Міцукі з нудьгою зітхнула та прикрила рот долонею. Закінчився черговий нецікавий урок.
― Боже. коли вже кінець цієї школи, я не винесу, ― тихо мовила та, запустив пальці у своє темно-коричневе неслухняне волосся.
― І не кажи, хочу вже або рожеву пору універу, або вже якщо працювати то хоч не безкоштовно, ― іронічно мовила білявка, яка сиділа поряд.
― Та…Саме так, Асуму-чан… ― сонно відповіла Міцукі, опустив голову на свою руку.
Міцукі хоч і обговорювала школу і домашні завдання, всі уроки, проте майже ніколи не відчувала належної мотивації до навчання. Обов’язок бути кращою по всім рейтингам, завжди падав та розбивався об скелі “Невмотивованості”.
Вона відчувала заздрощі до подруги, яка знала що в неї викликало бажання витерпіти школу і заради чого.
***
Міцукі відклала зошит. де неохайно записала чергове домашнє завдання. Подивившись на дисплей телефону лише цокнула язиком.
«Друга ночі… Ніяк не пахне здоровим режимом сна. Воно і не дивно, бо в мене він ― мінус три години”
Міцукі потягнулась та сонно зітхнула. Відчуття втоми ставало перманентним, коли поглинутий огидною рутиною.
Складаючи речі, увагу Міцукі привернуло дещо дивне. Скляна куля без отворів, в якому кружляла мініатюрна дівчина, схожа на русалку та оповита платиновим сяйвом.
Міцукі протерла очі.
“Мене не галюцинує…дивно” ― подумала дівчина та наблизилась ближче до кульки.
Протягнув руку, вирівняв палець, вона спинилась на міліметр від кульки.
“Може це небезпечно.. що це…Що це?”
внутрішнє питання, немов блискавкою вразило. Міцукі нерішуче торкнулась скляної кульки.
Відчувши, що нічого не відбулось, вона вхопила кульку та приставила до себе, як допитлива дитина, якій купили нову іграшку.
Міцукі зацікавлено розглядала. Дівчина в кульці жива, вона впевнена і що це не галюцинація. Стільки питань виникало із біології і хімії до такого феномену.
― Йоккі, я назву тебе Йоккі, ― прошепотіла, абсолютно зачарована Міцукі.
Коли дівчина в кульці кивнула, Міцукі радісно ледь стримала писк, бо її чули. З того моменту в очах наче з’явились азартні, повні жаги вогники.