чи не вперше — для чужого добра. — Я згоден.
— Знав, що ти не відмовишся, — перевертень злегка прикушує мочку вуха Данбара і дозволяє собі злегка пробігтися пазуристими пальцями по його грудях. На незадоволений рик Ліама він лише гмикає: — Що? Я не обіцяв стримуватися.
Тео знає, що Ліама легко роздратувати. Знає, що тому мало легких, майже невагомих доторків до губів та сідниць. Бачить, як напинаються пути, коли він робить крок назад, як прикутий хлопець подається вперед назустріч кожному руху.
Тео хоче похвалити Ліама за те, що він так добре тримається. Але думає, що забагато честі.
Натомість опускається на коліна, доволі промовисто дивлячись угору на обличчя, власник якого завмер в захопленому очікуванні.
Коли його торкаються чужі губи, Ліам не може стримати звуків. Відчуває на собі чужий погляд — Тео перевіряє, чи він тримається. Він одночасно вдячний за те, що ремені не дають йому змінити положення, і ненавидить їх: хочеться більше. Хочеться позбавитися пут, притиснути Рейкена до стіни й довго цілувати, зриваючи одяг так само повільно, як це із ним робив той.
Коли з’являються ікла, Ліам злегка здригається. Він намагається сфокусуватися на зараз, але виходить, що усе ще гірше — бо від однієї думки про те, що з ним робить Тео, хочеться вити вовком.
Швидких рухів та цієї вологої тісноти одночасно замало і забагато.
Його рука вислизає з пут і лягає на чужу потилицю, злегка відтягуючи волосся пальцями, які увінчують кігті. Тео лише задоволено муркоче і притискається ближче, дозволяючи Ліаму вести. Зрештою, тим, що доведе Данбара до піку, однаково будуть його губи. І нічиї инші.
— Ти… — перевертень тяжко дихає, намагаючись розв’язати себе сам. На допомогу приходять руки Тео, які ніби ненароком торкаються чутливих ділянок оголеної шкіри, викликаючи хвилю мурашок.
— Збираєшся закінчувати речення, чи як?
— Ти не зупинився. Хоча обіцяв.
— Ну ти ж не зірвався.
Ліам приголомшено блимає очима. До нього поступово доходить, що ж зробив Тео.
— Тепер тобі доведеться кожної повні мене так стримувати, попереджаю.
— А хто сказав, що я проти?
